5. Система права та система законодавства

Система права – це внутрішня структура права, що відображає єдність і диференціацію взаємопов’язаних між собою правових норм, інститутів та галузей.

Система права країн континентальної Європи, так само, як і деяких інших країн, поділяється на два великі блоки – публічне та приватне право.

До сфери публічного права відносяться правові норми, що стосуються порядку формування та діяльності органів державної влади і управління, а також регулюють відносини, у яких однією із сторін виступають органи державної влади і управління.

До сфери приватного права відносяться правові норми, які регулюють і охороняють відносини приватних власників у процесі виробництва і обігу матеріальних та нематеріальних благ.

Основними структурними елементами системи права є норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права.

Галузь права – це відокремлена сукупність правових норм, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини.

Виділяються самостійні галузі права, які регулюють відносно відокремлені групи суспільних відносин (наприклад, цивільне, кримінальне, трудове право тощо), та комплексні галузі права, які регулюють суспільні відносини, що охоплюються і іншими галузями права (екологічне, аграрне право).

До складу галузей права часто входять підгалузі, тобто сукупності правових норм, що регулюють більш вузькі, ніж галузі права, груп суспільних відносин. Наприклад, до цивільного права входять такі підгалузі, як спадкове, авторське, зобов’язальне право і т.д.

Інститут права – це відокремлена група правових норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду.

Розрізняють такі види правових інститутів:

• галузеві (інститути дарування, заповіту) та міжгалузеві (інститути договору, вини);

• регулятивні (інститут купівлі-продажу, оренди) та охоронні (інститут цивільно-правової відповідальності);

• матеріальні (інститути кредиту, поставки) і процесуальні (інститути апеляційного та касаційного оскарження).

Система законодавства – це сукупність нормативно-правових актів, прийнятих компетентними правотворчими органами державної влади.

Термін «законодавство» використовується у широкому і вузькому значенні. Законодавство у вузькому значенні – це сукупність законів (в т.ч. конституції та кодексів) виданих парламентом або прийнятих на референдумі, а у широкому значенні – це сукупність усіх нормативно-правових актів, прийнятих усіма правотворчими органами, незалежно від їх рівня.

6. Поняття, структура та види правовідносин

Правовідносини – це урегульовані правом суспільні відносини, учасники яких наділяються суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Правовідносини мають такі ознаки:

1) є різновидом суспільних відносин;

2) виникають, змінюються та припиняються під впливом правових норм;

3) учасники правовідносини пов’язані між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками;

4) мають вольовий характер – з одного боку, для виникнення правовідносин необхідна воля хоча б одного учасника, з іншого – в нормах права, що регулюють ці відносини, виражається воля держави;

5) охороняються державою;

6) характеризуються чіткою визначеністю та персоніфікацією прав та обов’язків учасників.

До структури правовідносин входять: суб’єкт правовідносин, об’єкт правовідносин та зміст правовідносин.

Суб’єкт правовідносин – це індивід чи організація, які на підставі правових норм наділяться суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, тобто можуть бути учасниками правовідносин.

Суб’єктами права можуть бути індивіди (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства), організації (держава, державні органи та організації, господарські організації та об’єднання громадян), а також соціальні спільноти (народ, нація, населення).

Основною юридичною характеристикою суб’єкта правовідносин є його правосуб’єктність.

Правосуб’єктність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта бути учасником правовідносин.

Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

Правоздатність – це визначена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Дієздатність – це визначена нормами права здатність суб’єкта своїми діями набувати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Деліктоздатність – це здатність особи нести відповідальність за вчинене ним правопорушення.

Правосуб’єктність державних органів та організацій виражається у їх компетенції, тобто сукупності прав та обов’язків, що надаються їм для виконання своїх функцій.

Об’єктом правовідносин є ті соціальні блага та цінності, на які спрямовуються суб’єктивні права та обов’язки учасників правовідносин:

• матеріальні блага (речі, предмети, інше майно, в т.ч. гроші та цінні папери);

• нематеріальні блага (життя, здоров’я, честь та гідність, результати творчої діяльності);

• поведінка, дії суб’єктів та їх результати.

Зміст правовідносин має двоякий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст. Юридичний зміст правовідносин складають зафіксовані в нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правовідносин, а фактичний – реально вчинені учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію цих прав та обов’язків.

Суб’єктивне право – це забезпечена державою міра можливої поведінки правонаділеної особи.

Юридичний обов’язок – це забезпечена державою міра можливої поведінки зобов’язаної особи.

Залежно від підстав класифікації виділяються різні види правовідносин.

За функціональною спрямованістю розрізняються:

• регулятивні правовідносини;

• охоронні правовідносини.

За рівнем індивідуалізації суб’єктів:

• абсолютні правовідносини, в яких визначається лише одна сторона – носій суб’єктивного права, а всі інші особи зобов’язані це право на порушувати. До таких правовідносин належать правовідносини, пов’язані з реалізацією права людини на життя, на власність, на особисту свободу та недоторканність;

• відносні правовідносини, в яких чітко визначені усі їх учасники. До таких відносин належать практично усі договірні відносини, наприклад, такі, що виникають на підставі договорів купівлі-продажу, поставки, оренди тощо.

За кількістю суб’єктів розрізняються:

• прості правовідносини, в яких приймає участь лише два суб’єкти;

• складні правовідносини, в яких приймає участь три і більше суб’єкти.

За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами виділяються:

• односторонні правовідносини, в яких одна сторона має лише права, а інша – лише обов’язки;

• двосторонні правовідносини, в яких кожна сторона має як права, так і обов’язки.

Правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, із настанням яких норми право пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Юридичні факти можуть класифікуватися за різними критеріями.

За вольовою ознакою розрізняють такі види юридичних фактів:

• події – це обставини, що не залежать від волі та свідомості людини (народження та смерть людини, стихійна лихо і т.д.);

• дії – юридичні факти, що вчиняються людьми і залежать від їхньої свідомості та волі (укладення договору, створення нової речі, умисне пошкодження майна тощо). Дії можуть бут такими, що відповідають нормі права (правомірні дії), та такими, що їй не відповідають (неправомірні дії або правопорушення).

За характером наслідків виділяються такі юридичні факти:

• правоутворюючі;

• правоприпиняючі;

• правозмінюючі.

За складом розрізняються:

• прості юридичні факти – для настання юридичних наслідків достатньо наявності однієї обставини. Так право на життя виникає в силу народження людини;

• складні юридичні факти – для настання юридичних наслідків необхідна наявність декількох фактів одночасно. Наприклад, для виникнення спадкових правовідносин необхідна смерть спадкодавця, наявність спадкового майна та бажання спадкоємців його прийняти.

За тривалістю у часі виділяються:

• одноактні юридичні факти, наприклад, укладення договору купівлі-продажу або дарування;

• триваючі юридичні факти, наприклад перебування у шлюбі;

• повторювані юридичні факти, наприклад, систематичне незаконне заняття підприємницькою діяльністю.