Політичні відносини – відносини між суб’єктами політики в процесі здобуття і утримання політичної влади, реалізації суспільних інтересів в сфері політики.

Типологія та основні форми політичних відносин. На характер та інтенсивність політичних відносин впливає цілий ряд чинників. Насамперед, це політичні інтереси, що визначають політичну поведінку. Ці інтереси можуть виникати поза сферою політики – зокрема в економіці, в етнонаціональній сфері, але вимагають політичних засобів для їх реалізації. В залежності від масштабів інтересів, що лягли в основу різних політичних відносин можна визначити певні рівні політичних відносин. наприклад, на основі національних інтересів, тяги до національної самореалізації, виникають етнонаціональні відносини. Вони являють собою відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами і їх державними утвореннями. Головним в етно-національних відносинах є проблеми рівноправності і підлеглості, нерівності економічного і культурного розвитку, міжнаціональної ворожнечі тощо. На основі інтересів пов’язаних з реалізацією індивідом права на свободу совісті, як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини, виникають державно-релігійні відносини. Ці відносини можуть складатись різним чином. Серед головних різновидів державно-релігійних відносин можна виділити наступні типи: віротерпимість (нетерпимість), свобода віросповідань, свобода совісті і т.д. Одним з найскладніших рівнів політичних відносин є міжнародні відносини в основі яких лежать інтереси держав та державних об’єднань з приводу реалізації політичного та економічного впливу на світовій арені. В рамках цього типу політичних відносин відбувається взаємодія держав, міждержавних організацій, партій, кампаній і навіть окремих індивідів, інтеграційні зв’язки, які формують людське співтовариство.

Під впливом об’єктивних умов розвитку суспільства політичні відносини можуть проявлятись в різних формах. Ці форми багато в чому залежать від співпадання чи протиріччя інтересів суб’єктів політичних відносин. Традиційно виділяють такі форми політичних відносин:

Політична боротьба – явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з котрих прагне досягти певної політичної мети. Політична боротьба може набувати різноманітних форм від передвиборчої боротьби кандидатів в рамках закону, бойкоту та протесту до відкритого протистояння в вигляді політичного конфлікту, революції, перевороту тощо.

Політичний компроміс – згода, порозуміння з політичним опонентом на основі взаємних поступок, з врахуванням інтересів обох сторін.

Політична консолідація – вимушене об’єднання політичних противників для спільного вирішення проблем загальнодержавного, або загальносуспільного характеру. Це може бути викликано різними обставинами. Наприклад, необхідність захисту країни від зовнішнього ворога.

Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з перспективами політичного розвитку суспільства. Конфлікт може мати різні форми - відкриті і скриті, збройний і не збройний характер. Від вміння влади вирішувати конфлікти залежить стабільність політичної системи суспільства.

Політична конкуренція – відкрите легальне змагання між різними політичними силами з метою пропагування у суспільстві своїх ідей та притягнення на свій бік симпатій народних мас і, врешті, здобуття влади.

Як бачимо, політичні відносини можуть мати і дестабілізуючий, і стабілізуючий характер, але вони завжди пов’язані з реалізацією своїх соціально значимих інтересів через здобуття і використання політичної влади.

Поняття політичної влади. Політична влада є одним з центральних понять політології. Сам термін “влада” не має однозначного визначення, що пояснюється його складністю та неоднозначністю. Загалом владу визначають як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям.

Влада – здатність, право і можливість розпоряджатися чим-небудь або ким-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей за допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.). Найдавнішою основою для влади був авторитет носія влади. Ще в первісному суспільстві влада старійшин племені базувалась на їх авторитеті як найбільш важливих членів суспільства. Підкорення було добровільним через те, що було спрямоване на реалізацію інтересів всього суспільства. Зараз влада найчастіше розглядається як політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування різних, відмінних інтересів членів суспільства. Суспільство складається з окремих індивідів, великих і малих соціальних груп, класів, етносів, тощо. Кожна з цих складових має свої власні природні і штучні інтереси. Рано чи пізно ці інтереси приходять у зіткнення. Одні з них починають переважати над іншими, виникають відносини влади і підкорення. Витоком влади є нерівність, не тільки соціально – економічна (майнова, фінансова, статутна та інше), але й природня ( нерівність фізичних та інтелектуальних млжливістей, статеві відмінності ). Французський політолог М. Дюверже виділяє три історичні форми влади: анонімна або групова, що розпушена серед усіх членів спільноти; індивідуалізірована або влада лідера; інституціоналізована, що опирається на систему державних та недержавних органів. Перші дві влади можуть виступати і не в політичній формі.

Основними видами влади також є: політична, економічна, духовна, сімейна религійна. Політологію, звичайно, цікавить влада політична, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є монополія на примус, тривалість у часі, легітимність, законність. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків та відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримки життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Широко вживаними є два поняття: “політична влада” та “державна влада”. Які між ними відмінності? Поняття “політична влада” є ширшим і ним позначають здатність і можливість всіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Крім того, політична влада виникає раніше, ще в додержавний період. Не кожна політична влада є державною. Суспільна влада у сучасному суспільстві може виступати як влада партійних структур, засобів масової інформації, лідерів промислових груп і груп тиску. Це неформальна, нелегалізована влада. Державна влада є однією із форм політичної влади і обов’язково несе політичний зміст.. Визначити її можна як спеціально організовану систему державних органів, організацій та установ, парламенту і судовивих органів, створену для управління всіма сферами суспільного життя.

Також державна влада – це вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний аппарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення. Вона є офіціальною, легальною формою прояву сили.

На відміну від політичної влади державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства. Вона функціонує за політико-територіальним принципом. Державна влада суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Природа, ресурси та структура влади. Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів.

Легітимність влади – це добровільне визнання громадянами існуючої влади, довіра до неї, визнання її справедливою, прогресивною. Взагалі легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурі влади.

Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.Воно також проявляється у здатністі суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей з певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо.

Всезагальність влади – тобто її публічність означає, що політична влада діє на основі права від імені суспільства.

Моноцентричність влади – означає існування загальнодержавного центру прийняття рішень (системи владних органів).

Ефективність та результативність влади полягає у тому, що програма влади повинна реалізовуватися в конкретних результатах. Вони демонструють її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

У сучасному демократичному суспільстві влада опирається не стільки на примус, скільки на результати домовленностей та угоди між владою і суспільством навколо інтересів пересічних громадян. В технологію дії влади дуже часто включаються такі методи, як підкуп, популістські обіцянки, маніпулювання настроями виборців. Дуже часто у відносини “панування – підлеглість” втручаються ЗМІ, суспільна думка, міжнародні фактори впливу – резолюції ООН або збройне втручання.

Таким чином, політична влада характеризується здатністю і можливістю для тих, хто нею володіє проводити свою волю в керівництві і управлінні всім суспільством, державою; робити визначальний вплив на поведінку суспільства за допомогою певних засобів; мобілізувати суспільство на досягнення певної мети, а також регулювати відносини між окремими групами людей.

Структура влади включає в себе:

1). Органи влади та особи, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади);

Питання про суб’єкт влади дуже складне. Особливо для демократичних суспільств. Первинним суб’єктом влади в демократичному суспільстві є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Вторинні суб’єкти – малі групи, представницькі колективи, партії тощо. До суб’єктів влади відносяться і політичні лідери, і сама політична система суспільства.

2). Тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спілки та інши. (об’єкти влади). Вони можуть виступати як активні, так і пасивні чинники політичного життя.В певних умовах суб’єкт і об’єкт влади можуть мінятись місцями. Класи, соціальні групи, спільноти – є суб’єктами і носіями влади, і одночасно вони і стосунки між ними є об’єктами владного впливу.

3). Зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, а також соціальний та політичний контроль – це механізм влади.На сучасному етапі розвитку цивілізації влада є цілісною, багатогранною системою. В ній взаємодіють разноманітні компоненти матеріальної, духовної, політичної культури суспільства. Влада є певним підпорядкуванням суми воль підвладних, а не позбавленням їх власної волі.

З самого початку свого виникнення політична влада включає феномен закріплення соціальної нерівності – бо одні володарюють, а інші підкоряються. Ця нерівність підтримується цілою низкою різноманітних засобів, або ресурсів, за допомогою яких реалізується політична влада. Ресурси влади – це реальні та потенціальні засоби , за допомогою яких влада може підсилювати свої можливості.Засобами реалізації влади є:

‑ економічні  засоби – це наявність розвиненої матеріальної та технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, різноманітність корисних копалин, розвинена система виробництва, наявність кваліфікованих кадрів, широкі зовнішньоекономічні зв’язки. Ресурсами влади можуть виступити активна доромога держави приватному власнику, штучна підтримка грошової одиниці, активна налогова та митна політика, привабливі обставини для притоку іноземних вчених;

‑ політичні  засоби– наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений аппарат управління, політичні традиції, наявність політичних лідерів, наявність політичної культури мас і політичних структур. Політичні ресурси – це сприяння діяльності якоїсь політичної сили, адміністративний примус громадян в період виборчих перегонів, зовнішня підтримка політичного лідера, інформаційна блокада своїх політичних супротивників;

‑ соціальні засоби – наявність соціально структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування та інше. Соціальний ресурс може виступати у вигляді формування суспільної верстви або класу, політичної заангажованості, соціальних привілеїв та інше;

‑ суб’єктні засоби – політична воля та свідомість,компетентність, організованість, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність, далекоглядність, рішучість. Ресурсами можуть виступити наявність кваліфікованих кадрів, підкуп виборців, проведення виборчих кампаній за допомогою PR – технологій.

‑ адміністративно - силові засоби – армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін. Ресурсами можуть виступити привілейоване становище якоїсь політичної сили, військовий заколот,силове протистояння діям опозиції.

‑ інформаційно – культурні засоби - володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації, доступність культури і освіти для широких мас, можливість свободного получення і освоєння політичних знань. Ресурсами можуть виступити наявність можливості для маніпуляцій інформацією або її селективним відбіром, контроль цензури, цілеспрямована освітня підготовка тощо.

‑ правові засоби – наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинений механізм правотворчості, правозахисту, правозастосування, висока правова культура населення. Ресурсами можуть виступити підтримка або опір правозахисних організацій та міжнародних фондів і організацій, застосування протиправних дій з боку влади, мобілізація самих політично неосвічених мас.

Провідна роль належить економіці. Функціонування політичної влади вимагає великих економічних ресурсів. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільнозначущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів володарювання, їхніх політико-органцізаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Зараз в розвитку політичної влади відзначають нові тенденції: посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади; зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади;  розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади;  посилення конфліктності між різними гілками влади; високі темпи бюрократизації владних структур.

В системі політичної влади розрізняють також функціонально взаємодіючі рівні:

 – вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);

 – середній або проміжний рівень – це аппарат політичної влади середньої ланки, бюрократія разних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);

• мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання політична культура в ціломує

Витоки влади практично всі політологи розглядають у двух площинах: перша – це особисті якості особи ( фізична сила, врода, професійна підготовка, інтелект, авторитет тощо), друга – це сам інституційний механізм влади, який виповнює свої функції безотносійно до особи.

Теоретичні концепції існування політичної влади.В політології існує кілька підходів до трактування політичної влади. Розглянемо найголовніші.

Інструменталістський – влада розглядається як можливість використовування певних засобів, зокрема насильства, для досягнення мети. Влада ототожнюється з методами та засібами досягненя ( Макіавеллі, Т. Гоббс, Ч. Мерриам).

Телеологічний – влада розглядається як засіб для досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структурно - функціональний – влада розглядається як особливі відносини, як набор функцій між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується . Назначення влади є у вирішенні постійно діючих конфліктів між інтересами різних людей і груп та необхідною підтримкою постійного порядку у суспільстві (Т. Парсонс, Д. Истон, Г. Алмонд, М. Крозьє).

Конфліктологічний – влада розглядається як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях. (М. Вебер, К. Маркс, В. Ленін, ).

Біхевіористські (поведінкові) і реляціоністський (від англ. relation ‑ відносини) – влада розглядається як міжособові стосунки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Відмінність біхевіорізму є у акцентації на мотивації діяльності людини. Спрага до влади становиться основним інстинктом людства і це є головний мотив для моделей політичної поведінки індивіда.( Г. Лассуелл, П.Блау Д. Хіксон, Д. Картрайт, Дж. Френч)

Дослідження феномену влади розпочалось ще у античні часи. Аристотель першим розподілив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Фома Аквинський вважав, що оскільки світ збудований на ієрархічній основі і на чолі загального порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі – від Бога. Головним знаряддям державної влади є сприяння загальному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад був Ш. Монтеск’є. У праці “Про дух законів” він писав, що поділ влад є головною умовою правової організації суспільства, а рівновага влад повинна забезпечити існування політичних свобод. Бо не може існувати одна організація, яка одночасно видає закони, наглядає за їх виконанням та судить злочинців.

Дж. Адамс вважав владу формою примусу, панування однієї групи людей над іншою. Влада не є лихо сама по собі, бо правлячі органи обираються на підставі загальної згоди з метою самозбереження суспільства. Але людство завжди стоїть перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини “зіпсована, хибна, гріховна”.

Ф. Ніцше у своєму сприйнятті влади пройшов шлях від негативної до позитивної її оцінки. На його думку, влада є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки людини.

Б. Рассел у своєму творі “Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації та ін.). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючий організауції. Расселу налеєжить дослідження потягу людей до влади. У монархічно організованій держві потяг до влади мають тільки представники спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких відокремлюються лідери. Він зазначив, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням влади і прагненням слави. Їх реалізація відіграє помітну роль в історії.

Т. Парсон як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначив її як здатність виконувати обов’язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, порівнюючи владу з елементом, що перебуває в обігу.

Філософ та економіст Ф. Хайєк у своїй книзі “Дорога до рабства” один з розділів назвав “Чому до влади приходять гірші?” Цей феномен він пояснював наступним:

1) чим люди інтелігентніші, тим вони менші колективісти. Вони менш одностайні у своїх симпатіях. Чим люди освіченіші, тим важче їх підвести до спільного знаменника у поглядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються головним чином на людей з нестійкими поглядами та емоційних;

3) люди швидче за все об’єднуються навколо негативної програми – ненависті, заздрощів, вони виступають за поділ на “ми” та “вони”.

Англійський технократ О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями та вміле їх використання стає могутнім інструментом влади на рубежі третього тисячоліття. Завдяки можливості швидко поширювати знання відбулося глобальне “зрушення влади”.Марксистський підхід наголошує на непримиримості суспільних протиріч, в основі яких лежать економічні причини.Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспільних угод, які приймаються добровільно.

Легітимність та законність влади. Однією з найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Легітимність (за С. Ліпсетом) – “здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючи політичні інститути є найкращими для суспільства”.

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні типи:

‑ традиційне панування – опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

‑ харизматичне панування (від грецького harisma – особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки людей з сильною харизмою – Цезар, Наполеон, Ленін;

‑ легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються з конкретними постійними принципами.

Ці три чисті типи, яка правило, не зустрічаються окремо, а функціонують у певній комбінації.

Д. Істон виділяє інші принципи легітимності: ідеологічні, прихильність до структур і норм режиму, відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (наприклад, президента). Дослідник виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою (колишній СРСР);

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до маханізму і норм політичного режиму (Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом);

3) особиста (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера (США, де президент повинен володіти персональною легітимністю).

Джерелами легітимізації влади є: участь громадян в управлінні, що створює відчуття причетності людей до політики; легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності. Легітимізація шляхом застосування сили: чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимності влади важлива для будь-якого політичного режиму. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим.

Форми політичної влади. Влада в суспільстві може здійснюватись різними методами: від насильницько-примусових до заснованих на добровільному підкоренні. Вважається, що найчастіше використовується заохочення, примус, власний приклад тощо. Крім прямих методів панування, які закріплені в традиціях, законах, привілеях, є і побіжні. Одним з побіжних методів політичного впливу є економічна залежність. Широко відомі приклади впливу тіньового капіталу на політичні дії в суспільствах що лише формують свою демократичну систему. А одним з найдавніших прикладів підкорення на основі економічною залежності може бути інститут «закупів» в Давній Русі. Практика владарювання свідчить про наявність некоректних і аморальних форм політичного впливу: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, популізм тощо.

В історії людського суспільства існували різноманітні форми реалізації політичної влади. Якщо поділити їх за ознакою головного суб’єкта управління та організації політичного устрою держави, то можна виділити:

- монархія – єдиновладне, спадкоємне правління однієї особи;

- тиранія – одноосібне деспотичне правління як правило внаслідок насильницького захоплення влади;

- диктатура – нічим не обмежена влада особи, партії або соціальної групи в суспільстві, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим;

- аристократія – влада кращих, тобто привілейованої групи знаті;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особливий вид олігархії за якої влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто військової силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу;

- демократія – влада простого народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян;

- технократія – влада науково-технічної еліти.

Таким чином, політична влада виникла через необхідність організації і координації життя суспільства і покликана вирішувати цілий ряд питань пов’язаних з забезпеченням законних прав громадян, підтримувати правопорядок в суспільстві і виконувати функції розбудови держави. Сучасна українська влада все ще не відповідає всім цим критеріям. Це зрештою характерно для суспільств, що знаходяться на перехідних етапах розвитку. Спостерігається недостатня легітимізація влади в суспільстві, втрата довіри до неї в широких масах населення. Звертає на себе увагу високий рівень корумпованості владних структур, зрощування їх з тіньовим бізнесом, відсутність відповідальності влади перед народом, що виявляється в популістських, непродуманих діях багатьох політичних сил, що притаманно охлократії, а не демократії. Одночасно, поступово вдосконалюється нормативно-правова система, починається реорганізація політичної системи країни, що зумовлює сподівання на поступове вдосконалення і влад