Профілактика поствакцинних ускладнень

Профілактика поствакцинних ускладнень відіграє важливу роль в активній імунізації дітей. Жодна з використовуваних вакцин не є повністю ареактогенною. Тому заходи профілактики таких ускладнень продовжують активно розробляти.

Серед факторів схильності до післявакцинних ускладнень виділяють:

Наявність у дитини ознак ураження нервової системи, особливо таких як гіпертензійний, гідроцефальний, судомний синдроми, які можуть проявлятися разом.

Будь-які форми алергічних проявів.

Частота, тривалість, характер гострих захворювань, особливості перебігу хронічних недуг.

Наявність в анамнезі патологічних реакцій на попередні щеплення.

Тому для запобігання таким ускладненням передусім слід виділити такі:

суворе виконання техніки вакцинації;

ретельний відбір осіб для щеплень з урахуванням протипоказань;

виконання інструкцій з транспортування та зберігання вакцин;

дотримування доз, схем введення препаратів, інтервалів між щепленнями.

При вакцинації слід дотримуватись наступних правил.

Мінімальний час між щепленням і попереднім гострим захворюванням чи загостренням хронічного повинен бути не меншим ніж 1 міс. Але при легких формах гострих захворювань (риніт), цей проміжок може бути скорочений до 2 тиж.

У близькому оточенні дитини не повинно бути хворих на ГРВІ.

Перед вакцинацією у матері слід з’ясувати самопочуття дитини, оглянути її та зробити термометрію.

За показаннями перед щепленням може бути проведене обстеження та консультація фахівця (для уточнення характеру й фази захворювання).

Якщо дитина спостерігається фахівцем, перед щепленням слід мати відомості про діагноз, стадію основного захворювання, необхідність та особливості лікування. Питання про можливість вакцинації фахівець не вирішує, оскільки це входить до компетенції педіатра.

У випадках, коли амбулаторна вакцинація дитини викликає занепокоєння, щеплення повинно бути проведене у стаціонарі (наприклад, у разі тяжких алергічних реакцій). Дітям з різноманітними відхиленнями у стані здоров’я, рекомендується дотримуватись певних умов перед вакцинацією, а також проводити необхідну медикаментозну терапію.

Іншим підходом для підвищення несприйнятливості людей до збудників інфекційних хвороб є термінова пасивна імунопрофілактика шляхом введення специфічних імуноглобулінів чи сироваток, що містять готові антитіла. Показаннями до пасивної імунопрофілактики є термінова необхідність захисту особи у зв’язку з високою ймовірністю інфікування при спілкуванні з джерелом збудника в осередку інфекційної хвороби (кір, гепатит А, менінгококова інфекція), ушкодженні шкірних покривів у разі укусу невідомою твариною (сказ) чи внаслідок травми (правець), поширенні особливо небезпечних інфекційних хвороб (геморагічна гарячка Ебола та ін.).

Внутрішньолікарняні інфекції і їх профілактика.

За визначенням Європейського регіонального бюро ВООЗ (1979), ВЛІ - це будь-яке клінічно виражене захворювання мікробного походження, яке уражує хворого в результаті його госпіталізації або відвідування лікарняного закладу, а також персонал лікарні в силу здійснюваної ним діяльності, незалежно від того, виявляються або не виявляються симптоми цього захворювання під час знаходження даних осіб в лікарні.

Таке визначення ВЛІ є найбільш широким та охоплює всі пласти ВЛІ для стаціонарів будь-якого профілю, а саме: ВЛІ, пов'язані із наданням медичної допомоги в клінічних та в амбулаторно-поліклінічних умовах; професійне зараження медичних працівників. Важливо те, що, за даним визначенням, розвиток ВЛІ пов'зують саме з інфекційним агентом.

Для більшості бактеріальних інфекцій прийнято вважати, що вони виникають після 48 годин і більше перебування хворого в стаціонарі, що пов'язано з типовим інкубаційним періодом, однак для окремих збудників можливі коливання, що важливо для встановлення діагнозу ВЛІ. При визначенні ВЛІ в акушерських стаціонарах в нашій країні загальноприйнятим є поділ інфекцій новонароджених в залежності від строків інфікування на антенатальні, інтранатальні та нозокоміальні.

Інфекції новонароджених, які набуваються трансплацентарним шляхом, а саме токсоплазмоз, краснуха, цитомегаловірус, вітряна віспа, сифіліс, і проявляються одразу ж або до 48 годин після народження, в сучасний період не відносять до ВЛІ. Дискусійним є віднесення до ВЛІ інтранатальних інфекцій, які пов'язані з інфікуванням новонародженого під час пологів при проходженні родових шляхів. Деякі автори мають на увазі материнське походження збудників і на цій підставі не включають інфекції, які ними викликані, до нозокоміальних. В той же час в дефініціях СОС (Центру контролю за інфекціями США) окремим пунктом уточнено, що інфекції, викликані незміненими збудниками, тобто отриманими від матері, без ознак госпітального штаму, слід вважати внутрішньолікарняними. Нарешті, до внутрішньолікарняних належать інфекції новонароджених, які виникають після 48 годин життя.

За рекомендацією ВООЗ (1980) внутрішньолікарняною  інфекцією вважається будь-яке клінічно розпізнаване інфекційне захворювання, що уражує хворого внаслідок його надходження до лікарні чи звернення до неї за лікарською допомогою або співробітників лікарні внаслідок їхньої роботи в даній установі незалежно від того, з'явились симптоми захворювання під час перебування в лікарні чи після виписки. Необхідно додати, що випадки суперінфікування в лікарняній установі слід також відносити до внутрішньо лікарняних, в той час, як випадки надходження хворого до стаціонару в інкубаційному періоді інфекції, інфекції, що є закономірним розвитком основного захворювання, а також випадки внутрішньоутробної інфекції та інфікування новонародженого при проходженні через пологові шляхи матері такими не є.

Проблема внутрішньолікарняної інфекції є чи не найактуальнішою в структурі охорони здоров'я всіх країн світу. За даними ВООЗ, 6-7% хворих, які звертаються до лікувально-профілактичних закладів, захворюють на внутрішньолікарняні інфекції, зокрема: у Німеччині – 3,6-6,3%, в Іспанії – 3,9-9,9%, у Франції – 6,7%, в Норвегії – 6,3%, у США – 5,7% [5]. Особливу небезпеку становлять такі захворювання як вірусний гепатит В та СНІД (щорічно в світі гепатитом В інфікується понад 50 млн. чоловік, епідемія СНІДу переходить в пандемію). Парадоксально, але, не дивлячись на надзвичайні досягнення в області лікувально-діагностичних технологій і, зокрема, технологій стаціонарного лікування, дана проблема залишається в сучасних умовах однією з найгостріших, здобуваючи все більшу медичну та соціальну значимість. Серед факторів, що визначають тенденцію до зростання частоти випадків внутрішньолікарняних інфекцій, слід назвати створення крупних лікарняних комплексів, де концентрується значна кількість послаблених осіб; збільшення числа інвазійних діагностичних та лікувальних процедур; використання складного медичного обладнання, стерилізація якого пов'язана зі значними труднощами; формування госпітальних штамів, що володіють стійкістю до лікарських препаратів та дезінфектантів; підвищення в популяції груп підвищеного ризику: недоношених дітей, хворих хронічними захворюваннями; демографічні зсуви в суспільстві (збільшення питомої ваги осіб старших вікових груп); зниження неспецифічних факторів захисту організму у зв'язку з несприятливими екологічними умовами.

Враховуючи зазначені вище проблеми, їх гостроту та значущість, метою даної роботи можна назвати визначення основних етіологічних агентів та висвітлення деяких епідеміологічних особливостей сучасних внутрішньолікарняних інфекцій.