Загальні засоби для наркозу (загальні анестетики). Засоби для інгаляційного та для неінгаляційного наркозу. Комбіноване використання засобів для наркозу.

В 1846 р. Мортон вперше застосував наркотичну дію ефіру в хірургії. Цей рік вважається роком відкриття наркозу. Видатний російський хірург Микола Іванович Пирогов вже в 1847 р. широко застосував ефірний наркоз в хірургічній практиці, в тому числі і в військово-польовій хірургії.

Речовини, які відносяться до групи загальних анестетиків, викликають хірургічний наркоз. Цей стан характеризується зворотнім пригніченням центральної нервової системи, яке проявляється виключенням свідомості, пригніченням чутливості, в першу чергу больової, пригніченням рефлекторних реакцій, зниженням тонусу скелетних м»язів. Таке визначення, прийняте в анестезіології, включає лише зовнішні ознаки наркозу, який розглядається застосовно до цілого організму.

Всі основні прояви дії засобів для наркозу пов»язані з тим, що вони пригнічують міжнейронну (синаптичну) передачу збудження в центральній нервовій системі. При цьому порушується передача аферентних імпульсів, змінюються корково-підкоркові взаємовідношення, функції проміжного мозку, середнього мозку, спинного мозку та ін. Виникаюча функціональна дезінтеграція центральної нервової системи, пов»язана з порушенням синаптичної передачі, і обумовлює розвиток наркозу.

Відсутність вибірковості в дії засобів для наркозу і велика варіабельність в їх хімічній будові дали основу вважати, що вони, мабуть, не взаємодіють з якимось специфічними рецепторами. В достатніх концентраціях вони справляють однотипний пригнічуючий вплив на різні нейрони. Очевидно, відбувається неспецифічне фізико-хімічне зв»язування їх з мембранами нейронів (за виключенням мембрани аксонів, на яку в наркотичних концентраціях вони, мабуть, не діють). Це неспецифічне зв»язування відбувається за рахунок взаємодії з ліпідами і/або білками мембрани, а також можливо з молекулами води, які покривають мембрани. Це приводить до порушення функції мембрани і, можливо, до зворотніх змін її ультраструктури. Одним з проявів взаємодії засобів для наркозу з постсинаптичною нейрональною мембраною є зміна проникненості іонних каналів (наприклад, для іонів калію), що порушує процес деполяризації і значить міжнейрональну передачу імпульсів.

Висувається також припущення, що ряд засобів для наркозу може збільшувати внутрішньоклітинну концентрацію іонів кальцію, зменшуючи їх захват мітохондріями. Це викликає гіперполяризацію мембрани, підвищує проникненість для іонів калію і в цілому це викликає зниження збудливості нейронів.

Не виключена також пресинаптична дія цих препаратів, яка приводить до зниження вивільнення збуджуючих медіаторів, наприклад ацетилхоліну.

Для ряду препаратів, які використовуються для неінгаляційного наркозу, є переконливі дані про їх вплив на певний тип рецепторів. Так, в експериментах показано, що практично всі інгаляційні і неінгаляційні засоби для наркозу (за виключенням кетаміну) в наркотичних концентраціях взаємодіють з ГАМК_А-бензодіазепін-барбітуратовим рецепторним комплексом і потенціюють дію ГАМК. При цьому збільшується час активованого стану хлорного іонофора, зв»язаного з цим рецепторним комплексом. Для кетаміна ж встановлено. Що він є антагоністом певного типу рецепторів для збуджуючих амінокислот (так званих NMDA-рецепторів).

Не слід повністю виключити можливість впливу на інші типи рецепторів. Як аргумент можна скористатися даними про різнонаправлену дію ефіра і метоксифлурана на стимулюючі ефекти ацетилхоліну і L-глутамата по відношенню до нейронів нюхової кори.

На основі вивчення взаємодії засобів для наркозу з нейрональними мембранами і їх компонентами (ліпідами, білками, водою) були запропоновані біофізичні теорії наркозу (адсорбційна теорія, теорія клітинної проникненості, ліпідна і білкова теорія, теорія гідратованих мікрокристалів і ін.). Проте всі вони не є універсальними, так як стосуються лише обмежених рядів сполук. Крім того, вказані теорії базуються, як правило, на модельних дослідах, що не дозволяє перенести отримані закономірності на умови цілого організму.

Були запропоновані і біохімічні теорії, які пояснюють наркоз здатністю засобів для наркозу пригнічувати обмінні процеси нейронів центральної нервової системи. Дійсно, ряд препаратів знижує споживання мозковою тканиною кисню (наприклад, тіопентал-натрій). Проте ця властивість не є загальною для всіх засобів для наркозу. Крім того, зміни в біохімізмі нейронів можуть бути стлумачені як наслідок наркозу, а не його причина.

Ні одна з існуючих теорій не пояснює механізма пригнічуючої дії засобів для наркозу на синаптичну передачу збудження на молекулярному рівні. Да і вряд чи може бути створена унітарна теорія. Якщо співставити хімічну будову засобів для наркозу, то важко допустити, що взаємодія з мембраною нейронів таких різних по структурі хімічних сполук (від інертних газів до стероїдних сполук) була б однаковою. Так, відомі леткі рідини і газоподібні засоби для наркозу можуть проявляти біологічну активність лише за рахунок гідрофобних (ван-дер-ваальсових) взаємодій. Разом з тим, зв”язування з мембранами (рецепторами) нейронів засобів для неінгаляційного наркозу може доповнюватися водневими зв”язками, а також за рахунок утворення часткових зарядів. Крім того, субстрат, з яким взаємодіють засоби для наркозу різної хімічної будови, може бути різним. Таким чином, питання про молекулярний механізм дії засобів для наркозу залишається відкритим.

Синапси різних рівней центральної нервової системи і різної морфологічної організації мають неоднакову чутливість до засобів для наркозу. Цим пояснюється наявність певних стадій в дії засобів для наркозу.

Виділяють слідуючі стадії наркозу:

I – стадія анальгезії (втрати больової чутливості);

II – стадія збудження;

III – стадія хірургічного наркозу:

1-й рівень (III₁) – поверхневий наркоз,

2-й рівень (III₂) – легкий наркоз,

3-й рівень (III₃) – глибокий наркоз,

4-й рівень (III₄) – надглибокий наркоз;

IV – агональна стадія.

Наведена послідовність стадій наркозу справедлива лише як загальна схема, так як стадія збудження при використанні ряду препаратів може бути практично відсутньою, а також може варіірувати вираженість стадії анальгезії.

Засоби для наркозу відносяться до різних класів хімічних сполук. Виявити загальні закономірності між їх хімічною будовою і наркотичною активністю не вдалося.

З точки зору практичного використання засоби для наркозу ділять на слідуючі групи.