3. Політика уряду і.Виговського

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ

У недільний день, 25 серпня 1657 р. в Чигирині вдарили довбиші. Козаки, поховавши й гірко оплакавши свого батька, славного гетьмана Б. Хмельницького, збиралися на раду. До всіх існуючих на той час труднощів додалася ще одна — фактична відсутність керівника держави — гетьмана. Щоправда, незадовго до смерті Б. Хмельницького на старшинській раді в Чигирині наступником гетьмана було призначено його 16-річного"сина Юрія. По суті, це сталося внаслідок того тиску, що учинив на старшину смертельно хворий Хмельницький. Про цю згоду було відомо у Москві. Однак одразу ж стало очевидним, що подібне рішення не приховувало реалій життя. Занадто вже молодим, та й досить посередніх здібностей був Юрій Хмельницький, аби стати на чолі держави й козацького війська. До того ж у старшинських колах, насамперед у верхівці, невдовзі виникли невдоволення з цього приводу. Чимало соратників Б. Хмельницького, передусім з числа його найближчого оточення, вважало себе обійденим. Найбільшим впливом і авторитетом серед них користувався генеральний писар Іван Виговський. Про його розум і хист лунала слава по всій Україні і за її межами.

Іван Остапович Виговський походив із дрібного, але старовинного українського шляхетського православного роду. Хоча рік народження його невідомий, але портрет Виговського-гетьмана, що зберігся до нашого часу, обставини одруження в 1656 p., а також той факт, що були ще живі його батьки, дають можливості говорити про те, що у другій половині 50-х pp. XVII ст. І. Виговський був людиною ще досить молодого віку.

Збереглися документальні відомості про маєтності, що належали батькові І. Виговського —- Остафію (Остапу). В одній із них, а саме в с Вигові Овруцького повіту Київського воєводства й мешкала родина Лучичів, яку за місцем проживання називали Лучичі Виговські, а пізніше — просто Виговські. Поступивши на службу до митрополита Петра Могили, Остап Виговський разом з родиною переїхав до Києва.

Іван, закінчивши Києво-Могилянську академію, з кінця 30-х до початку 40-х pp. XVII ст. працював у Луцькому земському суді. За свідченням сучасника, польського історика В. Коховського, напередодні Визвольної війни І. Виговський служив уже у Києві секретарем канцелярії польської адміністрації в Україні. Саме тоді він познайомився з чигиринським сотником Б. Хмельницьким. За втрату гродських книг І. Виговський був засуджений до смертної кари, але врятувався завдяки впливовим зв'язкам.

З початком Визвольної війни І. Виговський опинився у польському війську, де на той час перебувало чимало українців. І тут його життя круто змінюється. Колишній урядовий чиновник і вірнопідданий польського короля міцно зв'язує долю з повсталими українськими козаками, і передусім з гетьманом Б. Хмельницьким. Існує дві версії того, як це сталося. Згідно першої з них і загальновідомої, Виговський після розгрому під Жовтими Водами у травні 1648 р. польського авангардного загону Стефана Потоцького потрапив у полон до татар і був викуплений звідти Б. Хмельницьким шляхом обміну на коня.

За другою версією, яка з'явилася в історичній літературі нещодавно, Виговський під час битви під Корсунем '(травень 1648 р.) був поранений, втратив свідомість і потрапив у полон до якогось запорожця. Після кількох спроб втечі був обміняний на коня й став бранцем хана Іслам-Гірея, котрий за непокірність прикував його до гармати. Якимось чином дізнавшись про полоненого, Б. Хмельницький, за згодою хана, звільнив його.

Незабаром І. Виговський стає одним з найближчих соратників гетьмана, обійнявши посаду генерального військового писаря, на якій незмінно перебував 9 років..

Отож, пославшись на складну й досить тривожну ситуацію в державі, І. Виговський разом з іншими генеральними старшинами зумів переконати молодого Хмельницького зібрати раду й зректися на ній гетьманства на користь того, кого оберуть самі козаки вільним голосуванням.

На цій Чигиринській раді, де переважали представники старшини (представників Запорозької Січі не було зовсім), прихильники І. Виговського домоглися проголошення його наказним гетьманом. Зважаючи на величезний авторитет у народі покійного Б. Хмельницького, рада не наважилася повністю усунути Юрія. Формально він залишився гетьманом, але до його повноліття фактична влада переходила до І. Виговського. Рада ухвалила підписувати йому універсали таким чином: «Іван Виговський, на той час гетьман Війська Запорозького».

Прийнявши гетьманську булаву, І. Виговський звернувся до присутніх з такими словами: «Ся булава доброму на Ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може». В цих словах слід вбачати не лише намагання новообраного провідника постати перед товариством сильною, безкомпромісною особою. Тут відбивалася й цілком конкретна, вкрай напружена тогочасна соціально-політична ситуація в Україні. Як досвідчений політик і державний діяч Виговський прекрасно розумів хиткість своїх позицій. Адже, мабуть, не випадково він маневрує перед Москвою, намагаючись дізнатись про її реакцію на появу в Україні нового політичного лідера й фактичне усунення сина всесвітньо відомого керманича Української держави. Певно, саме з цією метою посланець І. Виговського до Москви Омельянов уже в грудні 1657 р. засвідчив перед царським урядом, що при обранні Виговського гетьманом «приговорили, что быть ему гетманом только три годы, покамест Юрьи Хмельницкой возмужает, потому что де гетман Богдан Хмельницький умираючи приказал Выговскому быть гетманом до тех мест, покаместа сын ево Юрьи возмужает».

Уряди країн Європи уважно слідкували за подіями в Україні й намагалися використати їх у своїх політичних інтересах. Та найбільш рішуче діяла Москва. Небезпідставно вбачаючи в зовнішньополітичних акціях гетьманського уряду (розпочатих ще за життя Б. Хмельницького після Віленської угоди 1656 р.) значну перешкоду й небезпеку для проведення експансіоністської політики щодо України, царський уряд терміново направляє сюди свого посла Артамона Матвеева. Слідом за ним, начебто для захисту України від зовнішніх ворогів, рушило велике московське військо на чолі з князем Ромодановським, що невдовзі вже розташувалося (всупереч усім попереднім угодам України з Росією) в двох містах — Переяславі й Пирятині. Очікувалося також прибуття додаткових частин на чолі з боярином О. Трубецьким. Це були вже неприкриті тиск і погроза в разі зміни зовнішньополітичного курсу гетьманського уряду вдатися до воєнної сили.

Все це, звичайно, не могло не позначитися на ході й рішеннях Корсунської ради (25 жовтня 1657 p.). Виявивши себе тонким і розумним політиком, Виговський зумів спрямувати увесь її хід на те, щоб засудити дії московського уряду, які явно порушували Березневі статті 1654 р. щодо прав і вольностей України. Безперечно, це сприяло об'єднанню усіх старшинських угруповань в питанні обрання гетьмана. Ним остаточно було затверджено Івана Виговського.

По суті, в Корсуні було досягнуто компромісу між українською старшиною і Москвою. Хоч рада і ухвалила й надалі залишатися «під царською рукою», але разом з тим було прийнято ще одне, не менш однозначне рішення. Про нього дізнаємося з листа до царя Олексія Михайловича, написаного одразу ж після закінчення ради. В ньому, зокрема, підкреслювалося, що «всі (тобто українці. — Авт.) душами укріпилися, щоб їм за гетьмана і за свої вольності стояти всім одностайно; так прирадивши і укріпившись, гетьман і універсали всім полковникам роздав, що вольностям бути так, як і були». Констатуючи ці настрої, А. Бутурлін під враженням почутого й пережитого не втримався й подав у цьому листі таке: «Да и иных непристойных речей на раде было у них много».

Отже, очевидним є той факт, що українська старшина, згуртувавшись навколо сильного й авторитетного діяча, почувалася досить впевнено.

Це особливо стає безперечним, якщо врахувати ту обставину, що новий гетьман уклав оборонний союз з Швецією — ворогом Росії і Польщі. Угодою передбачалося розширення західних кордонів України до Пруссії і Литви (до р. Березини), а також забезпечення торговельних зв'язків України з Швецією і Пруссією. Шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ.