Лекція: політичні режими сучасності.

При визначенні типу політичної системи необхідно враховувати технологічний, економічний і соціокультурний рівень розвитку конкретного суспільства. Найбільш важливим критерієм є спосіб з'єднання політичної влади і суспільства, методи і засоби, за допомогою яких відбувається політичне панування – тобто політичні відносини, що визначають розвиток усього суспільства.

Поняття політичного режиму. У Стародавньому світі форма організації верховної влади називалася «політичним правлінням». Античні мислителі Платон і Аристотель вперше формалізували за сумою загальних рис основні форми правлінь – монархію, аристократію, олігархію, демократію, тиранію, охлократію і політію. При цьому Платон відзначав, що кожен тип політичного правління відповідає рівню розвитку в народі цивільних цінностей і розуміння особистих свобод, а Аристотель уперше виділив «правильні і неправильні» форми політичного правління.

Сучасник І. Грозного французький вчений Ж. Боден розділив усі відомі йому в середньовіччі політичні правління на три види: монархію, аристократію і народну республіку. По мірі розвитку політичних наук і політичної практики, особливо з ХІХ століття, ставала очевидною обмеженість цієї термінології. Наприклад, монархії могли бути абсолютними (тобто вся повнота влади належала одній особі), а також конституційними і парламентськими. Республіки (виборна форма влади) могли відображати інтереси одного стану – аристократів, або ж просто люду - демосу, на шкоду інтересам вищих станів.

В ХХ ст. в політичний лексикон був введений науковий термін «політичний режим», за допомогою якого можно було пояснити не тільки способи з'єднання влади і суспільства, методи реалізації влади, а також спосіб її формування. Вищим критерієм, за допомогою якого визначався тип політичного режиму, стали ступінь і обсяг індивідуальної свободи особи. В різні роки «політичний режим» визначався: як система конституційних законів в теорії і на практиці (Е. Вятр); як сукупність ідеологічних цінностей і соціальних норм (Ж. Л. Кермон); як певний спосіб з'єднання системи партій, способу голосування і здійснення влади однієї або декількома групами тиску (М. Дюверже).

Отже, політичний режим – це певний для даної держави спосіб з'єднання політичної влади і суспільства, який за допомогою конкретних засобів, методів, ідеологічних або релігійних цінностей формує певний тип політичної культури.

Критеріями виділення політичного режиму в конкретний тип є: рівень легітимності влади; структура і функції соціальних інститутів; спосіб формування органів державної влади; місце і роль політичних партій; характер правової системи і ступінь індивідуальних свобод особистості; історичні і соціокультурні традиції народу.

Існують різні класифікації політичних режимів. Ж. Блондель взяв за основу аналізу співвідношення трьох критеріїв: по-перше, політична конкуренція розглядається з точки зору відкритості для політичної боротьби опозиції і влади – відкрита вона чи закрита; по-друге, структура еліти показує рівень єдності пануючого класу – монолітна вона або складається з різних субеліт; по трете, політична активність населення характеризується масштабом підтримки влади населенням. Співвідношення цих факторів породжує існування шистьох типів політичного режиму – традиційного (монархії Бахрейна, Омана, ОАЕ та інши), егалітарно-авторитарного (СРСР, Китай, Куба), авторитарно-бюрократичного (збройні диктатури Латинської Америки), авторитарно-нєегалітарного (фашистські диктатури Германії, Італії, Іспанії), конкуруючих олігархій ( Україна, Росія) і ліберальних демократій(сучасні розвинені країни з ринковою економікою – Британія, Франція, Японія, США та інші).

Частіше всьго при аналізі політичних режимів застосовують іншу типологію. В залежності від співвідношення владних повноважень різних елементів політичної системи прийнято виділяти різновиди авторитарного, тоталітарного і демократичного режимів.

Типи авторитарних режимів. Автократія (від грец. autikrateia – самовладдя, необмежена влада однієї групи). Авторитарний режим – це необмежена влада одного або декількох осіб, якої-небудь партії або частини політичної еліти. У руках однієї особи зосереджується виконавча, законодавча і судова влада, окрема особистість не володіє ніякими суверенними правами перед державою. Богоданність влади підтверджується релігійними догматами. До універсальних відмінних рис авторитарного режиму відносяться наступні: домінуючу роль грають не світоглядні, ідеологічні або релігійні розуміння, а принцип безумовної вірності і відданості підданих; монопольна влада не зобов'язана звітувати перед народом; виключення зі сфери політичної діяльності широких народних мас; підпорядкування суспільства – державі, а державних структур – автократу; повна централізація влади; збереження традиційних соціальних, станових, релігійних і інших перегородок між людьми; використання засобів залякування і терору для різних соціальних груп; придушення будь-якої опозиції і відсутність легальних методів зміни характеру влади; спадкоємство, захоплення і кооптація як головні способи завоювання влади.

Авторитарні форми влади мають велику різноманітність, починаючи з тиранії в Древній Греції, деспотизму в Азії, абсолютної монархії в різні періоди розвитку Європи, і завершуючи сучасними автократіями. Майже усі вони мають загальні історичні і соціально-економічні передумови свого існування. До таких умов відносяться: наявність традиційного типу суспільства з переважно традиційним або підданським типом культури населення; орієнтація населення на сильну особистість; значний вплив релігійних норм; неприйняття нових форм соціального життя; збереження кастового або станового розподілу, що має на увазі появу якогось інтегруючого елемента – вождя; економічна відсталість і, як наслідок, високий ступінь конфліктності у суспільстві.

В економічно нерозвинених суспільствах цивільний сектор практично не має механізмів контролю і самовідтворення політичної влади. Існує значний і постійний конфліктний потенціал у відносинах між різними етнічними, професійними, соціальними, клановими й іншими групами населення, що у будь-який момент може вилитися у відкрите насильство. При цьому, для традиційного суспільства характерне закріплення людей не у вертикальній (у залежності від придбаних статусів), а в горизонтальній системі соціальних відносин патронажно-клієнтального типу. Тому насильство держави в особі єдиного авторитарного лідера – це єдиний спосіб зберегти політичну і соціальну стабільність у хитливому суспільстві.

Істотним фактором формування й існування авторитарних режимів є релігійні цінності. Для більшості країн світу характерні релігії, що орієнтують віруючих на сприйняття авторитарних моделей поводження, на закріплення стійких стереотипів підпорядкування єдиному авторитетові.

Щоб одержати конкретне уявлення про авторитаризм, необхідно ознайомитися з його типами.

Німецький політолог Д. Берн-Шлосер виділив наступні типи авторитарних режимів:

- традиційні абсолютистські монархії Середньовіччя і сучасні в країнах Перської затоки;

- традиційні авторитарні олігархічні режими, характерні для країн Африки і Латинської Америки (влада переходить від одного клану до іншого по родинній або трибалістській ознаці);

- авторитарні олігархії «нового буржуазного типу», характерні для країн, які одержали незалежність після розпаду СРСР (пострадянські середньоазіатські республіки);

- військові диктатури, які можна підрозділити на одноособові (режим А. Піночета в Чилі, Франко в Іспанії), хунти («чорні полковники» у Греції або генеральська верхівця в Південній Кореї), однопартійні системи (режим Г. Насера в Єгипті, О. Каддафі в Лівії). До них примикають авторитарні теократичні режими (аятоли Хомейні в Ірані).

Найбільше прадавніми є диктатури. Диктаторські режими (від лат. dictator –необмежена влада) – один з найстаріших в історії політичних режимів. В античній Греції і Древньому Римі диктатором називався правитель, якому вручалася необмежена влада у надзвичайних ситуаціях. В Древньому Римі термін правління диктаторів був обмежен тимчасовими рамками, тобто фактично це був військовий вождь з надзвичайними повноваженнями. Першими диктаторами в Древньому Римі були Т. Ларцій (498 р. до н.е.) і М. Рутій (356 р. до н.е.).У Древній Греції подібні режими називалися тиранією. Деспотизм, прообраз абсолютної монархії у сполученні з диктатурою, був характерний для країн Сходу. Він спирався на існуючі релігійні й общинні традиції в сполученні з повною зневагою до інтересів окремої особистості. Деспоти (цар Кир у Персії), також фараони Єгипту відбивали інтереси насамперед держави в цілому, а також вищої частини державного апарата (чиновництва), жреців і багатих людей. Вони стали прообразом абсолютних монархій у Середньовічній Європі.

Відмітна ознака диктатур і деспотій – використання військової сили і засобів насильства для виконання поставлених цілей.

Абсолютна монархія характеризується тим, що джерелом суверенітету влади є фігура правителя, якому Бог делегували функцію посередника між ним і віруючими. Основний принцип абсолютних монархій Середньовіччя виражається аксіомою «The king can not wrong» («Король не може бути неправий»), тобто воля монарха тотожна законові. Ж. Боден затверджував, «той хто відмовляє в повазі до суверенного государя, відмовляє в повазі самому Богові, образом якого він є на Землі». Разом з тим, на відміну від деспотії, спроби абсолютних монархів поширити свою владу на майно і права своїх підданих наштовхувалися на опір васально залежних підданих – феодалів. В економічній сфері монархи часто „ де факто” були залежні від своїх підданих. При цьому в містах існували свої виборні органи влади городян – муніципалітети, права яких охороняли спеціальні укази монарха, що мали силу закону. Постійна боротьба між абсолютною монархією, феодалами і впливовими соціальними станами (купецтво, міщани, ремісники і т.д.) привела до необхідності зафіксувати права і волі підданих у конституції (виникає конституційна монархія).

Поява парламентів у результаті буржуазних революцій або угоди сторін сприяє виникненню парламентської монархії. Цьому режимові властиві такі характерні риси: наявність розвиненого цивільного суспільства, поділ галузей влади, обмеження влади монарха ( він є глава виконавчої влади або йому відведена представницька функція), існування багатопартійної системи, наявність опозиції, широка мережа громадських організацій і інші демократичні атрибути.

Військова диктатура. Військові («преторіанські») режими виникають у результаті військових переворотів у країнах з нестабільним соціально-економічним положенням. Основними причинами можуть стати низький рівень легітимності і відсутність підтримки уряду в масах, гострі соціальні і міжнаціональні конфлікти, слабість політичної еліти, боротьба за перерозподіл влади і ресурсів, зовнішні погрози національному суверенітетові, загроза громадянської війни.

Як правило, військові режими скасовують усі демократичні інститути, вводять пряме правління диктатора або хунти, здійснюють террор у відношенні до опозиції, обмежують особисті свободи громадян.

Тільки в Африці з 1960 року відбулося близько 80 військових переворотів. Сама армія не в змозі проводити ефективну економічну і соціальну політику, що приводить часто до контрперевороту. Разом з тим, ряд сучасних військових диктатур виступають з патріотичних позицій у ролі «національного рятівника», що дозволяє їм користуватися підтримкою означеної частини суспільства. Стійкі військові режими звичайно перетворюються в самодостатню політичну силу і можуть вирішувати наступні задачі: сприяти початку економічної модернізації (Південна Корея), консолідувати соціальні сили навколо неполітичних проектів (Чилі), знімати соціально-політичну напруженість у країні (Пакистан), готувати суспільство до введення однополюсного політичного правління (Туреччина), зберігати баланс між різними групами національної еліти.

Військова диктатура може привести до двох варіантів розвитку: а) армія забороняє будь-яку політичну діяльність, створює умови для економічного росту, перешкоджує росту соціальної і міжетнічної напруженості (Південна Корея, Чилі, Сінгапур); б) армія обслуговує інтереси вузького кола військово-бюрократичної верхівки, жорстко придушує будь-яке невдоволення в суспільстві, що неминуче приводить до поглиблення кризи – громадянської війни (Конго, Ангола, Сальвадор). Військові режими можуть існувати довго, доти, поки в країнах бідують люди (Іспанія, Пакистан). Однак у більшості випадків відсутність конструктивних соціально-економічних програм, вузька база підтримки приводить до заміни військових режимів цивільними урядами.

Авторитарні олігархічні режими поширені в слаборозвинених країнах Латинської Америки і Азії, а також й у ряді країн Східної Європи і Середньої Азії. Влада належить декільком сімействам, кланам, що поділяють сфери впливу в країні і переміняють один одного шляхом переворотів або нечесних перегонів. Як правило, існуючі виконавчі, законодавчі і судові структури виконують волю блоку компрадорської буржуазії і бюрократії. Компрадори (від испан. comprador - покупець) – частина буржуазії, залежна в політичному й економічному плані від іноземного капіталу, тому що орієнтується на експорт сировинних ресурсів і практично не виявляє інтересу до комплексного розвитку національної економіки. Це приводить до глибокої економічної кризи, зубожінню широких мас населення і глибокому протистоянню влади і населення. Для країн з такими режимами притаман стан постійної політичної нестабільності, що приводить до збройної боротьби – громадянській війні або партизанському рухові (Сальвадор, Колумбія, Філіппіни). Антизахідні настрої населення часто приводять до дискредитції моделі демократичного правління, яка в очах населення пов'язана з правлячим олігархічним режимом.

Популістські режими або гегемоністський авторитаризм спирається на культ загальнонаціонального лідера і його всенародну підтримку (Ф. Кастро на Кубі, У. Чавес в Венесуелі). Для цього типу режиму притамане використання демократичних інститутів, що знаходяться під впливом лідера (партії) у сполученні з авторитарними методами правління – ідеологічною або релігійною обробкою мас, пристосуванням виборних механізмів до особистих рис лідера, відсутністю механізму контролю, посиленням ролі бюрократії, тощо. Головні способи підтримки режиму – плебісцити, масові маніфестації, демонстрації, мітинги, єднання народу перед обличчям загального ворога. Влада маніпулює середнім класом, забезпечуючи досить високий рівень життя і спирається на національну «патріотичну» буржуазію (Лівія при О. Каддафі). На відміну від військових режимів влада підтримує „патріотичні” об’єднання, необов'язково цілком придушує суспільний і опозиційний політичний рух. Політичні інститути продовжують зберігатися і можуть зіграти свою роль при ліквідації авторитарного режиму.

Популістські режими намагаються в умовах недостатнього економічного розвитку країни збалансувати інтереси різних соціальних сил – бідноти, середнього класу, буржуазії за допомогою державно-адміністративних методів керування. У період існування СРСР частина подібних режимів називалася „країнами соціалістичної орієнтації” і широко використовувала соціалістичну ідеологію і військово-матеріальну допомогу з боку соціалістичного блоку. Інші досить широко використовували у своїх цілях допомогу розвинених капіталістичних країн. Подібні режими, незважаючи на демонстрацію всенародної підтримки, є внутрішньо нестабільними.

Досить розповсюдженою моделлю є бюрократичний авторитаризм. Він виникає в країнах з незміцнілою національною буржуазією, слабким середнім класом, при відсутності досить впливових політичних і економічних сил. Бюрократія практично єдина сила, що володіє усіма важелями влади, у тому числі армією і спецслужбами. Стабільність у суспільстві досягається насамперед за рахунок широких народних мас – відстороненням громадян від реальної політики й урізуванням соціальних програм в області освіти, культури, охорони здоров'я, соціальної допомоги.

Бюрократичний режим проводить економічну політику держави у власних інтересах: значна частина національного бюджету використовується на утримання управлінського апарата, проводиться активна приватизація державної власності на користь олігархічних груп, зменьшуються державні дотації на малорентабельні галузі виробництва, при цьому репресивний апарат підсилюється і чисельно збільшується.

В міру якісне і кількісне зростання буржуазії і зміцнення її позицій приводить згодом до необхідності ліквідації державно-адміністративного регулювання і настає етап лібералізації в політичній і економічній сферах. Ряд західних політологів відносить до числа таких держав СРСР, починаючи з 80-х років, ряд сучасних пострадянських республік, сучасний Китай.

Як самостійні перехідні типи політичних режимів виділяються диктократія і демоктатура, що сполучають риси авторитаризму і демократії. Диктократіями називаються політичні режими, що проводять політику лібералізації на рівні особистих прав і свобод, без серйозних демократичних перетворень. Демоктатури припускають використання демократичного „фасаду” без серйозних змін у правовому статусі особистості. Свобода політичної діяльності допускається у тому розмірі, доки вона не загрожує владі правлячої еліти.

Тоталітарні політичні режими. Платон, Т. Мор, Т. Кампанелла і ряд інших яскравих мислителів минулого тільки мріяли про створення розумно керованої держави, в якій буде досягнута гармонійна єдність між людьми, між суспільними й особистими інтересами. Колективістські теорії завжди спиралися на авторитет держави і силу влади, але тільки наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з'явилися технічні й політичні засоби, завдяки яким виникли тоталітарні політичні режими. Основні риси тоталітарної політичної системи розглядалися в попередній лекції. Мета даного розділу – розглянути функції окремих елементів системи політичної влади в тоталітарному суспільстві.

Тоталітарний політичний режим – це форма володарювання політичної сили (партії), що за допомогою держави й ідеології прагне установити в закритому суспільстві систему всеохоплюючого контролю над життям суспільства в цілому, а також керувати свідомістю і соціальним поводженням окремої особистості.

Якщо Б. Муссоліні вживав термін „тоталітарність” у позитивному змісті для свого політичного режиму, то практично всі західні дослідники (Ф. Хайек „Шлях до рабства” 1944 р., Х. Арендт „Джерела авторитаризму” 1951 р., К. Фрідріх і З. Бжеинский „Тоталітарна диктатура і демократія” 1956 р. і ін.) визнавали тоталітаризм у Німеччині, Італії, СРСР і інших країнах як політичний режим, спрямований проти базових цінностей особистості і демократичного суспільства. Дуже часто весь період існування комуністичного суспільства в СРСР називають тоталітарним, що не відповідає істині. Якщо він був тоталітарним до самої погибелі в 1991 році, виникає питання: звідкіля взялися масові демократичні рухи типу „Народного руху”, „Саюдіса” (Прибалтика) і авторитетне коло видних демократичних політиків? Тоталітарний період зжив себе після смерті И. Сталіна і після авторитарного режиму Н. Хрущева поступово трансформувався в авторитарний-бюрократичний різновид.

По формам здійснення соціального контролю виділяються релігійний, політичний і інформаційний типи тоталітаризму.

Політичний тоталітаризм звичайно підрозділяють на „лівий” (комуністичні країни) і „правий” (Італія, Німеччина).

„Лівий” тоталітаризм ґрунтувався на жорстко централізованій державній власності, зрівняльній системі розподілу життєвих цінностей, ліквідації буржуазії як класу, пануванні марксистсько-ленінської ідеології і гегемонії нижчих класів. На практиці диктатура пролетаріату виступала в вигляді диктатури партії. Соціально-політичною метою „лівого” тоталітаризму була ідея світової революції і створення всесвітнього комуністичного суспільства, побудованого на принципі інтернаціоналізму.

„Правий” тоталітаризм ґрунтувався на ідеологіях фашизму і націонал-соціалізму, що являли собою вигадливу суміш дрібнобуржуазних соціалістичних ідей і націоналізму на основі переваги „вищої” арійської раси і спадкоємців Древнього Рима. „Народне суспільство” будувалося на засадах контролю держави над капіталом, ієрархічній системі розподілу благ по соціальному стану людей у суспільстві, гегемонії національного середнього класу, антикомунізмі й ідеї світового панування над „неарійськими народами”. Для обох форм тоталітаризму була властива розвита система терору і репресивного апарата.

Для всіх тоталітарних політичних режимів характерні подібні причини виникнення і закономірності функціонування соціально-політичної організації суспільства.

Джерела виникнення тоталітарних тенденцій. Як правило, тоталітарні режими виникають у країнах, що знаходяться в процесі переходу від традиційного суспільства до сучасного. Старий світ звичних цінностей руйнується, а якого-небудь досвіду демократичних традицій і перетворень у населення і правлячої еліти немає. У результаті руйнування звичного способу життя (падіння монархій у Європі), суспільно-політичних криз (поразка Німеччини у Світовій війні, революція в Росії) в різних соціальних групах суспільства виникає стійка тенденція до встановлення сильної централізованої влади на чолі з лідером-„рятівником”. Від влади чекають швидкого рішення економічних і соціальних проблем. Особливість цієї диктатури полягає у тому, що маси добровільно стають соціальною основою тоталітарних режимів, які здійснюють свою політику від імені народу і на його благо.

При створенні „щасливого суспільства” важлива роль приділяється ідеологізації суспільної свідомості, що досягається шляхом могутньої системи пропаганди єдиних для всіх політичних норм і моральних цінностей. Ідеологія пронизує всі сфери не тільки суспільної, але й особистого життя. Придушується індивідуальність, воля вибору, нав'язуються масові форми поводження. У свідомості народу культивується образ класового, національного або релігійного ворога. Усі види духовної і наукової культури – мистецтво, живопис, наука, кінематограф тощо піддавалися твердій ідеологічній цензурі і повинні були відповідати означеним стандартам. Пануючі ідеології носять загальнообов'язковий характер; вони розглядають ідейних супротивників не як політичну опозицію, а як „ворогів народу”. „При такому положенні речей, - писав Ж. Желев, - вчений або людина мистецтва, природно, не може бути виразником суспільної думки. В тоталітарній державі можуть бути великі письменники, учені, філософи, але вони не є громадянами. Вчений або письменник може бути великим, але як громадянин він жалюгідний, він боязкий підданий перед всесильною державою і партійною бюрократією”. У тоталітарному суспільстві спосіб життя, мислення і поводження особистості контролюється через розвиту систему суспільних і політосвітніх закладів, участь в яких обов'язкова для усіх. Усе доросле населення було зобов'язано вивчати основи марксизму-ленінізму в СРСР, „ідеї великого керманича Мао” у Китаї, основи нацизму в Німеччині...

Ідеологічне панування неможливе без повного контролю за ЗМІ і сферою народної освіти. Існує обов'язкова цензура будь-якої інформації, створюється атмосфера загальної підозрілості, таємності, що, у кінцевому рахунку, призводе до перекручування реальної дійсності. Наприклад, населення СРСР активне підтримувало борців проти Франко (Іспанія) і нічого не знало про масштаби репресій або голоду у своїй країні.

Роль ЗМІ в тоталітарному суспільстві полягає не стільки в однобічній інформації населення, скільки в формуванні менталітету нової людини – її потреб, ціннісних орієнтацій, духовних інтересів. Високоефективні ЗМІ легко витісняли традиційні общинні, сімейні, церковні, родинні форми міжособистісного спілкування і, неконтрольовані владою, способи оцінки дійсності, наприклад, через суспільну думку. На відміну від звичайної диктатури, ЗМІ створюють ілюзію прилучення населення до активної політичної діяльності.

Люди добровільно, навіть не приймаючи участі в суспільних і політичних організаціях, обмежують свої права і потреби, і визнають пріоритет держави і партії в політичному житті.

Тоталітаризм за допомогою влади прагне до повного викорінювання громадянського суспільства. Держава стала домінуючою силою в соціально-економічній сфері. В країнах «лівого» тоталітаризму були ліквідовані право приватної власності, ринкові відносини і закони конкуренції. Установилася монополія держави на командно-адміністративний метод керування економікою, на суспільно-корисні ресурси і самого працівника. Колективізація в сільському господарстві і промисловості фактично позбавила людей права вибору. Введення в 1932 р. паспортів з обов'язковим приписом тільки для городян фактично закріпачило селян у колгоспах. За допомогою трудових книжок (1938 р.) був установлений контроль над робітничим класом. Порушники паспортного і трудового режимів за рішенням судів направлялися в табори або виправно-трудові колонії (на 1940 р. було 425 ВТК – 170 промислових, 63 сільськогосподарських і 172 будівельних і загального призначення).

У Німеччині держава також придбала право розпоряджатися капіталами, засобами виробництва, переміщенням найманої робочої сили. Міністерство економіки цілком визначало цінову і кредитну політику, розподіляло сировину і замовлення, визначало рівень зарплати і цін на вироби. Власники підприємств перетворилися в найманих робітників, що могли розраховувати на 15% доходу у воєнній промисловості і 6% - в інших областях. Обґрунтовуючи роль тоталітарної держави теоретик італійського фашизму Д. Джентилє писав: «Для фашизму усе складено в державі. Ніщо людське або духовне не існує саме по собі, у ще меншому ступені воно має яку-небудь цінність поза державою. У цьому змісті фашизм тоталітарен, і фашистська держава як об'єднання й уніфікація всіх цінностей дає тлумачення життю всього народу, сприяє розквітові і додає сили... Поза державою не повинні існувати ні індивіди, ні групи».

Ядром тоталітарного режиму виступає політична партія, яка через систему партійних осередків контролює й організує все суспільство. Партійно-державна організація влади будується на принципі строго централізованої ієрархії. Реальна влада зосереджувалася в руках центральних керівних органів, а на місцях парткоми і партосередки проводили «генеральну лінію партії». Усередині самої партії заборонялося існування фракцій і найменша критика ідеологічних принципів.

До політичних ознак тоталітарних режимів відносяться також наявність ефективної системи соціального контролю, практики терору стосовно супротивників, формування культу вождів. Культ вождя – «батька нації» - обов'язковий атрибут тоталітарних режимів, що тримаються на сліпій вірі і страху населення.

Разом з тим, тоталітаризм можна розглядати як одну з політичних форм модернізації традиційних суспільств і країн з обмеженим ресурсом. Ця форма правління дозволяє вирішувати загальнонаціональні задачі в найкоротший термін за рахунок концентрації ресурсів і засобів у необхідному напрямку. В СРСР і ряді інших тоталітарних країн ціною неймовірних злиднів народу в найкоротший термін була створена могутня індустріальна і наукова база, створені нові галузі промисловості, підготовлені десятки мільйонів кваліфікованих фахівців. Паралельно вирішувалися соціальні задачі: підвищився рівень освіти і культури населення, забезпечувалася соціальна захищеність дітей і пенсіонерів, була створена система народної охорони здоров'я й охорони праці, ліквідовані безробіття і масова злочинність, у найкоротший термін переборені наслідки Вітчизняної війни.

Недоліків у тоталітарних режимів набагато більше, ніж достоїнств, але основний з них – це зневага до інтересів і прав окремої особистості, прагнення до знищення його індивідуального «Я».

У сучасному світі «класичні» тоталітарні режими практично зникли (крім Північної Кореї), але за прогнозами ряду дослідників вони можуть знову з'явитися в ХХІ столітті у виді інформаційного тоталітаризму на регіональному або глобальному рівнях. Уже зараз у ряді розвинених країн існують спроби систематичного впливу на поводження людей за допомогою методів інформаційного маніпулювання масовою свідомістю.

Тоталітаризм ХХ століття з'явився в результаті з'єднання ідеології, раціональної організації партії, прагнення народу до упорядкованості і використування носіїв інформації – преси, радіо, кінематографа, потім телебачення.

Передумови нового тоталітаризму. Передумовами нового Світового Порядку в XXI в. можуть стати протиріччя між зростаючими стандартами споживання та виснаженням природних ресурсів у світі, між збільшенням населення і розширенням зони бідності в слаборозвинених країнах та бажанням зберегти високу якість життя в розвинених країнах. Ці фактори сприяють бажанню раціонально (з погляду окремих груп або країн) організувати все громадське життя за допомогою тотального контролю.

Нові інформаційні, науково-технічні і військові технології дозволяють активно використовувати непрямі методи впливу на формування масової свідомості й істотно обмежувати індивідуальні права особистості. Сучасні ЗМІ орієнтують людей (громадян) на вищий рівень споживання і відповідного поводження: треба вміти захищати свої індивідуальні інтереси, бути працьовитим, лояльним до владних структур і довіряти своїм урядам. Формується конкретний масовий тип особистості – споживача, якого цікавить тільки найближче оточення. По дослідженнях соціологів, громадян США цікавить міжнародне політичне життя тільки через призму інтересів своєї країни, і значна частина переконана в історичному праві США поширювати у світі своє розуміння демократії. Таким чином, затверджується новий світовий порядок, де одна або група країн привласнює собі право на тотальний контроль, і на покарання інших країн (Югославії, Іраку).

У ряді розвинених країн спостерігається дві тенденції в розвитку демократії: перша розглядає демократію в її класичному розумінні – як суму прав, що забезпечують особисту свободу особи; друга тенденція зводить демократію до процедури виборів, що перетворюються в барвисті шоу. Подібна демократія стає зручним прикриттям для інформаційного панування правлячої меншості.

У цілому, інформаційний тоталітаризм характеризують наступні риси: ілюзорна демократія, приховані форми маніпулювання свідомістю, зведення до культу символів соціального престижу, тотальне проникнення у світову інформаційну структуру, закріплення нових сфер впливу під виглядом демократичної допомоги, заміна політичних ідеологій на ідеологію споживання, культивування ненависті «до чужих».

Форми трансформації авторитарних режимів в демократичні. Формуя за допомогою державного апарату атмосферу політичної стабільності у суспільстві, правлячи групи приходять до висновку необхідності зміни політичного курсу за допомогою введенння елементів самоорганізації. Сукупність певних норм поведінки призводить до появи системи прав і свобод а також до виникнення політичних і соціальних носіїв – політичних інститутів. Нові форми правління потребують зміни методів і засобів політичного керування. Революційні зміни породжують, як правило, новий тип авторитарного режиму, який спирається на насилля. Для демократичних змін потрібні мирні форми переходу. Політолог Е. Вятр (Польша) виділив три основні форми трансформації політичних режимів.

1.Керівництво автократичного режиму починає проводити політику реформ зверху, сутність якої націлена на створення демократичних інститутів і умов для росту громадянського суспільства. Цей добровільний політичний курс може призвести до успіху (Південна Корея), або не мати позитивних результатів. Цьому факту є логічне пояснення. Керівники-реформатори мають своє бачення процессу змін, бояться усунення і не бажають мати поряд конкурентів. Для їх приборкання дуже часто застосовуються репресивні методи замість пошуку компромісів. Реформи визивають до життя радикальні політичні сили, вимоги яких пугають консервативну частину реформаторів. При такому розвитку подій реформи або зворачуються, або лідери-реформатори віддають своє місце більше рішучим революціонерам, які можуть довести справу до кінця (распад СРСР як наслідок невдалої реформації).

2. Швидкий розклад автократичної групи або лідера, які, досягнувши певної мети, не мають перспективного плану дій і сил для реалізації задумів.Це приводить до розбрату у лавах демократів і тому їм на зміну приходять нові автократичні лідери. При цьому широко застосовуються популістські гасла і політичний режим приймає форму псевдодемократії.

3. Переход до демократичної системи може проходити при наявності двух або більше авторитетних політичних сил, що спираються на широкі соціальні кола населення. Відсутність готовністі з боку політичних сил до переговорів і компромісів могуть зірвати демократичний процесс і привести до зневіри людей до демократичних ідеалів.

Початок трансформації не обов’язково може привести до перемоги демократії у суспільстві. Повинен існувати ряд умов – високий рівень економічного розвитку, готовність населення до певних політичних змін, наявність авторитетного класу, соціальної групи, лідерів, що можуть виступити авангардом революційного процесу, певна політична культура населення і його підтримка опозиції, невтручання іноземних держав у внутрішні справи.

Демократичні політичні режими. Словосполучення „демократія” прийшло у сучасний язик з Древньої Греції і в перекладі з грецької означає „демос” - народ, „кратос” – влада, або народовладдя. Демократичні державні форми організації суспільства були дуже поширені в античний період в Греції та на різних історичних відрізках часу у інших народів. Сучасні демократичні режими базуються на політичних ідеях Нового часу , епохи Просвітництва і ліберальних концепціях періода буржуазних перетворень.

Демократичний політичний режим має декілька істотних рис. По-перше, в його основі лежить принцип чесних і періодичних перегонів, до участі у яких допускаються всі лиця, що мають право голосу. Перегони можуть бути і нечесними, якщо одна з політичних сил має більше важелів впливу на механізм перегонів і на формування політичних симпатій виборців. По-друге, влада формується по результатам перегонів. Недостатньо регулярно проводити вибори, повинен бути механізм зміни владних лиць. По-трете, демократія спирається на думку більшості, але це недостатня умова. Демократичний режим повинен охороняти інтереси усіх громадян, у тому числі меньшисті і окремих індивідів. Політичний режим вважається стабільним, якщо в мирних формах, без суспільної напруги, існує зміна владних сил. Пануюча сила поважає права опозиції, в свою чергу остання веде політичне змагання в рамках існуючих законів. Управління державою має ефективний характер , поважаються інтереси виборців і дії державного апарату знаходяться під постійним контролем суспільства. Демократичні режими традиційно мають незалежні одна від одної законодавчу, виконавчу та судову гілку влади. Головним інструментом рішення політичних проблем є парламент – представницький орган, який виконує функції законодавця і контроля над діями уряду. Уряд на чолі з президентом або ппрем’єром виконує функцію правління країною. Вища судова влада наглядає за законністю і діями уряду та парламентських структур. В наш час існують презідентські, парламентські і змішані форми демократичних режимів.

Для парламентської форми правління характерні функції законодавчі і формування уряду та бюджету. Премьер-міністром затверджується лідер партії або коаліції політичних сил, які перемогли на перегонах і мають більшисть в парламенті. Існування уряду залежить від рівня підтримки з боку парламенту, тому премьєр несе політичну відповідальність за осіб, яких назначають мінистрами. Цьому режиму також притамані такі риси – дуалізм виконавчої влади, (поділ на голову держави і уряд); обов’язковість відставки, якщо парламент висловлює недовіру уряду; незалежність голови виконавчої влади який має право роспуску нижньої палати парламенту; відсутність у парламенту права на зміну голови уряду.

Якщо між урядом і парламентом виникає розбіжність, існує два шляхи виходу із кризи - або відставка уряду, або роспуск парламенту.

Презідентська форма демократичного режиму спирається на жорсткий принцип поділу влади