2. Радянсько-німецький договір про ненапад

А. Гітлер розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм зайняли німецькі війська і перетворили його на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво Третього рейху вирішило, що настав час для союзу з СРСР, який уявлявся А. Гітлеру тимчасовим.

Радянське керівництво вважало міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже у завершальній фазі переговорів з міністром закор­донних справ Німеччини Й. Ріббентропом увечері 22 серпня 1939 р. радян­ське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову А. Гітлера від планів ство­рення «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору.

23 серпня 1939 р. В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосували­ся українських земель і означали, що відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів».

Фактично А. Гітлер і Й. Сталін, давши згоду на підписання «пакту Молотова — Ріббентропа» (відомий в історії під назвою пакт про ненапад), за яким розподілялася Польща, ініціювали Другу світову війну.

Радянсько-німецький договір був орієнтований не на зміцнення гарантій миру в Європі, а на задоволення геополітичних інтересів двох тоталітарних держав. Для України його наслідки також були неоднозначними. З одного боку він сприяв єднанню її земель у складі радянської держави, з другого — мав на меті реалізацію інтересів сталінського тоталітарного режиму, який прагнув поширити свою владу на нові території.

3. Початок Другої світової війни та вступ Червоної армії на територію Західної України

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Велика Британія та Франція, маючи союзні договори з Польщею, стали на її захист й оголоси­ли війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна. Події розгорталися за сценарієм, визначеним таємним протоколом до «пакту Молотова — Ріббентропа». Польська армія не змогла стримати наступ німецьких дивізій і поча­ла відступати. Німецькі війська швидко просувалися на Схід.

Радянське керівництво, враховуючи попередні домовленості з Німеччи­ною, 17 вересня віддало Червоній армії наказ перейти польський кордон і вступити на територію Західної України. Для поляків це стало несподі­ванкою. Пізно вночі, коли радянські війська спеціально новоствореного Українського фронту під командуванням С. Тимошенка просувалися територією Західної України, польського посла у Москві було викликано у Кремль, де йому вручили ноту радянського уряду.

У поході на Польщу СРСР задіяв близько 1 млн солдатів. Командування пояснювало червоноармійцям бойове завдання по-різному: від необхідності надання «братерської допомоги» повсталим робітникам та селянам Захід­ної України проти польських панів до «захисту західноукраїнських земель від німців». Радянське керівництво радило командирам Червоної армії не вступати у відкриті бої з польськими військами і всіляко схиляти їх скла­дати зброю та припиняти опір. З цією метою було розгорнуто широкомас­штабну агітаційно-пропагандистську роботу. Над польськими військовими частинами з радянських літаків розкидали листівки відповідного змісту.

Поляки не планували воювати на два фронти. Після переходу радян­ськими військами польського кордону армія Польщі продовжувала чини­ти опір німцям, а проти Червоної армії не було створено фронту. За таких умов Червона армія швидко просувалася впе­ред: вже 17 вересня були захоплені Тернопіль, Збараж, Рівне, а 18 вересня радянські частини вступили до Луцька, Станіслава, Галича.

Оточений німцями польський гарнізон Льво­ва 18 вересня відмовився від запропонованої ними капітуляції й утримував місто до підходу Червоної армії. 22 вересня командувач гарнізо­ну здав місто радянському командуванню.

На початку жовтня 1939 р. війська Україн­ського фронту взяли в полон понад 304 тис. польських вояків. Польських солдатів україн­ської національності відпускали по домівках, а поляків відправляли до спеціально створених таборів.

З перших днів перебування на західноукраїн­ській території Червона армія намагалася не чинити кривди місцевому населенню, маючи інструкції з центру, в яких наголошувалось: «...уникайте конфіскації продовольства в на­селення. Необхідне... купуйте у населення за радянські карбованці, пояснюючи, що курс карбованця дорівнює курсу злотого. Арешти духовних осіб не проводити...».

Зрозуміло, що таке ставлення радянських військ сприймалося місцевим населенням як повна протилежність порівняно з попередньою політикою Польщі. Українці були задоволені зруйнуванням Польської держави і не приховували цього. Проте вже тоді, у 1939 р., дехто з місцевих людей оці­нював ситуацію по-іншому. Це була не так втіха від приходу «визволителів», що мали досить нужден­ний вигляд, як радість від того, що втекли ворожі ненависні пригноблюва­чі». Особливо насторожувало українське населення подальше зближення правлячих режимів СРСР та Німеччини, зокрема, підписаний між ними 28 вересня 1939 р. Договір про дружбу і кордони, що мав додатковий таєм­ний протокол. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР (окрім Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя, які опинилися під німецькою окупацією) Але, попри все, більшість населення Західної України доброзичливо по­ставилася до приходу радянських військ. Вийшли з підпілля й активно вклю­чилися у створення нових органів влади комуністи. Народні Збори Західної України у Львові проголосили встановлення радянської влади в краї. Окрім того, делегати ухвалили декларацію про конфіскацію поміщицьких земель, про націоналізацію банків і об’єктів великої промисловості.