1 Екологія, еволюція уявлень

Термін "екологія" - від грецького "ойкос" - дім та "логос"- слово, думка, розум, закон. Появу екології як самостійної науки пов"язують з ім’ям видатного німецького біолога Е.Геккеля. В 1866 р. Ернст Геккель у праці "Загальна морфологія організмів" назвав екологією науку про відношення організмів і оточуючого середовища: екологія - наука, що досліджує економію та домашній побут живих організмів, їх складні стосунки з неорганічним та органічним світом"

Тобто, класична екологія - це біологічна наука. Або - "біоекологія". З часом домінуючим став термін "екологія" замість - "біоекологія".

Відомий сучасний еколог Ю.Одум вважає, що екологія сформувалась в період до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті роки ХХ ст. За цей період структура екології ускладнилась на підставі диференціації і інтергації наукового знання.

Вітчизняна традиція в екології пов"язана з концепцією біосфери. Саме біосфера як складна, диференційована, багаторівнева цілісність і закономірності її струкрури і функціонування вважаються предметом екології. Ця традиція закладена В.Вернадським і наслідується сучасними фахівцями -екологами.

На думку методологів екології (Кисельов М., Шеляг - Сосонко Ю. та ін.) в сучаній екології межі дослідження розширені від вивчення відношення "організм - середовище" до - " людина - природа". Таким чином, проблематика сучаної екології стикається з філософською проблематикою.

Структура екології ускладнювалась на підставі диференціації та інтеграції наукового знання. Оскільки рівні організації життя взаємозв'язані між собою, їх пізнання потребує взаємодії різних напрямів екології. А на стику між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об'єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екол.фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології – екол. гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екол. хімія, екол. фізика, екол.біохімія, хімічна екологія тощо.

Практична потреба оцінити можливості екології в житті людини виявилася в появі таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, с-г. Екологія.

Отже, ми бачимо, що за час з 1866р. і до сьогодні екологія вийшла далеко за межі, окреслені Е.Геккелем - вивчення стосунків організму і середовища. Зрозуміло, що в її предметному колі зберігається цей пласт - вивчення структури і функціонування біологічних систем і її складних стосунків з середовищем. Так. в "Біологічному енциклопедичному словнику" дається наступне визначення. Екологія - це біологічна наука, що вивчає організацію і функціонування надорганізмових систем різного рівня: популяцій, біоценозів, біогеоценозів та біосфери. Екологія - наука про взаємини організмів між собою і оточуючим середовищем.

2. Екологічна парадигма

Парадигма — це система вихідних положень певної науки, що її приймають більшість учених як дещо дане, безсумнівне, що не має сенсу на цей час далі обговорювати.

Парадигма містить концепцію (тобто спосіб бачення об'єкта й предмета дослідження), закони, теорії, методи та засоби оцінок результатів наукового пізнання. Автор цього терміна Т. Кун сформулював парадигму як «визнані всіма наукові досягнення, котрі протягом   певного  часу  визначають  науковцям   модель  постановки проблеми та способи їх розв'язання».

Екологічна парадигма охопила спочатку біологічні науки, а вже потім науки про Землю, і протягом останніх 30-ти років стала поступово міждисциплінарною галуззю знань та особливо — певної непрофесійної діяльності (в тому числі й політичної). В її підвали­ни покладено уявлення про те, що в сучасному світі проблема збе­реження середовища життя на Землі має глобальне значення, і йо­го за своєю важливістю можна порівняти з проблемами збережен­ня миру, запобігання ядерній війні та забезпечення людства харчуванням.

Загальним принципом, на якому базується екологічна парадиг­ма, є розподіл предмету вивчення на дві складові, нерозривно по­в'язані між собою (бо одна не існує поза іншою), але водночас протистоять одна одній. Представники класичної біологічної екології традиційно вважають за хазяїна живу складову природних систем, а середовищем — абіогенну природу та людське суспільст­во. Охорона природи, за їхніми уявленнями, - це охорона живої природи за допомогою обмеження впливу суспільства на природні системи (аж до відмови від технічного прогресу).

Представники новітньої геоекології вважають за «хазяїна» природні системи, не поділяючи останні на біотичну та абіотичну частини, їх уболівання спрямовані на збереження гео­графічних ландшафтів, котрі розуміють як цілісні поєднання ком­понентів природи, пов'язані між собою обміном речовини та енер­гії (як побачимо далі, абіогенні процеси на кілька порядків переви­щують процеси біогенні, тоді як останні певною мірою виконують роль регулятора). Географи та геоекологи (а це найчастіше одні й ті самі фахівці) слушно вважають, що без збереження абіотичної природи живі організми (і людину як біологічну істоту) врятувати неможливо.

Представники соціальної екології (соціоекології), що відроджена нещодавно після тривалого періоду забуття, вважа­ють за хазяїна людське суспільство, а за середовище — решту, в то­му числі й біоту. Вони ставлять за мету збереження людства через доцільніше використання ресурсів природи.