4. Форми (джерела) права

Для позначення зовнішнього вираження та закріплення правових норм використовується поняття «форма (джерело) права».

Поняття «джерело права» значно ширше від поняття «форма права» і може вживатися у матеріальному, ідеальному та формальному значеннях. Джерелом права у матеріальному значенні є існуючі на певному етапі розвитку цивілізації суспільні відносини, в ідеальному значенні – правосвідомість, тобто відображення права у свідомості людей, їх груп та суспільства в цілому. У формальному значенні поняття «джерело права» означає зовнішнє вираження норми права і співпадає з поняттям «форма права».

Форма (джерело) права – це способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

До джерел (форм) права відносяться: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, нормативно-правовий акт і правова доктрина.

Правовий звичай – це сформоване внаслідок багатократного повторення однакових дій правило поведінки, що санкціонується і забезпечується державою.

Правовий звичай як основне джерело права притаманний для держав з недостатньо розвинутими правовими системами (країни Екваторіальної Африки, Мадагаскар тощо). У більшості держав правовий звичай може застосовуватися до відносин, не врегульованих законодавством. Наприклад, відповідно до ст. 7 ЦК України цивільні відносини, не врегульованих законодавством або договором, можуть регулюватися усталеним звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Крім того, значна роль звичаю як формі права відводиться і міжнародним правом.

Правовий прецедент – це рішення судового або адміністративного органу у конкретній справі, яке стає обов’язковим для вирішення інших подібних справ.

Розрізняються два види правового прецеденту – судовий, тобто рішення у справі, що виноситься судом, та адміністративний, тобто рішення у справі, що приймається органом державного управління. Прецедент як джерело права характерний для країн з англосаксонською (прецедентною) правовою системою (Англія, США, Канада, Австралія). В Україні силу прецеденту мають лише рішення Європейського суду з прав людини.

Правова доктрина – це сукупність ідей, наукових поглядів та концепцій про існуюче та необхідне для певного суспільства право.

В якості джерела права доктрина іноді застосовується в англосаксонській системі загального права. В окремих випадках положення правової доктрини відтворюються і у рішеннях Конституційного Суду України, проте не як джерело права, а як мотивування судді щодо його позиції у справі.

Нормативно-правовий договір – це письмовий договір між правотворчими суб’єктами, в якому закріплюються загальнообов’язкові норми права.

Особливістю нормативно-правового договору є те, що його норми стають обов’язковими не лише для самих сторін договору, а й для інших осіб. До числа нормативно-правових договорів відносяться міжнародні договори (укладаються між державами та міжнародними міжурядовими організаціями), федеративні договори (укладаються між суб’єктами федерації при утворенні федерацій), а також колективні договори та угоди (укладаються між трудовим колективом та роботодавцем). Нормативно-правовим також був т.зв. Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою України, підписаний 08.06.1995 р. Цим договором визначалася структура та повноваження органів державної влади в Україні на період до прийняття нової Конституції.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, що містить норми права і видається компетентним правотворчим органом із дотриманням встановленої процедури.

Нормативно-правовий акт характеризується наявністю таких ознак:

• містить норми права, змінює або скасовує їх;

• має чітко визначену документальну форму;

• приймається компетентним правотворчим органом державної влади чи посадовою особою, що відповідно до законодавства наділені правом видавати визначені нормативно-правові акти;

• приймається і реалізується із дотриманням особливої процедури;

• нормативно-правові акти не персоніфікуються, тобто вони адресуються або усім, або невизначеному колу суб’єктів.

За своєю юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві групи – закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони можуть прийматися лише законодавчим органом (парламентом) або безпосередньо народом на референдумі. За ієрархією закони поділяються на конституційні (сама Конституція та закони, що вносять зміни та доповнення до неї), органічні (необхідність прийняття цих законів передбачається у Конституції) та звичайні (кодекси, основи законодавства та закони). Головною юридичною властивістю закону є його вища сила. Це означає, що усі підзаконні акти мають відповідати законам. Конституція як основний закон має найвищу силу, тобто їй мають відповідати не лише підзаконні акти, а й усі інші закони.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування і спрямовані на забезпечення виконання Конституції та інших законів. До підзаконних нормативно-правових актів відносяться:

• Постанови Верховної Ради України;

• Укази та розпорядження Президента України;

• постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

• накази, інструкції та інші акти міністерств та відомств;

• накази та розпорядження місцевих державних адміністрацій;

• рішення органів місцевого самоврядування (місцевих рад).

Юридична чинність нормативно-правових актів визначається їх дією у часі, просторі та за колом осіб.

За дією у часі нормативно-правові акти поділяються на безстрокові (прийняті на невизначений строк) та тимчасові (приймаються на визначений строк або до настання певної події). Дія нормативно-правового акту у часі визначається моментом набуття та втрати ним чинності. За загальним правилом, закони набувають чинності через 10 днів після їх офіційного опублікування. Проте, у самому законі може визначено інший строк набуття ним чинності, але не раніше дня його офіційного опублікування. Закон не має зворотної сили, тобто не застосовується до правовідносин, що існували до часу його вступу у силу. Виняток становлять закони, що усувають неправомірність діяння або зменшують відповідальність за нього. Дія нормативно-правового акту може припинятися у зв’язку із закінченням строку, на який його було прийнято, прямим скасуванням цього акту, або шляхом прийняття тим самим органом нового акту, що регулює ті самі відносини.

Дія нормативно-правового акту у просторі може визначатися територіальним та екстериторіальним принципом. Територіальний принцип означає, що нормативно-правовий акт діє на всій території держави або відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Наприклад, Земельний кодекс України діє лише на всій території України, а рішення Сумської міської ради “Про затвердження ставок та порядку справляння ринкового збору” – лише на території м. Суми. Екстериторіальний принцип означає, що дія нормативно-правового акту поширюється і за межі держави чи адміністративно-територіальної одиниці. Так, дія Закону України «Про загальний військовий обов’язок та військову службу» поширюється і за межі України, тому призовники при оголошенні призову зобов’язані з’явитися до військкомату незалежно від того, де вони перебувають на час оголошення призову – в Україні чи за кордоном.

За дією за колом осіб нормативно-правові акти поділяються на такі, що поширюються на усіх без винятку осіб, та такі, що поширюються на визначене коло осіб. Наприклад, дія ЦК України поширюється на усіх фізичних та юридичних осіб, що перебувають на території України, а дія вже згаданого Закону «Про загальний військовий обов’язок та військову службу» – лише на громадян України.