1.4. Джерела дисципліни і їх класифікація

Основним джерелом розглядуваної дисципліни є Конституція України — акт, який має найвищу юридичну силу і визначає основні засади державного та громадського життя, суспільного ладу і політики, взаємовідносини особи і держави, основні права, свободи й обов’язки особи, територіальний устрій, порядок створення та структуру органів державної й виконавчої влади. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Якщо закони чи нормативні акти не відповідають

нормам Конституції України, то діють норми, закріплені Конституцією України.

До джерел розглядуваної дисципліни належать також закони України, що регламентують повноваження судових та правоохоронних органів, їх структуру та принципи діяльності. Закони України мо жуть бути комплексними й поточними. До комплексних належать закони України, що встановлюють повноваження, структуру, принципи організації та діяльності правоохоронних органів: “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про Конституційний Суд України”, “Про прокуратуру”, “Про службу безпеки України”, “Про міліцію”, “Про адвокатуру”, “Про нотаріат” та ін. Поточні закони вносять зміни й доповнення в комплексні закони і в подальшому стають їх складовими.

Складовою джерел дисципліни “Судові та правоохоронні органи України” є нормативні акти, що видаються Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України щодо повноважень, організації діяльності та структури деяких правоохоронних органів. Так, Положення про міністерство юстиції України було затверджене Указом Президента України від 30 грудня 1997 р., Указом Президента від 22 квітня 1998 р. було створено Державний департамент України з питань виконання покарань.

Норми, що регламентують окремі напрямки діяльності судових та правоохоронних органів, містять також відомчі нормативні акти, які видаються керівниками правоохоронних міністерств і відомств у вигляді наказів, положень, інструкцій і вказівок. Означені нормативні акти видаються на основі чинних законів у суворій відповідності з ними.

Значну роль у діяльності судових та правоохоронних органів відіграють керівні роз’яснення, які видає Пленум Верховного Суду України. Вони оформлюються у вигляді постанов, де роз’яснюються питання належного застосування законодавства, у тому числі щодо регламентації організації та діяльності правоохоронних органів.

Тема 5. Правовий статус особи

План

1. Поняття та структура правового статусу особи.

2. Поняття прав, свобод та обов’язків особи.

3. Класифікація прав, свобод та обов’язків особи.

4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина.

5. Громадянство України.

6. Правове становище іноземців, осіб без громадянства та осіб із множинним громадянством.

1. Поняття та структура правового статусу особи

Складні суспільні зв’язки, що виникають між державою та особою, а також у

взаємовідносинах людей одним з одним, потребують чіткої фіксації з боку держави та регламентації

у певній правовій формі. Такою формою виступає правовий статус особи.

Правовий статус особи (індивіда) – це сукупність суб’єктивних прав, свобод та юридичних

обов’язків особи, що законодавчо закріплюється та гарантуються державою і реалізуються у

відносинах цієї особи з іншими людьми, їх групами, державою в цілому.

До структури правового статусу особи входять:

1) загальні принципи правового регулювання становища особи;

2) суб’єктивні права та свободи індивіда;

3) юридичні обов’язки індивіда;

4) загальна правосуб’єктність;

5) громадянство;

6) гарантії правового статусу;

7) юридична відповідальність за невиконання особою своїх обов’язків та порушення прав

інших осіб.

Елементи правового статусу індивіда як у актах національного законодавства, так і у нормах

міжнародного права. Основними міжнародними актами, що стосуються правового статусу особи, є

Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права

1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Європейська

конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Європейська конвенція про

громадянство та деякі інші 1997 р. На національному рівні найважливішим нормативно-правовим

актом, що визначає правовий статус особи, є Конституція України.

Конституція України закріплює такі основні принципи правового регулювання становища

особи:

1) визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України) ;

2) спрямованість діяльності держави на захист прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 3 Конституції України) ;

3) гарантованість прав і свобод людини і громадянина з боку держави (ч. 2 ст. 22 Конституції України) ;

4) рівність прав і свобод усіх громадян та їх рівність перед законом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

5) невичерпність прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22 Конституції України). Невичерпність прав і свобод людини і громадянина означає, що їх перелік не обмежується лише правами і свободами, передбаченими Конституцією та іншими законами, будь-які інші права та свободи користуються таким самим захистом з боку держави, як і законодавчо закріплені;

6) невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини і громадянина (ст. 21 Конституції України). Невідчужуваність та непорушність прав і свобод означає, що жодна особа не може бути позбавлена належних їй прав і свобод, відмова особи від своїх прав чи свобод є юридично нікчемною, у разі будь-якого порушення належних особі прав чи свобод вона має право вимагати їх відновлення від держави чи особи, що своїми діями порушує права і свободи цієї особи. Права і свободи людини і громадянина тимчасово можуть бути обмежені лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. При цьому ч. 2 ст. 64 Конституції України встановлює перелік прав і свобод, які за жодних умов не можуть бути обмежені: право на громадянство та зміну громадянства, право на повагу гідності, на свободу і особисту недоторканність, на житло, право на звернення до суду та

деякі інші права і свободи.

Носіями індивідуального правового статусу є фізичні особи, тобто громадяни України,

іноземні громадяни особи без громадянства. За загальним правилом, встановленим ст. 26 Конституції

України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,

користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни

України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами

України. Для позначення носія індивідуального правового статусу в українському законодавстві

найчастіше використовуються терміни «громадянин», «фізична особа» «усі», «кожний», «ніхто»,

«жодний», а також використовуються безособові форми – наприклад, ч. 2 ст. 14 Конституції України

зазначає, що право власності на землю гарантується; ч. 3 ст. 15 Конституції України вказує, що

цензура заборонена і т.п.