9.3. Механізми вирішення спорів міжнародних організацій

Більшість установчих документів передбачають спеціальні механізми щодо мирного врегулювання спорів між членами кожної організації. У системі ООН проблемі вивчення практики організацій у сфері мирного вирішення спорів завжди відводилась особлива увага. З цією метою, згідно з резолюцією ГА ООН від 17 грудня 1974 p., був створений Спеціальний комітет по Статуту ООН і посиленню ролі організації. У результаті зусиль багатьох підрозділів ООН був підготовлений "Довідник з мирного вирішення спорів між державами", рекомендований до опублікування у лютому 1991 р. сесією Спеціального комітету по Статуту ООН і посиленні ролі Організації. Одним із центральних питань при виробленні названого документа було питання про роль переговорів при врегулюванні міждержавних конфліктів. Вони є своєрідним діагностичним засобом, при якому з'ясовується ступінь конфлікту, призначаються міри з його врегулювання. При цьому необхідно зауважити, що переговори не виключають одночасного використання інших засобів вирішення міжнародного конфлікту.

Практика міжурядових організацій системи ООН виробила два різновиди переговорів — консультації й обмін документами. Консультації — це найбільш поширений засіб (метод) участі МО у переговорному процесі. Проведення консультацій застосовується в таких МО, як МОП, ІМО, ІКАО, МБРР, МВФ та ін. При вирішенні спірних ситуацій до консультацій вдавались як до засобу врегулювання конфліктів на Близькому Сході у 1969 і 1970 pp. та в багатьох інших випадках.

Обмін думками можна вважати одним із різновидів консультацій, при якому з'ясовується питання щодо вибору засобів мирного вирішення спору та способу здійснення його врегулювання. Він передбачений у ст. 84 Конвенції 1975 р. про представництво держав у їх відносинах з МО універсального характеру ("консультації на прохання будь-якої сторони"); ст. 41 Конвенції 1978 р. про правонаступництво держав стосовно договорів і ст. 42 Конвенції 1983 р. про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів ("проведення консультацій і переговорів"); ст. 283 Конвенції ООН 1982 р. з морського права ("обмін консультаціями").

МО системи ООН останніми роками широко практикують проведення колективних переговорів у формі багатосторонніх конференцій. Такі переговори проводяться, як правило, за місцем перебування штаб-квартири МО. За результатами переговорів, МО здебільшого приймає певний нормативний документ.

Участь міжурядової організації у переговорному процесі, який направлений на врегулювання міждержавного спору, значною мірою гарантує пошук компромісу в позиціях обох сторін. Крім цього, пред-ставники міжурядових організацій, як правило, рекомендують сторонам найбільш прийнятну процедуру подальшого врегулювання конфлікту. Часто вони рекомендують звернення до Міжнародного суду ООН або використання таких засобів, як посередництво або "добрі послуги".

Поряд з участю у переговорному процесі МО системи ООН беруть активну участь у розслідуванні спірних ситуацій.

Процедура розслідування або уточнення спірного питання отримала конкретизацію в Гаазьких конвенціях про мирне вирішення спорів. Стаття 9 Конвенції 1907 р. встановлює, що у міжнародних спорах, які не зачіпають ні їх честі, ні суттєвих інтересів і відбуваються через розбіжності в оцінці фактичних обставин справи, держави, що домовляються, визнають корисним і бажаним, щоб сторони, які не досягли згоди дипломатичним шляхом, створювали, наскільки дозволяють обставини, міжнародну слідчу комісію, на яку буде покладено обов'язок полегшувати вирішення цих спорів з'ясуванням фактів через неупереджене та добросовісне їх розслідування. У подальшому розслідування як засіб вирішення спорів передбачалось у багатьох двосторонніх і багатосторонніх договорах, включаючи Статути Ліги Націй, ООН та установчих документах спеціалізованих установ ООН.

Характерною рисою розслідування є та обставина, що ця процедура передбачає залучення третьої сторони до мирного вирішення спору з моменту визначення конфліктної ситуації з метою з'ясування фактів, що лежать в її основі. Саме розслідування може привести до того, що зменшується напруженість у відносинах між сторонами, які перебувають у спорі, й навіть може зникнути сама спірна ситуація.

Широке застосування отримала діяльність МО з мирного врегулювання міжнародних спорів з використанням такого засобу, як "добрі послуги". Відповідно до Гаазької конвенції, вони можуть бути оха-рактеризовані як метод сприяння діалогу між сторонами міжнародного спору. Особливістю "добрих послуг" є включення третьої сторони у спір у тих випадках, коли держави не можуть знайти вирішення конфліктного питання. У системі ООН "добрі послуги", як правило, надають вищі посадові особи адміністрацій міжурядових організацій: генеральні секретарі та генеральні директори організацій.

Відповідна посадова особа, уповноважена щодо надання "добрих послуг", у своїй діяльності вживає заходів щодо встановлення контактів у спорі завдяки проведенню неофіційних зустрічей з кожною із сторін, з'ясовує їх позиції, зазначаючи при цьому розбіжності. Найчастіше такі "добрі послуги" надавав Генеральний секретар ООН Кампучії, Лівії, Мальті, Аргентині, Англії, Пакистану, Афганістану, Іраку та ін.

Запитання для самоконтролю

1. Поняття і види міжнародних спорів.

2. Поняття мирних засобів вирішення міжнародних спорів, їх класифікація.

3. Процедура вирішення спорів у міжнародних організаціях.

4. Дайте загальну характеристику дипломатичним засобам вирішення міжнародних спорів.

5. Опишіть юридичні засоби вирішення міжнародних спорів.

6. Механізм вирішення спорів в ОБСЄ, Раді Європи, СНД.

Рекомендована література

1. Анисимов Л. Н. Международно-правовьіе средства разрешения межгосударственньїх споров (конфликтов) / Л. Н. Анисимов. — Л., 1975.

2. Кожевников Ф. И. Международньїй Суд ООН / Ф. И. Кожевни- ков. — М., 1971.

3. Курс международного права : в 7 т. — М., 1990. — Т. 3.

4. Ладьіженский А. М. Мирньїе средства разрешения споров меж- ду государствами / А. М. Ладьіженский. — М., 1962.

5. Лазарев С. Л. Международньїй арбитраж / С. Л. Лазарев. — М., 1991.

6. Пушмин 9. А. Мирное разрешение международньїх споров (меж- дународно-правовьіе вопросьі) / 3. А. Пушмин. — М., 1974.

7. Шатуновский С. В. Развитие средств и методов мирного урегу- лирования споров / С. В. Шатуновский // Московский журнал международного права. — 1996. — № 1. — С. 198—204.

8. Шинкарецкая Г.Г. Международная судебная процедура / Г. Г. Шинкарецкая. — М., 1992.

9. 9нтин М. Л. Международньїе судебньїе учреждения / М. Л. 9н-

тин. — М., 1984.

Розділ 7

ПРАВО МІЖНАРОДНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

7.1. Загальна характеристика міжнародно-правової відповідальності. Міжнародно-правові відносини відповідальності. Юридичні підстави міжнародно- правової відповідальності

Примус є елементом будь-якого правопорядку, в тому числі міжнародного. Міжнародно-правова відповідальність є одним із заходів такого примусу, спрямована на охорону та захист міжнародних пра-вовідносин.

У міжнародному праві склався принцип, відповідно до якого будь- яке міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародного права тягне за собою його міжнародно-правову відповідальність. Цей принцип бере свій початок з природи системи міжнародного права та доктрини про суверенітет та рівність держав. Його наявність у міжнародному праві обумовлена постійною потребою всіх держав у підтримці та зміцненні міжнародного правопорядку. Також зміст цього принципу обумовлюється принципом "pacta sunt servanda", яким встанов-лено обов'язок держав виконувати свої міжнародно-правові зобов'язання.

Міжнародно-правову відповідальність мають здатність нести виключно суб'єкти міжнародного права — держави, міжнародні організації. Хоча інколи існує тісний взаємозв'язок між відповідальністю фізичної особи та держави за скоєння міжнародного правопорушення, проте фізичні особи несуть індивідуальну (кримінальну) відповідальність за міжнародним правом, адже вони не мають здатності брати на себе міжнародно-правові зобов'язання перед іншими членами міжнародного співтовариства.

Термін "міжнародно-правова відповідальність" охоплює правовідносини, що виникають за міжнародним правом у зв'язку з міжнарод- но-протиправним діянням. Тому змістом міжнародно-правової від-повідальності виступають ті негативні наслідки, які настають для держави в результаті порушення нею міжнародного права. Вказані правовідносини можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми (у разі збільшення суб'єктного складу за рахунок участі в них інших суб'єктів, окрім потерпілої держави). Виникають як з приводу первинних зобов'язань за відповідальністю суб'єкта (йдеться про первинний обов'язок держави-порушниці припинити протиправну поведінку та відшкодувати завдану шкоду), так і з приводу застосування примусових заходів з боку потерпілої сторони (з метою примусу держави-порушниці до виконання первинних зобов'язань). Струк- туровано правовідносини відповідальності можна окреслити таким чином:

1. Держава-порушник несе юридичний обов'язок щодо: припинення протиправного діяння; ліквідації наслідків; відшкодування шкоди.

2. Потерпіла держава має право вимагати вказаних дій з боку держави-порушниці.

Якщо держава-порушниця не виконує своїх зобов'язань за такими правовідносинами, відповідно вона скоює нове правопорушення, і виникають нові правовідносини, в яких потерпіла держава вже має право застосувати примусові заходи до держави-порушниці задля виконання її суб'єктивних зобов'язань.

У доктрині визначають юридичні та фактичні підстави міжнародно-правової відповідальності. Юридичними підставами є ті міжнародно-правові зобов'язання, які порушила держава. Фактичними під-ставами є міжнародно-протиправні діяння держави.

У статті 12 Проекту статей про відповідальність держав зазначається, що "порушення державою міжнародно-правового зобов'язання має місце тоді, коли діяння цієї держави не відповідає тому, що вимагає від неї це зобов'язання, незалежно від походження чи характеру". Необхідно зауважити, що норми права міжнародної відповідальності (ПМВ) не містять приписів щодо конкретної зобов'язуючої поведінки суб'єкта, адже в міжнародному праві, за деякими винятками, просто неможливо сформулювати абстрактне правопорушення. ПМВ встановлює лише "допоміжні норми" для визначення того, чи було порушення, часові рамки зобов'язання та момент його порушення.

У міжнародному праві, на противагу національному, не існує різних режимів відповідальності залежно від походження норми необхідної поведінки. Джерелами міжнародно-правових зобов'язань держав можуть бути міжнародний договір, міжнародний звичай, односторонні акти держав, постанови міжнародних судових органів, рішення міжнародних організацій. Як видно, поняття джерела

міжнародно-правових зобов'язань є дещо ширшим, ніж поняття джерела міжнародного права, адже останні мають виключно нормативний, а не індивідуальний характер.

ПМВ регламентує загальні критерії визначення дійсності міжна- родно-правових зобов'язань. Основоположним є те, що діяння держави кваліфікується як протиправне, якщо на момент його скоєння зо-бов'язання знаходилося в силі по відношенню до держави. Це вказує на те, що в ПМВ діє інтертемпоральний принцип, згідно з яким для виникнення відповідальності протиправна поведінка повинна відбутися в момент, коли держава пов'язана зобов'язанням. Міжнародна практика вирішення спорів уже давно використовує цей принцип. Це стосується навіть появи нової імперативної норми міжнародного права. Відповідно до ст. 64, ст. 71 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.1966 p., поява такої норми не тягне за собою будь-якого подальшого визнання відповідальності за дії, що суперечили їй у минулому.

При визначенні необхідної поведінки держави розглядається питання джерела таких зобов'язань. Якщо це — міжнародний договір, він повинен бути правомірним та юридично дійсним (умови дійсності міжнародних договорів визначаються нормами Віденської конвенції 1969 p.). Для міжнародного звичаю практикою встановлено обов'язкові умови, за яких можна говорити, що певна норма є звичаєвим правилом поведінки: 1) коли має місце довга і стабільна практика держав у тій чи іншій сфері, в рамках якої вони діють однаково; 2) коли така поведінка супроводжується запевненням держав, що такі правила поведінки є юридично обов'язковими ("opinio juris").

Міжнародний судовий розгляд знає випадки, коли джерелом між- народно-правових зобов'язань були односторонні акти держави — різного роду декларації, заяви вищих посадових осіб, ноти (форма не має особливого значення). У таких актах держава визначає лінію поведінки у конкретних міжнародних правовідносинах, приймаючи на себе відповідні міжнародно-правові зобов'язання. Для набуття такими актами юридично обов'язкового характеру не вимагається ані особливої процедури прийняття, ані будь-якої згоди з їхнім змістом чи реакції з боку інших держав. Безумовний характер зобов'язань базується на добровільності їх прийняття. Відповідно, зацікавлена держава має право вимагати дотримання таких зобов'язань. Разом із тим держава вільна у своєму виборі переглянути власну позицію, тобто відмовитися від раніше прийнятих таким чином зобов'язань.

Постанови міжнародних судових органів не містять зобов'язання загального характеру, адже стосуються лише сторін спору та підлягають одноразовому виконанню. Як відомо, при зверненнідо міжнародних судових органів сторони приймають на себе зобов'язання погодитися із позицією судового органу та виконати прийняте по справі рішення. Спори можуть стосуватися тлумачення договору, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, є порушенням міжнародно-правового зобов'язання, характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародно-правових зобов'язань. Таким чином, судовий орган встановлює індивідуальні правила поведінки для держав, зобов'язання щодо яких є самостійною підставою міжна- родно-правової відповідальності. Звичайно, підставою для неї можуть бути лише правомірні рішення судових органів —винесені відповідно до Статуту Міжнародного суду ООН чи до положень угоди-компромі- су між сторонами про встановлення тимчасового арбітражного судового органу та із дотриманням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

Підставою для міжнародно-правової відповідальності держав можуть бути тільки ті рішення міжнародних організацій, які згідно зі статутом цієї організації мають юридичну силу для держав-учасниць. За загальним правилом, юридично-обов'язкового характеру набувають акти, які стосуються адміністративних питань цієї організації. Однак є винятки, наприклад Рада Безпеки ООН, яка на підставі ст. 25 та ст. 48 Статуту ООН має право виносити резолюції, які є остаточними та юридично обов'язковими для її держав-членів.

ІШІІШІШШІШШШШІІШІШШІІІІШШІШШШШІІШШ

У міжнародному праві не проводиться відмінності у режимах так званої договірної та деліктної відповідальності. Те саме стосується і відповідальності за серйозні порушення імперативних норм міжнародного права — відмінність лежить лише у площині наслідків таких протиправних діянь.