1.4. Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права

Право є одним із тих елементів, які покликані поєднувати всіх членів суспільства та створити єдину систему загальних цінностей та норм. Воно одночасно створює передумови для самостійної діяльності суб єктів (наприклад, надає можливість укладати ті чи інші угоди) і передбачає певні негативні наслідки за порушення його обов'язкових приписів. Таким чином, право як регулятор суспільних відносин складається з досить великої кількості норм, які регулюють діяльність усіх членів суспільства, а також містить перелік дій, що на думку більшості, є небажаними, а тому забороненими, і їх вчинення повинно мати негативні наслідки. Міжнародне право, попри деякі особливості, має схожу природу .

Тому немає нічого дивного в тому, що виникає питання про юридичну природу обов'язкової сили міжнародного права. Однак, враховуючи особливості такої системи, варто зазначити, що це питання є одним із найдавніших у теорії цієї галузі права. Досить часто його зводять до питання, яке колись поставив Т. Гоббс: "Чи є міжнародне право правом" у вузькому розумінні цього терміна?". Г. Гроцій розглядаючи питання міжнародного права як права універсальної

^ 'Shaw М. International Law / М. Shaw. - Cambridge University Press, 2003. - 20 спільноти, зауважував, що воно наділене всіма необхідними ознаками позитивного права, серед них йому притаманна система санкцій за недобросовісне виконання міжнародних зобов'язань . Хоча, як справедливо зазначає Р. Каламкарян, єдиною дієвою санкцією на той час була війна.

Проте можна навести, як мінімум, три групи вчених, які заперечували юридичну обов'язковість міжнародного права. Перша група посилалася на позицію Д. Остіна, який вивів ознаки, притаманні праву як явищу. На його думку, право ототожнюють із нормами, які встановлені однією мислячою істотою для іншої, над якою перша має владу і ця влада є суверенною. Аналізуючи право на відповідність цим та іншим ознакам, названим Д. Остіном, можна дійти висновку, що міжнародне право не відповідає їм принаймні у такому: відсутній єдиний суверенний орган правотворчості; відсутня єдина суверенна виконавча влада; сфера правового регулювання є обмеженою; відсутній єдиний орган, наділений універсальною юрисдикцією; норми права не завжди реалізуються повною мірою. Другу групу представляє вчення X. Харта, який у своїй праці робить спробу критично проаналізувати концепцію Д. Остіна. І хоча його заперечення юридичної обов'язковості міжнародного права є менш радикальними порівняно з попередником, однак і він наводить ознаки, властиві праву загалом, яким міжнародне право не відповідає. До них передусім потрібно віднести відсутність судових органів з обов'язковою юрисдикцією та єдиною системою санкцій. Третю групу представляє Ф. Цорн, який стверджував, що оскільки у міжнародному праві немає верховної влади, то виконання його приписів не забезпечується силою, а отже, його норми мають швидше моральний, а не юридичний характер.

Загалом, можна навести досить багато аргументів для заперечення висловлених вище позицій. Зупинімося лише на одній, а саме на тому, що всі згадані автори аналізують міжнародне право з позицій вимог до національного права, без урахування його особливостей. Уже цей факт засвідчує, що такі погляди були хибними.

Досить цікаву позицію в питанні обов'язкової юридичної сили міжнародного права займали радянські вчені. На їхню думку, міжнародне право є юридично обов'язковим, оскільки держави дали на це свою згоду. При цьому більшість науковців нічого не говорили про те, в якому документі чи яким чином було висловлено таку згоду, хоча були і такі, які відсилали до Статуту ООН. Цікавою, але не надто оригінальною є позиція І. Лукашука, який стверджував, що при укладенні будь-якої угоди насправді укладають дві угоди, одна з яких стосується юридичної обов'язковості. З іншого боку, як справедливо зазначає Г. Тункін, пояснити обов'язкову силу міжнародного права, як і права взагалі, можна лише історично. Щоб це зробити, потрібно зрозуміти, чому з'явилося право як специфічний соціальний феномен. На його думку, міжнародне право обов'язкове тому, що це — право.

Отже, на відміну від національного права, у міжнародному праві немає вищої влади за самих суб'єктів. Тобто міжнародному праву не притаманна верховна влада, воно не нав'язується зверху яким-небудь органом влади, що є вищим за держави. Такого органу тут просто не може бути. Звідси випливає ще одна особливість міжнародного права, а саме: на відміну від національного права, воно є горизонтальною, а не вертикальною системою, тобто покликане координувати діяльність суб'єктів, а не забезпечувати їх субординацію.

При цьому кількість суб'єктів є досить малою (тепер існує близько двохсот держав). Така обставина дає можливість значну частину рішень приймати шляхом консенсусу. Нині більшість норм міжнародного права створена саме таким чином. Однак такий консенсус полягає не тільки у висловленні прямої згоди на дійсність для держави міжнародного договору. Набагато частіше він проявляється в підтримці державою тих чи інших взірців (стандартів) поведінки суб'єктів, які при багаторазовому повторенні стають юридично обов'язковими. Більшість держав підтримують існуючу систему міжнародного права, оскільки без цього жодна подібна система не могла б існувати.

Міжнародне право має свою особливу систему джерел права. Так, основними джерелами міжнародного права є договір і звичай, які створюються через узгодження волі суверенних суб'єктів, перш за все держав. Ці форми права відображають природу міжнародного права як права, покликаного регулювати відносини між суверенними суб'єктами, стосовно яких юридично обов'язковими можуть бути лише ті норми, котрі були прийняті з їхньої згоди чи стосовно яких вони висловили згоду на застосування, наприклад, самим фактом вступу в так зване міжнародне співтовариство (це стосується звичаєвих норм).

Враховуючи всі вищеназвані особливості міжнародного права, спробуємо навести основні аргументи, що засвідчують юридично обов'язкову силу міжнародного права:

1. Виконання норм міжнародного права забезпечується системою міжнародно-правових санкцій. Як і раніше, основним засобом гарантування виконання міжнародних зобов'язань є самозахист держав. Це суттєво відрізняє міжнародне право від національного, де самозахист дозволяється лише у виняткових випадках. У рамках самозахисту держави, як правило, застосовували реторсії і репресалії. Однак такі заходи не завжди є ефективними. Тому все частіше в міжнародному праві застосовують санкції в рамках міжнародних організацій.

Причому ця система настільки розвинена, що нині можна сміливо говорити про те, що в міжнародному праві є зовнішні відносно суб'єктів засоби забезпечення виконання міжнародних зобов'язань. Таку роль виконують міжнародні організації, передусім системи ООН. Особлива роль у цьому належить Раді Безпеки ООН та Міжнародному суду . Крім того, система міжнародно-правової відповідальності за порушення норм міжнародного права продовжує розвиватися. Це ілюструє хоча б той факт, що Комісією міжнародного права розроблено Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння.

2. Довгий час одним із аргументів на користь заперечення юридично обов'язкового характеру міжнародного права була відсутність універсального органу вирішення міжнародних спорів. Проте це не так. З моменту створення Міжнародного суду ООН такий орган існує. Хоча юрисдикція Суду поширюється тільки на спори юридичного характеру, вона охоплює всі міжнародні спори, оскільки, крім політичного, в них завжди міститься і юридичний елемент. Суд як орган правосуддя не може відмовитися винести рішення при відсутності чи спірності норм, які підлягають застосуванню. Як зазначено в рішенні цього органу у справі про військову та напіввійськову діяльність у Нікарагуа і проти неї 1986 p., навіть такі делікатні питання для безпеки держави, як застосування сили чи колективна самооборона, можуть бути предметом розгляду Суду . Це положення згодом було підтверджене у рішенні 1988 р. про прикордонні та транскордонні військові дії між Нікарагуа і Гондурасом. На думку Суду, за обставин, коли політичні аспекти можуть бути наявними в будь-якому юридич-ному спорі, переданому для розгляду Суду, ціллю звернення в Суд є мирне вирішення міжнародного спору. При цьому будь-яка політична мотивація сторін для Суду неважлива . Таким чином, діяльність Суду покликана забезпечити верховенство права у міжнародних відносинах.

3. Важливу роль у забезпеченні дотримання норм міжнародного права відіграє взаємність. Так, наприклад, держави дотримуються норм про імунітети і привілеї дипломатів, оскільки їхнє недотримання спричинило б таку саму реакцію з боку інших держав, як наслідок — їхні власні дипломати опиняться без захисту.

4. Держави дотримуються норм міжнародного права, оскільки факти їх недотримання будуть засуджені міжнародною спільнотою і в кінцевому результаті держава-порушник може опинитися в міжнародній ізоляції. Нині таку ситуацію можна спостерігати щодо КНДР, яка порушила деякі міжнародні зобов'язання.

5. Юридичну обов'язковість норм міжнародного права засвідчує і той факт, що держави завжди, вчиняючи ті чи інші дії на міжнародній арені практично, намагаються аргументувати їх з точки зору між-народного права. При цьому така аргументація, особливо у випадку міжнародного спору, є досить суперечливою. Як приклад можна назвати аргументацію США стосовно військових кампаній в Афганістані та Іраку, Росії та Грузії стосовно конфлікту в Південній Осетії та Абхазії.

6. Більшість конституцій, які прийняті впродовж останніх ЗО років, містять посилання на норми міжнародного права, що теж підтверджує юридично обов'язковий характер норм цієї галузі права. Не є винятком Конституція України. Так, у ст. 18 є згадка про "загальновизнані принципи і норми міжнародного права".

Отже, підсумовуючи все вищенаведене, варто зазначити, що норми міжнародного права мають юридично обов'язковий характер. Однак у такому випадку юридична обов'язкова сила ґрунтується не стільки на примусі, скільки на правосвідомості його суб'єктів.

1.5. Співвідношення міжнародного і національного права

Нині наукою вироблено дві основні теорії щодо співвідношення міжнародного і національного права: моністична та дуалістична.

Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право — це два елементи однієї цілісної системи. У рамках монізму залежно від місця норм в ієрархії прийнято виділяти дві течії: монізм з приматом національного права і монізм з приматом міжнародного права.

Виникнення моністичної теорії з приматом національного права, як правило, пов'язують з іменем Г. Гегеля. Який у своїх працях стверджував, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, яке підпорядковується державі і не може нею керувати. Прихильники цієї течії А. Цорн, І. Мозер Ф. Ларсон, А. Шміт розглядали міжнародне право, як зовнішнє стосовно держави, а суверенітет — як найвищу міжнародно-правову цінність.

Сьогодні така концепція практично немає прихильників, проте її досить активно використовували тоталітарні держави для обґрунтування вищості своїх правових систем, що загалом призвело до узаконення в таких державах масових порушень прав людини.

Моністична теорія з приматом міжнародного права найкраще обґрунтована в працях представників віденської школи. Одним із найбільш відомих представників цієї течії є Г. Кельзен, який стверджував, що всі існуючі норми права утворюють єдину систему. При цьому міжнародне право є вищим стосовно кожної з національних правових систем і, за суттю, єдиним чинником, який обмежує діяльність держав. Інший представник Г. Лаутерпах з цього приводу зазначав, що міжнародне право є необхідним для існування держав і їх національних правових систем. Іноді в рамках цієї течії виділяють поміркований монізм з приматом міжнародного права, який підтримував А. Фердрос. На його думку, для національного суду домінує принцип, згідно з яким національне право має перевагу над міжнародним, у той час як для міжнародного суду — навпаки. Проте перевага національного права над міжнародним має тимчасовий, епізодичний характер, оскільки держава, яка уклала міжнародний договір, зобов'язана привести відповідно до договору норми національного законодавства, що в підсумку спричиняє підпорядкованість національного права міжнародному.

Сьогодні така концепція має досить малу кількість прихильників. Основним її недоліком є те, що тепер держави на практиці нерідко прагнуть довести перевагу національного права. Крім того, порівняння норм міжнародного та національного права дозволяє знайти як в першій, так і в другій системі права норми, які між собою не пов'язані і жодним чином не взаємодіють.

Дуалістична теорія стверджує, що існують дві правові системи, котрі розвиваються паралельно. Загальні положення такої теорії були викладені Г. Тріиелем у праці "Право міжнародне і внутрішньо-державне", опублікованій у 1899 р. Серед інших прихильників цієї теорії варто назвати Д. Анцілотті. Її також підтримували більшість представників радянської школи, зокрема, Г. Тункін, А. Гавер- довський, Д. Левін, І. Лукашук та багато інших. Вони стверджували, що міжнародне право і внутрішньодержавне право покликані регулювати різні групи суспільних відносин: міжнародне право — міжнародні, а національне право — відносини між фізичними та юридичними особами. При цьому у другому випадку всі суб'єкти перебувають під юрисдикцією держави. Взаємна відособленість міжнародних і внутрішньодержавних відносин передбачає взаємну відособленість відповідних правових систем. Однак така відособленість не має абсолютного характеру. Іноді вказані системи взаємодіють: норми міжнародного права вчиняють певний вплив на національну правотворчу та правозастосовну діяльність. Можливим є і зворотній вплив. Попри те, кожна з указаних систем володіє верховенством у своїй сфері.

Дуалістична теорія ближча до існуючої реальності, хоча і вона має ряд спірних моментів. Одним з таких є теза про те, що норми двох правових систем не можуть вступати в конфлікт між собою, або про те, що такі системи є абсолютно незалежними. Але нині починає домінувати думка, що міжнародне право є чужим для національного, однак його норми в окремих випадках можуть застосовувати в національних правових системах. Проте в такому разі вони діють лише з дозволу норм національного права.

Загалом варто зауважити: кожна держава у своєму законодавстві визначає власну систему співвідношення через встановлення в конституції норм, що передбачають особливості застосування норм між-народного права в національному правопорядку.

9. Мережко А. А. Введение в теорию международного права. Гно- сеология международного права / А. А. Мережко. — К., 2002.

10. Мингазов Л. X. Зффективность норм международного права / Л. X. Мингазов. — Казань, 1990.

11. Ушаков Н.А. Проблемьі теории международного права / Н. А. Ушаков. — М. : Наука, 1988.

Запитання для самоконтролю

1. Міжнародне пра'во як самостійна система права.

2. Юридично обов'язкова сила міжнародного права.

3. Сфера дії міжнародного права.

4. Суб'єктна й об'єктна сфера міжнародного права. Екстериторіальна дія міжнародного права.

5. Сучасне міжнародне право та його ознаки.

6. Співвідношення міжнародного публічного та міжнародного приватного права.

7. Доктринальні підходи до проблеми співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права.

Рекомендована література

1. Влищенко И. П. Мировая политика и международное право / И. П. Блищенко, М. М. Саянцева. — М., 1991.

2. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії : підручник / В. Г. Буткевич, В. В. Мицик, О. В. Задорожний. — К., 2002.

3. ВасиленкоВ. А. Основьі теории международного права / В. А. Ва- силенко. — К., 1988.

4. Дмитриева Г. С. Мораль и международное право / Г. С. Дмит- риева. — М., 1991.

5. Курс международного права : в 7 т.— М., 1989. — Т. 1.

6. Лукашук И. И. Международно-правовое регулирование меж- дународньїх отношений / И. И. Лукашук. — М., 1975.

7. Лукашук И. И. Сфера действия международного права / И. И. Лукашук // Советский ежегодник международного права. — 1985. — М., 1986. — С. 83—101.

8. Марочкин С. Ю. Проблемьі зффективности норм международного права / С. Ю. Марочкин. — Иркутск, 1988.

Розділ 6

ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

6.1. Поняття та види джерел міжнародного права

Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, котрі були б обов'язкові для всіх суб'єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб'єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди. А тому виникають питання: де необхідно шукати правові норми і як можна стверджувати, що відповідна пропозиція може бути визнана як міжнародно-правова норма? Зазначена проблема ще більше ускладнюється специфічною природою міжнародних відносин та існуючою колізією суверенітету держав. Однак міжнародне право є реальним фактом, із якого можна вивести і проаналізувати його норми.

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового "джерела".

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки^к літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1) через пра- вотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій "opinio juris"; 2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перерахо-вує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів "згідно з міжнародним правом", а всі держави — члени ООН є "ipso facto" сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнарод- но-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело — це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.

Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.

Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.