3.4. Імплементація норм міжнародного права

Оскільки право впливає на суспільні відносини передусім через процес правового регулювання, через динамічний процес здійснення своїх норм, забезпечення справжнього впливу міжнародно-правових норм на суспільне життя є можливим лише за умови прояву реального змісту регулятивних властивостей відповідних норм через процес їх реалізації . У такому випадку здійснення або реалізація — це практичне втілення міжнародно-правових норм у фактичній діяльності суб'єктів міжнародного права26.

У теорії права "реалізація юридичних норм — це така поведінка суб'єктів права, яка узгоджується із приписами правових норм та випливає з них (правомірна поведінка), практична діяльність ...зі здійснення прав і виконання обов'язків" або ж "втілення приписів юридичних норм у життя шляхом правомірної поведінки суб'єктів"28.

Як вважає А. І. Дмитрієв, з точки зору міжнародного права, варто звернути увагу на визначення реалізації права як "переведення норм права у правомірну поведінку суб'єктів у формі використання прав, що їм належать, виконання обов'язків і дотримання заборон заради задоволення інтересів та потреб адресатів права, досягнення його (права) мети, оскільки таке визначення містить у собі вказівку на форми реалізації права взагалі, застосовні також і до міжнародного права". На думку С. В. Черніченка, діяльність учасників правовідносин з реалізації суб'єктивних прав та обов'язків, які виступають як елементи цих правовідносин, і становитиме, у кінцевому результаті, реалізацію відповідної правової норми.

В. Г. Буткевич визначає реалізацію норм міжнародного права як втілення у життя норм міжнародного права через поведінку (дії або утримання від дій) суб'єктів міжнародного права, їхню діяльність щодо практичного здійснення міжнародно-правових розпоряджень (схожої точки зору притримуються також С. Ю. МарочкінтаВ. Я. Су- ворова). На думку П. Н. Бірюкова, реалізація міжнародно-правових норм — це здійснення учасниками міжнародних правовідносин встановлених у нормах міжнародного права правил.

Однак варто зауважити, що, оскільки норми міжнародного права є лише моделями належної поведінки суб'єктів міжнародного права,

25 Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права / А. С. Гавер- довский. — К. : Вища школа, 1980. — С. 47.

26 Там само. — С. 48.

27 Теория государства и права : учебник / H. Г. Алекоандров, Ф. И. Калиньїчев, А. В. Мицкевич, А. Л. Недавний и др. ; [отв. ред. Н. Г. Александров] — M. : Юрид. лит., 1968. — 640 с.

28 Теория государства и права: Курс лекций / [под ред. H. И. Матузова и А. В. Маль- ко]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Юристі,, 2001. — 776 с.

лише через здійснення норми права можна досягти відповідності реальних міжнародних відносин створеній для суб'єктів міжнарод-

29

ного права моделі поведінки .

Зокрема, 1.1. Лукашук зазначає з цього приводу, що від правильного вирішення проблеми співвідношення міжнародно-правових норм та практики їх здійснення залежатиме рівень міжнародної законності. У сучасній доктрині та практиці міжнародного права для позначення поняття "здійснення" норм міжнародного права широкого використання набув термін "імплементація" (лат. "implere" - наповнювати, здійснювати, досягати, виконувати; а також англ. "implementation здійснення, втілення у життя, виконання, реалізація тощо). У широкому розумінні термін "імплементація" означає "здійснення міжнародно-правових та внутрішньодержавних норм з метою виконання міжнародно-правових, а також створення на міжнародному та внут-рішньодержавному рівнях умов для такого здійснення" (із цим визначенням погоджується А. І. Дмитрієв). На думку 1.1. Лукашука, у широкому розумінні термін "імплементація" означає усі заходи з реалізації норм міжнародного права, а у вузькому розумінні — здійснення норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері (можуть також використовуватись і такі терміни, як "виконання , дотримання" тощо).

Сьогодні термін "імплементація" часто трапляється в офщшних документах ООН (у численних резолюціях і рішеннях головних та допоміжних органів ООН ), а також інших міжнародних організацій.

Варто зауважити, що окремі дослідники виступали проти використання терміну "імплементація". Приміром, Є. Т. Усенко звужував використання цього терміна до процесу реалізації міжнародно-правових норм спеціально створеними для цього органами імплементації (наприклад, Комісією ООН з міжнародного права, Комісією ООН з прав людини, а також Комітетом з прав людини та ін.) і вважав недоцільним використання згаданого терміна в теорії міжнародного права, оскільки в загальній теорії права вже існує адекватнии, на

його думку, термін "здійснення" .

Схожої точки зору дотримується В. Г. Буткевич, якии віддає перевагу використанню терміна "реалізація норм міжнародного права , оскільки, на його думку, відсутність одностайності щодо термінологічного визначення зумовлена переплутуванням форм, способів, засобів стадій реалізації норм міжнародного права тощо. Однак у цьому

випадку не йдеться про проблему змішування понять, оскільки імплементація норм міжнародного права відрізняється від реалізації норм національного права. А. С. Гавердовський, наприклад, вбачає в імпле-ментації норм міжнародного права "цілеспрямовану організаційно- правову діяльність держав, яка проводиться індивідуально, колективно або у рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної та повної реалізації зобов'язань, прийнятих державами відповідно до міжнародного права".

Таким чином імплементація норм міжнародного права має такі властивості:

— по-перше, це процесе, що здійснюється на міжнародному і внутрішньодержавному рівнях;

— по-друге, полягає у поєднанні правотворчої та організаційної діяльності держав у процесі реалізації норм міжнародного права;

— по-третє, передбачає створення відповідного механізму (на міжнародному та внутрішньодержавному рівнях).

Механізм імплементації міжнародно-правових норм включає в себе певну сукупність правових та інституційних засобів, які використовуються суб'єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях, з метою реалізації приписів норм міжнародного права. Своєю чергою, міжнародно-правові засоби, які регулюють процес імплементації, та міждержавні інститути, які входять у міжнародну підсистему імплементації, формують міжнародний організаційно-правовий механізм імплементації.

Відповідно, створені на основі міждержавних угод універсальні, регіональні та субрегіональні (локальні) міжнародні організації, спеціалізовані установи та допоміжні органи, які володіють повноваженнями (згідно з положеннями їх установчих актів) безпосередньо чи опосередковано брати участь в імплементації норм міжнародного права у конкретній сфері регулювання, а також неурядові організації (зокрема, МНУО), які здатні специфічними методами сприяти імплементації міжнародно-правових норм у відповідній сфері регулю-вання, формують міжнародну підсистему імплементації.

Міжнародна та внутрішньодержавна підсистеми імплементації спільно формують "міжнародну систему імплементації"33.

33 Термін "міжнародна система імплементації" був запроваджений науковцями, які займалися дослідженням проблем захисту прав людини (Мовчан А. П. Меж- дународная защита прав человека. — М. : Госполитиздат, 1958. — 166 с.; Ост- ровский Я. А. Международная защита прав человека и принцип невмешательства во внутренние дела государств // Советский ежегодник международного права, 1966—1967. — М. : Наука, 1968. — С. 72—86; Недбайло П.Е. Международная защита прав человека // Советский ежегодник международного права, 1968. — М. : Наука, 1969. — С. 35—51; Захарова Н. В. Под видом обеспечения прав человека. — М. : Юрид. лит., 1971. — 95 с.).

Сутність механізму імплементації норм міжнародного права виявляється передусім у змісті діяльності його структурних елементів (правового та інституційного) і визначає такі види діяльності: а) пра- вотворча діяльність; б) організаційна й оперативно-виконавча діяльність; в) контрольна діяльність тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть способи утворення норм міжнародного права.

2. Чому узгоджувальний порядок створення норм міжнародного права є переважаючим в міжнародно-правовій системі?

3. Яким основним вимогам повинно відповідати правило поведінки, щоб називатися міжнародно-правовим звичаєм?

4. Чи існує у міжнародному праві ієрархія норм за юридичною силою?

5. Чим відрізняється кодифікація міжнародного права від його прогресивного розвитку з точки зору змісту цієї діяльності?

6. Що входить до механізму імплементації міжнародного права?

Рекомендована література

1. АнцилоттиД. Курс международного права / Д. Анцилотти. — М., 1961.

2. ГавердовскийА. С. Имплементация норм международного права / А. С. Гавердовский. — К. : Вища школа, 1980.

3. Каламкарян Р.А. Кодификация международного права и сов- ременньш миропорядок / Р. А. Каламкарян. — М., 2008.

4. Лукашук И. И. Нормьі международного права в международной нормативной системе / И. И. Лукашук. — М., 1997.

5. Мовчан А. П. Кодификация и прогрессивное развитие международного права / А. П. Мовчан. — М., 1972.

6. Тункин Г. И. Теория международного права / Г. И. Тункин. —- М., 2000.

Розділ 5

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

5.1. Поняття суб'єкта міжнародного права

Кожна правова система наділяє правами та покладає обов'язки лише на певне коло осіб, які є її суб'єктами. Коло цих суб'єктів залежить від багатьох чинників, передусім характеру права (публічне, приватне). Крім того, важливе значення відіграє предмет і метод правового регулювання та інші фактори.

Міжнародне право не є винятком. Воно повинно регулювати зносини між учасниками міжнародних відносин. Ця обставина суттєво обмежила коло його суб'єктів до учасників міжнародних відносин. При цьому не всі учасники міжнародних відносин є суб'єктами міжнародного права.

У доктрині міжнародного права існує декілька десятків підходів до того, кого потрібно вважати суб'єктом міжнародного права. Наведемо найбільш поширені концепції.

Перша "широка" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права можуть бути всі суб'єкти міжнародних правовідносин, без будь-яких обмежень, тобто держава, юридична та фізична особа. Основним аргументом прихильників цієї концепції було те, що не можна буси учасником правовідносин без того, щоб бути їх суб'єктом.

Інша концепція наголошує, що суб'єктами міжнародного права є лише ті суб'єкти міжнародних правовідносин, які здатні своїми діями створювати норми міжнародного права.

Третя "вузька" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права є лише ті учасники міжнародних відносин, які відповідають певним ознакам. До таких відносили: здатність створювати норми міжнародного права, володіти міжнародними правами та обов'язками, нести міжнародно-правову відповідальність тощо. Цю теорію активно підтримували радянські вчені, вона все ще є домінуючою на пост-радянському просторі, у тому числі в Україні.

Крім того, існують інші, не менш цікаві думки про коло суб'єктів міжнародного права. Так, Ж. Ссель вважав, що єдиним суб'єктом міжнародного права є індивід. У той час як JI. Моджорян та інші науковці наполягали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава.

Кожна із позицій має свої "плюси" і "мінуси". Проте нині в українській науці міжнародного права домінує думка, що суб'єктами міжнародного права є: 1) держави; 2) народи (нації), що борються за незалежність; 3) міжнародні організації; 4) державоподібні утворення.

Таку позицію аргументують наявністю в цих суб'єктів усіх елементів міжнародної правосуб'єктності. Як справедливо зазначає О. Ви- соцький, термін "правосуб'єктність" належить переважно до наукової сфери. У міжнародно-правових документах (міжнародних договорах, деклараціях, резолюціях міжнародних організацій тощо) як його синонім застосовують термін "правоздатність", поняття якого у таких випадках включає право- і дієздатність суб'єкта.

Міжнародна правосуб'єктність — це юридична ознака того чи іншого утворення, яка надає йому статус суб'єкта міжнародного права. Подібну позицію підтримує Е. Шибаєва, яка розуміє міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій як якісну характеристику юридичної природи міжнародної організації, що передбачає здатність мати права і самостійно їх здійснювати. Тобто лише суб'єкт, наділений усіма елементами міжнародної правосуб'єктності, може вважатися суб'єктом міжнародного права. Більшість учених виокремлює такі необхідні елементи міжнародної правосуб'єктності, а саме можливість:

— володіти міжнародними правами та обов'язками;

— брати участь у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права;

— нести відповідальність за порушення норм міжнародного права.

Таким чином, усі названі елементи характеризують суб'єкт міжнародного права як учасника міжнародних відносин, який здатен створювати норми права і підпадати під їхню дію. Саме відсутність у фізичних та юридичних осіб вказаних вище елементів міжнародної правосуб'єктності виключає їхню можливість бути суб'єктами міжнародного права.

Крім цих ознак, для кожної з груп суб'єктів міжнародного права притаманні й інші обов'язкові елементи міжнародної правосуб'єктності. Так, наприклад, міжнародні організації повинні створюватися на основі норм міжнародного права, володіти привілеями та імунітетом, правом посольства тощо. Тому обсяг міжнародної правосуб'єктності окремих видів суб'єктів може суттєво відрізнятися. Найбільш повна правосуб'єктність є у держав.

Суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних правовідносин , яким притаманні елементи міжнародної правосуб' єктності, а саме: вони здатні володіти та безпосередньо здійснювати міжнародні права й обов'язки, створювати норми міжнародного права та нести відповідальність за їхнє порушення.

Досить часто поряд з поняттям "суб'єкт міжнародного права" в літературі може траплятися термін "дестинатор міжнародного права". Дестинатори — це особи, які не володіють усіма елементами міжнародної правосуб'єктності, але можуть брати участь в окремих правовідносинах, урегульованих нормами міжнародного права. Проте, як правило, така участь не є безпосередньою, а опосередковується яким-небудь іншим суб'єктом міжнародного права. Так, фізична особа бере участь у міжнародних правовідносинах за посередництвом держави, хоча, як виняток, можлива безпосередня участь. Найчастіше зазначається, що дестинатори не беруть участі у створенні норм міжнародного права. До дестинаторів варто віднести фізичних та юридичних осіб.

Усі суб'єкти міжнародного права можна поділити на види. У літературі, найчастіше наводять класифікацію за способом створення суб'єктів. За цим критерієм їх поділяють на первинні та вторинні (похідні). Більшість науковців вважають, що держави та народи (нації), що борються за незалежність, є первинними суб'єктами, оскільки їх ніхто не створював. Вони виникли у результаті історичного розвитку суспільних відносин. Вторинні суб'єкти створюють внаслідок діяльності первинних суб'єктів, найчастіше держав. До вторинних суб'єктів відносять міжнародні організації та державоподібні утворення, їхньому створенню найчастіше передує прийняття міжнародно-правового акта, як правило, договору.

Цю класифікацію фактично повторює інша, критерієм якої виступає наявність у суб'єкта суверенітету. Більшість науковців вважають, що суверенітет притаманний виключно державі. До несуверенних суб'єктів варто відносити міжнародні організації та державоподібні утворення. Іноді серед науковців трапляються такі, які підтримують твердження, що суверенітетом володіють також народни (нації), котрі борються за незалежність.

Ще одним можливим критерієм класифікації суб'єктів міжнародного права є їх поділ на ті, що можуть створювати норми міжнарод- ного права, і ті, що не виконують такої функції. Таку класифікацію, як правило, наводять науковці, які підтримують "широку" концепцію суб'єкта міжнародного права для того, щоб не пояснювати, чому деякі з "некласичних суб'єктів" (наприклад, фізичні та юридичні особи) не беруть безпосередньої участі у процесі створення норм міжнародного права. Відповідно до цієї класифікації, всі чотири групи (держави, народи (нації), що борються за незалежність, міжнародні організації, державоподібні утворення) потрібно відносити до правостворюючих суб'єктів.

Серед інших класифікацій можна виокремити: за масштабом діяльності — універсальні, регіональні та субрегіональні; за типом правосуб'єктності — суб'єкти з універсальною та суб'єкти зі спеціальною правосуб'єктністю.