14. Проблеми суверенітету: державного та народного.

Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»).

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету:

• державний;

• народний;

• національний.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

У той самий час проблема суверенітету в сучасному світі досить актуальна. Прикла­дом тому може бути ситуація з проголошен­ням незалежності сербської провінції Косо­во, напруженою ситуацією в зоні Грузино- Абхазького конфлікту. Заслуговує на увагу реакція світової спільноти на два досить схо­жих між собою протистояння. В одному ви­падку визнається право народу на самови­значення та незалежність, в іншому - неза­лежність народу неможлива внаслідок то­го, що ця територія є частиною суверенної держави. Суверенітет держави, тобто державний суверенітет, похідний від народного сувере­нітету. Конституція України носієм суве­ренітету й єдиним джерелом влади в Україні визнає її народ (ст. 5). Згідно із ст. 38 Конс­титуції України громадяни мають право бра­ти участь в управлінні державними справа­ми, у всеукраїнському та місцевих референ­думах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби.

Отже, народний і державний суверенітет настільки взаємозв'язані, що неможлива повна реалізація народом суверенітету без наявності держави і, навпаки, процвітання розвинутої демократичної держави, яка не визнає так чи інакше суверенітету свого на­роду. Сьогодні державний і народний суве­ренітети нероздільно співіснують у держав­ному та суспільному житті [1]. Як зазначає І. Умнова, поєднання народного та державно­го суверенітетів - це властивість і здатність держави самостійно визначати свою внут­рішню та зовнішню політику за умови дотри­мання прав людини та громадянина, захист прав національних меншин і дотримання норм міжнародного права [6].

Поняття державного суверенітету тісно пов'язане з поняттям національного суве­ренітету. Національний суверенітет означає право націй на самовизначення. Крім того, він передбачає такі основоположні принци­пи, як єдність і неподільність території, недо­торканність територіальних одиниць і невтру­чання у внутрішні справи. Якщо будь-яка іноземна держава або зовнішня сила пору­шує межі даної держави або примушує її ух­валити те чи інше рішення, що не відповідає національним інтересам її народу, то це - по­рушення суверенітету держави.