Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій. Національне відродження на західноукраїнських землях. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

Західноукраїнські землі в XIX ст. входили до складу Австро-Угорської імперії. Згідно з переписом 1843 р., населення Галичи­ни та Буковини становило 4 980 208 осіб, у т. ч. 2 300 000 ук­раїнців, 2 146 640 поляків, 130 000 німців. На Закарпатті основну асу населення складали українці. Однак майже до кінця Першої світової війни самоідентифікація жителів усіх цих трьох регіонів як українців спостерігалася рідко, частіше використовувались по­няття «русини» (в австрійській термінології — «рутени») або гу­цули, лемки, бойки, буковинці, батюки, русаки та інші. Галичина, Буковина й Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало розвитку промисловості та сільського господарства. Велике феодальне зем­леволодіння було панівним у Закарпатті й Галичині. На Буковині ж за відсутності панщинної системи переважала маса селян-власників (до 30 % ). Господарське життя перебувало в руках шляхти. Сільське господарство мало екстенсивний характер. Майже по всій території краю переважала трипільна система. Основною формою праці селянина на феодала була панщина (яка в цей час становила 3-5 днів на тиждень) та сплата натуральної ренти. Посилювалася селянська боротьба. Селяни тікали від помі­щиків, підпалювали їхні маєтки, розправлялися з двірською адміністрацією тощо. Селянські виступи охопили Східну Галичи­ну, Північну Буковину та Закарпаття. Початок XIX ст. характеризувався розгортанням національ­но-визвольного руху в Західній Україні. Активну участь у ньому брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, ка­нонік із Перемишля, створив так зване «Клерикальне товарист­во», що ставило за мету поширення релігійної літератури ук­раїнською мовою. У 1820 р. у Перемишлі виник новий гурток, який був створений єпископом І. Снегурським. Члени гуртка зби­рали й пропагували український фольклор, історичні матеріали.

Культура України першої половини XIX ст.

Економічний розвиток, підвищення рівня грамотності й за­гальної культури викликали до життя помітне національно-духовне піднесення. Окремий соціальний статус отримала інтелігенція України, розширились джерела її формування, зро­став інтелектуальний рівень. Згідно з положенням 1785 р., інтелігенція звільнялась від тілесних покарань, в третьому по­колінні могла одержати дворянський титул. Розвиток освіти в Україні першої половини XIX ст. характе­ризувався відкриттям чотирьох типів навчальних закладів: па­рафіяльних шкіл, повіто­вих училищ, гімназій та університетів. Парафіяльні школи бу­ли початковими, навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали чита­ти, писати, елементарних арифметичних дій, релігії. У повітових училищах на­вчалися вихідці з замож­них прошарків населення. Для дворянства були гім­назії (з 1828 р. навчання в них тривало 7 років). Крім державних у се­лах, особливо на Чернігів­щині й Полтавщині, про­довжували діяти приходські школи, що утримувалися коштом батьків. Тут навчалися переважно українською мо­вою; дяки вчили дітей писемності, читанню, рахуванню. Існували також приватні пансіонати, що працювали за про­грамою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснова­них у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1829 р.), Керчі (1836 р.), Києві (1838 р.). Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Кременецький на Волині (1819 р.) і Ніжинський, заснований 1820 р. коштом братів Безбородьків і перетворений 1832 р. на гімназію вищих наук. Розвивалась вища наука. У 1805 р. зусиллями місцевого дво­рянства на чолі з В. Каразіним було засновано університет у Хар­кові, де працювали визначні вчені; славіст І. Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. У 1834 було відкрито університет Святого князя Володими­ра у Києві, першим ректором якого був видатний вченими-енцик­лопедист М.Максимович. Йому належало понад 100 праць із різних наукових проблем. Максимович виступав проти нор­мандської теорії походження Русі, він же став першим дослідни­ком Коліївщини — повстання на Правобережжі 1768 Р- В універ­ситеті працював відомий економіст, історик І. Вернадський (батько першого президента АН України В. Вернадського). Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М, Ко­стомаров, М. Маркевич, Д. Бантиш-Каменський. Започаткував­ши українську школу істориків, вони науково обґрунтували істо­ричну самобутність українського народу та ідею автономного ко­зацького самоуправління. До середини XIX ст. більшість літераторів сприймали історію українських земель, пісні та думи українців майже виключно як регіональну етнографічну екзотику. Перелом у цьому відно­шенні мав місце з початком роботи у 1842 р. «Комісії по розбору давніх фактів» і виходом у1856-1857рр. «Записок о Южной Руси» П. Куліша. В Росії та на Заході увага до України на початку XIX ст. ви­никла на базі романтизації «козацького народу». У 1817 р. Ф. Глінка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия», в 1827-1833 рр. вийшли два рома­ни І. Голоти. Залишилась в архіві історична епопея П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая кар­тина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии». У 1814 р. вийшла «Історія козаків» Г. Лезіра, де переважало екзотико-захопленне милування Україною. Д. Байрон, В. Гюго і О. Пушкін опублікували поеми про І. Мазепу.

На початку XIX ст. з'явилися наукові дослідження україн­ської мови, мовознавчі посібники, першим із яких стала «Грамматика малороссийского наречия...» О. Павловського, що вийш­ла в Санкт-Петербурзі 1818 р. Пізніше спробу довести само­бутність мови зробили І. Войцехович, І. Срезневський, а відомий байкар Л. Глібов організував «Товариство кохаючих рідну мову», Куди увійшли О. Маркевич, О. Лазаревський, М. Вербицький та інші ентузіасти. Однак серед більшості вчених все ж переважала думка про неприйнятність української мови для використання в технічній, медичній, іншій спеціальній літературі, науці взагалі через відсутність термінологічної лексики. М. Костомаров, наприклад, заявляв: «Наша Малорусская лите-ратура єсть исключительно мужицкая», тому начебто українською мовою неможливі переклади ні В. Шекспіра, ні Д. Байрона.