13.2. Юридична природа та склад державної території

Державна територія відіграє фундаментальне значення як у теорії, так і у практиці міжнародного права. Більшість юристів-міжнарод- ників зазначають, що територія становить матеріальну основу функ-ціонування держави . Разом із тим вона становить один із необхідних критеріїв, яким повинна відповідати держава як суб'єкт міжнародного права (Конвенція про права і обов'язки держав 1933 p.).

Доктринальне обґрунтування юридичної природи державної території знаходить свій вираз у кон'юнктурі конкретної історичної епохи. У період феодалізму домінувала об'єктна теорія (цивілістична), що трактувала державну територію як об'єкт власності держави . У другій половині XIX ст. об'єктна теорія еволюціонувала в бік просторо вої теорії, котра розглядала територію як просторові межі влади держави . Нарешті, відповідно до теорії компетенції, територіальний суверенітет обмежується місцевою компетенцією . У сучасних умовах складно визначити домінування однієї із теорій, оскільки нині юридична природа державної території поєднує елементи як об'єктної та просторової теорії, так і теорії компетенції.

Дефініція "державна територія" розкривається за допомогою суверенітету та складових частин державної території. Суверенітет передбачає стан повноти влади держави в межах її території (територіальне верховенство), а також незалежність у зносинах з іншими державами . Наприклад, згідно з ст. 2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію . Таким чином, реалізація суверенітету відбувається у двох площинах — внутрішній і зовнішній.

Повноту влади держави в межах її території забезпечують система законодавчих, виконавчих і судових органів, які наділені юрисдикцією щодо громадян, іноземців, юридичних осіб, що знаходяться на її території. Взаємна реалізація територіального верховенства і юрисдикції держави можлива лише в межах державної території. Відомо, що поширення територіального верховенства держави поза межі її території, з огляду на принцип суверенної рівності держав, суперечить нормам міжнародного права. Втім, юрисдикція держави не обмежується дією на території держави, а може поширюватись і за її межі. Так, існує категорія квазідержавної території{морські судна, повітряні та космічні судна, які здійснюють навігацію під прапором відповідної держави, приміщення дипломатичних представництв, підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони з'єднують дві частини однієї держави)81, що допускає здійснення юрисдикції держави щодо цих об'єктів за межами її території.

До складу державної території входить сухопутна, морська та повітряна територія.

Сухопутна територія держави охоплює її материкову частину, архіпелаги, острови, які знаходяться в межах її територіального моря, анклави, надра. Держава наділена правом здійснення повного суверенітету в межах сухопутної території, визначеної державними кордонами. Правовий статус сухопутної території визначається нормами національного права. Водночас у міждержавній практиці поширеним явищем є укладення міжнародних договорів щодо транзиту через державну територію, оренди території, повітряних сполучень. Необхідність підписання такого роду договорів, приміром стосовно транзиту через державну територію, може бути зумовлена наявністю в держави анклаву — частини території держави, відокремленої від сухопутної частини території, оточеної територією однієї або декількох держав. Якщо така частина державної території має вихід до моря, то вона, відповідно, вважається напіванклавом82. У подібних випадках постає низка проблем у забезпеченні вільного пересування громадян однієї держави через території третіх країн. Характерно,

79 Левин И.Д. Суверенитет / И. Д. Левин. — СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. — С. 71.

80 Конституція України 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

81 Каламкарян Р.А. Международное право : учебник / Р. А. Каламкарян, Ю. И. Мигачев. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Зксмо, 2005. — С. 517.

82 Там само.

що способом вирішення таких проблем є спеціальні двосторонні договори між зацікавленими сторонами.

З точки зору міжнародного права не існує будь-яких обмежень стосовно розробки надр. Це питання регулюється в основному нормами внутрішньодержавного права. Так, відповідно до Кодексу України "Про надра" 1994 р.83, надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Аналогічні за змістом положення присутні у законодавстві інших держав (Закон Російської Федерації "Про надра" 1992 p.).

Морська територія держав складається із внутрішніх вод, внутрішніх морських вод і територіального моря (територіальні води)84. Річки, озера, канали та інші водойми, які знаходяться в межах державної території, належать до внутрішніх вод держави. Натомість внутрішніми морськими водами є води портів, бухт, заливів, що прилягають до узбережжя держави. Нарешті територіальне море — це прибережна морська смуга, ширина якої за загальним правилом може сягати до 12 морських миль. Незважаючи нате, що морська територія пере-буває під виключним суверенітетом держав, норми сучасного міжнародного права можуть встановлювати певні обмеження щодо реалізації державами цього права. Так, одна з резолюцій Ради Безпеки ООН, прийнята 2008 р.85, наділяє групу держав правом на здійснення боротьби із піратством у територіальних водах Сомалі. Очевидно, що вирішення проблеми піратства як однієї із загроз міжнародному співтовариству в такий спосіб є лише початком процесу відходу від концепції абсолютного суверенітету держав.

Повітряну територію держави становить повітряний простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією. Звідси випливає, що повітряною територією держави потрібно вважати повітряний простір не лише над материковою частиною, ай — над внутрішніми і територіальними водами держави. Верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100—110 км2 80. Саме ця межа є умовним розмежуванням між повітряною територією держави і відкритим космосом, що вже належить до територій із міжнародним режимом.

Сухопутні, морські та повітряні простори є невід'ємними складовими частинами державної території. Юридичними гарантіями непорушності та неподільності території держави, а також її складових

83 Кодекс України "Про надра" 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 2. — Ст. 340.

84 Международное право : учебник / отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов. — 3-є изд., перераб. и доп. — М. : Норма, 2005. — С. 499.

85 ООН. Совет Безопасности. Резолюция 1846 р. (2008).

86 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть : учебник / И. И. Лукашук. — 3-є изд., перераб. идоп. — М. : Волтерс Клувер, 2005. — С. 406.

частин виступають основні принципи міжнародного права, зокрема принцип територіальної цілісності, принцип непорушності кордонів, принцип суверенної рівності держав. Утім, використання державної території на шкоду інших держав, як-от: транскордонне забруднення, розміщення на території терористичних баз, грубе порушення прав людини, боротьба із піратством тощо, не виключають можливості втручання з боку міжнародного співтовариства у внутрішні справи держави з метою обмеження реалізації суверенітету в межах її державної території.

13.3. Державні кордони

Просторові межі поширення суверенітету держав, а також реалізації територіального верховенства визначають державні кордони. Останні слугують не лише важливим атрибутом суверенних держав у системі міждержавних відносин, а й часто становлять предмет територіальних претензій.

У теорії міжнародного права державний кордон розглядають як позначену на картах і закріплену маркуванням на місцевості лінію та вертикальну площину, що проходить по ній і визначає зовнішні межі державної території (сухопутної, водної, повітряної) . Національне законодавство держав щодо визначення поняття "державний кордон" концептуально збігається із його доктринальними розробками. Наприклад, державний кордон, згідно з законом України "Про державний кордон України" 1991 р. , — це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Залежно від особливостей проходження лінії державного кордону кордони поділяють на орографічні, геометричні й астрономічні.

Під орографічними (природними) кордонами розуміють лінію державного кордону, яка визначається відповідно до особливостей рельєфу місцевості (по берегах озер, по гірських хребтах тощо).

Геометричні кордони характеризуються тим, що встановлення державного кордону відбувається за рахунок проведення з однієї точки в іншу прямих ліній без урахування рельєфу місцевості .

Лінії астрономічних кордонів, на відміну від орографічних та геометричних, збігаються із паралеллю чи меридіаном географічної сітки. В Африці, наприклад, 40 % кордонів є саме астрономічними .

Іноді, в результаті завершення процедури встановлення державних кордонів, у держави з'являються комбіновані кордони, які передбачають наявність як орографічних, геометричних, так і астрономічних кордонів. До таких держав, зокрема, належить Ботсвана .

Відповідно до іншої класифікації кордонів, в основу якої покладено критерій складових частин державної території, кордони поділяють на сухопутні, повітряні, водні .

Водні кордони держави (річкові, озерні, морські) визначають у спосіб підписання спеціального договору, нормами національного законодавства або поєднанням цих двох способів.

Кордони на прикордонних річках проводять залежно від їх відповідності критерію судноплавної або несудноплавної річки. У випадку судноплавної річки кордон пролягає по лінії її найбільших глибин (тальвегу) або фарватеру, а якщо річка несудноплавна, то кордон проходить посередині річки або її головного рукава .

Морські кордони встановлює законодавство прибережної держави, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права. Так, морськими кордонами держави, що відмежовують її територіальні води від відкритого моря, є зовнішня межа територіальних вод, ширина яких становить, як правило, не більше 12 морських миль.

Повітряним кордоном держави вважається уявна площина, що вертикально прилягає до сухопутної, водної території і простягається вгору на 100—110 км.

Питання, які стосуються встановлення державного кордону, їх правового режиму, охорони, регулюються нормами як міжнародного, так і національного права. Так, відповідно до Закону України "Про державний кордон України" 1991 р. , у ст. 2 зазначено, що державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Визначення лінії проходження державного кордону відбувається між зацікавленими державами у договірному порядку. На практиці така процедура складається із двох етапів.

Перший етап передбачає визначення договірними сторонами лінії державного кордону відповідно до характерних ознак рельєфу на місцевості з одночасним її нанесенням на карту, що становить невід'ємну частину двостороннього договору, який укладається при цьому. У теорії міжнародного права ця процедура отримала назву делімітація .

На другому етапі, відповідно до результатів делімітації, відбувається встановлення лінії проходження державного кордону на місцевості — відоме як демаркація . З метою її здійснення створюють змішані міждержавні комісії, які позначають лінію проходження державного кордону на місцевості за допомогою спеціальних прикордонних знаків. Результати проведення демаркаційних робіт, за загальним правилом, закріплюють у відповідних протоколах з описом лінії проходження державного кордону і встановлених прикордонних знаків, які підписують уповноважені представники міждержавних комісій. Іноді в результаті пошкодження прикордонних знаків виникає необхідність у перевірці лінії проходження державного кордону на місцевості, що супроводжується заміною, відновленням або встановленням нових прикордонних знаків. У таких випадках відбувається редемаркація державного кордону98. З метою здійснення редемаркації державних кордонів укладають спеціальні міжнародні двосторонні угоди.

Нерідко демаркація і делімітація як складові процесу визначення лінії проходження державного кордону в силу різноманітних чинників політичного та економічного характеру розмежовані у часі. Наприклад, тепер, з огляду на відмову Національних Зборів Республіки Білорусь ратифікувати договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь 1997 р., процедура договірно-правового оформлення білорусько-українського кордону — його демаркація — тривалий час залишалася незавершеною. Схожі проблеми є у площині демаркації сухопутної ділянки державного кордону між Україною та Російською Федерацією, а також розмежування морських просторів (Чорне та Азовське море, Керченська протока)09.

96 Международное право : учебник / отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов. — 3-є изд., перераб. и доп. — М. : Норма, 2005. — С. 503.

97 Анцелевич Г.О. Міжнародне право : підручник / Г. О. Анцелевич, О. О. По- крещук. — К. : Алерта, 2003. — С. 126—127.

98 Лисовский В. Международное право / В. Лисовский. — М. : Вьісшая школа, 1970. — С. 147.

99 http://www.pvu.gov.ua/control/uk/publish/article;jsessionid=20CF641A79246 C643875416D2D94D803?art_id=63255&cat_id=46785&rnustWords=%m%BB%Dl % 96% D0% BD% Dl% 96% Dl% 97&searchPublishing=l

В особливих випадках, зокрема під час розпаду держав або реалізації сецесії, процедура визначення державних кордонів новоутворених держав відбувається відповідно до міжнародно-правового принципу "uti possidetis"100. У результаті застосування цього принципу внутрішні (адміністративні) кордони набувають статусу державного кордону. Принцип отримав широке застосування в теорії і практиці міжнародного права. Так, договірно-правове оформлення лінії державного кордону України після проголошення нею незалежності в основному збігається із лінією проходження адміністративного кордону України у складі колишнього Радянського Союзу101. У схожий спосіб було визначено державні кордони новоутворених держав після розпаду колишньої Югославії.

У сучасних умовах інтеграційних процесів, особливо в рамках ЄС, відбувається істотне послаблення ролі державних кордонів у взаємовідносинах між членами ЄС. Необхідність побудови спільного ринку та забезпечення свободи вільного руху товарів, людей і послуг на території ЄС призвело до появи феномену відмови від паспортного та митного контролю між країнами — членами ЄС.