Лекція: політична культура. Особистість та політика.

Розвиток суспільства, держави, складових елементів політичної системи відбувається під певним впливом культури взагалі і політичної, в тому числі. Поняття культура ( від лат.cultura - вирощування) дуже широке і загалом означає всю сукупність матеріальних, духовних, психо-емоційних характеристик того чи іншого соціуму. Ми можемо говорити про матеріальну культуру суспільства, духовну, культуру поведінки і побуту. Вчені виділяють наприклад археологічні і мистецькі культури тощо.

Поняття політичної культури. Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що характеризує розвиток теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих уявлень та ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей значною мірою залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і демократизм політичної системи тощо. Цей термін в політологію ввів Г. Алмонд (США). Існує багато уявлень щодо визначення політичної культури. Одні дослідники вважають, що політична культура ‑ це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки мас, це їх рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм. Інші схильні вважати, що політична культура ‑ це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. Г. Алмонд гадав, що за допомогою цього поняття можливо провести зрівняльний аналіз різних політичних систем, бо воно охоплює такі явища як політичні теорії і цінності, ідеології, відмінності національного характеру, культурне середовище, рівень загальної освіти та інше. Це був інстумент, за допомогою якого можно було провести якісний аналіз характеру і рівня розвитку політичної системи.

Серед багатьох визначень поняття "політична культура" можна знайти спільний знаменник, яким є знання, оцінки та поведінка більшості громадян стосовно таких політичних об'єктів, як нація, держава, її політичні інститути. Б. Цимбалістий вважає, що "політична культура стосується не політичних надій, а специфічно політичних орієнтацій ‑ ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в системі."

Відомий український політичний діяч і літератор І. Дзюба на конференції "Політична кульура українців" (1990 р.) зауважив:"Політика і культура ‑ поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Адже культура орієнтується насамперед на мораль, а політика виходить з інтересів суспільної групи. Але є і другий бік суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється та грань, яка називається політичною культурою.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

Критерієм політичної культури суб’єкту є його реальна політична практика. Оцінюючи її зміст можна зробити висновок про рівень розвитку культури даного суб’єкту. Зміст політичної культури різних соціальних суб’єктів дуже різниться. Політична культура суспільства є сукупністю відповідних культур всіх існуючих в ньому суб’єктів. Але оскільки механічне співіснування неможливе через різницю інтересів суб’єктів, то поступово формується новий тип культури, що частково узгоджує антагоністичні ставлення і цінності, і натомість виробляє певні спільні цінності і потреби. Ця культура фіксує суттєві ознаки і рівень суспільної політичної свідомості і суспільної політичної поведінки. Те саме стосується і політичної культури окремого індивіда, як сукупності елементів його політичної свідомості і поведінки. Їх характер і якість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Іноді політологи виділяють ще поняття «громадянська культура» для характеристики політичної культури високо розвинутого громадянського суспільства. Громадянська культура передбачає, що суб’єкт в своїй діяльності насамперед керується інтересами всього суспільства, підпорядковуючи їм свої інтереси. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав та обов’язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі.

Від розвитку політичної свідомості суб’єкта залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя, бо у ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб’єкту.

Політична свідомість – це опосередковане відображення формування і задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, що відображають політико-владні відносини.

Зміст політичної свідомості – це процес і результат віддзеркалення політичної дійсності у вигляді політичних ідей, теорій, поглядів, настроїв.

Специфіка політичної свідомості виявляється у високому ступіні відбиття соціально-класових інтересів та активному впливі на інші форми суспільної свідомості.

Найбільш поширеним є тлумачення політичної свідомості як системи теоретичних і повсякденних знань, оцінок, настроїв та почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери соціальними суб'єктами-індивідами, групами, класами. Залежно від покладеного за основу критерію виділяють різні рівні політичної свідомості. Так, за суб’єктом виділяють масову, групову, індивідуальну політичну свідомість. За глибиною віддзеркалення дійсності вона може бути буденною (формується на базі повсякденного досвіду людей) і науково-теоретичною (формується певними соціальними групами на грунті цілеспрямованого дослідженні політичного процесу). Буденна свідомість значно впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а групи людей – груповою. Крім того, в залежності від рівня демократизації суспільства, інколи виділяють демократичну і авторитарну моделі свідомісті. Демократична свідомість вільна, сприятлива до інновацій, добре усвідомлює свої можливості і права. Авторитарна в великій мірі заідеологізована, сприятлива до авторитетів, несамостійна.

Дуже цікавою є теоретично-наукова свідомість, яка є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. Теоретична свідомість є стрижнем ідеології. Нею володіє обмежена кількість людей – вчені, ідеологи, політичні діячі.

Деякі з дослідників вважають, що політична свідомість містить два взаємопов’язані блоки – мотиваційний – який містить політичні потреби і інтереси, політичні цілі і цінності, психологічні і ідеологічні установки тощо; і пізнавальний – що охоплює політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб’єкту визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому.

Структура політичної культури не вичерпується політичною свідомістю. Дуже важливим її компонентом є політична поведінка.

Політична поведінка характеризує стиль участі суб’єкта в політичному житті. Одним з критеріїв оцінки політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичні реалії, результативність діяльності.

Елементами змісту поняття "політична культура" є думки, почуття, оцінки більшості громадян в їхньому ставленні до такого політичного об'єкта, як держава, до гілок влади, до того, ким та як приймаються політичні рішення. Політолог М. Кубаєвський вважає, що таке ставлення включає у себе три рівні:

1) гносеологічний, коли кожний громадянин має знання про політичне життя своєї держави, структуру політичних органів;

2) аксіологічний, коли кожен громадянин позитивно чи негативно оцінює життя своєї країни;

3) практичний, коли кожний громадянин активно чи пасивно бере участь у політичному житті.

Елементи політичної культури. До елементів змісту поняття "політична культура" належать такі цінності, як свобода, державність, гуманізм, справедливість, бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави. Також серед елементів змісту політичної культури важливе місце посідають традиції, які сприяють формуванню і збереженню даржавних інституцій. Кожний державний народ має свої традиційні державні органи, які регулюють внутрішнє життя та міждержавні відносини. Існують і певні норми участі народу у таких органах.

До елементів політичної культури ми також відносимо :

1. політичний досвід – знання, норми, стереотипи поведінки, засвоєні індивідом під час власної політичної соціалізації чи політичної діяльності;

2. ідеологічний компонент, який включає політичні знання, політичні переконання та політичні цінності;

3. емоційно-психологічний компонент ‑ орієнтації і установки громадян на політичні інститути, нормативну систему, політичні події, окремі політичні ролі.

Політична культура суспільства складається з політичної культури індивідів і суспільства. Індивідуальна політична культура – це погляди, знання і установки окремо взятої людини. ЇЇ формування має досить індивідуальний характер, але в більший мірі залежить від політичної культуру суспільства взагалі, що містить в собі величезну кількість індивідуальних політичних культур.

Політична культура є своєрідним процесом, у якому можна виділити етапи операцій, зокрема:

‑ формування елементів політичної культури (ідей, ідеалів, норм, символів, стереотипів тощо);

‑ трансляція вироблених елементів культури на усі регіони держави, на кожну соціальну групу, на усе суспільство (так звана політична соціалізація);

‑ функціонування політичної культури;

‑ удосконалення системи політичної культури відповідно до нових умов життя.

На сьогодні існує кілька концепцій суттевого змісту політичної культури:

1. Психологічний підхід (школа Г. Алмонда) розглядає політичну культуру як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об'єкти та процеси;

2. Комплексний узагальнений підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л. Дітмер) ототожнює політичну культуру з політичною системою, або зводить її до політичних відносин;

3. Об'єктивістське (нормативне) трактування (Л. Пай, Д. Пол) визначає політичну культуру як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки;

4. Еврістична концепція (С. Хантінгтон) - політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки.

5. Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихомиров): - політична культура визначається як установча поведінкова матриця, в межах якої розташована і функціонує політична система.

Політична культура відіграє в суспільстві низку важливих функцій. Функції політичної культури обумовлені її сутністю, вони показують її дію і вплив в політичній системі суспільства. Найважливішими є:

1. пізнавальна функція ‑ вивчає політичні уявлення, знання, міфи, чутки та політичну ідеологію;

2. інтегративна функція – ставить за мету досягнення на базі загальноприйнятних політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи;

3. комунікативна функція ‑ дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політичний досвід;

4. забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей;

5. регулююча ‑ забезпечує ефективність функціонування політичної системи на основі притаманних для неї ідеалів, норм, традицій;

6. виховна ‑ формування "політичної людини" на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам пануючих соціальних класів і груп;

7. прогностична ‑ передбачення можливих варіантів развитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.

Кожен тип політичної культури притаманий для свого історичного часу і певного типу суспільства. В цьому міститься запорука неповторності і індивідуального розвитку політичних культур. В той же час існують загальні засади – форми власності, виробництва і розподілу, історичні традиції, релігійні доктрини, моральні норми, які дозволяють нам знайти загальні риси у кожної політичної культури і за певними критеріями класификувати їх. На основі вже існуючого історичного досвіду і наукових знань вчені і політики можуть зробити висновки стосовно перспектив розвитку кожного суспільства і знайти найбільше бажані і результативні рішення.

Типологія політичних культур і субкультур дуже різноманітна. Ми пропонуємо лише деякі можливі класифікації.

Параметр оцінки	Типи політичної культури
Геополітичний	Західний, східний, маргінальний
За рівнем відкритості чи закритості	Інтровертивний, екстравертивний
Ідеологічний	Капіталістичний, соціалістичний, етнічний, конфесійний, змішаний
За ступенем інтегрованості індивіда	Індивідуалістичний, колективістський
За характером політичної соціалізації	Провінційний, діяльнісний, маргінальний
За ступінню демократизму	Тоталітарний, авторитарний, демократичний
За формою суспільного управління	Президентський, парламентський, монархічний, диктаторський
За розвиненістю політичних структур	Допартійний, монопартійний, багатопартійний, перехідний
За типом поведінки у конфліктних ситуаціях	Конфронтаційний, консенсуальний, компромісний

В сучасній політології існує загальноприйнятий підхід до класифікації політичних культур, запропонований Г. Алмондом та С. Вербою для всіх культур на різних історичних етапах розвитку. . За основу класифікації був покладений критерій політичної поведінки індивідів. Вони виділили три основні типи, які істотно впливають на формування політичних відносин, форми політичного режиму і загалом політичної системи:

1. Патріархільній тип політичної культури притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі. Тому характерними рисами є відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів. Члени суспільства орієнтуються на вождів племені, шаманів і не відділяють політичні орієнтації від релігійних норм.

2. Підданська політична культура характеризується здебільшого пасивним ставленням громадян до політичного життя. В наявності певний інтерес соціальних суб'єктів до функціонування політичної системи, проте самі суб'єкти не проявляють особистої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади і політичних лідерів. Така модель поведінки була притамана феодальному та раннекапіталістичному типу суспільства.

3. Активістська політична культура характеризується значним інтересом громадян до політичної діяльності та наслідків функціонування політичної системи, Особиста поведінка громадян націлена на особисту участь у політичному процесі.

У реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані типи: патріархально-підданський, піддансько-активістський, патріархально-активістський.

Виділяють також замкнуті та відкриті типи політичної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї. Такий тип політичної культури характерний для країн Сходу. Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою. Вони характерні для країн Заходу.

В рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна ‑ це культура політичної влади, об'єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура ‑ це культура підданих, рядових громадян держави.

Орієнтація суспільства на ті чи інші регулятивні механізми в рамках політичної системи породжує відповідні типи політичної культури ‑ ринковий або бюрократичний. Якщо ринкова політична культура зорієнтована на відносини купівлі-продажі, на досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності за допомогою конкурентної боротьби, то бюрократична політична культура ‑ на розв'язання політичних проблем за допомогою механізмів державного регулювання і контролю за політичними процесами, на обмеження і заборону конкурентної боротьби.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі одного суспільства внутрішні політичні цінності неоднакові. Різноманітність інтересів різних спільнот породжує відмінні одну від одної моделі політичних культур ‑ субкультури, які існують у всіх країнах.

Політична субкультура – сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей. Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, релігійними. етнічними і іншими чинниками. Серед найбільш значущих в політології відокремлюють такі типи субкультур: регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.

Регіональні субкультури обумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація тощо.

Соціоекономічні субкультури обумовлені існуванням в суспільстві різних груп (соціальних верств, класів), які мають різний економічний статус, а отже і відмінності в способі життя, в інтересах, що відіграє важливу роль в політичному житті.

Етнолінгвістичні субкультури зв'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп, їх національним характером і етнічною самосвідомістю.

Релігійні виникають в тому випадку, коли релігія є основним елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, фундаменталізм є не стільки релігійна, скільки політична ідеологія).

Вікові віддзеркалюють різні системи політичних цінностей у представників різних поколінь. Ці субкультури існують в основному в суспільствах, які реформуються.

Окрім типів політичної культури, виділяють також її види, наприклад, культура депутатської діяльності, культура діяльності об'єднань громадян, електоральна (виборча) культура та інше.

Фактори впливу на політичну культуру. Рівень політичної культури різних соціальних груп., індивідів, суспільств неоднакові. На формування політичної культури впливає цілий ряд чинників. Зокрема національна і політична ментальність, від якої в значній мірі залежить політична свідомість. В багатонаціональних державах рівень політичної культури залежить від наявності чи відсутності в народів досвіду державотворення, традицій демократичного управління. Ефективність функціонування політичної культури залежить від пропорційного розвитку і узгодженої взаємодії всіх її елементів, а також від стану і ступеню демократичності соціальних інститутів, рівня економічного розвитку суспільства. Великий вплив на рівень розвитку політичної культури справляє відсутність або наявність плюралізму ідеологій. Ідеологічний плюралізм має як позитивні так і негативні наслідки. З одного боку, ідеологічний плюралізм є запорукою і обов’язковою рисою демократичного суспільства. Він дає змогу вільно виявляти свої інтереси і уподобання всім соціальним суб’єктам, а отже формує активістську політичну культуру. З іншого боку, наявність величезної кількості ідеологічних спрямувань може привести суспільство, особливо на перехідному етапі до формування неоднорідної, суперечливої політичної культури, яка буде не в змозі інтегрувати суспільство.

Політична культура сучасної України формується в досить складних обставинах. Проголошення державної незалежності України та взяття курсу на розбудову суверенної, демократичної, правової держави створили принципово нові умови для відродження автентичної політичної культури. Нова українська політична культура повинна стати підгрунтям того суспільного ладу, який проголошено у Декларації про державний суверенітет та Конституції України.

Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені і мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, настрої, стереотипи мислення і поведінки, культивовані радянським режимом. Політична свідомість значної частини громадян України характеризується амбівалентністю вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення елементів авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.

Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, вона ще функціонує за інерцією.

Нинішня політична культура українського народу характеризується нездатністю до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильністю більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей з одного боку, та консервативно-ліберальних ‑ з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі. Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо багато існуючих елементів мають ще несформований характер.

Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом. Особливо важливим є завдання формування політичної культури молоді, яке можливе лише за умов загальногромадянського виховання, органічного поєднання політичного виховання з моральним. Адже саме молоді властива особлива критичність, загострене відчуття нового, прогресивного. Саме з неї сьогодні формується нова еліта української нації, яка покликана вивести нашу країну на передові позиції сучасної цивілізації.

Питання взаємозв’язку особи і політики підіймалось з найдавніших часів. Політику або вважали елітарним видом діяльності, або панувала думка про те, що участь громадян у політиці визначається вже самою суттю людської спільноти, бо політика пронизує всі сторони життя кожної людини, має значний вплив на соціальні, побутові умови життя людей, на їх настрої і духовність.

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми і для людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб’єкта політики має вагоме значення. Людина є первинним суб'єктом політики, який характеризується: різною участю у політичному житті;  різними можливостями впливу на владу; мірою політичної активності.

Ставлення людини до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки ‑ від беззаперечного схвалення до прихованого опору або політичного екстремізму.

Ще з античних часів в політичній науці сформувалось поняття «людини політичної». Поняття "політична людина" включає усі типи учасників політичного процесу ‑ від пересічного виборця до керівника держави. Серед "політичних людей" можна виділити лідера, активіста, керівника, професійного політика, державного урядовця, представника "маси", учасника натовпу та ін.

Розглядаючи особу як суб'єкта політики, необхідно мати на увазі насамперед її політичний статус у суспільстві, який у значній мірі визначає форми, масштаби і результати політичної активності індивіда. У реальній дійсності можна виділити кілька типів політичного статусу особи, що визначає сутність її залучення у політику.

Перший тип політичного статусу ‑ пересічний член суспільства, який має майже виключно статус об'єкта політики. Він не цікавиться політикою, не бере участі у політичному процесі, не має ніякого впливу на політичні відносини.

Другий тип політичного статусу ‑ пересічний член суспільства, який характеризується високим політичним інтересом і політичною активністю. Він може брати участь у політичному житті самостійно і спонтанно, чи бути членом об'єднання громадян.

Третій тип політичного статусу ‑ політичний лідер. Він може бути формальним і неформальним, місцевого або загальнонаціонального значення та ін.

Четвертий тип політичного статусу ‑ професійний політик, для якого політична діяльність є і головним заняттям, джерелом існування, і змістом життя.

Звісно, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи типів включення в політичне життя, це той факт, що перебування на кожному з ступенів, вимагає різних політичних якостей і різного рівня підготовки.

Політична діяльність – це свідома цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державою, суспільними справами.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування ‑ це професійна політична діяльність, то політична участь ‑ це здійснення або підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернативну, революційну та охоронну участь.

Фактори політичної активності особистості. Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людей також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти. Закономірним є зв'язок між політичною активністю людини та рівнем її благополуччя. Матеріально забезпечені люди є більше ліберальними та демократичними, бідні – більше агресивними, менш толерантними, терпимими.

Особливо помітний вплив на політичну свідомість і політичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищій, тим громадянин більше політично орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд людини, допомогає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямованість і рівень політичної активності громадян та їх об'єднань. При тоталітарному режимі участь громадян у політиці має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми. Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, національне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь у діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки та інше. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом та неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захопленні влади та інше.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але й відчудження. В сучасному політичному житті це одна з основних проблем. Політичне відчудження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється в безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої політичної системи. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.

Альтернативою соціальному відчуженню є політична соціалізація. Це поняття з'явилось в політичній науці в кінці 50-х років ХХ ст. Існують різні визначення політичної соціалізації:

політична соціалізація ‑ це сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки особи, прийняття та виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності;

політична соціалізація ‑ це процес, за допомогою якого людина залучається до певних політичних цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, формує свою політичну свідомість, культуру, об'єктивно і суб'єктивно готується до політичної діяльності.

Коротше кажучи, під політичною соціалізацією розуміють процес набуття соціальних і політичних громадянських якостей. Цей процес має багатовимірний характер і відбувається на різних рівнях. Включення людини у політику розглядається як сутнісна ознака особистості. Агентами, або інститутами політичної соціалізації виступають сім'я, школа, державні органи, об'єднання громадян, засоби масової інформації.

Ще Аристотель писав: "Людина за своєю природою є істота політична, а той, хто завдяки своїй природі, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою ‑ є істота недорозвинута у моральному відношенні або надлюдина."

Біхевіористи виводять політичні проблеми індивіда із природних властивостей людини. На їх думку, прагнення до влади вважається домінуючою рисою людської психики і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини.

Головна функція політичної соціалізації ‑ сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики. Політична соціалізація покликана допомогати людині усвідомити політичний лад, своє місце і роль у суспільстві, права й обов'язки, навчити орієнтуватися у складній соціально-політичній обстановці й зробити усвідомлений вибір, представляти і захищати свої інтереси та права інших людей. Політична соціалізація спрямована на формування у громадян поваги до демократії і тих державних та суспільних інститутів, які її забезпечують.

У політичній соціалізації виділяються дві фази:

1. політична адаптація ‑ пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;

2. інтеріоризація ‑ засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.

Виділяють кілька найбільш істотних типів політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністичний, плюралістичний, конфліктний.

Гармонійний тип соціалізації відображає психологічно нормальну взаємодію людини і інститутів влади, раціональне і шанобливе ставлення індивіда до норм і порядку в суспільстві.

Гегемоністський – відображає негативне ставлення індивіда до будь яких соціальних систем окрім власної.

Плюралістичний тип – свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їх прав і свобод, політичну толерантність тощо.

Конфліктний тип – формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету участі в збереженні лояльності до своєї групи і підтримці її в боротьбі з іншими.

Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соціалізації населення, які спрямовані на формування таких рис, як політична толерантність, готовність до компромісу, прагнення до консенсусу, вміння цивілізовано виражати та захищати свої інтереси, запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв'язувати їх.

Величезну роль в формуванні активістської політичної культури, в залученні індивідів до спільної праці на розвиток демократичного суспільства має юридична гарантія прав людини. Людина стає громадянином ,коли володіє певними правами. Демократія закріплює цю обставину, створюючи умови і гарантії для розгортання громадянства, розширення кола прав і людей наділених цими правами. Так викристалізовується модель демократичного громадянина.