Таким чином, політична ідеологія є системою поглядів і концепцій у відношенні людини до політичного устрою суспільства, певний світогляд та система політичних орієнтації й установлень.

На різних етапах розвитку суспільста існують різні моделі політичної культури – під якою розуміються специфічні мотівації до дії різних прошарків населення, традиції політичної поведінки як виборців, так і влади, ступінь активності, довіри, легітимізації та інше. Політична культура зароджується в період переходу від традиційних суспільств до індустріальних. Тип ідеології дуже залежить від характеру та міри розвитку політичної культури населення і суспільних інститутів.

В тоталітарних державах панівна еліта часто застосовує насильство, примус і жорсткий ідеологічний контроль над ЗМІ, системою виховання і політичною діяльностю. Офіційна ідеологія поділяє весь світ на „своїх” і „чужих”. Такий політичнй режим вчені називають ідеократією.

Жодна влада не обходиться без ідеології. Вона надає їй доцільного характеру, орієнтує громадян на певну систему цінностей норм поведінки, відповідний спосіб життя. За допомогою ідеологічних категорій обгрунтовуються чи заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дій.

В процесі індустріалізації сформувалися дві ідеологічні течії, які визначили розвиток світу на півтора століття – лібералізм з його ідеями недоторканості приватної власності, індивідуалізма і ринкової конкуренції та соціалізм, який стояв на позиціях колективних власності і цінностей під захистом сильної держави. Незважаючи на цінностні протиріччя, лібералізм та соціалізм мають спільні риси - методи та засоби досягнення мети шляхом технологічного прогресу людства. Згодом вчені та політики прийшли до висновку, що в течиї часу розбіжжя зменьшуються і починаються процеси ідеологічної інтеграції між „лівими” і „правими”.

В наш час ми бачимо зменьшення впливу традиційних ідеологічних систем. Зростає кількість так званих „малих ідеологій” - екологічних, релігійних, гендерної, пацифістської та інших. Відсутність в розвинених країнах офіційної державної ідеології не є фактом її відсутності, про що свідчить величезний пропагандістський апарат професійних службовців. Критерієм ефективності ідеології звичайно слугує степінь довіри людей до головних цінностей суспільства. Розрив між ідеологічними установами і реальним життям привів до розпаду СРСР, сьогодні ми бачимо падіння довіри в світі до західної моделі демократичних цінностей.

Політичні функції ідеології. Вони полягають у створенні позитивного образу політики, яка впроваджується державою, її відповідності інтересам певної соціальної групи, в стимулюванні цілеспрямованих дій та вчинків громадян та їх об’єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі національних сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки.

Функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту політичного простору.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною. Тобто повинен виключатися ідеологічний монополізм. Проголошене в Україні на початку 90-х років гасло “деідеологізації” було спрямоване проти тоталітаризму, проти того, щоби якась ідеологія нав’язувалась усім громадянам як обов’язкова.

На сьогодні в світі існують такі основні ідейно-політичні течії (політичні ідеології), а саме: соціалізм, анархізм, консерватизм, лібералізм, націоналізм.

Соціалізм. Терміном “соціалізм” ( від лат.socialis-суспільний) називають вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, який заснований на суспільній власності, на відсутності експлуатації, на справедливому розподілі матеріальних і духовних благ в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Колективістські тенденції в суспільній думці мають дуже давні корені. Перші примітивні соціалістичні ідеї були сформовані ще в період раннього християнства. Перші христіянські вчення проголошували рівність серед людей, вільну та обов’язкову для усіх працю, гуманістичні моральні і етнічні принципи поводження людей. Вони ідеалізували патріархальний первісний уклад, називаючи його „золотим віком” людства. Згодом церков направила христіянські вчення в бік смірення та релігійних догм. Виникнення безпосередньо соціалістичних вчень пов’язують з працями Р. Оуена (1771-1856), А. Сен-Сімона (1760-1825), Ш. Фур’є (1772-1837). В їх працях знайшли відображення мрії про справедливий устрій суспільства. Щоправда, методи, якими цей устрій має бути досягнуто, у різних авторів різнились – від мирно-еволюційних до насильницьких. Критично-утопічний соціалізм висував ряд вимог: необхідність зміни форм власності на засоби виробництва та способу розподілу результатів праці по здібностям; необхідність зміцнення держави та розбудови державної системи соціальної допомоги; необхідність планового управління суспільством. Соціалісти- утопісти бачили рушийну силу суспільних змін в працівниках, але не пропагандували революційний путь розвитку. Головним напрямом змін у суспільстві вони вважали зміни у моральному та освітньому рівні народу. Вони активно критикували феодалізм та буржуазію, але не мали плану політичних дій.. Представниками утопічного соціалізму в російській імперіїї були Герцен і Чернишевський. Соціалістична ідея ніколи не була цільною. Існує кілька тлумачень соціалізму, серед яких головні: комуністича, соціал-демократична та анархічна.

Комуністична доктрина. На рубежі ХХ ст. з’являється комуністичний ( від лат.communis – загальний, спільний) напрямок в соціалістичній ідеології. Її засновники (Е. Кабе (1788-1856), Т. Дезамі (1803-1850), О. Бланкі (1805- 1881), К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1895), В.Ленін (1871- 1924) висунули ідею революційного переходу до нового справедливого суспільства загальної рівності. Вперше головні положення комуністичної доктрини були сформульовані в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.), що став програмою марксизму. В цій роботі обґрунтовується історична місія пролетаріату, неминучість краху капіталізму, закономірність розвитку пролетарської революції, вперше висловлюється ідея завоювання політичної влади пролетаріатом. Головна ідея програми – необхідність зміни суспільно – економічного ладу за допомогою міжнародної солідарності трудящих. Буржуазна держава і її соціальні інститути повинні бути знищені за допомогою диктатури пролетаріата.

В теоретичних працях „Критика Готської програми” (1873), „Анти-Дюринг” (1878), „Розвиток соціалізма від утопії до науки” (1880) були сформульовані принципи марксизму.Як вже розглядалося, марксизм бачив головне протиріччя історичних епох в класовій боротьбі антагоністичних класів. Воно породжується та саморозвивається в силу існуючих розбіжностей між способами виробництва та розподілу матеріальних благ, соціальної нерівності людей в силу різного ставлення до засобів виробництва, влади і місця у суспільній ієрархії. Тільки безкласова комуністична суспільно-єкономічна формація може вирішити всі проблеми людства. Комуністична теорія розглядає соціалізм як першу, незрілу фазу комуністичної формації, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду.

Марксизм також вперше широко дослідив і обґрунтував ідею про панівний клас і панівну політичну силу. Роль політичної партії К. Маркс бачив в мобілізації робітничого класу на революційні перетворення. Комунізм в баченні перших комуністів – це суспільний лад, заснований на принципах колективної власності , де на зміну соціалістичному принципу розподілу:  “від кожного – за здібностями, кожному – за працею“ приходить новий – „ від кожного – за здібностями, кожному – по потребам”. Цей утопічний принцип мав  забезпечити соціальну справедливість та умови для всебічного розвитку особистості. Соціалістична держава в її політичній формі є безтоварною, плануємою та самоврядною, в подальшому її політичний зміст мав відмерти. В реальності, після соціалістичної революції в Росії, ці ідеологічні догми опинилися нежиттездатними.

Поряд з безумовно важливими політичними висновками комуністична теорія має ряд явних науково-практичних протиріч: К. Маркс не гадав, що капіталізм може видозмінюватись і активно модернізуватись; проголосивши головним принципом справедливого суспільства знищення приватної власності, грошового стимулювання та іншого, марксизм не зміг запропонувати якусь обґрунтовану заміну грошовим стимулам. Не були науково обґрунтовані принципи самоврядування, на яких мало будуватись бездержавне суспільство. Клас у цілому керувати державою та єкономічно правити не може. З цього видно, що пролетарьскій державі потрібні керівники, які згодом займають місце правлючої еліти.

Одне з найбільше неясних питань в марксизмі – це проблема форм правління. Так, наприклад, демократія трактується тільки з точки зору інтересів пролетаріату і пролетарської держави. Маркс виділяє два типи демократії: демократія для всіх і для народу відповідно – ліберальна демократія і радикальна.

Ліберальна демократія базується на гуманістичних принципах епохи просвітництва і тому, на погляд марксистів, нежиттєздатна. Радикальна демократія базується на відбору „потрібних” цінностей і соціально зорієнтована в бік пригноблених шарів населення. У комуністів завжди було подвійне ставлення до демократії: з одного боку, вони закликали до єднання всі ліві сили, втягували до політичної діяльності широкі верстви населення, а з другого, вся політична система була жорстко централізована. Всяке проявлення „інакомислення „ заборонялося. Диктатура класу переросла у диктатуру партії а, згодом, у владу обмеженої кількості партійно-управлінської верхівки.

Безумовно, економічною помилкою марксизму стало те, що одна з стадій капіталізму була прийнята за його кінець, а можливість революційного рішення - за панівний варіант розвитку. Буржуазні революції визрівали і були об’єктивним завершенням економічних перетворень. Революції в Західній Європі в мирній чи насильницькій формі змінювали політичну надбудову держави, розчищали дорогу новим відносинам. Політичною помилкою класиків став висновок про те, що соціалістична революція буде в змозі радикально і швидко змінити економічний базис. Практика побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі, революційних перетворень в ряді слаборозвинених країн доказала хибність і ненаучність такого підхода. Цей факт можливо пояснити, що комуністи забули зміст головної тези марксизму. Комунізм – це не конкретне становище суспільства, а рух до нового стану, уявлення про яке постійно змінюється.

В другій половині ХІХ ст., починається перегляд доктрини. Ф.Енгельс писав, що «час революційних перетворень минув» і вказував на необхідність довгих підготовчих заходів. Наприкінці ХІХ ст. починається розкіл в марксизмі. К. Каутський, Е. Бернштейн, В. Ленін піддали марксизм ревізії – зліва і справа - і виникли два головні напрямки – соціал-демократія (опортунізм) і радикальний комунізм (більшовизм). Ленінська ідеологія відображує ідеї пролетаріата та його союзників. Соціал-демократична ідеологія відображує інтереси працівників: дрібної буржуазії, робітників, селянства, середнього класу, які зацікавлені з одного боку у ринковій економіці, а з іншого, потребують захисту з боку держави від крупного капіталу.

Ленінізм (більшовизм) - сформувався в Росії на початку ХХ ст. В його основі лежить ідея про Російску імперію, як найслабішу ланку в капіталістичному світі з точки зору безсилості владних структур та величезного революційного потенціалу пролетаріату. Російська соціалістична революція повинна була стати поштовхом до цілої низки соціалістичних революцій у розвинених країнах Західної Європи – Німеччині, Франції, Австрії тощо. Після перемоги світового пролетаріату Росія повинна була за допомогою розвинених країн стати економічно розвиненою державою і влитися у спільноту соціалістичних країн. У дяких країнах - Угорщині, Німеччині відбулися невдалі комуністичні повстання, але були придушені. Ленін закликав до насильницького захоплення влади, слому буржуазної держави, експропріації приватної власності і перетворення її в суспільно - колективну. Ця ідеологія стала ідейною основою Жовтневої революції. На практиці відбулося усуспільнення виробництва державою, колективізація села, сформувалася потужна політична система диктатури пролетаріату та комуністичної партії. В процесі запеклої громадянської війни багато теоретичних постулатів марксизму було відкинуто. Світової революції не відбулося. Вже на початку 20-х р. В. Ленін змушений був переглянути класичні основи марксизму, що не витримали перевірки часом і почати будувати бюрократичний державний апарат, ввести товарно-грошові відносини, відмовитися від повного узагальнення засобів виробництва, відмовитися від введення ціалістичних принціпів розподілу тощо.

До головних принципів ленінізма цього етапу можна віднести первинність комуністичної партії як єдиного виразника інтересів трудящих, і необхідність розглядати комуністичну доктрину єдиною науково обґрунтованою ідеологією. Єдиним засобом завоювання влади проголошувалася соціалістична революція, державна влада могла виступати тільки в якості диктатури пролетаріату. Таким чином, демократія ототожнювалася з диктатурою пролетаріату. Держава – головний суб’єкт економічного і політичного розвитку. Ради як орган народовладдя об’єднювали виконавчу, законодавчу і судову владу. Висувається ідея загальної участі народних мас у політичній діяльності і обов’язкова загальна політико-виховна робота у руслі комуністичної ідеології, що передбачало відмову від політичного плюралізму. Перехід до соціалізму починається з завоювання політичної влади і закінчується знищенням антагоністичних класів. Політичний режим країни Рад став засновником світового комуністичного руху. Наприкінці життя Ленін модернізував деякі з цих принципів, наблизивши їх до соціал-демократичного трактування, але більшість партії більшовиків на чолі з Й. Сталіном виявилася не сприйнятливою до новацій. Перемогло ультрарадікальне крило послідовників “казарменного комунізму” і на багато років в країні затвердився тоталітаризм. Ключове протиріччя комуністичної моделі соціалізму полягає в тому, що коли теорія не співпадала з економічною реальністю, політична практика підгонялася під теоретичні схеми. Партія повністю контролювала усі сфери суспільного життя, держава знищила громадянське суспільство, а чиновники підкорили державу.

Соціал-демократична ідеологія. Теоретичними засадами соціал-демократії є роботи Ф. Лассаля, К. Каутського, Е. Бернштейна. Великий вплив на формування принципів соціал-демократії здійснили ідеї французького вченого П.Ж. Прудона, який пропонував організувати соціалістичне суспільство на основі дрібнотоварного приватного виробництва. Зокрема, в роботі «Що таке власність?» він пропонував знищити велику приватну власність шляхом розділу великого капіталу і в майбутньому суспільстві перейти до системи обміну послугами і товарами. В наступних своїх роботах П.Ж. Прудон переглянув частину своєї концепції і запропонував, як основу для своєї моделі суспільства, дрібнобуржуазну приватну власність та свободу конкуренції. Він обґрунтовував необхідність поступових економічних реформ, кінцевою метою яких є перетворення капіталізму в асоціативне суспільство дрібних підприємців. Таким чином, Прудон заперечував необхідність класової боротьби пролетаріату і виступав проти об’єднання робітників в політичні організації. В кінцевому результаті він прийшов до висновку про необхідність знищення держави, адже жодна держава, за його думкою не буде захищати інтереси робітників. Ідея П.Ж. Прудона щодо знищення держави була використана в анархічній ідеології, за якою повинен здійснитися перехід від політичного регулювання до промислового. Устрій, коли зникне політична влада, а все буде визначати економічна доцільність, сам П.Ж. Прудон назвав «анархією».

На межі ХІХ - початку ХХ ст.. Є. Бернштейн (1850-1932), ідеолог реформізму і ревізіонізму, проаналізувавши процес переходу капіталізму в монополістичну стадію, зробив ряд висновків, які кардинально розходилися з ленінськими. В праці „Проблеми соціалізма і завдання соціал-демократії” (1899) він сформулював основні напрями ревізії марксизму. Ревізіонізм (від лат. revisio – перегляд), по Леніну, це одна з форм ідеології дрібної буржуазії та середнього класу. В економічній теорії Бернштейн зробив висновок, що монополізація капіталізму веде до зростання чисельності робочого класу і слоужбовців різного роду і не веде до краху капіталістичних відносин. Ідея знищення приватної власності не є слушною, бо ніяка модель державного планування не може замінити механізму ринкової конкуренції. Він виступив за збереження приватної і різних колективних форм власності.

В політичній сфері Бернштейн обґрунтував роль соціал-демократичної партії – як партії соціальних реформ. З одного боку, він не заперечував класової боротьби, а з іншого, – абсолютизував тезу мирного вростання капіталізму в соціалізм. Соціалізм – це не частина комуністичної формації, а самостійна формація, яка не має чітких контурів. Під впливом часу , технічних і наукових змін уявлення про зміст соціалізму у людей змінюються. Головною ознакою соціалізму має бути не критерій наявності власності, а ступінь захисту державою працівників. „Кінцева мета – ніщо, рух – все” – головний девіз ревізіонизму. Змістом революційної діяльності визначалася легальна політична боротьба за допомогою реформ і тиску на панівні класи. Бернштейн заявив, що демократія і загальне виборче право знищують підгрунтя для класової ворожнечи.

Другий крупний теоретик і діяч соціал-демократії К. Каутський (1854 – 1938) доказував, що за допомогою держави можливо побудувати „демократичний соціалізм”.До 20-х років він зробив багато для популяризації ідей соціал-демократії і мав вплив в пролетарському русі. Жовтневу революцію в Росії він зустрів досить вороже, бо на цей час відмовився від ідеї диктатури пролетаріату і класової боротьби. Він був переконаний, що політична практика більшовиків приведе до нищивних результатів в лавах міжнародного пролетарського руху. Теоретичні основи соціал-демократії, закладені в працях вчених - марксистів ХІХ ст., в практичній діяльності сучасної соціал-демократії дещо трансформувались, в тому числі і під впливом суспільних потрясінь першої половини ХХ ст. В програмі сучасної соціал-демократії соціалізм - це не конкретний суспільний устрій, а процес упровадження соціальної справедливості в громадське життя.

Соціал-демократи відстоюють пріоритет мирних, еволюційних засобів досягнення рівності, ідея про поступове реформування буржуазного суспільства пов'язана з пропагандою соціального партнерства. Вони виступають за активне втручання держави в економіку, перерозподіл прибутків на користь незаможних прошарків, розвиток державного сектора економіки, численні соціальні програми. Соціал‑демократичний підхід характеризується наступними рисами: реформування капіталізму із збереженням принципа недоторканості приватної власності; соціальне партнерство різних класових прошарків; досягнення вищого рівня соціальної рівності і справедливості; забезпечення росту середнього класу.

Практичне впровадження політики соціал-демократії в деяких країнах (Німеччина, Швеція) призвело до досягнення достатньо високого рівеня життя населення. Проте в 80-90-х рр. виникли проблеми монополізації в економіці, зростання бюджетного тягаря для пересічних громадян, зростання впливу бюрократії в державі і соціал-демократи в ряді країн втратили колишній вплив. Проте продовжує існувати Соцінтерн, що об’єднує понад 100 соціалістичних партій - як правлячих, так і опозиційних в різних країнах. На сьогодні соціал-демократична доктрина є дуже поширеною в країнах Західної і Північної Європи. Існує і християнський підхід до соціалізму, який проповідує ідею позбавлення трудящих від експлуатації і бідності шляхом  морально-релігійного самовдосконалення, збереження приватної власності,  засудження класової боротьби і соціальних революцій.

Концепція демократичного соціалізму. Таким чином, у ХХ ст. чітко виділилася розбіжність між комуністичним і соціал-демократичним напрямком. Теоретики ліберальної гілки соціал-демократії У. Пальме, В. Брандт, Б. Крайский, Ф. Міттеран та інші визнають в марксизмі тільки гуманістичні цінноти, повністю заперечуючи диктатуру пролетаріату і революційні методи боротьби. В 50-ті роки ХХ ст. у Західній Європі сформувалися принципи демократичного соціалізму. По-перше, як вже вказувалось, соціалізм як суспільний лад не є метою чи ідеалом, це поступовий розвиток суспільства шляхом економічних і соціальних перетворень. З розвитком суспільства уявлення про соціалізм змінюються , незмінним залишається головний критерій – рівень соціальної захищенності та добробуту усіх громадян держави. По-друге, відмова від комунізму як формаційного поняття. По-третє, соціал-демократи вважають, що на сучасному етапі капіталізм настільки трансформувався, що не має потреби його знищувати. Змішана економічна система сучасного суспільства може керуватись надкласовою державою, яка, проводячи ефективну соціальну політику в інтересах середнього класу, з часом трансформує капіталізм в соціалізм. Таким чином, в їх розумінні, соціалістична модель суспільства – це єдність ринкової економіки, гнучкого планування, демократії і ефективної соціальної політики держави.

Сучасний демократичний соціалізм характеризується визнанням принципів надкласової, загальнолюдської етики; солідарністі і класового миру всіх соціальних груп та індивідів; рівністю соціальних можливостей, гармонією суспільних, групових та індивідуальних інтересів; взаємодопомогою і братерством. Приватна власність визнається природним фактором соціалістичного суспільно-економічного ладу. Кардинально розходяться погляди комуністів і соціал-демократів на функції держави. На думку соціал-демократів держава повинна не регламентувати всі сторони життя, а висловлювати інтереси всієї нації, тобто стати органом контролю і регулювання соціальних, класових і економічних суперечностей.

На сьогодні вплив соціал-демократів у більшості країн світу не зменшується. Одночасно, їх ідеологія набуває нових рис. А саме: підсилюється визнання ролі приватного сектору, під впливом зростання авторитету неоконсервативної доктрини у суспільстві в соціал-демократичних концепціях підсилюється етичний акцент – звернення до ідей особистої свободи, гуманізму праці, солідарності громадян. Більше уваги приділяється соціальній політиці, розробці нових концепцій соціалізації суспільства. Менш антагоністичними стали відносини з іншими ідеологіями, зокрема лібералізмом, розширюється соціальна база – соціал-демократи орієнтуються не тільки на робітничий клас, але і на середні прошарки суспільства.

Між тим, сама соціалістична модель розвитку знаходиться у своєрідному стані кризи, бо на практиці існує багато розбіжностей між теорією та практичним втіленням ідеї поступової трансформації капіталізму в соціалізм .

Так, з кінця 60-х років в світі розвивається так званий рух «нових лівих». Особливої ваги він досяг у країнах Латинської Америки. Теоретичною основою цього руху стали ідеї Кон- Бендитта, Р. Маркузе та інших. Прибічники цієї течії вважають, що оскільки, на сучасному етапі розвиток буржуазного суспільства позбавив робітничий клас його революційності, а класові конфлікти згладились і поступились місцем конфліктам між тими хто керує і тими, ким керують, то ідеї соціалізму і комунізму застаріли. «Нові ліві» стверджують, що ідеї соціал-демократії аморальні, держави як основний елемент політичної системи повинні щезнути, а формою організації суспільства мають бути комуни. Політичні партії – це атавізм, повинні існувати широкі суспільні рухи, метою котрих повинно стати поступове завоювання політичної влади. Головний центр своєї боротьби вони бачать в розробці нової системи етичних цінностей на противагу цінностям буржуазним. По-новому, ставиться питання про шляхи і засоби соціальних перетворень. «Нові ліві» вважають, що економічні і політичні перетворення повинні бути тісно пов’язані з етично- моральним перетворенням суспільства. Щоправда, конкретної політичної програми дій в «нових лівих» немає.

Альтернативні рухи. Розвиток технологій викликає істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Розширюється середній клас і зменьшується чисельність “класичного” пролетаріату, змінюється демографічна і національна структура сучасних суспільств. Нові підходи до розвитку суспільства в розвинених країнах викликали появу «альтернативних рухів». Вони націлені на рішення проблем екології, війни і миру, розвитку технічного і культурного прогресу, зближення рівня життя різних соціальних прошарків населення. Ідеологи таких течій відкидають існуючу практику політичних партій та традиційніх суспільних і профспілкових рухів. Діяльність учасників “альтернативних рухів” націлена не на зміну існуючого соціального ладу, а на поліпшення його окремих сторін. Це дає змогу приймати участь у неформальних організаціях та громадській діяльності представникам самих різних соціальних верств. Частина положень програм ”альтернативних рухів” тотожні вимогам лівих. В той же час, вони відкидають ідею про вирішальну роль економічних відносин і класової боротьби в сучасних суспільних перетвореннях.

Соціальною основою альтернативних рухів слугують середні прошарки населення, котрі складають приблизно половину всього приросту працездатного населення. Крім того, значно поповнюють ряди цих рухів представники молоді та маргінальних верств. Сильний поштовх концепціям альтернативних рухів дали технологічні розробки проблематики майбутнього, глобальні проблеми сучасного світу. Все більше діяльність «альтернативних рухів» націлена на протиставлення демократичних мас діяльністі теократів і бюрократичного апарату. Наприклад, всесвітні економічні форуми в Давосі становляться ареною зіткнень антиглобалистів з усьсого світу з сучасним фінансовим і бізнесовим істеблішментом. Активісти цих рухів більше уваги приділяють гармонічному розвитку особистості в співвідношенні з природою. Найбільше оранізована течія – це рух “зелених”, наприклад, “Гринпіс”, який вже давно переступив за межі національних кордонів. Інша форма – це, так звані, “громадянські іниціативи”, які виборюють конкретні політичні, економічні, національні, культурні або інші соціальні пректи. Відкидаючи політичні методи перетворення суспільства, вони бачуть порятунок людства в подрібненні промислових і суспільних одиниць, в ненасильницькому опорі і постійному самовдосконаленню людства, в перетворенні суспільства на основі розширення повноважень сільських і міських комун.

Анархізм (від грецької - «безвладдя») бачить досягнення справедливого суспільства через знищення держави і влади як факторів насилля і гноблення трудівників.

Анархізм заперечує державу і владу взагалі, а також велику приватну власність. Право на існування може мати тільки особиста або колективні форми дрібно власності. Анархізм проголошує крайній індивідуалізм, нічим не обмежену свободу.

Ще у V-IV ст. до н. е. давньогрецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником ідеї анархізму вважають У. Гудвіна, який на межі XVIII-ХІХ ст. стверджував, що люди можуть добровільно і плідно об’єднуватись в дрібні виробничі одиниці для задоволення своїх потреб. Тому від рекомендував скасувати державну владу і право приватної власності. Його ідеал – суспільство незалежних робітників, засноване на патріархальних традиціях дрібнотоварного виробництва.

Засади анархізму як політичной концепції були закладені у 40-х роках XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялась також М. Бакуніним та П. Кропоткіним.

П.Ж. Прудон у своїй праці “Що таке власність?” заперечував будь-яку політичну боротьбу і необхідність держави взагалі. П.Ж. Прудон розвив ідею безтоварного суспільства і співробітництва різних шарів населення на умовах обміну продуктами праці. Під анархією він розумів синтез капіталізму і комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. В теорії розвитку держави він висунув план «соціалістичної ліквідації держави», зміст якої зводився до заміни держави договорними відносинами між індивідами, громадами і асоціаціями виробників. На думку Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Німецький філософ М. Штірнер заперечував всяку державу і політичну владу, бо вони, як і право, обмежують свободу людини. Вільна особистість не повинна визнавати для себе ніяких суспільних норм. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. Він пропонував замінити державу добровільним союзом, де всі рівні.

Російський теоретик анархізму М. Бакунін виступав проти марксистської трактовки ролі держави, проти диктатури пролетариату і вирішальної ролі робітничого класу. На його думку революційним класом є селянство, яке відрізняється своєю колективістською психологією. Він вважав, що революція повинна починатися з “...руйнування всіх організацій та установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів.” Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться і тоді общини оберуть своїх вождів, адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного та соціального зрівняння класів та особистостей, але разом з тим він говорив: ”Ненавиджу комунізм, бо він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави”. Головні ідеї М. Бакуніна викладені у його книзі “Державність і анархія”.

Російський революціонер-анархіст П. Кропоткін у своїх творах “Сучасна наука і анархізм”, “Записки революціонера” розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті тримати у покорі інших і примушувати їх на себе працювати. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний рух. В кожному циклі людство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація поступаться місцем іншій. Період державності виступає фіналом будь- якої цивілізації. Він підкреслював, що держава пов’язана з певними корисливими інтересами окремих верств суспільства, що порушує принцип суспільного договору. Закони він вважав новочасним утворенням, бо людство здавна існувало без прописаного законодавства і поведінка людей врегульовувалася звичаями і традиціями. За Кропоткіним, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією. Державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об’єднаних комун та виробничих общин. У цих утвореннях не може бути зовнішнього примусу. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, в результаті якої держава буде ліквідована. Суперечливими є ряд моментів у концепції П. Кропоткіна. Зокрема, відкидаючи парламентську діяльність і негативно відносячись до ідеї загального виборчого права, він пропонував ввести форми народного представництва окремих галузей. Шлях перетворення суспільства він бачив в революційному примусі, що зближувало його з більшовиками.

На сучасному етапі усередині анархізму існує два напрями. Анархо-синдикалізм надає величезного значення діяльності профсоюзів. Теоретиками цього напрямку стали французькі соціологи Ж. Сорель, Е. Пуже і інші. Вони заперечують необхідність політичних інститутів, політичної боротьби, пропагандують мирні способи досягнення цілі. На їхню думку єдиним справжнім носієм соціалістичних ідей є профсоюзи, або сіндикати. Для здійснення революції необхідно об’єднання виробників на економічній основі. Замість централізованої держави пропонується федерація виробників. Анархо-тероризм обрав «тактику прямої дії». З державою він бореться шляхом террактов проти правлячих особ.

По-справжньому масового характеру анархізм в Західній Європі не набув. У 90-ті роки XX ст. окремі анархістські організації відродились в Росії, Україні, існують в деяких країнах Латинської Америки, але значного впливу вони не мали.

Лібералізм. Це політична течія буржуазно-демократичного напрямку, яка об’єднує прибічників парламентського ладу, заснованого на наступних принципах: всі люди вільні і мають однакові громадянські права; особистість і її права є основою будь-якого суспільства, права особи священні і обов’язок держави їх оберігати. Пошуки компромісу і досягнення консенсусу між індивідами, соціальними верствами і державою – основний зміст виконавчої і законодавчої влади. Лібералізм ( від лат. Liberalis – вільний) сформувався наприкінці 17-початку 18 століття як ідеологія людей, які краще за владу знають, що їм потрібно – наперед всього, ліквідація соціально-політичної залежності від держави та станових привілеїв. В його основі лежать роботи Ш. Монтеск'є, Д. Локка, Т. Гоббса, А. Сміта, Т. Джефферсона та інших. Економічною основою лібералізму стали роботи А. Сміта, Д. Рікардо, які виступали за природнє право – за повний простір приватной іниціативи. Це право породило інши економічні права – необхідність вільного ринку, дії закону конкуренції. Політичні права повинні доповнювати і охороняти первинні природні права. Засновники. лібералізму віддавали пальму первинності громадянському суспільству, а не державі. Економічна свобода є базою політичної і цивільної свободи.

У основу первинного лібералізму закладений принцип свободи особи, яка стоїть вище всіх суспільних інститутів. На першому місці, по думці одного з перших засновників ліберелізму Б. Констана, стоїть свобода економічної діяльності і право обирити та бути обраними мають заможні люди. Тільки в цьому разі існує відповідальність особистості як перед собою, так і перед суспільством. Таким чином, лібералізм завжди відстоював вимогу індивідуальної свободи, толерантність до поглядів і переконань інших людей, але тільки з точки зору майнового цензу. Наприклад, громадянські права в першій країні ліберальної демократії США жинки отримали у перший чверті ХХ століття, а негри – у повному обсязі після другої світової війни.

Лібералізм нашого часу досить гармонійно зв'язав у собі принципи гуманізму й індивідуалізму. Принцип свободи в економічній сфері трактується як свобода від обмежень з боку держави. Боротьба за свободу означала для лібералів боротьбу за обмеження всіх зовнішніх обмежень, що накладаються на економічну, фізичну й інтелектуальну свободу людини. Вони виступали проти усіх форм спадкової влади і станових привілеїв. На базі цих установлень була сформована ідея «держави - нічного сторожа», суть якої складається в тому, що держава повинна бути наділена лише мінімальними необхідними функціями, які забезпечують охорону порядку і захист країни від зовнішньої небезпеки. Саме в лібералізмі сформувалася ідея пріоритету громадського суспільства над державою. Поряд з цим, постійно існує думка, що ринкова система відносин не гарантує досягнення загального добробуту. Державний і суспільний сектор економіки повинні вносити вогомий вклад в стабільність єкономічного становища людей.

В сфері державного будівництва виділяються ідеї обов’язкового поділу влади і наявності парламентаризму. Для лібералізму характерні ідеї багатопартийності, плюралізму ідеологій, захисту ідей демократії, розширення прав місцевого самоврядування. Між тим, значення держави і державного апарату весь час зростае Найбільше повно ідеї лібералізму знайшли в практиці англо-саксонських країн і США. У США індивідуалізм розглядається як головний принцип устрою суспільства. Самостійність і опора на власні сили, свобода конкуренції - головні установлення американського способу життя. Виникнення лібералізму тісно пов’язане з розвитком капіталізму, буржуазними революціями.

Будь яка ідеологія змінюється під впливом економічних, політичних, соціальних умов. Ідеологія лише тоді життєздатна, якщо вона реагує на зміни в навколишньому світі. Ідеї, що були вкрай необхідними в 18-19 ст., морально застаріли на початку ХХ ст. зокрема. Капіталістичний світ у перший половині ХХ ст. розвивався в економічному сенсі дуже нестабільно. Активно розвивався монополізм, що як наслідок приводило до занепаду дрібного і середнього бізнесу, до безробіття . Все це вело до соціальної невпевнонисті.. Під впливом цих негараздів починається перегляд окремих сторін ліберальної концепції і з’являється неолібералізм, що об’єднав в собі класичні цінноти лібералізму і нові вимоги часу до соціально-економічного розвитку. Його формування в 30-х р. ХХ ст. пов'язують із «новим курсом» Ф. Рузвельта. Неолібералізм скорегував ряд важливих установлень своєї ідеології. Зокрема, неолібералізм визнає необхідним деяку участь держави в регулюванні економічних відносин, проведенні активної соціальної політики. Неолібералізм проголошує ідею державного захисту підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, ідею соціального захисту громадян, забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини. Він виступає за обмеження влади монополій, розподіл матеріальних благ через систему податків і державних соціальних програм на користь нижчих прошарків суспільства. Неолібералізм вважається ідеологічною платформою Демократичної партії США.

Основні ідеї неолібералізму.В основу неолібералізму покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів – Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт. Зміст їх новаций міститься в наступному: доктрина природних прав людини передбачає механизм вільного ринку, але за активної регулюючої ролі держави з метою підтримки сприятливих умов для конкуренції. Максимально необхідні політична і духовна свобода громадян, звільнення особи від колективного контролю, пріоритет прав людини перед інтересами соціального слою, класу, держави, свобода політичного вибора.

До функції держави відноситься захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку; соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення; забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини. Суперечки в ліберальній середі з приводу ролі держави і зміщення, таким чином, політичних пріоритетів привели до повернення частини лібералів на позиції класичного лібералізму і переходу до табору консерваторів. Суспільство на думку сучасних нових лібералів повинно підвищувати рівень соціальної захищеності всіх громадян, здійснюючи, при необхідності, соціальну допомогу. Підкреслюється необхідність колективної дії в соціально-політичній сфері в рамках демократичних законів. Позиції сучасних лібералів явно зближуються з позиціями соціал-демократів.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. Найважливіше твердження лібералізму –  це необхідність встановлення балансу між суспільством і особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США. Сучасний ліберальний рух включає понад 100 партій з чисельністю понад 3 мільйони членів. Більшість ліберальних партій об’єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений ще у 1947 р. В Україні ліберальний напрям в чистому виді не існує. Його прихильники в різних бужуазних партіях виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

Консерватизм (від лат. conservo – зберігаю). У якості визначення термін використовується для найменування як ідейно-політичної доктрини, так і політичної практики, що спрямована на захист старих догм і соціальних інститутів. В побутовому розумінні під консерватизмом часто розуміють притаманний певним категоріям людей страх перед майбутнім, небажання змін. Так певним консерватизмом завжди відрізняється старше покоління від молодшого. Консерватизм, як політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтований на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Історично консерватизм виступав опонентом лібералізму на всьому шляху їх співіснування. Виник як ідеологія, що відстоювала ідею непорушності установлених Богом порядків, під час буржуазних революцій 17-18 ст.. Творцями ідеології консерватизму були Э. Берк, Ж. Де Местр, Л. де Бональд. Вони сформулювали основні принципи консервативної ідеології – стабільність, незмінність моральних та суспільних традицій і ціннот, відказ від революційного нового, опір на релігійне та патріархальне буття, еволюційні зміни. Хоча історично консерватизм виникнув як феодальна ідеологія, його соціальна база достатньо велика. Консерватизм виражає ідеї й погляди тих соціальних верств, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного і соціально-політичного розвитку.

Ця ідеологія базується на визнанні непорушності сформованого порядку речей. Тому в основі консерватизму лежить традиціоналізм - ідея зберігання традиційних цінностей пов'язаних із сім'єю, релігією, становими розмежуваннями. Політичні принципи варто пристосовувати до звичаїв, національних традицій.

Отож, консеватизм -  це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Вперше термін “консерватизм” був вжитий французським письменником Ф. Р. Шатобріаном для позначення ідеології аристократичних прошарків населення під час Великої Французської революції. Оформлення ідей консерватизму в цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французські дослідники Ж. Местр та Л. Бональд. Праця Е. Берка “Роздуми про Французську революцію” (1710 р.) – одне з найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме в цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких автор відносить: релігійні та духовні цілі політичної діяльності; культ моралі; культ традицій, національної культури, патріотизму;  авторитет церкви, сім’ї, школи; пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда; сильна ієрархічна держава; прагматизм, здоровий глузд, скептицизм; поступовість і обережність процесу соціальних змін; спадковість розвитку; історична єдність минулого, сьогодення і майбутнього; свобода і відповідальність.

Основними ідеями класичного консерватизму є: визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалість людської природи; в економічній сфері акцент робиться на розвиток приватного підприємства, недоторканість, святість приватної власності; в політичній сфері основним завданням державної влади є підтримка законності та правопорядку в суспільстві; ставлення до Конституції (а спочатку до монархії) як до Богом даного порядку; переконаність про вроджену нерівність людей та первінність держави щодо громадянського суспільства; функціонування суспільства регулюють не тільки закони, а й звичаї; існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою; політика підпорядкована релігійній моралі.

Дж. Берклі, Д. Юм підкреслювали, що не революційні перетворення, а лише еволюція добре налагоджених соціальних інститутів може досягнути примірення нерівних інтересів і спрямувати суперечливі індивідуальні дії на досягнення соціальних цілей. Всі представники консервативної думки вказували, що існує певна система цінностей і в спробах реформувати політичний лад треба діяти в межах цієї системи. Механічний перенос навіть найдосконалішої політичної системи на чужорідний грунт призведе до розколу в суспільстві і знищенню держави. Консерватори дотримуються концепції спадковості і оновлення соціальних зв’язків. Будь- яка реформа має поступово входити в життя суспільства і виникати лише тоді, коли з’являться базисні підстави для її проведення.

На відмінність від лібералів консерватори є захисникками держави, для них інтереси спільноти вище, ніж права окремої людини. Вони є рішучими противниками соціальної рівності людей.

З індустріальним розвитком суспільства зміст ідеології змінюється. Спочатку консерватизм частково становиться на позиції раннього лібералізму в сфері недоторканості економічних і майнових інтересів людини з боку держави. Після світової війни консерватизм перетерпів ряд істотних змін. Як і ліберали, вони починають боротись за свободу ринку, конкуренції, потребували обмежити втручання держави в економіку. У 70-х рр. ХХ століття виникає неоконсерватизм. Неоконсерватизм є потужною ідеологією в багатьох державах: до нього належать республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН . Він сформувався на базі протистояння неоліберализму і соціалізму – їх цінностям вони противопоставили свої – авторітет влади, необхідність громадянської стабільності, соціальний контракт та солідарність, сусідську взаємодопомогу. Неоконсерватизм сприйняв ідею про можливість раціонального аналізу суспільства. Він поєднує в собі дві основні риси: повагу до ідей класичного лібералізму з його ідеєю вільного індивіду і традиційну для консерватизму ідею цінності релігії, сім’ї, закону, традицій тощо. Признаючи в принципі необхідність втручання держави в економіку, консерватори потребують обмеження такого втручання. Антиэтатизм є визначальною рисою ідейно-політичних установлень неоконсерватизму.

Основні ідеї неоконсерваторів:  збереження в суспільстві сильної позиції держави при вільному розвитку великого бізнесу; допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності; у міжнародних відносинах на першому плані повинні домінувати національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість.Головною соціальною опорою неоконсерватизму став шгвидкозростаючий середній клас. Соціальна політика спрямована на звертання широких соціальних програм допомоги малозабезпеченим прошаркам. Кожен повинен заробляти сам і не брати на забезпечення невдах та гультяїв – така риторика принесла успіх на певному етапі.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеє розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутне не знищувало минуле. Російський вчений М. Бердяєв писав: “Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв’язку з пращурами.”

Однією з ідеологій, що залишили глибокий слід в історії нашого часу був фашизм. Фашизм сформувався в 20-30-х рр. ХХ століття в Італії, його різновид – націонал-соціалізм існував в Германії. Ця течія орієнтована на свідому побудову тоталітарного суспільства. З точки зору фашизму моральний занепад суспільства в період Великої депресії є породженням ліберальних систем. Зруйнувати протиріччя ліберальних і консервативних систем і знищити ліву соціалістичну ідеологію могла лише сильна держава і «нова людина в новому ладі», спираючись на ідею національної виключності. Теоретичною основою фашизму були роботи Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Д. Жентіле. В філософських трудах цих авторів розроблялись ідеї про необхідність сильної влади, а також популярні ідеї соціалізму щодо необхідності вирівнювання майнової і соціальної нерівності. Фашизм визнає авторитарний тип влади з сильною фігурою вождя. Практичне втілення ці ідеї отримали в політичних режимах, які очолили Б. Муссолини й А. Шилькгрубер (Гітлер). Теоретичною підставою існування тоталітарних фашистських режимів є ідеї расизму та елітаризму. Фашизм висунув ідею переваги однієї нації над іншими. Він затверджував пріоритетне становище однієї раси, що є культуроутворюючою - аріїв (німці, шведи, датчани). Цілісність раси, створення умов для її розвитку об'являлися вічними цінностями. Істотне місце в теорії і практиці займає вождизм і ніцшеанская ідея надлюдини. Реалізація цих ідей на практиці призвела до експансіонізму і тоталітаризму. В фашистських державах застосовувалися методи державно-монополістичного регулювання економіки, активно впроваджувалася ідея класової гармонії на основі національних інтересів. Найбільш яскраве вираження фашизм одержав у Німеччині, Італії й Іспанії. В даний час ця ідеологія утратила свій вплив, хоча не зникла.

Серед головних ідеологій існує ще цілий ряд відтінків і варіацій, які при сприятливих умовах набирають ваги і можуть стати впливовими.

Націоналізм - теорія і практика етнічних і соціально-політичних відношень у суспільстві, що грунтуються на самоідентіфікації нації в вирішенні політичних, державних, економічних, соціально-культурних проблем. Націоналізм має самі різноманітні прояви - від мирного, культурного до агресивного.

Клерикалізм - ідеологія, яка спрямована на досягнення верховенства релігії і церкви в різних сферах громадського життя, а так само на створення теократичної держави, як необхідну умову порятунку людства. Характерною рисою клерикалізму є широке використання релігійно-політичних партій і інших релігійних організацій (ХЛС, ХДП, УХДП). Сучасний клерикалізм, за винятком ісламських країн не може претендувати на пануюче становище в державі.

Підводючи результати, треба відмітити: жодну з ідеологій не можна розглядати як щось ідеальне; цінність кожної ідеології досить умовна і вони взаємно доповнюють одна одну; ідеологічний догматизм веде до занепаду суспільства; кожна з головних ідеологій виражає більш-менш чітко інтереси визначених соціальних груп. Проте глибокі зміни в економічному і соціальних структурах сучасного суспільства унеможливлюють зберігання чистих ідеологій. В умовах взаємозалежного і багатополюсного світу стираються чіткі межі між ними в області програмних установлень

.