3. Суб’єкти і сторони соціально-трудових відносин.

Провідною складовою системи відносин, що розглядається, є їх сторо­на (сторони).

Сторона соціально-трудових відносин — носій первинного права у від­носинах у соціально-трудовій сфері. Правомірно виділяти два основні носії зазначеного первинного права — найманих працівників і роботодавців.

Наймані працівники — це особи, які уклали трудовий договір (конт­ракт) з роботодавцем на виконання певної роботи відповідно до своїх здібностей, фахової підготовки, практичних навичок тощо. Зазначимо, що стороною соціально-трудових відносин можуть бути лише ті праців­ники, у яких є договори з роботодавцями і, відповідно, певний правовий захист. Та частина економічно активного населення, яка зайнята у так званому неформальному секторі економіки, практично випадає з офіційної сфери соціально-трудових відносин.

Роботодавці — фізичні або юридичні особи, які є власниками засобів виробництва і наймають на роботу осіб, здатних надавати необхідні пос­луги праці. В соціально-трудових відносинах роботодавця представляє керівник підприємства (організації), який діє від імені роботодавця, ви­ражаючи його інтереси.

Третьою специфічною стороною соціально-трудових відносин є дер­жава і органи місцевого самоврядування. Специфіка держави як сторони соціально-трудових відносин полягає у тому, що її функції багатоманіт­ні. У відносинах у сфері праці держава може існувати у ролі власника (роботодавця), посередника, арбітра, координатора і організатора регулювання цих відносин, гаранта прав і свобод тощо.

Суб’єкт соціально-трудових відносин — це юридична або фізична осо­ба, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями пра­вами у соціально-трудових відносинах. Суб’єктами відносин, що аналізу­ються, можуть бути роботодавці, об’єднання роботодавців чи їхні орга­ни: наймані працівники, об’єднання найманих працівників чи їхні орга­ни; органи законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Отже, відмінність між сторонами і суб’єктами соціально-трудових від­носин полягає у тому, що перші є носіями первинного права у цих відносинах, а другі можуть володіти як первинними, так І делегованими пер­винними носіями правами. Так, роботодавці як сторона і носії первинно­го права у соціально-трудових відносинах можуть реалізовувати свої права та інтереси безпосередньо. Водночас вони можуть делегувати деякі свої пра­ва і повноваження організаціям, які вони утворюють або до яких вступа­ють. Ці організації будуть реалізовувати делеговані роботодавцями пра­ва на галузевому, регіональному чи інших рівнях. У цьому році кількість суб’єктів соціально-трудових відносин розшириться за рахунок носіїв де­легованих прав (об’єднань роботодавців, їхніх представницьких органі з).

Правомірним с виділення чотирьох груп суб’єктів соціально-трудових відносин.

Перша група — це первинні носії прав та інтересів (наймані працівни­ки, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).

Друга група — пред­ставницькі організації та їхні органи. Вони є носіями делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).

Третя група — органи, через які реалізується соціальний ді­алог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тим­часові органи в галузях, регіонах, на підприємствах чи в організаціях).

Четверта група — це органи, покликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів, попереджати загострення соціально-трудових відносин (миротворчі, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

Суб’єкти соціально-трудових відносин, що належать до перших двох груп, реалізуючи первинні або делеговані їм повноваження, виступають сторонами переговорів, сторонами угоди (договору), сторонами колек­тивного чи індивідуального трудового спору.

Соціально-трудові відносини залежно від способів їх регулюван­ня та методів вирішення проблем, що виникають, класифікують за типами:

• солідарності передбачає спільну відповідальність лю­дей, що ґрунтується на особистій відповідальності та злагоді, єдності і спільності інтересів,

• патерналізм полягає у монопольній ролі держави у соціально-трудових відносинах і практично повну їх державну регламентацію,

• субсидіарність спрямована на посилення мотивів людей до самореалізації та самозабезпечення і відвернення спроб перенести відповідальність за своє життя на державу або суспільство,

• дискримінація як тип соціально-трудових відносин — це сва­вільне, необґрунтоване, невиправдане обмеження прав і можливо­стей суб’єктів цих відносин, що зменшує для них можливості у тру­довій сфері,

• конфлікт як зіткнення суб’єктів взаємодії, спричинений про­тилежністю цілей та інтересів, позицій і поглядів є таким типом соціально-трудових відносин, що свідчить про граничне загострен­ня протиріч у трудових стосунках,

• соціальне партнерство — це такий тип соціально-трудових відносин, що орієнтуються не на конфронтацію сторін, а на пошук і досягнення соціального консенсусу, на забезпечення оптималь­ного балансу в реалізації різних, специфічних інтересів суб’єктів (сторін) соціального партнерства, за якого підприємець може за­безпечити собі стабільне отримання відповідного прибутку, а най­маний працівник — гідні (за мірками свого суспільства) умови життя.

Названі типи соціально-трудових відносин у „чистому” вигляді практично не трапляються. В реальності на кожному рівні в кожен конкрет­ний період часу і за певних умов складаються моделі соціально-трудових відносин, які комбінують ознаки цих типів. Соціально-трудові відносини у кожному окремому випадку є результатом, який виникає під впливом конкретних обставин і діючих чинників.