Лекція: громадянське суспільство.

Неодмінною умовою становлення демократичних держав було формування націй, розвиток сучасної соціальної структури суспільства і системи суспільних інститутів, що вкупі утворюють громадянське суспільство. Людська діяльність не обмежується тільки соціальною та політичною сферами, насамперед, це повсякденне життя у родині, серед друзів, виробничого колективу тощо, де реалізуються інтереси особистості. Сфера недержавних (політичних) відносин і діяльності соціальних інститутів – це суть громадянського суспільства. Таким чином, ми бачимо дві його составні частини – перша містить в собі індивідуальну і колективну діяльність людини, спрямованої на задоволення своїх потреб; друга міститься в існуванні громадських організацій і суспільних інститутів, які повинні виражати і захищати цю діяльність.

Еволюція теорії громадянського суспільства. Історично ідея «громадянського суспільства» походить з античних часів. У працях Аристотеля і Цицерона знаходимо уявлення про нього, як про сукупність громадян, які проживають у граді або полісі. Це поняття відбивало перехід від поняття „civitas” – місто, до поняття „civilitas” – управління, громадянство, цивільність. Тобто таке розуміння фактично ототожнювало державу і громадянське суспільство. В Середні віка в працях Н. Макіавеллі громадянське суспільство активно протиставляється державним структурам, бо вони прагнули підім`яти під себе життя суспільства. В середні віка поняття «громадянське суспільство» вирізняється крайньою неоднозначністю і різноманітністю тлумачень.

В Новий час Дж. Локк в „Двух трактатах про державне правління” розглядав громадянське суспільство як форму державності, що володіє тільки тим соціально-економічним і духовним змістом, який затверджений суспільним договіром. Інтереси особистості у нього вище за інтереси суспільства. Держава повинна охороняти і свободи особистості і інтереси суспільства. В середині ХУІІ ст. Т.Гоббс в своїх працях „Про громадянина” і „Левіафан” вперше сформулював думку про громадянське суспільство, як особливий культурний стан суспільства. Громадянське суспільство – це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають високих людських якостей. Ж.-Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т.Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Громадянський стан є природним станом людства і виник раніше держави, тому верховна влада в державі повинна належати народу. Для всіх мислителів цього часу притамана одна думка - громадянське суспільство повинно стояти вище за державу.

Г.Гегель розглядав громадянське суспільство як сукупність індивидів, які конкурують і співпрацюють друг с другом. Воно започатковане на приватній власності, є соціально неоднорідним і тому, для стримування людських вад потрібна держава. Громадянське суспільство по своєму значенню стоїть між сім`єю і державою - формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. Зовсім з інших позицій розглядав це явище К. Маркс, який вбачав у ньому сукупність відносин у сфері праці, виробництва та обміну. Змістом громадянського суспільства є приватне життя членів родини, соціальних станів, класів, яке залежить від рівня матеріального розвитку. Для нього це сінонім поняття „буржуазне суспільство”. При єкономічній рівності соціальних класів на місце держави приходить місцеве самоврядування, тому протиставлення „держава – громадянське суспільство” втрачає сенс. У А.Токвіля громадянське суспільство – це позадержавна сфера соціуму.

Немає одностайності в тлумаченні громадянського суспільства і серед сучасних дослідників. Більшість авторів поділяють погляд на громадянське суспільство як сферу недержавних, неполітичних відносин, щоправда кожен з них по-різному розуміє форми його актуалізації.

Різноманітність поглядів на громадянське суспільство є результатом різного історичного досвіду, різних культурних традицій, в яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершенність і продовження процесів його формування в глобальному масштабі.

Наведені погляди на громадянське суспільство укорінені переважно в трьох культурно-історичних традиціях: італійській, німецькі та англо-американській. Перша з них складалася в добу Відродження в італійських містах-республіках і вирізнялася цінностями гуманістичного індивідуалізму, зорієнтованими на духовну культуру, вільнодумство, мир і особисту безпеку громадян. Друга традиція окреслилася в добу Реформації в німецьких протестантських містах і громадах, які сповідували цінності колективного, асоціативного життя, братерства, рівності, справедливості. Для третьої традиції, що сформувалась у промислових центрах в новоєвропейський час, був притаманний економічний індивідуалізм, заснований на приватній власності та економічній свободі, модернізації і саморегуляції суспільства.

Усі ці культурно-історичні традиції відлилися згодом у три концептуальні підходи до розуміння природи і проблеми формування громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий, індивідуально-груповий.

Наукова розробка концепції громадянського суспільства почала формуватися на зорі Нового часу. Потім, з другої половини ХІХЇ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на «ключове слово інтелектуальних дискусій», виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст.

Поняття громадянського суспільствва. За кілька сот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали завдання: 1) точніше окреслити нормативний зміст поняття «громадянське суспільство», визначити, що воно являє собою як ідеальний тип; 2) визначити його «межі», відокремивши від інших суспільних феноменів; 3) вивчити моделі громадянського суспільства через з`ясування його спільних і відмінних рис в різних країнах.

Виконанню цих завдань сприяє періодизація ідеї і практики громадянського суспільства, прийнятим варіантом якої можна вважати три стадії розвитку, виділені професором Каліфорнійського університету Дж. Александером і умовно названі ним «громадянським суспільством – І, - ІІ, - ІІІ».

«Громадянське суспільство - І» (як соціальний феномен і як теоретична концепція) охоплює період від кінця ХУІІ до першої половини ХІХ ст. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж.Локк, А.Фергюссон, Ш.Монтеск`є, І.Кант, Ф.Гегель, А. де Токвіль.

Застосувавши термін „societalis civilitas” (цивільне суспільство), ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства і держави, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов`язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну).

Отже, „Громадське суспільство – І” на практиці було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, підкорялося закону, формувало громадську думку. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювання ними спілки та об`єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації.

По мірі наростання класових антагонізмів і загострення класової боротьби, теорія громадянського суспільства втрачала першоначальний зміст. Наступав період „Громадянського суспільства – ІІ”, який тривав від середини ХІХ до другої половини ХХ ст. Як елемент суспільної системи, і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя, громадянське суспільство значною мірою зберігається в країнах так званого «другого ешелону» цивілізації. Але в багатьох країнах, де раніше була впроваджена теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його якісні параметри.

На практиці це виявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв`язання конфліктів, загалом – у «нецивілізованому» поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б «олігархами». Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, у тому числі й одна з найрадикальніших – марксизм. К.Маркс і Ф.Енгельс та їхні послідовники оголошують громадянське суспільство формою класових відносин, і воно має загинути разом з капіталістичним способом виробництва.

На період „Громадянського суспільства – ІІ” припадає найвищий розквіт громадянського життя в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині Україні, яка належала Австрійської імперії. Остання саме тоді стала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу, у тому складі населенню Галичини.

«Громадянське суспільство - ІІІ» як концепція відродилась у другій половині ХХ ст. Насамперед, як знаряддя критики «соціалістичного авторитаризму» в центрально-східноєвропейських країнах. Одним із найвідоміших дослідників цього періоду є відомий німецький філософ і соціолог Ю.Габермас. Його теорії соціальної комунікації та «публічної сфери» («сфери відкритості») справили істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття. За допомогою цієї раніше забутої концепції спочатку було розроблено нову «стратегію трансформування диктаторських режимів», а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід до ринкових відносин й демократії.

Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти.

Структура громадянського суспільства. Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка, як уже зазначалося, наближається до соціетальної сфери життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному суспільстві. Однак суспільства різняться за розмірами цієї сфери (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності) та за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Громадянське суспільство має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури.

До соціально-політичної сфери громадянського суспільства відносяться: добровільні громадські організації та громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, доки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; недержавні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; незалежні профсоюзи; органи місцевого самоврядування та народного контролю.

Економічною засадою громадянського суспільства є різноманіття форм власності. Якщо немає єкономічної свободи окремого індивіда, не може бути свободного політичного вибору. Для всіх форм демократичних держав притамані ринкові відносини свободної конкуренції, незайманість принципу приватної власності, обмеження державного впливу на приватний економічний сектор. Структурними елементами виступають недержавні економічні одиниці: акціонерні та приватні підприємства; арендні та різного роду колективні об’єднання, самодіяльні та корпоративні суспільні організації, які створюються на добровільній основі.

До духовної сфери існування громадянського суспільства можно віднести особисті політичні свободи і механізми їх здійснення; самодіяльні громадські, культурологічні, наукові тощо організації, фонди та центри; незалежні творчі центри.

Істотні принципи громадянського суспільства. Охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна мережа добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто громадянське суспільство – це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

1. суб`єктами взаємодії в громадському суспільстві є вільні та рівні перед законом індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі й великі справи в суспільстві;

2. їм не чужді суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи, на захист природних та зщаконних прав людини;

3. індивідуалізм та конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю йти на компроміси, з поміркованістю і толерантністю.

4. модель соціальної поведінки оріентована на придбання вигоди та врахування соціальних наслідків своїх дій.

5. відстаюються демократичні суспільні механізми управління, які гарантують рівність можливостей при наявності соціальної нерівності.

Соціальні відносини будуються на принципі солідарності і конкурентності. Вони є продуктом буржуазних реформ, які допомогли пригнобленним підданим стати свободними громадянами.

Таким чином, можна дати таке визначення громадянського суспільства: громадянське (цивільне) суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів, груп і соціальних інститутів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадські цінності.

Функції громадянського суспільства. Функції є втіленням основних напрямків діяльності інститутів громадянського суспільства.

Громадянське суспільство є засобом самоврядування ї самовиразу індивідів, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об`єднання розв`язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв`язувати.

Інститути громадського суспільства регулюють взаємовідносини елементів соцальної структури ї виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» - ті невід`ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

Інститути громадського суспільства є компенсаторами і регуляторами, що систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку б мали руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

Інститути громадянського суспільства виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії, та як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

наявність незалежних від держави, добровільних асоціацій, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

зорієнтованість на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Суспільства, в яких визнання різноманітності групових інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські суспільства. В рамках таких суспільств люди об`єднаються в асоціації та виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, громадянське суспільство формує плюралістичний тип співіснування, організації і захисту групових інтересів та їхніх стосунків із державою.

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усвідомлення альтернативності шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи. Громадське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія з її складовою – багатопартійною системою – як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень.

Таким чином, громадянське суспільство – це, з одного боку, - об`єктивно існуюча суспільна реальність, а з іншого боку, - це теоретична абстракція, «ідеальний тип», за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспільну цінність системи.

Моделі громадянського суспільства. Виділено кілька моделей громадянського суспільства, в яких враховано переважання тих чи інших функцій у життєдіяльності громадянських суспільств. Вони також властиві певним етапам його еволюції, або певним країнам. Варіантом такого «моделювання» стало виділення Н.Розенблюмом таких різновидів громадянського суспільства як «демократичне», «посередницьке», «виборче громадянське суспільство».

«Демократичне громадянське суспільство» вирізняється насамперед тим, що його суб`єкти роблять наголос на політичній участі та потенційній опозиційності громадських об`єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадських об`єднань тут є «прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім`я загального добра. Задля цього, вони повинні внутрішньо бути ліберально-демократичними «міні-республіками», орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики».

«Посередницьке громадянське суспільство» розглядається як агент формування таких чеснот, як вихованість, «соціабельність», здатність до солідарного розв`язання проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв`язки, принципи громадянськості, відкритості, товариськості і відповідальності – якості, що забезпечують цілісність плюралістичної ліберальної демократії. У посередницькому громадянському суспільстві «від вторинних асоціацій не очікують формування політичних достоїнств та й соціальне співробітництво зовсім не обов`язково має трансформуватися у політичне представництво».

«Виборче громадянське суспільство» докладає зусилля до підвищення економічної ефективності і загального добробуту. Це поки що нова тенденція в розумінні цієї функцій, але саме вона, найбільше відповідає умовам сучасності.

Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами, або окремими особами. Відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, набуття державою ознак правової держави. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу.

Органи місцевого самоврядування у системі демократичного правління. Місцеве самоврядування є тією сферою публічної діяльності, у якій може взяти участь кожен громадянин. Провідним принципом самоврядування є організаційне і функціональне відокремлення його органів від структур державної влади: взаємовідносини між ними регулюються лише законом. У цьому сенсі воно є проміжною ланкою, важливим каналом взаємозв`язку між державою і громадянським суспільством, належачи радше до другого, ніж до першої.

Демократичний устрій базується на створенні такої системи влади й управління, за якої громадяни мають усі можливості для реалізації своїх прав і свобод. Держава і громадянське суспільство здатні забезпечити такі умови, якщо їхні інститути однаково сильні і врівноважені один одним. При цьому важливо з`ясувати, чи робить держава кроки назустріч своїм громадянам для того, щоб полегшити своє становище.

Є чимало питань, які об`єктивно можуть бути ефективно вирішені лише на державному рівні із залученням централізованих засобів і ресурсів. Ці питання становлять зміст так званої виняткової компетенції держави: забезпечення територіальної цілісності і незалежності держави; створення єдиної правової бази; розробка і впровадження зовнішньої державної політики; конституційне визначення та гарантії основних прав і свобод громадян; прийняття і реалізація державних програм (в області науки, культури, освіти, охорони здоров`я, соціального захисту, правопорядку і безпеки). Ці питання визначаються Конституцією держави.

Водночас реалізація багатьох завдань, пов`язаних із забезпеченням належного життєвого рівня громадян, соціокультурного розвитку окремих поселень та регіонів здійснюється не в державі загалом, а в конкретних місцях компактного проживання громадян – великих і малих містах, невеликих поселеннях, які ми називаємо місцевими громадами. І саме тут повинні бути створені умови для реалізації гарантованих державою прав і свобод, забезпечена можливість упорядкованого проживання. Щодня тут необхідно дбати про безпеку людей, надавати медичну допомогу, забезпечувати можливість одержання освіти, створювати робочі місця, надавати транспортні, торгові, побутові і комунальні послуги. Все це має бути компетенцією самоврядних територіальних формувань держави, функцією її адміністративно-територіальних одиниць.

Під самоврядуванням розуміють гарантоване право і реальну спроможність місцевих територіальних співтовариств самостійно, незалежно й ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень і ресурсів. Європейська хартія місцевого самоврядування визначає це поняття так:

«1. Під місцевим самоврядування розуміється право і реальна спроможність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Це право здійснюється радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування. Ради або збори можуть мати у своєму розпорядженні підзвітні їм виконавчі органи. Це положення не виключає звернення до зборів громадян, референдуму або будь-якій іншій формі прямої участі громадян там, де це припускається законом» (ст.3).

Європейською хартією місцевого самоврядування встановлено також, що «принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у Конституції країни» (ст.2).

Стосунки між державними та місцевими органами, які складаються у процесі здійснення ними своїх повноважень, є визначальними при аналізі систем (моделей) місцевого врядування. Найбільш відомі дві класичні моделі взаємодії центральних і місцевих органів врядування: «модель партнерства» і «агентська модель».

«Модель партнерства» розвивалась переважно в тих країнах, де політична система формувалася «знизу до гори», шляхом поступового поєднання повноважень місцевих громад і центральних органів влади. Сама назва свідчить про рівноправні відносини, спрямовані на досягнення спільних цілей.

«Агентська модель» передбачає такі відносини місцевих органів («агента») з центральними органами («принципалом»), за яких головною є роль центру, а місцеві органи – лише інструмент здійснення політичного курсу та засіб виконання адміністративних функцій на місцях.

Деякі дослідники наголошують на необхідності пошуку «золотої середини», якою вони вважають модель «взаємної залежності». Відносини між центральною та місцевою владами будуються в цьому випадку на засадах компромісу й обміну інформацією. Місцеві спільноти залежать від підтримки центру (законодавчої, фінансової тощо), а центральний уряд залежить від ефективної діяльності місцевих органів на місцях. Відносини тут більш рівноправні, ніж в агентській моделі, та більш розвинені і динамічні, ніж у моделі партнерства.

Кожна модель передбачає певну ступінь автономності місцевих органів управління. Під місцевою автономією розуміють право органів влади діяти на власний розсуд (самоуправління) і так само на власний розсуд коригувати дії, використовуючи отриману інформацію про їх результати (самоконтроль).

Отже, автономія складається із самоуправління і самоконтролю. Розрізняють політичну і місцеву автономію. Політичну автономію оцінюють за досягнутими результатами: місцеві органи управління повинні забезпечувати виконання політики, яка відповідає вимогам населення. Для цього необхідні адміністративні та фінансові ресурси, велика частина яких – професійно діючий персонал, владні повноваження, фінансове забезпечення – перебувають під контролем держави.

Місцева автономія, окрім її визнання центральним урядом, також отримує з центру низку повноважень та фінансових ресурсів, яких, як вважають, завжди не вистачає.

Щоб зрозуміти, як функціонують місцеві уряди в різних країнах необхідно розглянути дві базові моделі, які загалом відповідають діючим правовим системам: англосаксонську та континентальну. Класифікаційними ознаками є принципи, на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом та відмінності в системах управління відповідно до типу права.

Англосаксонська система місцевого самоврядування притаманна англомовним країнам (Велика Британія, США та ін.). Цієї моделі притаманні:

- значна автономія органів місцевого самоврядування стосовно держави;

- відсутність прямого підпорядкування центрові органів територіального (субнаціонального ) рівня;

- відсутність уповноважених представників центральної влади на місцях, які б опікали органи місцевого самоврядування;

- здійснення контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування переважно непрямим шляхом (через центральні міністерства) та через суд;

- виборність ряду посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою;

- функціонування органів місцевого самоврядування в межах закріпленої в законі компетенції.

Континентальна (французька) модель місцевого врядування отримала свою назву через поширеність у країнах континентальної Європи й у французькомовному світі, а також у деяких країнах Латинської Америки та Близького Сходу. Вона характеризується:

- значно вищим ступенем централізації у порівнянні з англосаксонською моделлю та наявністю вертикальної (ієрархічної) підпорядкованості;

- поєднання місцевого самоврядування і прямого державного управління на місцях і функціонування на одому й тому ж територіальному рівні органів місцевого самоврядування, обраних територіальною громадою, та уповноважених осіб, призначених центральною владою. Останні здійснюють адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування.

В обох моделях діє основний демократичний принцип – виборність представницького органу місцевого самоврядування.

Крім систем англо-американського та континентального типів, у Європі існує багато змішаних систем самоврядування (наприклад, в Австрії, Німеччині), діють гібридні моделі міського самоврядування. Усі вони відповідають базовим принципам Європейської хартії місцевого самоврядування, яка проголошує:

- адекватність системи самоврядування цілям, що стоять перед містом (місія міста), і завданням, які розв`язуються місцевою громадою;

- право міської громади визначати структуру органів місцевої влади, встановлювати регламент, правила і процедури;

- особливий статус службовців міської виконавчої влади, відмінний від статусу державного службовця.

Більшість посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи, відмовившись від жорстко централізованої моделі місцевої влади, сприйняли континентальну модель місцевого врядування, яка більше наближена до правових систем цих країн.

Система місцевого самоврядування традиційно складається з двох частин: представницького органу, обраного населенням (рада, асамблея, зібрання тощо), та виконавчого (мер, голова, бургомістр, функціонально організовані департаменти та відділи). Крім того, до неї можуть входити інші самоврядні одиниці (наприклад, територіальні органи самоорганізації населення тощо).

Важливою складовою будь-якої системи самоврядування є самовизначення громади й надання повноважень пересічним громадянам для того, щоб вони мали змогу відігравати вирішальну роль у процесі прийняття рішень на місцевому рівні. Саме в цьому полягає головна мета місцевої демократії: залучити громаду до формування політики. Місцеве самоврядування – це «тренувальний майданчик» демократії, на якому громадяни дізнаються, як керувати процесами місцевого розвитку та демократичними процесами загалом. Надання можливості громадянам брати участь у виробленні та здійсненні політики робить демократичну систему легітимною та ефективною.

Механізм самоврядування. Існують різні форми залучення громадян до демократичних процедур. Найпоширеніші з них – прямі (плебісцитарні) форми волевиявлення на референдумі, що дозволяють громадськості вирішувати важливі проблеми у сфері публічної політики. Вони особливо ефективні на рівні місцевого врядування, оскільки рівень обізнаності громадян щодо проблем, які потрібно розв`язувати, у цьому випадку значно вищий.

Демократизація управління на місцевому рівні можлива шляхом застосування наступних трьох видів прямого волевиявлення: місцева ініціатива, місцевий референдум, відкликання посадової особи, радників (депутатів).

Крім того, участь громадян у місцевих справах може забезпечуватися шляхом організації громадських обговорень, залучення до роботи в дорадчих консультативних комітетах, тимчасових групах тощо.

Демократичне правління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевого самоврядування. Саме за таких умов кожен громадянин має змогу брати участь у вирішенні питань, що стосуються його безпосередньо, бути учасником демократичного процесу. Звідси, можемо зробити висновок, що місцеве самоврядування є одним з важливих елементів в структурі громадянського суспільства.

Таким чином, можна зробити висновки з вищенаведеного:

Концепція громадянського суспільства сформувалася на зорі нового часу, як усвідомлення переходу суспільства до цивілізованого стану, до встановлення між членами суспільства тісних соціальних зв`язків, які забезпечували його силу і стійкість.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовпливи громадянського суспільства й держави – цих двох підсистем єдиної суспільної системи – є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.

Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. В ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють приватні установи, організації та ЗМІ, виникають найрізноманітніші громадські рухи й ініціативи.

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави, і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу.

За роки незалежності в Україні склалась мережа громадських інститутів, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участі у вирішенні громадських справ. Внаслідок утвердження інституту приватної власності були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльності. З`явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух, спрямований на виправлення ситуації.

Разом з тим, громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою влади. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), у судово0правовій системі. Покладання на «зв`язки» при захисті особистих інтересів та на «керівництво» при розв`язанні суспільних проблем, так само, як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадськості в Україні залишається недостатньо розвиненою.

Заважають невикоренені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; їх сподівання на те, що порятунок прийде від «сильного лідера» і, як наслідок, - вичікувальна позиція замість громадянської активності. Загалом можна сказати, що структурні зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії.

Потрібні зусилля як широкого колу населення, так і національної еліти, спрямовані на зміцнення інститутів і формування культури громадянського суспільства.