Лекція: політичне життя та політичні партії.

Політичне життя суспільства – одна з найширших категорій політології і часто використовується для позначення всієї сфери політичного і її компонентів. У різних епохах, в різних країнах в залежності від рівня розвитку формації, від типу політичного режиму, зміст і якість політичного життя значно різнилася. Від рівня розвитку демократії і гуманізації людських відносин залежить зростання ролі і значення політичного життя .

Як більш конкретне визначення політичного життя можна запропонувати наступне:

Політичне життя – це одна з основних сфер суспільного життя, що пов’язана з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, а також політичних інститутів з приводу виявлення інтересів соціальних суб’єктів, а також боротьба за їх реалізацію через посередництво політичної влади у процесі політичного розвитку.

Дуже часто політичне життя ототожнюється з політичною участю громадян у процесах формування політичних інститутів. Політична діяльність може бути активною і пасивною. Якщо вона проходитьу рамках законів та суспільних норм вона називається конвенціональною, а якщо діяльність не сприймається більшостю суспільства вона носить неконвенціональний характер. В окремий вид уособлюється політичний тероризм. До методів політичного тероризму відносяться вбивства політиків та держпосадовців, шантаж, викрадення та інше. Участь у терористичних угруповуваннях – це спосіб самореалізації частини молоді, самооцінки якої завищені і не відповідають дійсності. Члени терористичних угруповань – це, як правило, люди з маргінальних верств, невдахи, не придатні до індивідуальної самореалізації егоісти і романтики, які шукають „правду”.

Політичне життя існує в різноманітних формах і проявах, а саме: у вигляді політичних процесів, політичної діяльності, політичних конфліктів і криз, боротьби соціальних груп за реалізацію ідеалів, норм, цінностей. Політичне життя тісно пов’язане з різними проявами політичної діяльності.

Політична діяльність – це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність суб’єктів, яка прямо чи опосередковано відображує інтереси великих соціальних груп. Ця діяльність відбувається або в межах існуючих відносин з владою, або всупереч ним, регулюється правовими нормами, або статусними ролями. У широкому сенсі політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів та інших спільнот для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність - це методи і засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії ним.

Політична діяльність має теоретичний та практичний аспекти. Теоретична політична діяльність виражається в пізнавальній, прогностичній та ціннісно-орієнтовній формах. А практична стосується безпосереднього вироблення і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави, різних форм участі в політичному житті тощо. Основні її форми - це ухвалення політичних рішень, вибори, референдуми, демонстрації, політичні мітинги тощо. Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини.

Політична діяльність завжди націлена на збереженяя або руйнацію існуючого типу влади. Вона може існувати у вигляді революцій і контрреволюцій, реформ і контреформ. Реформи – це підпорядковані певній меті зміни у суспільно-політичній і єкономічній сфері. Вони переслідують мету збереження основних рис влади і можуть носити еволюційний вигляд втілення у життя. Революції – це швидкий стрибок, руйнація основних засад політичного режиму і створення нового політичного ладу, Діючими особами революцій можуть бути класи, соціальні верстви, особистості. Діяльність любого політичного суб’єкту є багатомірним процесом і по суті її можно назвати постійним процесом трансформації.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь – залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Мотивами політичної участі є підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства, прагнення до соціального єднання, а також честолюбство, кар’єра тощо. Розрізняють: індивідуальний і колективний, добровільний і примусовий, активний і пасивний тощо типи політичної участі.

Політичне життя суспільства характеризується також багатоманіттям політичних процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних суб’єктів. Крім цього, до його компонентів можна віднести політичні конфлікти – які відображують наявність несумісних інтересів та завдань соціальних суб’єктів, політичні кризи – що характеризують порушення політичної стабільності в системі.

Головним об’єктом політичного життя суспільства є політична влада. В лекції присвяченій проблемам політичної влади ми вже розглянули її соціальну сутність та природу. Нагадаємо, що саме проблема захвату, утримання та використання політичної влади лежить в основі політичних відносин, що в свою чергу є головними елементом і виразом політичного життя суспільства.

Важливим завданням політичної діяльності є забезпечення або порушення стабільності суспільно-політичного життя.

Політична стабільність – стан динамічної рівноваги політичних сил. Вона досягається завдяки інтеграції всіх соціальних сил суспільства на основі якихось спільних для суспільства цінностей, завдань, універсальній правовій системі тощо. Серед засобів досягнення політичної стабільності виділяються утворення позитивної інтегративної ідеї розвитку (наприклад побудова «світлого майбутнього»), своєчасне вирішення соціально-економічних проблем окремих соціальних груп та регіональних утворень, розв’язання національних, релігійних та культурних проблем, встановлення мораторію на політичні страйки тощо. Загалом політична стабільність забезпечується коли і політична влади, і опозиція має настрій на конструктивний консенсус та компроміс, коли влада зацікавлена в подальшій легітимізації свого становища раціонально-правовим шляхом.

Політичне життя суспільства часто проявляється в конкретних формах політичної активності громадян, особливо в публічній формі. Для захисту певних інтересів чи цінностей, для відстоювання певних політичних вимог чи ідеалів, на підтримку, чи скасування тих чи інших реалій політичного життя індивіди проводять колективні акції – демонстрації, мітинги, маніфестації. Не дивлячись на певні організаційні розбіжності, ці форми політичної активності об’єднує одне – це колективна активність, що в відкритій формі висловлює інтереси певних соціальних спільнот.

Особливою формою політичної участі індивідів є вибори, за допомогою яких формуються органи влади. Типологія і призначення виборів вже були розглянуті в одній з тем курсу. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, активною індивідуальною і груповою боротьбою, відображають характер суспільства і його потреби. Цікавою є участь громадян в виборчих кампаніях. Вона може приймати різні форми і багато в чому залежить від політичної культури і поведінки особи. Типології виборчої участі можуть бути різноманітними. Наприклад, за родом діяльності ми можемо виділити: претендентів на політичну посаду, агітаторів, лекторів, координаторів різних рівнів, і водночас всі вони, так само як і особи безпосередньо не зайняті в виборчій діяльності є виборцями, що віддають свої голоси за претендентів. За рівнем політичної активності ми можемо виділити активну участь, пасивну та абсентичну (тобто ігнорування виборчого процесу) і т.д.

Виборчий процес є різновидом політичного процесу. Все політичне життя суспільства є сукупністю різноманітних політичних процесів.

Політичний процес – це послідовність політичних подій зумовлених певними обставинами, сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія – конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог і побажань.

У політичному процесі розрізняють об’єктивний і суб’єктивний аспекти суб’єктивний – це діяльність індивідів і інших соціальних суб’єктів в політичному полі. А об’єктивний – це сукупний результат цієї діяльності. Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв’язку, взаємодії. Багато в чому він залежить від рівня свободи ЗМІ і одночасно, загального рівня реалізації прав і свобод в суспільстві. Так, за умов командно-адміністративного ладу політичні процеси будуть більш вузькими, суворо регламентованими. За умов демократії вони більш різноманітні. Важливе значення має ступінь участі в політичному процесі окремого громадянина. Політичний процес охоплює засоби і стиль політичної діяльності, форми і методи її здійснення в умовах системи, засоби реалізації політичних норм тощо. Характерна його риса – зв’язок з політичною владою, а учасники – різноманітні суспільно-політичні сили, партії, рухи. Політичні процеси можуть бути як позитивними – спрямованими на консолідацію суспільства, ствердження державності, так і негативними – що супроводжуються втратою довіри до влади, кризами і конфліктами. В кожній сучасній державі одночасно відбувається декілька течій політичного процесу, що загалом складають політичне життя. Так, в сучасній Україні найзначущіми є процеси державотворення – що виражаються в поступовому вдосконаленні системи управління, політичній реформі, розвитку партійної системи, тощо. Процес національного відродження – що проявляється в поверненні до детального вивчення української історії, культури, мови, традицій і звичаїв, вихованні патріотичних настроїв в середі суспільства і особливо молоді, відродженні національної гідності. Широко йде процес розвитку групової політики, що супроводжується формуванням нових партій, громадських організацій і рухів, легальної опозиції. Все це сприяє розвитку свободи слова, демократизації політичного життя суспільства. Правовою основою для цього є конституція держави, де спеціальними статтями задекларовано право людини на політичну діяльність в різних її виявах. Проявом політичної діяльності є існування і боротьба політичних партій.

Історичний погляд на створення партій. Поняття “партія” (від лат. partis - частина) означає частину політично активного населення. Вони є важливим компонентом політичної системи.

Політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її заради захисту своїх інтересів або з метою перетворення суспільства.

У Законі України “Про об’єднання громадян” політична партія визначається як “об’єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми у суспільному розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво у їх складі”.

Перші згадки про боротьбу політичних об’єднань зустрічаються ще в літературі Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісничого населення побережжя) і діакріїв (селян, жителів гористої місцевості). У Давньому Римі точилася боротьба проміж партією оптиматів (представників патриціанської знаті) та партією популярів (представників переважно сільських плебеїв).

У середні віки політичні угруповання існували у вигляді тимчасових об’єднань. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII – XV ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (члени партії представляли інтереси торгівельно-ремісничих верств, були прихильниками світської влади римського папи) і партією гіббелінів (вони захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з’явилися у період ранніх буржуазних революцій. Проте надбали сучасні форми у часи Великої Французької революції – це конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії в 1867 році була заснована консервативна партія (торі), яка відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви, а в середині XIX ст. сформувалась ліберальна партія (віги), що представляла інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії.

Важливим кроком стало виникнення соціал-демократичних партій, особливо РСДРП під проводом В. Ульянова, який сформулював і впровадив у життя партію «нового типу» - комуністичну.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувались лише в середині XX ст., одночасно із змінами у виборчому праві, а саме утвердженням прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена реальними потребами розвитку суспільства, бо вони становляться центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду і виразником інтересів громадянського суспільства. До чинників, які приводять до створення політичних партій, звичайно відносять:

1. наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

2. різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

3. незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

4. наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних та релігійних ідей.

Як свідчить історичний досвід, партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей. Вони перетворюються на організацію для досягнення своєї мети – завоювання влади шляхом розгортання політичної діяльності.

Більшисть політологів визнають, що політична партяї – це добровільна спілка, яка заснована на ідеологічній єдності поглядів членів партії, признанні їми вимог статуту та партійної дисціпліни. Партії націлені на виборювання політичної влади, на реалізацію своїх ідеологічних цілей в інтересах більшої чи меншої сукупності людей і соціальних верств.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії виникнення: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Проте насправді ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій одразу сформувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, що групувалися довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму та конкуренції в сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичного вигляду. З клубних структур вийшло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії. Вони характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливом на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

На сучасном етапі виділяють ще два поширених способу формуваня партій: партії, особливо в країнах незрілої демократії, виникають і існують біля фігури лідера або правлячої політичної сили; партії формуються на базі фракцій і коаліцій в парламентах.

Ознаки політичних партій. Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна виділити, насамперед, такі елементи: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. До характерних ознак політичних партій можно віднести:  певну тривалість існування в часі;  наявність організаційної структури;  прагнення до влади;

 пошук народної підтримки.

Від інших суспільних організацій політичні партії відрізняються рядом сутністних рис. Зокрема, для політичної партії кінцевою метою завжди є захват та утримання влади, тоді як громадські організації можуть бути культурними, спортивними, тощо, або переслідувати цілу низку цілей. Політична партія більш чітко структурована і організована. Хоча далеко не всі партії мають фіксоване членство, проте вони мають формальну внутрішню структуру. Крім того, партія - це об’єднання однодумців, як правило ідеологічних, а громадські об’єднання не мають певної ідейно-політичної орієнтації. Організаційна природа політичних партій головним чином залежить від політичного і конституційно-правового середовища, а також від політичної культури, що панує в суспільстві.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії – це водночас добро і зло. “Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло – тому, що вони рано чи пізно стають схожі на церкву з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня.” У природі політичних партій закладена влада: створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

Політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформації та зрушень. У демократичному суспільстві “західного зразка” політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, де приймаються рішення – з іншого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами “громадянського суспільства” та “правової держави”. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Типології політичних партій. Партії різних країн неоднакові, що зумовлено рядом історичних, соціокультурних та економічних чинників. В цьому зв’язку важливою є проблема типології політичних партій. В залежності від критерію, який дослідники брали за основу, вони виділяли різні типи партій.

Французький політолог М. Дюверже у роботі „Політичні партії. Їх організація і діяльність у сучасній державі” за признаком відношення до демократичних цінностей розрізняв партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій головне в політичному процесі  – це  завоювання місця у політичних структурах і легальні форми діяльності. Для непарламентських партій, для яких характерний централізм у структурі, наявність політичного центру і жорсткої програми, головна мета – досягнення влади будь-яким способом. Непарламентські партії, загалом, недооцінюють парламентську систему правління.

За признаком організації структури партій М. Дюверже виділив кадрові та масові партії. Масові партії, які виникли з введенням загального виборчого права, об’єднують велику кількість членів, що організовані у первинних структурах за територіальним або виробничим принципом. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Така форма організації неможлива без існування партійної ієрархії, тому існує платне коло професійних функціонерів. Головним джерелом їхнього фінансування та діяльності партії є членські внески. Існує досить тісна партійна дисціпліна. Головна мета масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі і кожен член партії мусить приймати участь у діяльності партосередку. Потрібно визнати, що ця характеристика підходить більше комуністичним та нацистським партіям, для яких придатний термін масові кадрові, бо всі члени партії несуть функціональне навантаження, а вступити в партію дуже важко. Головний принцип діяльності – це демократичний централізм. Партії „нового типу” ідеально пристосовані для завоювання влади і існування в межах тоталітарної політичної системи.

В дійсності для сучасних масових партій притаманий аморфний характер. Вони відкриті для всіх бажаючих і члени партії не зв’язані жорсткою партійною дисціпліною. Головним джерелом їх фінансування стає спонсорська і державна допомога. Завдання місцевих професійних політиків – це організація партійних лав і „симпатиків” на підтримку іниціатив центрального керівництва. В лавах партії може існувати чимало фракцій і ідеологічних платформ. Головний принцип взаємовідносин – це демократичний плюралізм.

Кадрові партії є малочисельними групами професіоналів, які складають керівний центральний і місцевий рівні. Вони визначають політику партії і балотуються на керівні державні посади, Для політичних партій взагалі притамане “аморфне членство”. Механізм офіційного прийому в партію дуже спрощений, немає також чітко визначеного статусу членів партії. Ці партії „американського типу” ідеально пристосовані для фрагментарної політичної боротьби за владу в умовах демократичних свобод і індивідуалізму виборців. Кадрові партії діють переважно під час виборчих кампаній через групу професійних і громадськиї активістів, залучених до роботи в партії, а також симпатиків та спонсорів. Такі партії стають життєдіяльними в умовах сталої демократії.

Як парадокс можно констатувати, що партії такого типу знайшли широке поширення в країнах Східної Європи, в Росії, Україні, де в умовах політичної нестабільності, купки політиків створили „кишенькові” партії. Вони не потребують постійної підтримки „симпатиків” і низових членів партії, бо ідеологічні доктрини і програми лідерів змінюються в залежності від позиції Президента країни або керівництва парламенту. Ці партії орієнтуються на популістські гасла і підтримку будь-яких соціальних прошарків населення.

Політологи виділяють також, так звані, “партії виборців” або універсальні партії. Своєю першочерговою метою вони вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян з різноманітних соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах. Ці партії, не зв’язані ніякими ідеологічними програмами, широко використовують общенаціональні інтереси. З одного боку, це добре, бо враховуються інтереси виборців, а з іншого боку, така безхребетність веде до звичайного політичного пристосування.

По відношенню до електорату партії поділяються на представницькі та мобілізуючи. Представницькі виражають погляди своїх послідовників. Із зміною їх поглядів змінюється і політика партії. Для мобілізуючої партії головна мета – “переробити свідомість населення”. Такі партії головний наголос роблять на пропаганді, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою.

По відношенню до інших складових елементів політичної системи, деякі вчені, поділяють партії на демократичні і тоталітарні. В тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, система прийому у члени партії. Існує сувора дсиципліна, відсутні фракції, поділ на більшість і меншість. У демократичних партях немає чіткого регламентування прийому у члени і відносин членства. Також допускається існування фракцій та міжфракційна боротьба, може існувати більшість і меншість, а також різні точки зору з дискусійних питань.

В діяльності тоталітарних партій важливим є ідеологічний чинник, в демократичних партіях він займає другорядне місце. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні – як антиконституційні.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують з іншими партіями, а тоталітарні – монополістичними, оскількі вони прагнуть усунити з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі населення у політичному житті. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – вибір представників, які у разі обрання користуються “вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції передбачають постійне членство із сплатою внесків і претендують на вплив в усіх галузях повсякденного життя.

За ознакою внутрішньої організації партії поділяють на відкриті і закриті. До закритих відносять партії з “обмеженим членством”, або партії, які встановлюють суворі вимогі до тих, хто бажає до них вступити.

За ідеологічною орієнтацією партії діляться на буржуазні (праві), соціалістичні (ліві), радикальні, націоналістичні, нааціонал-соціалістичні.

Функції політичної партії. Всі партії виконують у суспільстві конкретні функції, деякі політологи доводять їх кількість до десяти. Функції партій можна розділити на кілька груп:

‑ функції, які характеризують її зв’язки з класом, соціальною групою, суспільством взагалі;

‑ функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій;

‑ функції стосовно власних проблем – організації та здійснення внутрішнього життя.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримки стабільності політичної системи, а також реалізації цих інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів та громадських організацій

Функція формування суспільної думки включає в себе виработку ідеології і доведення її до широких соціальних мас. Головна мета цієї діяльності – це сформувати систему постійних стереотипних поглядів на політичну владу, державний устрій, норми суспільної моралі;

Функція соціальної інтеграції  (політичної стабілізації)– це включення в політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів та соціальних груп. Головне завдання цієї функції – згладити соціальні протиріччя, не допустити розвитку конфліктів до небезпечної вибухової точки.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображує зв’язок партії з суспільством і соціальними об’єднаннями. Участь партій у політичній соціалізації, як правило, розглядається як ідеологічна функція пратії, що проявляється у пропагандистській роботі.

Наступна функція – досягнення влади. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.Поряд з такою функцією існує така спеціфічна функція як мобілізація електорату навколо постаті лідера.

Кадрова функція, або функція політичного рекрутування – під цим розуміється підбор і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичну систему. В тому числі, висунення кандидатів у представницькі органи й у виконавчий аппарат держави.

Відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. Головними напрямками діяльності партій є: 1. вивчення механізмів виникнення та розв’язання протиріч суспільних відносин;

2. розробка системи колективного обгрунтування та прийняття рішень;

3. створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв’язання;4. розробка методів діагностики стану громадського організму;

5. формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої – узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв’язання протиріч.

Партійні системи. В кожній країні під впливом різних історичних традицій і особливостей розвитку суспільства склалось різна кількість партій і система їх відносин між собою та суспільством і державою. Такі системи називають партійними. Сучасна наука розробила обширну типологію партійних систем з урахуванням особливостей різних суспільств. Одну з можливих класифікацій партійних систем розробив Дж. Сарторі.

1. Однопартійна. Характеризується наявністю однієї легальної партії, що відіграє домінуючу роль у державі. Відбувається зрощення партійного апарату з державним, що характерно для авторитарного або тоталітарного політичного режиму. До переваг системи можна віднести те, що шляхом жорсткої дисципліни вона здатна мобілізувати виробничі і людські ресурси в критичні для держави часи. До недоліків – висока людська ціна перемог; потенційна нестабільність і крах системи внаслідок перенапруження і виснаження ресурсів. Наприклад, Італія, Німеччина 30-х років, СРСР 60-80-х років; Куба, Північна Корея, Ірак, Лівія, Кенія.

2. Гегемоністська система. Характеризується наявністю однієї провідної партії, інші партії – сателіти. Таке положення зумовлене політичним режимом, партії сателіти не мають реальної можливості для політичної боротьби. Теж відбувається зрощення партійного апарату з державним; авторитарний політичний режим. Недоліки і переваги тіж, що і в попередній системі, наприклад, країни Східної Європи в 40-80-х роках; Китай, В’єтнам.

3. Система домінування (домінантна). Характеризується наявністю декількох партій, причому, за підсумками виборів відбувається тривала (понад 20 років) і безперервна перемога однієї з партій на виборах. Формування складу уряду проводиться лише домінуючою партією. Демократичний політичний режим забезпечує переваги: стабільність однопартійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів. В той же час він має недоліки: надмірна бюрократизація і потенційно висока корумпованість управлінських структур, наприклад, Швеція (1932-76 рр.); Японія (1955-95 рр.)

4. Двопартійна система (бипартизм). Характеризується тим, що попри існування декількох партій, дві найпотужніші від інших за підсумками виборів поперемінно здійснюють владу. Формування складу уряду відбувається однією з двох партій, що перемогла на виборах, причому характерна впливова опозиція з боку партії, що програла вибори. Демократичний політичний режим має свої переваги: стабільність однопартійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів, але до недоліків відносяться: ‑ надмірна концентрація сил на міжпартійному протистоянні та консерватизм виборчого процесу, наприклад, США, Великобританія, Австралія, Нова Зеландія.

5. Система обмеженого плюралізму.

Характеризується наявністю багатьох партій, серед них потужних (представлених в парламенті) – декілька, а в уряді – ще менше. За таких умов позасистемна опозиція відсутня, існує демократичний політичний режим. Перевагою такої системи є орієнтація партій на участь в уряді, відсутність гострих ідеологічних суперечностей. До недоліків відносять ймовірну нестабільність урядових коаліцій, наприклад, ФРН, Україна.

6. Система поляризованого плюралізму.

Ознаками є багато партій, серед них потужними є крайні праві і крайні ліві. Через їх спрямованість на боротьбу формування уряду відбувається партіями центру. Характерне гостре ідеологічне розмежування між центром і право-лівою опозицією. Демократичний політичний режим у разі сильного політичного центру  має стабільний уряд з одночасним представництвом в парламенті полярних ідеологій. Але існують недоліки - у разі слабкості політичного центру  можливий приход до влади радикальних сил, наприклад, Італія, Латвія.

7. Атомізована система. Характеризується наявністю величезної більшості партій, або їх зовсім нема, кількість партій значення не має – всі вони невпливові. Через це уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції; авторитарний або перехідний політичний режим. Перевагами системи є можливість тимчасового зосередження уваги на загальнонаціональних проблемах. До недоліків відноситься потенційна нестабільність усієї політичної системи.

Деякі політологи вважають, що така класифікація занадто розширена. Вони відмічають наявність трьох основних типів партійних систем, а саме однопартійної, двопартійної та многопартійної, а всі інші типи вважають їх різновидами.

Правова регламентація діяльності партій. Діяльність політичних партій регламентується законодавством країни та внутрішніми документами самої партії. Усі організаційно оформлені партії мають статут та програму, за положеннями яких будується внутріпартийна ієрархія відносин. В багатьох країнах світу політична діяльність партій в суспільстві регулювалася загальними законами про громадські об’єднання. Починаючи з початку ХХ ст. Правове положення партій стало регулюватися спеціальними законами та конституційними статтями. Вперше це було впроваджено в життя в Конституціях Австрії та Чехословакії в 1920 році. В ст. 21 Конституції ФРН говориться, що партії сприяють формуванню політичної волі народу, вони вільно створюються і їх діяльність повинна відповідати днмократичним принципам суспільства. Партії повинні звітувати о природі фінансових надходжень, витрат та майновому стані. В багатьох країнах держава фінансує діяльність партій, бо вони виконують свою суспільну роль, Дотації, як правило, розподіляються згідно з кількістю голосів виборців, які вони віддали партіям у процесі перегонів. Більшисть законодавств забороняють підприємницьку діяльність партій за винятком видавництва літератури та її розповсюдження. В цілому, всі законодавства регламентують наступні моменти діяльності партій: місце партії у політичній системі країни; організацію юридичного оформлення та правові основи діяльності; участь партій у перегонах, форми та типи виборчих систем; порядок висунення кандидатів і їх доступа до ЗМІ; способи представництва партій в державних стуктурах та парламентах. Партійна система тієї чи іншої держави багато в чому зумовлена правовою базою держави. Наприклад, закон, що забороняє бути депутатом в разі відмови від партійної залежності, існують у Чехословакії з 1920 року , а в нашій країні „Закон об імперативном мандаті” був прийнятий рішенням Верховної Ради під впливом опозиції тільки в 2007 році. В Україні правові основи діяльності партій в нашій країні закладені в ст. 36 Конституції України та в Законі України “Про об’єднання громадян”.

Політичне життя в Україні характеризується нестабільністю та своєрідністю. В партійному житті спостерігається досить дінамічна ситуація: створюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки та коаліції.

Політичні партії України. Не дивлячись на відносну чисельність (нараховується понад 110 партій членами яких є всього 2% дорослого населення) та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства. Вони не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід від тотальної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через “дрібнопартійність“.

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність у суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Багатопартійність на Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує в світі. Так за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, християнські, націоналістичні.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. Цю групу становлять: комуністична партія України, соціалістична партія України, прогресивна соціалістична партія України,всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” та інші.

Їх ідейно-теоретичні засади є модифікацією марксизму-ленінізму. Соціалізм вважають суспільством соціальної справедливості й рівності всіх працівників. Матеріальну основу соціалізму вбачають у переваженні суспільних, колективних форм власності, які є частиною соціально-орієнтованої та планово-ринкової економіки. Але, як вважають ліві, ринок повинен бути цивілізованим, суспільна і колективна власність – пріоритетною, державний сектор економіки – вирішальним, приватна власність – трудовою, а не спекулятивною чи експлуататорською. Вони не сприймають радикальну земельну реформу і перетворення землі на товар.

У зовнішній політиці ліві дотримуються курсу на зміцнення СНД, створення нового союзу народів Співдружності. Вони виступають проти вступу України до НАТО, співробітництва з МВФ та МБРР.

У державному будівництві віддають перевагу владі рад і підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, виступають за визнання в Україні двомовності та надання російській мові статусу державної.

Соціал-демократичні партії: соціал-демократична партія України (об’єднана), громадянський конгрес України (нова назва – Слов’янська партія), партія “Союз,”, партія праці, всеукраїнська партія трудящих, соціал-демократичний союз, “Трудова Україна”.

Ідеологічні засади цих партій випливають із соціал-демократичних цінностей та ідеалів: визнання людини, її прав і свобод найвищим пріорітетом; соціальна справедливість (рівність людей в правах і можливостях), солідарність і співчуття жертвам несправедливості. Соціал-демократи є прихильниками політичної, економічної та соціальної демократії. Необхідною умовою політичної демократії вважають побудову демократичної правової держави і громадянського суспільства з широким регіональним самоврядуванням і децентралізованою структурою влади.

Економічна програма спрямована на створення держави з розвинутою ринковою економікою. Вони виступають за активну соціальну політику, тісний зв’язок реформ з соціальними гарантіями для населення. Підтримують посилення ролі держави в економіці, поєднання ринку з державним регулюванням.У зовнішній політиці виступають за участь України в процесах європейської інтеграції, за зміцнення СНД, стратегічне партнерство з Росією. Деякі (Слов’янська партія, Партія “Союз” та ін.) виступають за інтеграцію слов’янських народів СНД, вступ України в міждержавний союз з Росією та Білоруссю.

В питанні державного устрою обстоюють принципи парламентсько-президентської республіки з широким місцевим самоврядуванням, економічною і фінансовою самостійністю регіонів.

Центристські (ліберально-демократичні) партії представлені: партія України, міжрегіональний блок реформ, народно-демократична партія, ліберальна аграрна партія України, «Реформи і порядок», ліберально-демократична партія України, українська партія “Яблуко” та інші.

Їх ідеологічніі економічні засади – лібералізм, найвищим виявом якого є свобода особистості. Матеріальною основою особистої свободи є приватна власність. Держава існує заради своїх громадян, а не навпаки. Ліберали послідовно обстоюють принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Вони виступають за обмеження влади держави, її втручання в економіку, за невтручання держави в суспільне та приватне життя громадян. Економіка повинна базуватися на приватній власності, але регулююча роль держави не ігнорується.

У зовнішній політиці вони надають перевагу принципу багатовекторності – балансу у відносинах з різними державами з урахуванням національних інтересів. Стратегічним завданням зовнішньої політики вважають інтеграцію до Європейського Союзу. Росію розглядають як стратегічного партнера.Ідеальною формою державного устрою вважають президентсько-парламентську республіку. Україна, на їх думку, повинна бути унітарною державою з широким регіональним самоврядуванням.

Праві націонал-радикальні партії. До них належать:Державна самостійність України, Українська Національна Асамблея, соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів та інші.

Їх об’єднує ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Для націонал-радикалів найвищою цінністю є нація. Безумовний пріоритет надається національній державі. Найрадикальніші представники цього напрямку виступають за побудову національної держави будь-якими методами, у тому числі відмовившись від демократії і запровадивши режим сильної влади. В діяльності цих партій політика домінує над економікою. У зовнішній політиці вони виступають за віддалення України від країн Сходу, особливо від Росії, за вихід з СНД. На їх погляд, Росія прагне утримати Україну в орбіті власних інтересів.

Ідеалом державного устрою є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти існування автономії, вільних економічних зон та ін. Економічна платформа правих радикалів існує у вигляді промов.

Консервативні партії України. До них належать: народний Рух України, Українська консервативна республіканська партія, Українська народна партія “Собор”,Українська республіканська партія, Українська національна консервативна партія та інші

Ідеологічною основою націонал-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою – демократичний або поміркований націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним балансом між інтересами нації та правами людини.

В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об’єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, встановлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу і поваги до сім’ї. Ці партії зорієнтовані на захист української культури і української мови. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.

У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами. Виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках.

У державному будівництві підтримують ідею сильної виконавчої вертикалі, унітарно-централізованої держави. У федералізації України вони вбачають загрозу посилення сепаратизму і розпаду держави.

Їх економічна платформа базується на визнанні недоторканості приватної власності як основи економічної незалежності та політичної свободи людини. Передбачає прискорену приватизацію, розвиток малого та середнього бізнесу.

Християнські партії. До них належать: християнсько-демократична партіяУкраїни, християнсько-ліберальний союз, республіканська християнська партія і інші.

Обстоюють цінності християнської моралі в суспільному і особистому житті, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам. Є прибічниками ринкової економіки і широкої системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення єдиної помісної православної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб’єкти суспільного життя, виступають за участь церкви у суспільно-значущих акціях.

Формування багатопартійності в Україні на сучасному етапі. Хронологічно перший етап формування багатопартійності займає період з осіні 1989 р. по момент юридичного узаконення самостійності України ( 1 грудня 1991 р.). За цей період виникло більше 10 партій різного політичного спрямування.

Першою незалежною політичною організацією України став Народний Рух України. Ідея його виникнення з’явилась в партійній організації Спілки письменників України. Спочатку ця організація об’єднувала людей різних політичних поглядів, згуртованих метою боротьби з існуючим суспільно-політичним ладом. На II з’їзді Руху (жовтень 1990 р.) вперше було відкрито проголошено мету - досягнення незалежності України. Після референдуму 1 грудня 1991 р. Л. Кравчук назвав Рух головним державотворчим чинником у країні.

Першою офіціально зареєстрованою політичною партією була Українська республіканська партія. Вона виникла з ініціативи колишніх дисидентів та політв’язнів на базі Української Хельсінської спілки у квітні 1990 р. Очолив її Л. Лук’яненко. Партія швидко перетворилась на одну з найвпливовіших національно-демократичних сил в країні.

У 1990 р. виникли й перші націонал-радикальні партії – Партія державної самостійності України, Українська національна асамблея.

Першою ліберально-демократичною партією стала Партія демократичного відродження України. Її історія почалась з політичних клубів комуністів, критично налаштованих до лінії КПРС-КПУ. В січні 1990 р. вони ініціювали створення в рамках КПРС “Демократичної платформи”. Тоді ж утворилась Ліберально-демократична партія України, навколо якої гуртувались представники гуманітарної та наукової інтелигенції.

Першою партією соціал-демократичного спрямування стала Соціал-демократична партія України, створена у травні 1990 р. Однак уже на установчому з’їзді відбувся її перший розкол.

Дещо пізніше, в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України, як вимушений крок і тактичний маневр з метою збереження лівих політичних сил. Певний час СПУ була єдиною офіційно зареєстрованою лівою партією, яка активно виступала за відміну заборони КПУ.

На цьому етапі становлення багатопартійності ідеологічні засади всіх партій, за винятком СПУ, були подібні між собою. Їх програми складалися з декларативних гасел. Вони демонстрували схожість поглядів до державотворення, соціально-економічного устрою, відстоювали ідеї парламентської демократії, приватної власності та суверенітету України.

Другий етап (грудень 1991 р. до кінця 1997 р.) умовно називають етапом становлення багатопартійної системи.

В багатьох політичних партіях після референдуму та виборів першого Президента (грудень 1991 р.) виникли ідейні розбіжності і почався процес розколу. 1992 р. став кризовим для багатьох партій. У НРУ розпочалась гостра полеміка щодо ставлення до влади, внаслідок чого більшість учасників Руху розійшлись по різним партіям. Наприкінці 1992 р. розпочався процес трансформації НРУ в партію, який закінчився в грудні 1995 р., коли НРУ проголосив себе політичною партією.

. На початку 1996 р. була створена перша „партія влади” - Народно-демократична партія, яка претендувала на роль впливової центристської сили. До складу НДП увійшли тодішній прем’єр-міністр В. Пустовойтенко, кілька членів Кабінету Міністрів, чиновники з адміністрації Президента, багато народних депутатів України.

Цього ж року на політичну арену вийшла СДПУ(о), що виникла внаслідок розколу СДПУ. Напередодні праламентських виборів в партію прийшли відомі підприємці і політики, новим лідером став Віктор Медведчук, а сама партія згодом отримала неофіційний статус “партії влади”.

На лівому фланзі в жовтні 1993 р. з’явилась нова політична сила – КПУ.У 1996 р. виник розкол в СПУ, внаслідок якого народні депутати Наталія Вітренко і Володимир Марченко невдовзі створили ліворадикальну партію – Прогресивну соціалістичну партію України.

На другому етапі розвитку політичних партій так і не була сформована багатопартійність. Більшість партій лишилися малочисельними, з аморфними організаційними структурами, без чітких програм. За своїм потенціалом і впливом на суспільство вони схожі на групи тиску або гуртки за інтересами. В політиці це явище отримало назву “дрібнопартійність”.

Початок третьго етапу становлення багатопартійності пов’язаний з парламентськими виборами 1998 р. – першими мажоритарно-пропорційними виборами, коли половину народних депутатів було обрано на багатопартійній основі.

Загалом спектр політичних партій в Україна є типовим зразком мультипартійної системи, притаманної перехідним суспільствам, тобто суспільствам молодої демократії. Звідси – нерозвинутість і незрілість партійної системи України. Більшість існуючих партій лишаються політичними “клубами за інтересами”, “партіями-фірмами”, в які об’єднуються з метою забезпечити власні інтереси.

Тільки у двух партій – КПУ та СПУ – є чітко сформульовані ідеології та програмні принципи. Тому населення їх легко розрізняє. Стримують становлення дієздатних партій слабкість та аморфність їх організаційних структур, відсутність партійних загальнонаціональних органів преси, дефіцит яскравих і впливових особистостей. Загалом Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, впала в іншу крайність – гіпертрофовану багатопартійність, а точніше – дрібнопартійність.