Лекція: політична модернізація. Конфлікти і кризи у суспільно – політичному житті.

Поняття і критерії політичного розвитку. Поняття «політичний розвиток» було введено в науковий оборот у другій половині ХХ століття з метою: а) узагальнення досвіду політичних перетворень різних політичних систем і режимів; б) вироблення єдиних критеріїв щодо політичного розвитку; в) визначення ведучих тенденцій і ризиків у політичних перетвореннях у глобальному контексті. Процес політичного розвитку в різних країнах має свої особливості. Виділяються два типи політичних змін – перший спрямований на заміну розташування політичних сил і співвідношення структур суспільства і влади, другий тип змін спрямований на зміни базових цінностей і досягнення суспільством нового якісного стану.

Найбільше повно характер змін сформульований у «соціології розвитку» Ф. Тенісі, М. Вебера і Т. Парсонса, що виділили два основних типи суспільств – традиційне і сучасне. Для традиційного суспільства характерне панування традицій, релігійних і ідеологічних представлень, розвиток світоглядних знань, авторитарний тип влади, підданський тип політичної культури населення.

У сучасному суспільстві діють прагматичні цінності – активно впроваджуються інновації, особистість орієнтована не на групову, а на індивідуальну модель поводження, люди самостійно вибирають роботу, спосіб життя, демократичні норми.

Відкрите суспільство характеризується раціональною управлінською структурою, здатною враховувати мінливу думку населення, розвитою системою комунікацій і гнучкою політичною системою, спрямованою на запобігання конфліктів і на консенсусне рішення проблем.

Отже, політичний розвиток можна визначити як процес спрямований на пристосування політичної системи і цивільного суспільства до соціальних умов, що змінюються, зв'язаний з появою нових технологій, зміною соціальних зв'язків, новим співвідношенням цілей, можливостей і ресурсів.

Ступінь просування держави по шляху політичних змін прийнято вимірювати такими критеріями, як здатність до задоволення потреб, що змінюються, здатність до інновацій, здатність до мобілізації ресурсів на рішення поточних і довгострокових програм, здатність до трансформації політичних еліт, партій, владних структур і нормативної бази, здатність до рівноправності активної частини населення й еліти, цілей і методів рішення суспільгих проблем, просування по соціальним сходам і т.д. Центральну роль у концепціях політичного розвитку грає «теорія політичної модернізації», що застосовується конкретно до періоду формування і розвитку індустріального суспільства.

Сутність і етапи політичної модернізації. Процес демократизації, що почався в ХІХ ст. у США і країнах Західної Європи, придбав глобальний характер. Починаючи із середини ХХ ст. демократію, як тип політичного правління вибирає усе більше держав світу. Разом з тим, виникає ряд проблем. Молоді демократії, в яких процес становлення демократичних інститутів не завершився, багато в чому не збігаються зі зразками класичної ліберально-буржуазної демократії, відрізняються друг від друга, мають велике різноманіття шляхів становлення політичних інститутів, що зв'язано з національними особливостями розвитку. Тому країни з устояними демократіями називаються «свободними», а країни, де основним показником демократії є вибори, називаються електоральною демократією.

Процес переходу від автократій до демократій здійснюється нерівномірно. Він може наростати, охоплюючи усе більшу кількість країн, а потім темпи розвитку мимовільно звертаються, поступаючись місцем наростанню авторитарних тенденцій. Це явище одержало назву «теорія хвиль демократизації».

Вчені умовно виділяють три хвилі демократизації. Перша хвиля «первинної» демократизації (Західна Європа, США – 1820-1930) охоплює період першої промислової революції – переходу від традиційного до індустріального суспільства. У цей період спочатку відбуваються зміни в духовно-ідеологічній сфері, підготовлені епохами Відродження і Реформації, визріває цивільне суспільство, а потім разом із трансформацією економіки відбувається демократизація політичної системи. Еволюційне або насильницьким шляхом демократичні перетворення в цей період відбулися в 29 державах, а потім у результаті відкату, протягом 1920-1940 р., у 12 країнах були відновлені авторитарні і тоталітарні форми правління.

Друга хвиля демократизації (1940-1962 р.) характеризувалася розвалом колоніальної системи і спробами відсталих у своєму розвитку країн наздогнати розвиті «свободні» країни. «Вторинна» або «відбита» модернізація припускає, що одні елементи структури суспільства – в економіці, політиці, культурі, соціальній диференціації, соціальній сфері не відповідають по своєму розвитку або вимогам до інших. У цей період виникає 36 політичних режимів демократичного напрямку. У період 1960-1975 років з демократичного шляху збочили 6 держав.

Третя хвиля демократизації (з 1975 р. по дійсний час) відбувається в умовах могутнього интегративного впливу ведучих економічних і політичних центрів у глобальних масштабах. На шляху демократизації збіглися два потоки країн, - як ціла група слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки, які прагнуть наздогнати розвинені країни по всім показникам, так і постсоціалістичних країн Східної Європи і колишнього СРСР, для яких головна мета – соціально-політичні зміни. .

Для характеристики процесів, що відбуваються у світі, починаючи з 50-х років ХХ ст., широко використовується термін «модернізація», що по суттєвому навантаженню ширше терміна «демократизація». Модернізація означає і процес суспільно-політичних змін і всю сукупність економічних перетворень підвалин суспільства з погляду стандартів розвитих західних держав. У теоретичній і практичній площині існує проблема: що є первинним – демократизація або модернізація суспільства (тобто що є мета, а що є засіб досягнення мети); і чи може модернізація істотно змінювати погляди на зміст демократизації.

Теорія модернізації не є цілісним навчанням і розглядається як альтернатива революційному вченню К. Маркса.

Уперше теорія модернізації виникає у 50-60-і рр. ХХ ст., коли у якості ідеала демократичної держави визнавалося «вільне» американське суспільство. Для всіх країн «вторинної» модернізації пропонувалося копіювання західних стандартів у всіх областях життя. Панувала спрощена однолінійна модель розвитку: усі країни рухаються по одному шляху розвитку, отже, необхідно за допомогою демократизації укоренити основні риси організації громадського життя і політичної системи західного зразка – відтворення парламентаризму, створення державних, партійних і інших соціальних інститутів, створення національних політичних еліт, що орієнтувалися би на копіювання західних цінностей і т.д.

Планувалося, що зміни в політичній сфері неминуче приведуть до високих темпів економічної модернізації, розвиткові ліберальних ринкових відносин і якісно новим стандартам життя. Головним засобом модернізації виступала економічна допомога західних держав, у першу чергу США. На практиці, насадження в ряді країн Азії, Африки і Латинської Америки цінностей і стандартів західної моделі демократії приводило до посилення корупції, появі паразитуючої компрадорской буржуазії і бюрократизації державного апарата, збільшенню майнової нерівності і наростанню конфліктності в суспільстві, наприклад, у Південному В'єтнаму, Ірані й інших країнах.

В розпал «холодної війни» між США і СРСР ця модель «догоняючої» модернізації слаборозвинених країн протистояла колективістським ідеалам комуністичної ідеології.

У 70-90-і роки концепція модернізації була переглянута. При збереженні пріоритету загальнодемократичних цінностей і цілей майбутнього розвитку, головний упор став робитися на національну форму реалізації. На озброення було прийнято наступне твердження: модернізація може здійснитися тільки при зміні ціннісних орієнтацій широких соціальних шарів, зміні політичної і духовної культури суспільства. При цьому, головним засобом модернізації стала вважатися інформаційно-культурна й економічна допомога країн «свободного світу». Модернізація стала розглядатися як відносно тривалий період адаптації національних традиційних інститутів до сучасних зразків політичних структур.

Критерії й основні теорії модернізації. В економічній сфері важливими критеріями модернізації є використання індустріальних технологій і наукових знань, розширення вторинного (переробка) і третинного (послуги) секторів господарства, включенність національного ринку у світову торгівлю, в участь у міжнародному розділі праці. В політичній сфері передбачається демократизація всіх елементів політичної системи, виникнення і посилення ролі раціональної політичної бюрократії, заміна традиційних еліт модернізаторськими, розширення політичної активності мас. Успіх модернізації багато в чому залежить від здатності політичних інститутів адаптуватися до умов, що змінюються, бажання йти на контакт із різними групами виборців.

В теорії і практиці існує два основних підходи до проблеми вибору шляхів модернізації. Вчені ліберального напрямку (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай) вважали, що критеріями політичної модернізації є ступінь вільної конкуренції еліт і ступінь включення простих виборців у систему представницької демократії. Основною умовою успіху перетворень є наявність створеного середнього класу. Від співвідношення цих факторів залежать різні варіанти політичного розвитку в перехідний період.

1. Низька політична активність населення і відсутність конкуруючих еліт може спровокувати встановлення авторитарного режиму або політичну депресію.

2. Висока політична активність мас при відсутності домінуючої ролі політичної еліти може спровокувати відмовлення пануючого класу від перетворень і привести до жорстоких форм правління.

3. Низька політична активність мас і високий ступінь конкуренції еліт сприяють встановленню авторитарних режимів і гальмуванню перетворень.

4. Висока політична активність мас з яскраво вираженою роллю національної конкуруючої еліти створює оптимальні передумови для послідовної демократизації і здійснення реформ. Цей вид демократичної політичної системи, на думку політолога Р. Даля (США), називається поліархією. Він виділив сім умов, що впливають на демократизацію: обов'язковість і послідовність політичних реформ; установлення сильної виконавчої влади і розвиток центрів самоврядування на місцях; встановлення певних відносин рівності-нерівності; субкультурна різноманітність; достатній рівень соціально-економічного розвитку для структурних перетворень у суспільстві; наявність інтенсивної іноземної допомоги; розвиток демократичних норм і цінностей у масах і лавах пануючої еліті.

Вчені консервативного напрямку (С. Хантінгтон, Дж. Нельсон, Х. Лінц) бачать джерело модернізації в конфлікті між високим рівнем політичної активності і політичних чекань мас і відсутністю реакції існуючих політичних інститутів, що здатні сформулювати й адекватно відбити інтереси населення. Висока і неконтрольована політична активність мас може привести до дестабілізації суспільства і відмовлення від демократизації.

Модернізація, на думку консерваторів, зв'язана зі створенням системи соціальних і політичних інститутів, що гнучко реагують на виникаючі потреби, тобто шлях до демократизації лежить через контрольований порядок.

Розглядаючи шляхи модернізації політичних режимів «другої і третьої хвилі» звичайно виділяють: еволюційний шлях («трансформація») – Іспанія, Росія, Україна; революційний шлях («заміна старого режиму») – Португалія, Румунія, Грузія; військове завоювання (проведення реформ під впливом зовнішніх військово-політичних сил) – Німеччина, Японія, Югославія.

С. Хантінгтон (США) по ознаці стійкості політичних режимів виділив три моделі переходу від авторитаризму до демократії:

1) класична лінійна модель демократизації (Великобританія, Швеція) передбачає поступове обмеження монархії і введення парламентаризму; громадяни одержують спочатку права цивільні, потім політичні з усуненням виборчих цензів, і, в останню чергу, – соціальні;

2) циклічна модель («рух квадратного колеса»): періоди різкого і бурхливого підйому демократичних процесів змінюються уповільненням або відкотом у бік авторитарності, тобто відбувається еволюція в раніше обраному напрямку. Успіх модернізації в цьому випадку залежить від ступеня підтримки елітою демократичного курсу.

3) діалектична модель – протиборство авторитарної і демократичної тенденцій відбувається в досить розвитих індустріальних країнах. Крах авторитарних режимів відбувається відразу і надалі шляхом зміни пануючих еліт установлюється стабільна, життєздатна демократія.

Етапи переходу до демократії. У середині ХІХ ст. вчений і суспільний діяч А. де Токвіль (Франція) сформулював «золотий закон» політичного розвитку, що стверджував, «... найшвидший шлях до волі веде до найгіршої форми рабства». Висока політична активність мас при відсутності навичок політичної боротьби, висока швидкість реформування соціальних інститутів, що не встигають закріпитися, багатополярність політичних сил, низькі професійні і моральні якості еліти ведуть до виникнення охлократії, а потім до жорстокої тиранії. У країнах Західної Європи перехід до демократії, через ряд революцій і авторитарних режимів, почався з XVIII ст., а в Англії, наприклад, принципи буржуазного лібералізму затвердилися наприкінці XVII ст.

У 80-90-і рр. зріс інтерес політологів до проблем переходу к демократії в індустріально розвинених країнах, у першу чергу, в посткомуністичних країнах Східної Європи і колишнього СРСР.

Особливість політичних і соціальних процесів у цих країнах полягала не в модернізації традиційних суспільств, а в радикальному перетворенні суспільно-економічних і політичних підвалин колишніх комуністичних країн. Цей процес прийнято називати трансформацією.

У більшості посткомуністичних країн немає справді демократичних, ринкових, правових інститутів і цивільного суспільства з розвиненим середнім класом. Формування нового капіталістичного класу відбувалося за рахунок старої партійно-господарської еліти, що, знаходячись при владі, здійснювала переділ державної власності. Невисокі професійні і моральні якості пануючого класу, його неготовність вирішувати складні задачі і діяти – у рамках демократичних інститутів і законів, відіграють негативну роль у становленні ліберальної моделі демократії.

Процес трансформації, відповідно до досліджень політологів, розділяється на наступні фази: лібералізацію, демократизацію і консолідовану демократію.

Фаза лібералізації. Криза авторитарних режимів, пов'язана з недосконалістю інституту правонаступності. Відбувається зниження легітимності влади не тільки на рівні народу, але і на рівні еліт. У правлячій еліті виникають, умовно кажучи, прихильники «твердої політики» (тобто збереження базових цінностей авторитарного режиму) і «м'якої політики», що бачать вихід для себе в пристосуванні режиму до умов, що змінюються, (тобто шляхом надання громадянам контрольованих цивільних і політичних прав). У результаті підтримки з боку народних мас баланс сил змінюється на користь ліберальної частини еліти. Зростає рівень волі в суспільстві, у короткий час починає формуватися відкрита, іноді радикальна опозиція правлячому режимові.

У політичному житті з'являються елементи конкурентної демократії між різними частинами старої і нової політичних элит. Саме на цьому етапі можлива імовірність відходу від курсу лібералізації. Нездатність еліти прийняти нові правила політичної гри, збереження контролю зверху і тверда конкуренція за владу, крайній радикалізм нової опозиції приводять до нездатності вирішувати поточні проблеми суспільного розвитку і можуть привести до падіння довіри мас до ідеалів демократії, до всіх соціальних інститутів. Наслідком цього може бути відмовлення від курсу лібералізації.

Збіг інтересів еліти і народних мас, посилення політичної активності ведуть до того, що суспільство починає жити за законами відкритої політичної конкуренції. Політична система суспільства готова до поглиблення політичних реформ.

Фаза демократизації. На цьому етапі формуються конкурентні партійні системи і відбувається институционализация демократичних структур державної влади. Одне з головних питань – це визначення обсягів повноважень виконавчої і законодавчої влади. Успіх демократизації значною мірою залежить від можливостей різних загонів політичних еліт знайти компроміс, що стосується оцінки історичного минулого країни, загальної мети, методів і напрямку руху суспільства і вироблення загальних правил «політичного поводження».

Фаза консолідованої демократії. Метою всіх демократичних перетворень є створення стійкої моделі політичної системи. Це стає можливим при високому рівні легітимності і лояльності громадян до влади, спроможності до вирішення політичних конфліктів конституційними засобами та при наявності цивільної згоди і вільного волевиявлення. Зріла демократія виникає не відразу і процесс іїї ставлення може зайняти досить тривалий історичний період.

Консолідація демократії – це перетворення ситуаційних угод, що виникають на фазі демократизації, у стійкі норми взаємин між суб'єктами політичного процесу.

Більшість проблем, з якими зіштовхуються посткомуністичні країни, властиві й Україні, але існують і відмінності. Український народ, що розвивався в різних історичних і культурних векторах, затримався, у порівнянні з іншими, наприклад, країнами Балтії, у формуванні єдиної національної самосвідомості. Політична еліта України орієнтована в більшій мері на сімейні, кланові, регіональні інтереси, державна влада стає інструментом рішення приватних інтересів.

У геополітичному просторі Україна залежна від впливу сусідів – Росії і європейських країн, що накладає свій відбиток на політичні орієнтації еліт і народних мас. Політичний режим, що існував до 2006 року, мав всі ознаки формально демократичного, однак на практиці механізм функціонування всіх політичних інститутів постійно порушується. Реально Україна знаходиться на етапі демократизації на невиразно тривалий термін і повинна вирішити п'ять основних задач: перетворення в економіці, розбудова політичної системи, державного устрою, створення середнього класу і досягнення національної консолідації.

У процесі модернізації політичних систем постійно виникають політичні конфлікти. Яка ж природа конфлікту як соціального явища? Конфлікт – це зіткнення двох або більш разнонаправленных сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії. Існують два відмінні одне від одного погляду на зміст і соціальну цінність конфліктів. Відповідно до першого (Э. Дюркгейм, Т. Парсонс, Н. Смелзер), суспільство розглядається як саморегулююча і стабільна структура, у якій кожен елемент повинен виконувати властиві йому функції. Суспільний мир ґрунтується на ціннісному консенсусі членів суспільства. Конфлікт розглядається як небажане явище, що виникає при функціональних порушеннях у роботі системи або невідповідності ціннісних оцінок чого-небудь різними суб'єктами діяльності.

Друга точка зору (К. Маркс, М. Вебер, Р. Дарендорф) розглядає соціальний конфлікт як результат опору існуючим у всякому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Конфлікт у вигляді зіткнення або конкуренції – це постійно присутнє у суспільстві джерело розвитку. Придушення конфлікту приводить до революцій, а контрольований розвиток – до еволюції. Л. Козер визначає конфлікт як ідеологічне явище, що відбиває реальне зіткнення різних соціальних груп за об'єктивні цілі – владу, ресурси, соціальний статус і соціальні цінності. Будь-який конфлікт породжує нове розуміння проблеми, розчищає дорогу інноваціям.

Відповідно до загальної теорії К. Э. Боулдінга всі конфлікти розвертаються на трьох рівнях у різних сполученнях – індивідуальному, груповому і на рівні організацій. Існує багато класифікацій видів конфлікту. Найбільш загальновизнані з них – по ступені легальності: існують відкриті і латентні конфлікти, по типі вирішення проблеми – когнітивні або мотиваційні.

Конфлікти, що протікають у формі відкритих дискусій, суперечек без застосування насильства однієї зі сторін, називаються когнітивними. У зворотному випадку, коли зіштовхуються корінні інтереси сторін і немає можливості цивілізованого рішення проблеми, вони переростають у мотиваційні.

У залежності від рівня антагонізму конфлікти можуть вести до поляризації (розколу на дві або більше рівних частин суспільства) або сегментації (дроблення суспільства на безліч складових частин, коли єдність може бути збережена шляхом взаємних поступок).

Будь-який конфлікт розгортається по трьом певним стадіям – передконфліктна ситуація (оцінка мети, ресурсів і способів ведення боротьби), безпосередній конфлікт (ряд дій, спрямованих на досягнення мети) і розрішення конфлікту (усунення причини конфлікту, усунення або зниження потенціалу супротивника, втручання третьої сили).

Сутність і види політичних конфліктів. Політичні конфлікти – це зіткнення декількох суб'єктів політичної діяльності за володіння державною владою, за допомогою якої домінуюча політична сила установлює свої соціальні пріоритети і цінності для всього суспільства.

Джерелом політичних конфліктів виступає нерівність політичних статусів суб'єктів політики, етнонаціональні й ідеологічні розбіжності, приховані форми боротьби за володіння економічними ресурсами і ще багато причин.

Виділяються наступні види конфліктів.

1.За рівнем участі конфлікти підрозділяються на міждержавні (суб'єкти – різні держави); внутрішньодержавні (суб'єкти – різні класові, соціальні і політичні сили, внутрішньоструктурні протиріччя); регіональні (суб'єкти – держава і регіони, міжрегіональні протиріччя); місцеві.

2.По характеру розв'язуваних задач і цілей конфлікти підрозділяються на зовнішньополітичні і внутрішньополітичні. Зовнішньополітичні протиріччя можуть мати самостійний характер, наприклад, суперництво за володіння ресурсами третьої сторони, або бути результатом внутрішньої кризи, коли пануючому класові потрібно відвернути увагу населення від визрівших проблем за допомогою міфа про зовнішню загрозу. Внутрішньополітичні конфлікти відбивають боротьбу еліт, політичних партій, фінансово-економічних груп, соціальних груп за зміну або збереження існуючого політичного режиму.

Якщо конфлікт спрямований на зміну політичного режиму, він називається радикальним і найчастіше відбувається у вигляді революцій. Вони втягують у боротьбу всі політичні інститути і пригнобленої частини населення, внутрішньо готового до порушення існуючих норм і законів.

Якщо предметом політичного конфлікту стає зміна окремих елементів політичного режиму або звичайна боротьба еліт, він називається частним. У них беруть участь окремі соціальні групи, деякі політичні інститути і частини еліт, оскільки розрішення подібних протиріч не торкається інтересів усього суспільства. Іноді, втім, вони можуть носити досить масовий характер, як, наприклад, події в Україні, починаючи з 2004 року.

По способам рішення окремих проблем виділяють конфлікти інтересів, що досить прогнозовані і легко піддаються в стабільних політичних системах врегулюванню у виді консенсусу.

По характеру змін в слаборозвинених або трансформующихся суспільствах виділяють конфлікти цінностей. Політична боротьба відбувається на тлі релігійних, ідеологічних, етнокультурних змін, що здатні до крайності радикалізувати населення. Розрішення подібних конфліктів носить досить тривалий термін або ж може протікати у виді збройних зіткнень (насильницьких дій).

З питань національного самовизначення політичні протистояння називаються конфліктом ідентифікації. Суб'єкт – соціальна група (етнічна, релігійна, язикова, культурна) входить в активне зіткнення з існуючими політичними структурами в пошуках свого місця в суспільстві. Може протікати на місцевому, регіональному і внутрішньодержавному рівнях. У період модернізації політичних систем може сприяти росту самосвідомості і прагненню до самовизначення окремих груп населення.

Для характеристики конфліктів, що торкаються в тому або іншому ступені політичної системи, використовується поняття «політична криза» (від грецьк. – рішення, поворотний пункт).

Політична криза – це стан суспільства, яке знаходиться у фазі нестабільності вище звичайного рівня, коли «верхи» не в змозі розв'язати конфлікт традиційним засобом, а «низи» не бажають вирішувати проблему подібним чином.

Політичні кризи характеризуються делегітимізацією структур влади, виникненням різних центрів влади, зниженням функцій соціально-політичного регулювання і контролю, наростанням стихійних форм масового протесту. В основі політичних криз можуть лежати різні джерела: недовіра до політики правлячого режиму; створення штучних перешкод для вираження своїх інтересів; зниження здібностей режиму адекватно реагувати на виникаючі проблеми; розбіжність між цілями і реальною практикою, різке зниження рівня життя.

Шляхи вирішення політичного конфлікту. Вирішення конфлікту відбувається в наступних формах – регулювання конфлікту і керування конфліктом. Регулювання припускає пошук і застосування таких методів і засобів, що ведуть до зниження порога конфліктності. Найбільш розповсюджені форми політичної практики – компроміс і консенсус.

Компроміси визначаються як форма змушених або добровільних угод на основі взаємних поступок.

Консенсус (від лат. - взаєморозуміння) – найбільш універсальна демократична форма угоди, що дозволяє на основі взаємних цінностей знайти загальприйнятні рішення.

Керування конфліктом може використовуватися в різних цілях. Звичайно беруть участь два або більше суб'єктів, до того ж один з них може виступати як стороння сила. Керування припускає попередження або розпалення окремих форм конфлікту (акції протесту, війна і інше; усунення або створення причин конфліктних ситуацій; пошук найбільше раціональних прийомів, за допомогою яких конфлікт переводиться в нульову фазу).

У процесі ведення переговорів найбільше можливі наступні варіанти результату:

- угода досягається в результаті збігу думок усіх сторін;

- результат досягається під тиском зовнішньої сили;

- угода досягається при явній перевазі однієї зі сторін;

- конфлікт під впливом зовнішніх факторів утрачає свою актуальність.

При вирішенні конфліктів існує ряд умов, що полягають у наступному: свідоме взаємне стримування від застосування сили й обмін інформацією про інтереси і наміри сторін; «заморожування» конфлікту на визначеній стадії і залучення експертів і зовнішніх арбітрів; прийняття нових правових норм або інших процедур, що дозволяють уникнути конфліктів у майбутньому.

Найбільш частими за своїм характером є етнополітичні конфлікти.

Етнос (від грецьк. - плем'я, народ) – це стійка група людей, що володіють спільністю походження (по крові), історії, мови і культури.

Нація (від лат. - народ) – стійка спільність людей, що має етнічні і соціальні компоненти. Визріваючий у націю етнос створює державу. Практика державного будівництва показує, що багато націй складаються з багатьох етносів, які в залежності від форми державного устрою і типу правління, не завжди знаходяться в рівних умовах існування. У сучасному світі нараховується більш 5000 етносів. 90 націй і етносів входять до складу багатонаціональних держав. У процесі рішення політичних, соціальних, культурних, релігійних і інших проблем складаються національні відносини, що можуть існувати у вигляді рівноправної або нерівноправної взаємодії. Основна причина політичних конфліктів – відносини панування і підпорядкування різних етносів. Сутність міжнародних відносин – це конфлікт або суперництво за володіння додатковими ресурсами для свого етносу або нації. Так було завжди.

У ХХ столітті, з розвитком наднаціональних політичних органів (наприклад, ООН) з'явилася надія на можливість регулювання міжнаціональних конфліктів, запобігання сепаратистських виступів. Однак кінець ХХ століття ознаменувався сплеском рівня національної самосвідомості і націоналізму. Властивість этнополітичного конфлікту в тому, що він тривалий час накопичується і визріває в інших соціальних нормах. У цей період вирішується питання про шляхи боротьби за владу і перерозподіл матеріальних і духовних цінностей.

Каталізатором этнополітичних конфліктів у глобальному масштабі також є нерівномірність процесів модернізації і їхніх наслідків для багатьох слаборозвинених народів. Виникла нова вісь протистояння зі світовим Центром - імперіалізмом, розвиненим Західом, слаборозвиненими країнами. Причина полягає в тому, що порушується традиційні соціальні зв'язки між різними структурними елементами етносу і як компенсатор соціальної ідентифікації починають виступати різновиду націоналізму і шовінізму.

208