9.Мобілізаційні заходи та евакуація

За умов війни влада розпочала проведення заходів із мобілізації людських ресурсів і матеріально-технічних засобів:

* призови до діючої армії. За липень — серпень 1941 р. з України було при­звано до армії 2,5 млн осіб, причому велика кількість людей зверталася до військових комісаріатів добровільно;

*створення народного ополчення з громадян, які не підлягали призову за віком або станом здоров’я. За перші місяці війни до народного ополчен­ня в Україні вступило понад 1,3 млн осіб віком від 18 до 60 років; вони проходили прискорену військову підготовку і допомагали військовим частинам у будівництві оборонних рубежів, охороні об’єктів, комуніка­цій тощо; брали участь і у бойових діях;

*створення з цивільного населення прифронтових районів винищувальних батальйонів та груп сприяння з метою боротьби проти парашутних десантів та диверсійних груп ворога. На початку липня 1941 р. у цих фор­муваннях нараховувалося 374 тис. осіб;

*розгортання мережі навчання цивільного населення військової справи. Відвідування занять було обов’язковим для всіх чоловіків у вільний від роботи час. До кінця 1941 р. 50 тис. жінок пройшли підготовку на курсах сандружинниць.

Одночасно з мобілізаційними заходами здійснювалася перебудова на­родного господарства на воєнний лад. Промислові підприємства форсували виробництво оборонної продукції. Переважна більшість машинобудівних за­водів України перейшла на випуск зброї. У сільському господарстві швидки­ми темпами збирали хліб на територіях, які ще не були окуповані німцями.

Відповідно до вказівок керівництва СРСР в Україні здійснювалася так­тика «спаленої землі», яка передбачала «не залишати ворогові жодного па­ровоза, жодного вагона... ні кілограма хліба, ні літра пального». Все, що не могло бути вивезене, повинно було «безумовно знищуватись» Радянські війська, відступаючи, висаджували у повітря промислові підприємства, були зірвані всі 54 домни республіки, затоплені шахти Дон­басу, руйнувалися залізниці, лінії зв’язку тощо.

Водночас з мобілізаційними заходами в Україні проводилася евакуа­ція до східних районів СРСР, якій підлягали: а) найважливіші промислові цінності (обладнання, верстати, машини), цінні сировинні ресурси та про­довольство; б) кваліфіковані робітники, інженери, службовці разом з під­приємствами, що евакуювалися, населення, в першу чергу молодь, здатна до військової служби, відповідальні радянські, партійні працівники. З Украї­ни було вивезено близько тисячі заводів, 30тис. тракторів, 125 млн пудів зерна, 6 млн голів худоби.

З республіки виїхало понад 4 млн осіб. Серед них були не тільки ті, хто підлягав евакуації за рішенням влади, а й прості люди, які боялися приходу нацистів.

10. Воєнні події 1941 —1942 років

Червона армія, втративши у прикордонних боях основну частину військо­вої техніки та зброї, змушена була відступати. Німці захопили на складах у прикордонних районах 5,4 млн гвинтівок і 191 тис. кулеметів. У липні опе­ративні донесення німецьких офіцерів зауважували, що «...Дивізії Черво­ної армії, які були введені в бій останнім часом... озброєні дуже погано. Мав місце випадок, коли видавалося по два бойових патрони на людину. Атаки піхоти.., незважаючи на величезні втрати, часто мали вигляд масового на­ступу живої сили без підтримки з боку важких видів озброєння й артилерії».

Утім і за таких умов бійці Червоної армії разом із мирним населенням чинили опір загарбникам. 7 липня німцям вдалося прорвати фронт в районі Новограда-Волинського. Перед ними відкривався шлях на Київ. Але столицю прикривало три лінії оборони, і взяти їх відразу німці не змогли. Місто перетворилося на неприступну фортецю: було викопано 55 км протитанкових ровів, споруджено близько півтори тисячі вогневих точок.

Разом з військами Південно-Західного фронту Київ захищали 13 ви­нищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення. Стійкість захисників столиці змусила німецьке командування призупинити штурм.

Оборона Києва тривала більше двох місяців (липень—вересень). Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після про­риву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Й. Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти, заявивши, «якщо ви зро­бите хоча б один крок до відведення військ, не будете до останнього захищати укріплені райони правого берега Дніпра, вас всіх спіткає жорстока кара як боягузів та дезертирів». 12 вересня 1941 р., фактично напередодні здачі Киє­ва, верховний головнокомандуючий видав директиву про боротьбу з панікер­ством. Відповідно до неї, у п’ятиденний термін при кожній стрілецькій дивізії мали бути створені загороджувальні батальйони, яким належало кулеметним вогнем встановлювати тверду дисципліну й припиняти втечу охоплених пані­кою військ. Ця «робота» покладалася на НКВС. За даними наркома внутріш­ніх справ Л. Берії, підпорядковані йому збройні формування упродовж другої половини 1941 р. затримали на фронті і в тилу 638112 осіб, запідозрених у дезертирстві. 10 тис. з них були розстріляні або повішені перед строєм.

Тим часом ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у вели­ку трагедію. Лише 17 вересня, коли в оточення німецьких військ потрапили чотири армії, Й. Сталін дозволив радянським військам залишити Київ.

З відходом Червоної армії у Києві кілька днів панувало безвладдя. Поча­лися пограбування. Люди розбивали вітрини магазинів і розтягали все, що могли винести. 19 вересня в місто увійшли німці.

663 тис. червоноармійців потрапили в оточення. Німці, використовуючи авіацію та артилерію, нещадно били по них, не даючи перепочинку. Радян­ське командування віддало наказ розосередити оточені частини на окремі групи, які мали вириватися із німецьких «кліщів» самостійно. Команду­вач Південно-Західного фронту генерал М. Кирпонос, втративши контроль над військами, намагався прорватися зі штабною колоною через німецькі позиції на Полтавщині, але загинув разом з іншими офіцерами та бійцями поблизу с. Дрюківщина.

Ціною неймовірних зусиль поріділих радянських частин Південно - Західний фронт вдалося відновити, але стримати подальше просування нім­ців червоноармійці не могли. 25 жовтня війська вермахту захопили Харків.

Складною була ситуація на півдні України. Успіхи німців на каховсько­му плацдармі створили загрозу бути оточеними і для захисників Одеси. Вони героїчно боронили місто 73 дні (з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.). Під час облоги німецькі та румунські війська втратили близько 200 тис. осіб.

Війська Одеського оборонного району були евакуйовані на Кримський півострів. Але й у Криму наші війська не змогли стримати наступ німців. 29 жовтня частини вермахту прорвали фронт і наблизились до Севастополя.

Оборона Севастополя тривала з 30 жовтня 1941 р. до 4 липня 1942 р. Вона стала прикладом масового героїзму радянських воїнів, 46 з яких були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Під Севасто­полем німці втратили близько 300 тис. вояків. Ця оборона зірвала плани німецького командування розгорнути наступ на Кавказ і Закавказзя.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу» (блискавичної війни), створивши умови для контрнаступу Чер­воної армії. Після цього Й. Сталін наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках фронту. Операції намітили у Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загро­жувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Спочатку війська Кримського фронту досягли успіху і навіть звільнили Керч, але згодом, через грубі прорахунки командування, ініціатива пере­йшла до німців. Протягом травня 1942 р. радянські війська зазнали нищів­ної поразки, втративши близько 200 тис. осіб і майже всю військову техніку та озброєння.

Одночасно з боями в Криму розпочався наступ під Харковом, хоча вій­ськові попереджали Й. Сталіна про недоцільність цієї операції у зв’язку з тим, що війська виснажені і не мають необхідного технічного забезпечення. 12 травня 1942 р. частини Червоної армії прорвали оборону німців і просуну­лися вглиб на 25 — 30 км. Противник ужив заходів, аби відрізати радянські війська, що наступали. Проте Й. Сталін вважав за недоцільне зупинятися, і тільки 19 травня, коли загроза оточення стала реальністю, Ставка Верховного Головнокомандування наказала припинити наступ. Але було вже пізно, в ото­ченні опинилося 240 тис. червоноармійців. Проте сталінський режим продовжував діяти за принципом «на втрати не зважати».