Розвиток секуляризаційних тенденцій та вільнодумства в епоху Ренесансу

Жодна епоха європейської культури не знала такої кількості антицерковних творів або окремих висловлювань, як доба Відродження, але ренесансний світогляд не був повністю секуляризованим. Все життя Ренесансу часто залишається внутрішньо пов'язаним із середньовічною ортодоксією. Це зовсім не значить, що ця ортодоксія під час всього Ренесансу залишалася непохитною. Справа обстояла якраз навпаки. Середньовічна традиція під час Ренесансу була уражена в своєму найглибшому корінні, і після ренесансної духовної революції вона вже не зуміє стати на ноги у вигляді повноцінної середньовічної доктрини. Залишки середньовічної ортодоксії зовсім не були в добу Ренесансу єдиною основою для суб'єкта, що відчув себе самостійним. Були вже й інші, цілком гуманістичні ідеали, які примусили тогочасну людину шукати для свого світогляду опору і в етиці, і в науці, і в історичному прогресі, і навіть в утопічних побудовах. Але в той же час людина Ренесансу визнає Бога і творіння ним світу, не тільки ставить вище за все мораль, але й талант митця продовжує розцінювати як смиренне знаряддя божої волі. Але тут вже всюди відчувається новий дух, що примушував розуміти середньовічні терміни в більш світському та суб'єктивістичному значенні. Про атеїзм в сучасному розумінні цього поняття у добу Відродження говорити, звичайно, ще рано, але антицерковність була справжньою ренесансною ідеєю. Антицерковна тенденція міститься у різноманітних літературних творах, що вражають своєю кількістю і, звичайно, проявлялася у тогочасному побуті.

Йшло руйнування усіх корінних засад феодалізму, а тому боротьба з церквою, яка передбачала якнайсуворіше виконання правил для спасіння душі у потойбічному світі. Замість ікони з'являється портрет і натуралізм (певної міри).

Ренесанс людину, згідно з античною моделлю, мислить виключно матеріально, природно і навіть просто тілесно. Але людина уявляє себе вже як особистість, причому постійно намагається абсолютизувати себе у своєму гордому індивідуалізмі, у своєму самостійному, ні від кого й ні від чого не залежному існуванні. Тільки під час Відродження прозвучав могутній і впевнений голос про те, що храми, ікони і культ загалом можуть бути предметом безкорисливого естетичного любування. Стало можливим тільки падати долі перед іконою, але й отримувати задоволення від її споглядання. Художність тут вже відокремлена від чисто релігійної предметності і стала не засобом для спасіння душі, а предметом естетичної насолоди. У середні віки перед іконою треба було молитися, а не милуватися нею. Ренесанс довів, що ікона може не мати зв'язку з церковним життям, або цей зв'язок може бути суто сюжетним.

Найвідомішим богословом доби Відродження був Еразм Роттердамський, твір "Похвала глупості" (1511). З католицькою церквою він ніколи не поривав, залишаючись в той же час викривачем пороків тогочасного духовенства, прибічником раннього невинного християнства і ворогом середньовічного богослов'я. Чесність, глибина і людяність його думки, ворожість до будь-якої суспільної або релігійної крайності, глибока освіченість інання мов, критичне ставлення до буквального розуміння біблійних текстів, регоризм у тлумаченні священної.

Дж. Бруно висунув вимогу свободи думки. Він сміливо заявив, що право піддавати сумніву освячені багатовіковою традицією догми - найперше право і обов'язок філософа.

Велике значення для секуляризації науки і свідомості людини мало творення вченими Ренесансу нової картини світу. Протягом багатьох віків середньовіччя пануючою та загальновизнаною була геоцентрична система Птоломея, у якій з найбільшою повнотою втілився теоцентризм середньовічної зідомості. Тому у формуванні нового світогляду взагалі, в тому числі й у перебудові всієї шкали культурних цінностей, було таким великим значення нової картини світу, яка спиралася на космологію Коперніка та Галілея. Світ небесний перетворився на об'єкт фізики та астрономії для теології у ньому не злишилося місця. Світ, що спостерігається та вивчається новим природознавством у фізичному Всесвіті, вже не міг бути ототожнений з сакральним космосом християнства. Думка про матеріальну єдність землі та неба була найважливішою передумовою нового підходу до вивчення руху небесних тіл і побудови нової космології, яка пориває з традиційною метафізикою та богослов'ям.

Подібний хід міркувань логічно приводив й до заперечення біблійних чудес. Силу навіювання та уяви добре знають філософи і лікарі: від неї часто залежить успішне лікування хворого. Те ж відноситься і до чудесних зцілень за допомогою мощей та реліквій святих: тут все залежить від вразливості та уяви віруючих.

Вільнодумство філософії і науки у епоху Відродження зовсім не зливалося з європейською Реформацією. Критика католицької церкви не приводила гуманістів до фанатичної відданості ідеям стовпів Реформації. Принциповий зв'язок гуманізму з Реформацією був неможливий. Релігійний фанатизм та нетерпимість діячів реформаційного руху був ворожі самій сутності нового, переважно високого погляду на світ, якій стверджувала гуманістична філософія. Філософи з жахом побачили, що у кальвіністській Женеві панують відкинуті ними інквізиційні порядки. Але була ще більш важлива причина розриву гуманістичної філософії з Реформацією. Прибічники Ренесансної культури з її культом достоїнства людини не могли погодитися з лютерансько-кальвіністичним вченням про божественний провіденціалізм. Свобода людини завжди була основою їхніх естетичних поглядів. Схвалюючи деякі реформатські дії і закриття монастирів, конфіскацію церковних земель, ренесансна філософія ніколи не змикалася з ідеологією реформатського руху. Фанатично налаштовані протестанти були їй такі ж чужі, як і старі процеси над відьмами.

Філософія епохи Ренесансу, яка стверджувала пантеїстично-деїстичний погляд на стару проблему відносин Бога і світу, неминуче вела до вільнодумства Нового часу. Вона була завершенням визволення наукової і філософської думки з-під опіки середньовічного богослов'я та схоластичної філософії.

Вільнодумство та атеїзм у сучасній філософській думці

У буржуазній філософії ХVII-ХІХ ст., як правило, виділяють три головних напрямки, в яких визначальними були ідеї вільнодумства: англійський матеріалізм, французький матеріалізм та матеріалізм Л.Фейєрбаха. Це був час буржуазних революцій, а атеїзм став їхнім програмним документом. Для буржуазного релігієзнавчої думки цього часу, яка не тільки критикувала, як часто вважають, але й вивчала феномен релігії характерними є такі риси та спільні теми:

• намагання визначити гносеологічні корені релігії;

• критика культу та діяльності церкви;

-доказ необґрунтованості претензій релігії на панівне становище серед інших форм суспільної свідомості;

• намагання визначити причини виникнення релігії.

Теоретичною основою вільнодумства нового часу була матеріалістична філософія, панування якої визначалося розвитком природничих наук, головним чином механістичних. Тому у новий час філософія так швидко переходить до матеріалізму, активно звільняється від релігійних нагромаджень, від теологічної термінології.

Шляхом перетворення у відкритий матеріалізм йшов і деїзм, який в новий час грає роль значно більшу, ніж пантеїзм. Деїзм, формально визнаючи якусь розумну істоту, яке дає поштовх матерії, рішуче відкидає будь-яке втручання надприродних сил у справи матерії. Саме критика релігії з позицій деїзму приводить Дж.Толанда (1670-1772) та Дені Дідро (1713-1784) до відвертого матеріалізму, до усування із своєї філософії ідеї першопоштовху.

Серед представників вільнодумства Нового часу особлива роль належить Б.Спінозі (1632-1677). Спіноза - перша людина в історії, яка виступила відвертою критикою Святого письма християн та іудеїв. Його "Богословсько-аналітичний трактат" викликав ненависть з боку діячів церкви. Спіноза довів що Тора написана у значно більш пізній час, ніж жив Мойсей, і до того ж різні її книги написані неодночасно, а їх метою було викладення етичних приписів у формі притч, які пристосовані до розуміння і потреб неосвічених, простих і незвичних до філософських тонкощів людей. Діячі церкви часто перекручують зміст релігійних норм моралі, та й самі далеко не завжди слідують їм у житті.

З позицій сьогодення французькі вільнодумці Вольтер (1694-1778), Ж. Мелье (1664-1729), Ж. О. де Ламетри (1709-1751), К.А. Гельвеций (1715-1771), Д.Дидро (1713-1784), П.А. Гольбах (1723—1789), перебільшили вплив релігії як сили, яка нібито визначає політику у суспільстві, але їхній заклик до того, щоб звільнити суспільство від деяких релігійних ілюзій та забобонів був співзвучний своєму часу. Мир не сотворен Богом, писал Гольбах, он есть причина самого себя. Не Бог создал людей по своему образу, а люди ежедневно создают его по своему, подчеркивал Д. Дидро. Поэтому у приверженцев различных религий, людей разных возрастов и темпераментов и Боги разные. Бог — своеобразное выражение сущности человека и зависит от него. Значительное место в формировании религиозной психологии французские атеисты отводили страху, особенно перед смертью. Дидро писал, что если отнять у христианина страх перед адом, то вы отнимите у него веру.

Найбільш систематизоване вивчення релігії як явища реальної історії і суспільної свідомості ми знаходимо в філософії Л.Фейєрбаха (1804-1872). Взагалі німецька класична філософія уособлювала дух тих революційних перемін, що відбувалися у Європі у XIX ст.

Л.Фейєрбах - "Мысли о смерти и бессмертии" (1830), где утверждалось, что бессмертны лишь великие деяния человеческого разума, а не отдельная личность. В 1841 г. выходит главный труд Фейербаха - "Сущность христианства". Фейербах відкидає розповсюджену тоді ідею природженості релігії і вважає що вона повинна виникнути як відповідь на потребу людини. Фейєрбах виходить з того, що людина гостро переживає свою залежність від природи, тому що людина є біологічною істотою. Через те, що Фейєрбах бачить тільки природну сутність людини, а не звертає увагу на конкретно-історичну форму залежності первісної людини від природи, для нього релігія постає лише результатом емоцій, які викликані у людей явищами природи. Але Фейєрбах пішов далі французьких матеріалістів, які бачили в релігії тільки її негативні риси. Він вважає, що релігію породжують не тільки невігластво та страх, але й почуття радості, вдячності і особливо любові. Ці почуття є вічними, тому релігії завжди будуть існувати у людському суспільстві.

У гносеологічному відношенні Бог для Фейєрбаха є абстракцією природи, тобто природи, звільненої від чуттєвого споглядання. Найбільш загальні риси людина у думці відділяє від неї, відокремлює від чуттєвої діяльності, від матерії і за допомогою уяви перевтілює у самостійну, надлюдську, надприродну істоту, в бога, в якому фантастично відобразилась людина. Бог, на думку Л.Фейєрбаха, є нічим іншим, як сутністю людини, а історія бога - це історія людства.

Наша вітчизняна революційно-демократична думка виходила з традицій критики суспільства, вироблених просвітництвом та німецькою класичною філософією. Вони підхопили гасло французького матеріалізму, спрямоване проти церкви. їхня критика релігії була перш за все критикою російської церкви як пануючого ідеологічного інституту, що освячувала соціальне та національне гноблення. Були серед них атеїсти, були й такі, що боліли інтересами національної церкви. Але усім ним притаманна спільна риса -питання про релігію, вони розглядали у контексті питання про людину, про національну культуру і історію.