Гайдамацький та опришківський рухи

До Правобережної України цього періоду входили землі Во­лині, Київщини й Поділля. До Західної України належали такі регіони: Галичина, західна Волинь, західне Полісся, Покуття, За­карпаття, Буковина, Прикарпаття, частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщини. У XVIII ст. вони знаходились під владою Польщі, Туреччини, Угорщини, Австрії, Кримського У 1711 р. після невдалого прутського походу Петра І Правобе­режна Україна була захоплена Туреччиною. Гетьман на вигнанні П. Орлик хотів тут закріпитись, але після поразки під Білою Церквою відступив із турками. На Правобережжя прийшли по­ляки. Нащадки шляхтичів повернулися на Україну в 1714 р., до того часу усі козацькі полки пішли на Лівий берег, пішла і більшість населення.

Поляки почали вивозити сюди селян із Полісся та Західної Ук­раїни (обіцяли звільнити від податків і надати пільги). Але через декілька років поміщицькі порядки ввійшли в силу. Маєтки окре­мих магнатів не поступалися королівським (Любомирський во­лодів 31 містом і 733 селами; Потоцький — 312 селами і містечка­ми). Від магнатів прагнула не відстати середня та дрібна шляхта. У цей час в окремих місцевостях панщина становила вже 5-6 днів на тиждень, збільшилась кількість податків. Правобережні селяни втрачали власні землі. Як у XVII, так і в XVIII ст. українські селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панів-поляків як до «бидла», до «хлопів», а крім того почалося навернення правос­лавних на унію або римо-католицтво. Позбавлене прав правос­лавне духовенство також мусило відбувати панщину. По закінченні пільгових років становище селян стало ще гіршим, ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке боронило б його. Залишалися для них два виходи: або тікати знову з нових осель на Лівобережжя, Гетьманщину, Південну Україну, Запоріжжя, або організувати повстання. На початку XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма антифеодальної боротьби, відома в історії під назвою гай­дамацького руху («гайда», «гайде» від арабо-турецького «гнати», «переслідувати»). Повсталі загони поновлювали селяни, козаки, міська біднота (українці, росіяни, білоруси, молдовани, поляки). База «гайда­маків» була на території Запорожжя, звідси вони виходили і сю­ди поверталися. «Жажда добьічи и приключений смешивалась с мотивами на-циональной и социальной борьбьі и мести», — писав про гайда­маків Микола Костомаров. Перше велике гайдамацьке повстання відбулося у 1734 р. У цей рік помер ко­роль Польщі Август II, за корону почали боротьбу: 1) Станіслав Лєщинський (з допомогою Франції), 2) Фрідріх-Август, син Августа II (з допомогою Росії та Австрії). Коли війська Росії та українські полки вступили до Польщі, щоб підтри­мати Фрідріха-Августа, серед населення ходили чутки, наче вони прибули, щоб ліквідувати польську владу взагалі. Сот­ник надвірної вахти князя Любомирського Верлан, посилаючись на нібито отри­ману грамоту імператриці Анни Іванів­ни, призвав селян знищити ляхів та євреїв і почав формувати козацькі полки. Повстання охопило Вінницю, Брацлавщину, Поділля, південну Волинь. Між тим, внутрішня ситуація у Польщі змінилася: під натиском Росії С. Лєщинсь­кий втік і престол отримав Фрідріх-Август (Август III). Царські війська, виконавши свою основну місію, були кинуті на при­душення гайдамацького руху. Нап­рикінці 1738 р. російські та польські збройні формування під керівництвом фельдмаршала Міниха та козаки полков­ника Сави Чалого придушили повстання (1741 р. С. Чалий був убитий гайдамаками під керівництвом Гната Голого).

Друге повстання гайдамаків почалось у 1750 р. Десятки за­гонів, які очолювали Марко Мамай, Мартин Тесля, Іван Подоляк та інші, діяли на Правобережжі. Були взяті Умань, Вінниця, Чи­гирин, Фастів, Корсунь, Летичів. Але відсутність єдиного керівництва та організації привели повстання до поразки. Водночас із гайдамацьким рухом на Правобережній Україні розгорнувся рух опришків у Галичині й Прикарпатті (опришки від латинського «опрессор» — винищувач). Взагалі, рух оп­ришків відомий ще з XVI ст., чому сприяли географічні умови краю. По-перше, Польща, Молдова, Угорщина мали спільний кордон, що давало змогу маневрувати опришкам, по-друге, ви­сокі гори й густі ліси давали притулок повстанцям, оберігаючи їх від карателів. Тут створювалися невеликі загони по кілька де­сятків чоловік, пов'язаних товариською солідарністю й прися­гою ватажкові. Опришків підтримував увесь трудовий люд. Селя­ни допомагали повстанцям продовольством і переховували від переслідування. Найбільшого розмаху набув рух опришків у 1738-1759 рр., ко­ли його очолювали Олекса Довбуш, Василь Баюрак та Іван Бойчук. Найхоробрішим опришком, оспіваним у народних піснях та історичних переказах, був Олекса Довбуш (1700-1745 рр.), се­лянський син із села Печеніжин (Коломийщина). В його діях був присутній елемент середньовічного романтизму, коли він, наче славетний Робін Гуд, роздавав біднякам частину відібраного у за­можних жителів майна. Сім років шляхта полювала за О. Довбушем. За його голову назначили винагороду — шапку червонців. Полковник Пшелуський організував експедицію в гори з метою спіймати народного ватажка. Вистеживши опришків у горах, на­пав на них вночі. Проте О. Довбушу вдалося уникнути полону. Він загинув 1745 р. у с. Космачі від руки Дзвинчука (чоловіка йо­го коханки). Поляки, навіть після загибелі О. Довбуша, не могли придуши­ти рух опришків. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії він став поступово згасати.