Тема 6. Основні напрямки сучасного християнства

1.Особливості православ’я.

2.Особливості віровчення та організації в католицизмі

3.Протестантизм.

№1.

Сучасне християнство складають три основні напрямки - православ'я, католицизм та протестантизм. У загальному вигляді християнство в цілому поділяють на східне та західне. Маючи спільний Нікео-Константинопольський символ віри, християни вбачають майбутнє своєї релігії у єдиній християнській церкві. Але справжня історія християнства визначалась не тільки прагненням до поєднання у єдиній християнській церкві, але й долею тих народів, що його сповідали, та держав, де воно розповсюджувалося. Процес поділу християнства супроводить всю його двохтисячолітню історію.

Християнство, хоч і намагалося поєднати окремі релігійні організації, вже з IV ст. розкололося, по суті, на західне та східне. В 395 році Римська Імперія поділилася на Західну та Східну. Вона була послаблена економічною кризою, повстаннями пригноблених, боротьбою за владу серед рабовласницької верхівки. З півночі на Рим тисли германські племена, на сході загрожувала перська держава Сасанидів. Германські племена у 476 році остаточно зруйнували Західну Імперію, на її території утворилися численні феодальні держави. Східна Імперія - Візантія - проіснувала аж до 1453 року, коли була захоплена Османською імперією.

За цих умов у ІV ст. визначилися два центри християнства: західний - Рим і східний - Візантія. В V ст. відокремилося монофізитство, яке теж відносять до східного християнства. У Візантії керівне становище посіли єпископи Константинополя, Антіохії, Олександрії та Єрусалима. Вони носили титул патріарха. Хоч формально головним з них вважався Константинопольський патріарх, фактично вони були незалежні один від одного, а всі разом підлягали імператору.

Політичні події у Візантії наклали відбиток на історію православ'я, його церкву, на характер взаємовідносин з державою і владою. У східній частині колишньої Римської Імперії, де зберігалася сильна імператорська влада, церква постійно знаходилася у залежності від світських можновладців. Імператор Костянтин, бажаючи зміцнити імперію, перетворив християнську церкву на державний інститут. Саме з ініціативи імператора збиралися перші Вселенські християнські Собори для вирішення догматичних суперечок, що порушували єдність державної церкви. На Соборах був присутній сам імператор чи його чиновники, що керували його роботою. Так проходили перші шість Вселенських Соборів і тільки на сьомому Вселенському Соборі в Нікеї (787 р.) імператора представляв не мирянин, а патріарх. Рішення Вселенських Соборів вступали в дію тільки тоді, коли вони підтверджувалися імператорським едиктом. Але імператори не обмежувалися контролем Соборів, вони видавали едикти, що мали безпосереднє відношення до віровчення.

Іноді ієрархи православної церкви намагалися боронити власну самостійність та самостійність церкви. Наприклад, у Константинопольського патріарха було декілька способів протистояння владі. Він міг скористатися своїм правом обов'язкової участі в коронації нового імператора і відмовитися його коронувати, якщо імператор не йшов назустріч вимогам церкви. Патріарх володів правом відлучення від церкви імператора-єретика. Він міг навіть звернутися за підтримкою до Римського папи, й такі випадки були не поодинокі, незважаючи на складність відносин між папою й східними ієрархами. Та таке загострення конфліктів між візантійською владою та церквою було рідкістю, оскільки імператори завжди мали можливість контролювати вибори патріархів. В цілому ж Константинопольські патріархи були опорою імператорів, і в подальшому залежність православної церкви від світської влади стає однією з характерних її ознак.

Теологічні суперечки всередині християнства вибухали протягом кількох століть, час від часу вимагаючи перегляду основних положень віри. За теологічними непорозуміннями стояла боротьба за сфери впливу. З попередньої теми вже відома історія затвердження християнських догматів, особливості тлумачення догмата про Трійцю, про природу Ісуса Христа, про Святий дух. Результатом цих суперечок й боротьби за владу в церкві став поділ християнства на дві церкви: західна стала називатися Римо-католицькою, тобто "римською всесвітньою", висловлюючи цим претензії на об'єднання під своєю егідою всіх християн; східна церква стала називатися православною, а щоб підкреслити свою ортодоксальність, вона додає до своєї назви термін "кафолічна", тобто всесвітня.

Ворожнеча між східною та західною християнськими церквами привела до повного розриву відносин між ними. В 1054 році папа Лев IX та патріарх Константинопольський Михаїл оголосили один одному анафему (церковне прокляття).

Поступово слабшала і розпадалася Візантійська імперія, звужувалися зв'язки між чотирма найдавнішими православними церквами Константинопольською, Олександрійською, Єрусалимською та Антіохійською. Кожен з патріархів здобував все більшу самостійність в рішенні релігійно-церковних питань. Канонічна самостійність православної церкви називається автокефалією. У VІ ст. Константинопольській патріарх став носити титул "вселенського" й "найсвятішого". Інші патріархи мали лише титул "блаженного". Але Константинопольський патріарх є лише "першим серед рівних", його влада є номінальною, кожна з сучасних православних церков є самостійною, автокефальною, Константинопольський патріарх не має права втручатися у справи помісних церков. В сучасному православ'ї існує 15 помісних церков, автокефалія яких є канонічно визнаною: Константинопольська (Туреччина, має єпархії в США, Західній Європі та Австралії), Олександрійська (Єгипет, має приходи в Ефіопії), Антіохійська (Сирія та Ліван, має приходи в США, Бразилії, Аргентині, Ірані, Туреччині), Єрусалимська (Ізраїль, Йорданія), Російська, Грузинська, Сербська (має приходи також в США), Румунська, Болгарська (має єпархії в США, Канаді, Південній Америці та Австралії, приходи в Угорщині, Румунії, Австрії), Кіпрська, Елладська (Греція), Албанська, Польська, Чехословацька, Американська. Фінляндська, Японська та Українська мають статус автономних: перша входить до юрисдикції Константинопольського патріархату, дві останні -до Московського.

Маючи спільне віровчення і практично ідентичну культову практику, помісні православні церкви в релігійному відношенні мало чим відрізняються одна від одної. Між ними підтримуються постійні контакти, вирішуються спільні православні проблеми. Подібна рівноправність православних церков виникла не відразу. Оскільки поширювалося християнство серед православних народів головним чином в епоху Середньовіччя через зв'язок із Візантією, то для Константинополя підпорядкованість східних церков Константинопольському патріархату давала політичні переваги. Слов'янські ж народи, в тому числі й Київська Русь, прагнули незалежності й були зацікавлені у створенні державної церкви, незалежно від Константинополя. Тому процес утворення та посилення національних держав супроводжувався боротьбою за автокефалію. Візантія опиралася намаганням національних держав мати свої церкви, намагалася "погречити" слов'ян. Це робило розпад єдності православного світу неминучим. Церква стає носієм не лише християнського ідеалу, але й символом національної боротьби.

Оскільки в межах Візантійської імперії, ще до посилення Константинопольської патріархії вже існували чотири найстаріші церкви, відокремлені від митрополії великими відстанями, які спиралися не тільки на грекомовне, але й на місцеве населення, у православної церкви затвердилася ще одна особлива риса - богослужіння дозволяється проводити мовою того народу, де церква існує. Це не дивно: нове віровчення було б незрозумілим новонаверненим народам, якби до них зверталися по-грецькому. Але ця більш демократична, в порівнянні з католицизмом риса, де богослужіння використовувало тільки латину, породжувала й проблеми: необхідність перекладу християнських джерел з грецької на місцеві мови, визнання канонічності перекладених текстів тощо.

В процесі міжрегіональної боротьби на Сході у 506 році від візантійського православ'я відокремилась вірмено-григоріанська церква. її заснував ще в 301 р. один з видатних діячів християнства у вірменів Григір Партеві (Просвітитель), ім'ям якого її й названо. Вірменські християни дотримуються монофізитства(одна – божествена природа у І.Христа). Очолює вірмено-григоріанську церкву католикос, а її релігійний центр знаходиться в Ічміадзинському монастирі поблизу Єревана. Ця церква поширює свій вплив на вірмено-християн у всьому світі, має ряд парафій за кордоном.

Система організації та управління православними церквами.

Православ'я, як і протестантизм, не має єдиного центра управління, подібного Ватикану. Автокефальні церкви очолюються патріархами, які обираються помісними соборами на все життя.

В цілому для всіх православних церков характерний ієрархічний принцип добудови, тобто принцип послідовного підпорядкування нижчого духовенства витому. Все духовенство поділяється на чорне (монахів) та біле (одружене). Вище духовенство - архієреї (єпископи, архієпископи, митрополити) призначається церковною владою лише з чорного духовенства, білий єпископат для православ'я - явище надзвичайне.

При патріархаті православних церков існують вищі органи церковного адміністративного управління - синоди. Території, на які розповсюджується вплив патріархів, становлять екзархат. Він може поширюватися за межі тієї держави, де знаходиться патріарший престол, тобто сфери впливу православних церков можуть не співпадати з державними кордонами. Низовою організацією віруючих православної церкви є приход. Церковні приходи поєднані в благочинні округи (очолюються благочинним), округи - в патріархії. Єпархію очолюють архієреї, які підлягають безпосередньо патріархату.

З VІІІ ст. православні церкви не проводять Вселенських соборів. Канонічні правила затверджуються, переглядаються й доповняються на помісних соборах. Помісний собор переглядає й доповнює списки Святих (канонізує нових Святих), визначає форми ставлення до єресі та розколу, оголошує анафему (прокляття, відлучення від церкви) чи знімає її.

Законодавчими кодексами православної церкви були Номоканони. Вони відбивали основну рису візантійської церкви - поєднання світської й духовної влади, а тому включали норми як духовного, так і цивільного права. Це сприяло підкоренню церкви державі. Збірки Номоканонів поширювалися як в оригіналі (грецькі тексти), так і в перекладі під назвою "Кормча книга". Номоканони визначали практику сповідей та покаянь, таємницю сповіді. До богослужбових книг належать Євангелія, Апостоли, Псалтирі, Мінеї, Часослови, Тріоди, Требники, Служебники, Чиновники. У Служебнику, наприклад, подані частини церковних відправ, які ведуть священик та диякон. Требники містять тексти і відправ "треб", передусім семи таїнств, требники ще називають молитвениками. Чиновники - канонічні збірки, де подані чини обрання та поставлення на церковні посади, починаючи з нижчих (хіротесії) до ієрархічних (хіротонії).

Отже, основними органами церковного управління в православ'ї є: патріарх разом з Синодом як верховний глава всіх залежних від патріарха дочірніх церков, митрополит і помісний собор; єпископат з єпархіальними соборами; благочинні та священики; настоятелі монастирів.

За традицією й канонічними нормами єпископи освячують церкви та новозбудовані храми, номінують священиків, наглядають за чистотою віри та моральністю пастви, вершать суд над священнослужителями, забезпечують недоторканість церковного майна в єпархії, розглядають скарги й накладають покарання.

В складі православної церкви є монастирі, які можуть бути й жіночими, й чоловічими. Найбільш впливові з них здобувають статус лаври. Кадри для православного культу готують учбові заклади - духовні семінарії та академії.

Отже, слід звернути увагу на те, що православ'я не створило всесвітньої централізованої організації, подібної до тієї, що є у католицизмі. Особливістю православних церков є те, що вони визнають використання в богослужінні національних мов. Православні церкви виникали як державні, тому визнавали зверхність державної влади над церковною.