Запитання до теми:

Якими чинниками пояснити зростання впливу Римської кафедри у після апостольські часи?

Про що однозначно свідчить 6 правило 1 Вселенського Собору? Чи суперечили цьому правилу численні рішення римських пап і яким чином вони намагалися обходити його?

Які наслідки мало прийняття 3,4,5 правил Сардикійського Собору для християнства взагалі і для західної церкви зокрема?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

С.Г. Лозинський.История папства

Лекція 6

6.1 Світська влада папи. Лжеісідорові декреталії – зміст, причина та історія

виникнення.

Володарями світської влади Римські першосвященики стали всередині VIІІ ст., отримавши у володіння відвойовану у лангобардів франкським королем Піпіном Коротким територію Равенського екзархату і місто Рим. З цього моменту папи стають главою самостійної держави, яка отримала згодом назву Папської, чи Церковної, області. З метою утвердитися в цьому становищі, треба було відгородити нову державу від будь-яких зазіхань Візантії.

До цього часу Рим був під скіпетром візантійського імператора і в державному плані корився Константинополеві. До середини VIІІ ст. іконоборча політика візантійських імператорів Лева ІІІ (717 – 741) і Костянтина V (741 – 775) загострювали стосунки між Римом та Константинополем до крайніх меж. Лев відібрав у непокірних пап Ілірійський екзархат, Сіцілію та Південну Італію. На черзі стояла доля Равенського екзархату. Сильний тиск чинили лангобарди. У 752 р. вони підкорили головний оплот Візантії на італійській території –Равенський екзархат, а разом з ним і місто Рим. Лангобарди протрималися тут усього два роки, але вигнав їх звідси у 754 р. не візантійський імператор, а його суперник, франкський король Піпін Короткий, котрий щойно отримав корону з рук папи Стефана ІІ (752 –757), який вінчав його з наміром знайти у Каролінгів підтримку своїх інтересів.

Платнею за цю послугу було створення церковної держави – у 756 р. Піпін передав відвойовані у лангобардів території папі Стефанові. У переговорах з Каролінгами папа робив вигляд, наче він домагається відновлення втраченого: цей погляд не виправдувався фактами, необхідний був документ. Мабуть, саме з цією метою і була сфабрикована підробна грамота імператора Костянтина Великого (306 – 335) на ім’я римського єпископа Сильвестра (314 – 335), так звана Дарча Костянтина, метою якої було показати, що світська влада над Римом була навіки отримана папою з рук першого християнського імператора Костянтина Великого ще на початку ІV ст.

У цій грамоті імператора Костянтина, котрий відіграв значну роль в історії папства, висловлюється подяка імператора начебто за навернення його єпископом у вірі за чудо зцілення від прокази і за хрещення. Дарча надавала за це кафедрі намісників Петра владу і імператорські почесті (potestaten et honorificentiam imperialem), включаючи її зовнішні атрибути: пурпурову одежу, діадему, скіпетр тощо, а також першість (principatum) відносно чотирьох патріархатів і взагалі всіх Церков. Окрім цього були даровані привілеї римському духовенству, а папі – всі провінції, місто Рим та області Італії. За таких обставин імператорові нічого було робити на Заході, і він заявив, що іде на Схід, бо “не личить земному цареві панувати там, де Небесним Царем засновано першість священства і зверхність релігії християнської”.

У ІХ ст. “Дарча Костянтина” разом з іншими подібними підробними документами увійшла до збірника церковно-канонічних документів – декреталій, що отримали назву “Лжеісідорових декреталій” за ім’ям єпископа Севільського Ісідора, котрий, зрештою, жив у VIІ ст. і тому до складення збірника не міг мати ніякого стосунку.

Документи збірника, зокрема “Дарча Костянтина”, тривалий час сприймалися західними каноністами як цілком вірогідні. На них охоче посилалися папи. Лише в ХV ст. почали висловлювати сумніви в їх справжності. Цю справжність католики захищали ще в суперечках з протестантами в ХV ст.

Аналіз стилю документа навів учених на думку, що він міг бути складеним у канцелярії самого папи Стефана ІІ чи його наступника Павла І. Нині ні в кого не існує сумнівів у фальшивості “Дарчої Костянтина” та інших “лжеісідорових” документів. Але у свій час вони зробили свою справу, справивши великий вплив на розвиток учення про владу папи: на саму Церкву папи починають дивитись очима світського монарха.

Оцінюючи події, що назрівали всередині Церкви, на загальному історичному тлі стосунків Візантії та Риму, православний російський богослов нашого часу прот. Олександр Шмеман пише: “За розз’єднанням державним та економічним іде і церковне. Офіційно Церква єдина, до кінця зв’язки не уриваються, але її єдність по суті живиться не “офіційними” зв’язками, а дійсним та життєвим спілкуванням, постійною турботою один про одного, а головне – безперестанним зусиллям подолати благодатною єдністю“природний поділ”. Та ось слабне це вселенське розуміння. Схід і Захід не тільки політичне, але й церковне замикаються кожен у своєму горизонті. Під час іконоборчої кризи – з вини візантійського імператора – рвуться останні зв’язки, що з’єднували папство з імперією. І слід визнати, що консервативне і також “імперське” розуміння пап пройшло через багато мучінь та сумнівів, перш ніж вони одважились на розрив. Тільки неймовірно скрутне становище Італії та Риму і незмога домогтися допомоги від Візантії кинули пап в обійми франкських королів.