Запитання до теми:

Які основні положення Диктату папи Григорія У11? На що вони були спрямовані?

Коли принцип насильства отримав санкцію у діяльності римо-католицької Церкви?

Яку роль відіграла інквізиція в історії середньовічної Європи у боротьбі римо-католицької Церкви з ідеологічними противниками? В чому полягала суть інтердикту?

Завдання до теми:

Схарактеризуйте зміст булли папи Боніфація У11 “Unam Sanctam”. У зв’ язку з чим були скликані так звані реформаційні собори: Пізанський (1409),

Константський (1414-1418) та Базельський (1413-1443).

Доведіть безпідставність вчення про папську непогрішність. Наведіть конкретні приклади, які свідчать про суперечливість рішень римських пап, прийнятих в різні періоди історії Римо-Католицької Церкви?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

Лекція 12

12.1 Римо-католицьке вчення про походження Святого Духа від отця і Сина (“філіокве”).

Учення про походження Св. Духа від Отця і Сина – друге за значенням після вчення про владу папи над Церквою вірознавче положення, що відокремлює католицизм від Православ’я. На відміну від сповідуваного православними Символу віри, що проголошує походження Св. Духа тільки (“від Отця” вірую... “в Духа Святого ... що від Отця походить”), у католиків в текст восьмого члена додано “і Сина”, що перекручує Символ і порушує глибинний догматичний смисл. Латинською слова “і Сина” звучань як (“філіокве”). Цей термін набув широкого поширення для позначення учення про походження Св. Духа від Отця й Сина.

12.2 Догматична сутність учення про “філіокве”.

Символ віри як коротке визнання того, у що вірить Церква, мав у житті Христової Церкви і нині має винятково важливе значення.

Історично Символ віри виник з приготовлення оповіщених (оглашенних), тобто новонавернених, котрі готувалися до вступу у Церкву, до таїнства Хрещення. Члени, що становлять частини Символу, мали подвійне значення: з одного, боку, вказували на істину Одкровення, яку віруючі повинні були приймати за догмат віри, а з другого – застерігали їх від якоїсь єресі, проти якої вони були спрямовані. Слово “символ” – грецьке: в перекладі воно означає “те, що з’єднує, збирає, тримає вкупі”. Символ віри саме й “утримує” всі ті істини, котрі, як знає і вірить Церква, необхідні для людини, для повноти її життя у Христові, для спасіння від гріха й духовної загибелі.

У перші три століття у кожній значній Помісній Церкві –Єрусалимській, Александрійській, Кесарійській, Антіохійській, Римській, Аквілейській – був свій хрещальний Символ віри. Будучи подібними між собою за духом, як вираз єдиної і нероздільної віри, вони різнилися за буквою, маючи майже кожен свої особливості, зв’язані з спростуванням тих чи інших помилок, які побутували в тих місцях, де той чи той символ вживався. З числа таких Символів найвідоміші й найавторитетніші понині Символ Святителя Григорія Чудотворця, ученого єпископа ІІІ ст., котрий викладав учення про особисті властивості та цілковиту рівність усіх Осіб Пресвятої Трійці.

На початку ІV ст., коли набула широкого поширення аріанська єресь, що підривала самі основи християнського віровчення через визнання Сина Божого тільки творінням, і коли єретики почали видавати власні символи на кшталт православних, виникла необхідність для всієї церкви скласти єдине віровизначення. Це завдання було виконане на І Вселенському Соборі (325) в Нікеї, який видав свій орос – своє послання догматичного характеру. В цей орос, складений на основі давніх хрещальних символів Кесарійcької чи Єрусалимської Церкви, було внесено формулювання про одноістотність Сина з Отцем. Ось його текст:

“Віруємо в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця всього видимого й невидимого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, народженого від Отця, єдинородного, тобто від сутності Отця, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, одноістотного з Отцем, через Котрого все сталося як на небі так і на землі. Він задля нас людей і задля нашого спасіння зійшов і прийняв тіло, і став людиною і страждав , і воскрес на третій день, і зійшов на небеса і прийде судити живих і мертвих. І в Святого Духа”.

Символ віри, яким Православна Церква користується й понині, спочатку був виразом цієї “Нікейської” віри (відмітною особливістю цього викладу Нікейської віри було докладно розроблене сповідування Божественного Христа), складений після 370р. з хрещальних антіохіо -єрусалимських Символів. Потім літургійний Символ був уточнений і прийнятий отцями ІІ Вселенського Собору (381) в Константинополі (Царгороді). Таким чином, за ним утвердилась назва Нікео-Царгородського (чи Нікео-Константинопольського) Символу віри.

Згодом цей Символ віри поширився по всіх Церквах Сходу і Заходу. Нарешті ІІІ Вселенський Собор (431) постановив своїм 7-м правилом, щоб цей Символ залишався навіки недоторканим: “Не дозволяти нікому не вимовляти, ні писати, ні вигадувати іншу віру”. Тут важливо зауважити, що в порядку мовчазної практики Нікео-Царгородський символ віри приймається і в тих, хто відійшов, чи відколовся від Вселенської Церкви – Церквах монофізитів та несторіан.

Упродовж більш ніж півтора тисячі років нікео-царгородське сповідання є справді Вселенським Символом віри, що співається чи читається на кожній літургії, а пізніші визнання віри, догмати й символічні тексти були покликані тлумачити його, оберігати від помилок і з необхідністю розкривати його смисл.

У наші дні для Православної Церкви Нікео-Царгородський Символ віри є і таким сучасним і життєвим, як у період Вселенських Соборів, обов’язковим для всіх віруючих, що не може змінюватись чи доповнюватись не інакше як голосом всієї Повноти церковної, тобто на Вселенському Соборі.

Сповідуване Православною Церквою вчення про походження. Св. Духа від Отця стосується істини, стверджуваної Святим Письмом. Господь Ісус Христос засвідчив у прощальній бесіді з учнями: “Дух Істини, Що від Отця походить (Ін. 15, 26). Саме ця віра в походження Св. Духа тільки від Отця була проголошена Вселенською Церквою в Нікео-Царгородському Символі віри. Дещо розширюючи текст Символу згідно з ученням святих отців, можна сказати так: Церква вчить, що Дух Святий одноістотний з Отцем і Сином, тобто володіє, має ту ж сутність, що й Отець, і Син, що Він походить від Отця, тобто отримує Своє іпостасне буття від Нього одного, і перебуває на Синові, Сином посилається у світ (“Дух Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця”), через Сина подається нам у Церкві і справедливо іменується як Духом Отця , так і Духом Сина.

Прийняте Римо-католицькою церквою вчення про подвійне предвічне походження Св. Духа й Отця й Сина виникло на Заході. Коріння цього вчення можна знайти у блаженного Августина (V ст.), котрий, підкреслюючи єдність Божественної Сутності, спільної усім Особам Святої Трійці, був схильний применшувати значення особистої властивості Отця і Троїчний єдинопочаток, здійснюваний одним Отцем. Термін вперше був унесений в Символ віри в Іспанії в VI ст., а до VІІІ от він поширився в державі франків.

Остаточне формування вчення про “філіокве” Римо-католицька Церква завершила в ХV ст., однак, тим не менше, найглибшою серед святих отців Церкви слід визнати оцінку догматичних основ цього вчення, дану патріархом Константинопольським святителем Фотієм в його Окружному посланні (867). На сформульованих ним доказах ґрунтується значною мірою вся подальша критика цього вчення. Фотій наводить чотири групи аргументів проти “філіокве”. Першу групу він виводить з єдності єдинопочатку Св. Трійці. “Філіокве вводить, – пише св. Фотій, – у Трійцю два начала: для Сина і Духа-Отця, і ще для Духа-Сина. Цим самим один початок Трійці перетворюється безпосередньо на двобожжя, а в подальших висновках і в багатобожжя... Саме, якщо Отець – причина Сина, а Син разом з Отцем – причина Духа, то чому і Духові не створити четверту Особу, а цій четвертій – п’яту і так аж до язичницького багатобожжя”, тобто тут використовуються твердження, яке приводить до абсурду. “Відносно ж Особи Св. Дух, – пише Фотій далі, – випливає ще один неприйнятний висновок: Він, тобто Святий Дух, виводиться з двох причин. Отже, Дух Святий повинен бути складним (на противагу до загальноцерковного вчення про простоту Божества – М.К.). Друга група доказів випливає з аналізу якісної сторони походження Духа Святого від Отця. “І якщо це походження досконале (а воно досконале, адже Бог досконалий від Бога досконалого – М.К.), то походження від Сина зайве й марне, бо воно не може нічого внести в Буття Духа. Походження Духа від Сина може бути або тотожним з походженням від Отця, або йому протилежним. Але в першому випадку об’єдналися б особисті властивості, тільки завдяки яким Трійця пізнається як Трійця, у другому ж випадку перед нами оживають єресі Манеса й Маркіона. Як відомо, Манес – це засновник доктрини, що називається маніхейством, а Маркіон – представник єретиків-гностиків. Об’єднує ж їх дуалізм, тобто визнання двох начал (світлого й темного), що рівноправно лежать в основі буття світу. Святитель Фотій згадує ці єресі, бо коли визнати доказ, що походження від Сина є протилежним походженню від Отця, то, значить, і властивості його повинні бути протилежними. Якщо походження від Отця володіє всією повнотою світлих Божественних досконалостей, то походження від Сина, як протилежне, мусить володіти прямо протилежними характеристиками, тобто в сутність Божу вводяться два початки – поряд з світлим початком і початок темний. Висновок явно неприйнятний, він примушує відкинути і саме твердження, тобто учення про “філіокве”.

Третя група заперечень побудована на тому, що “філіокве” порушує кількісну гармонію особистих властивостей трьох Іпостасей і цим ставить Особи (чи Іпостасі) в неоднакову близькість один до одного. Особиста властивість Сина – народження від Отця. Властивість Духа Святого – походження від Отця. Коли ж говорять, що Дух походить від Сина, тоді Дух буде відрізнятися від Отця більшою кількістю особистих властивостей, аніж Син. Отже ж Він буде перебувати на більшій відстані від Отця, аніж Син, що веде до єресі Македонія.

Єресь Македонія, чи духоборство, полягає в тому, що Іпостась Духа Святого ставилася у підпорядковане становище відносно Іпостасі Отця. Ця єресь була різновидом, вірніше, подальшою модифікацією аріанства. Аріани ставили у підлеглий стан Іпостась Сина Божого. Ця єресь була осуджена на І Вселенському Соборі (325), а духоборство було осуджено на ІІ Вселенському Соборі (381). І Фотій вказує, що докази “філіокве” приводять до відродження цієї єресі.

Четверту, останню групу заперечень святитель Фотій виводить з протиставлення Спільних і особистих властивостей Святої Трійці – походження Духа від Отця і Сина не може відноситися ані до спільних, ані до особистих властивостей. “Якщо виведення Духа є спільна властивість, то воно повинно належати і Самому Духові, тобто Дух повинен походити і від Самого Себе, бути і причиною, і витвором цієї причини”. Святитель Фотій пише, що до цього не додумалися навіть і язичницькі міфи, маючи на увазі, що це очевидна внутрішня суперечність. Потім, якщо це особиста властивість, то котрої з Осіб? “Якщо скажу, що це властивість Отця, то вони (латиняни – М.К.) повинні відмовитися від свого нового вчення”, оскільки це особиста властивість Отця, тоді треба просто закреслити “філіокве” і прийняти Символ віри таким, яким він був до цієї вставки, “якщо це властивість Сина, то чому вони не відкрили, що не тільки за Сином визнають походження Духа, але й відбирають його в Отця?” Тут святитель Фотій хоче підкреслити, що неприйнятно орудувати внутрітроїчними властивостями як якимись логічними категоріями, тобто взяти й переносити довільно, на догоду тій чи тій богословській чи немовби богословській думці, поняття походження від однієї іпостасі до іншої. Він пише, що якщо піти таким шляхом, то можна стверджувати, що не Син народжується від Отця, але Отець від Сина. Висновок він робить такий: “Але якщо походження Духа не може бути визнаним а ні спільною, ані особистою властивістю, тоді у Трійці і взагалі нема походження Святого Духа”.

Ось ті аргументи, наведені святителем Фотієм, у цілому нелегкі для сприйняття. Але тут важливо вникнути в них і сприйняти їх з усією серйозністю. Саме тому, що догматичні переживання Православної Церкви мають бути основою благочестя й аскетики; в полеміці ж із західними сповідуваннями не слід спиратися на акти історичної несправедливості, внесені католиками й протестантами відносно православних, чи, наприклад, особистої нечистоти представників західних сповідувань, зокрема римських пап. Треба виходити з догматичної неслушності, що корениться в інослав’ї. А докази, що їх наводить святитель Фотій, якраз і свідчать про його дуже глибоке догматичне усвідомлення згубних наслідків “філіокве”. Пізніше, після так званої справи Фотія, вчення про “філіокве” неодноразово було предметом суперечок між католицькими та православними богословами.

У роки, що настали за уніатським II Ліонським Собором (1274), коли святоотцівські тексти перекручено тлумачилися латинофілами, Константинопольський патріарх Григорій ІІ Кіпрський (1283 – 1289), добре уточнив їх значення: “Дух має своє досконале буття від Отця, Котрий є єдина причина, з котрої Він виходить разом з Сином Своїм, у властивий Йому спосіб, з’являючись одночасно через Сина, через Нього при Ньому сяючи, так само, як світло виходить від сонця разом з промінням, сяє і з’являється через нього і при ньому і навіть від нього”. Зрозуміло, коли декотрі говорять, що Дух Святий походить від обох, тобто від Отця і Сина, чи від Отця через Сина, чи що Він з’являється, чи сяє, чи виходить, чи існує з сутності обох, то все це не значить, що вони визнають, що буття Духа Святого походить від Сина так само, як від Отця Справді-бо, вода, яку черпають з річки, існує з неї; так і світло існує з променя. Але ні ті, ні інші тобто ні світло, ні вода не мають причиною свого буття ці дві речі: промінь чи річку. Справді, вода існує з джерела, з якого вона, існуючи, проливається; а світло існує від сонця, звідки воно, отримуючи своє сяйво, світиться разом з променем і через нього виходить”. У ХІV ст. подальший розвиток вчення про походження Святого Духа зробив свт. Григ. Палама, написавши “Лист до Акіндіна”, де виклав своє учення про нетварні енергії. Цей лист був перекладений російською мовою (був і давньослов’янський переклад), про нього багато писав покійний протопресвітер Іоанн Мейєндорф. Згідно з свт. Григорієм Паламою “Святий Дух, як Іпостась, виходить тільки від Іпостасі Отця, єдиного джерела Божества. Адже діяльність Святого Духа, енергія виходить і від Отця, і від Сина, і від Нього Самого, як єдиний вираз діяльності Божественної сутності. Нетварне ж світло є світло Святого Духа, сяйво його від Сина є Одкровення Сина. А до кого ж у вічності спрямоване це сяйво? До Отця”. І тут у православному контексті він повторює слова Августина про те, що Дух Святий є любов Отця і Сина, що їх єднає. В такому енергетичному розумінні цих слів вони будуть цілком православними.

Роль вчення “філіокве” у процесі розділення церков.

В історичному плані розбіжності між Сходом і Заходом з приводу вчення про “філіокве” мали тривалий і складний розвиток, що відіграв значну, якщо не вирішальну , роль у процесі розділення Церков і їхніх подальших стосунків.

Виникнувши у V ст., це вчення не одразу набуло визнання навіть серед ієрархів Західної Церкви. Рішуче чинив опір тому, аби додати в Символ віри “філіокве”, наприклад, папа Лев (795 – 816), незважаючи на тиск імператора Карла Великого. На доказ свої лояльності папа звелів написати на двох срібних дошках текст Символу віри без слів “і Сина” грецькою і латинською мовами і встановити ці дошки в соборі св. Петра у Римі, з надписом: “Я, папа Лев, зробив це з любові до православної віри і задля її збереження”. Такою була тоді позиція Римського єпископа, котрий ще не ставив себе вище Вселенської Церкви.

Однак з другої половини ІХ ст. римські папи починають однозначно підтримувати змінений Символ віри. Поряд з іншими причинами, а саме вченням про “філіокве” був викликаний розкол між Сходом і Заходом за патріарха Константинопольського Фотія. Бодай запобігти його подальшому розвитку у 879 р. в Константинополі відбувся так званий Великий Свято-Софійський Собор, який прямо осудив внесення будь-яких додатків у Символ віри. Іоанн ІІІ, що посідав тоді папський престол, висловив при цьому згоду з патріархом Фотієм. Римська церква певний час зважала на визначення цього Собору. Але на початку XI ст., коли Рим і папський престол опинилися під владою німецького імператора, останній, спонуканий антивізантійськими настроями, усе таки спонукав папу Бенедикта VІІІ внести додаток у Символ віри (1014). Коли у 1054 р. відбулося формальне розділення Західної і Східної Церков, легат папи Лева ІХ в Константинополі вже звинувачував греків у тому, що вони неначебто викреслили слова “і Сина” з тексту Символу віри. Собор у Барі (1098) під головуванням папа Урбана II також оголосив єрессю відмову від “філіокве”.

Остаточне вчення про “філіокве” було сформульовано й догматизовано католиками у 1438 р. на сумновідомому Фераро – Флорентійському Соборі, який проголосив унію, тобто приєднання Східних Церков до римського католицизму на умовах останнього. З-посеред інших цю унію підписав і митрополит Ісідор Київський, котрий згодом був прогнаний з Москви і закінчив своє життя кардиналом Римо-католицької Церкви.

В подальшому зусилля прихильників унії були спрямовані на те, аби переконати православних, нібито давні святоотцівські формулювання передають і “філіокве”, але тільки іншими словами. Таким чином, його заперечення після проголошення догматом розцінювалося як єресь. Перед лицем таких спроб православні богослови постійно стверджували, що в очах усього Передання і без августинівської та латинської спадщини Син ніяким чином не є причиною іпостасного буття Святого Духа і що ця відмінність торкається самих основ віри. Саме таке загальне розуміння Церкви було висловлено Окружним посланням східних Патріархів (1848).

“... Єдина, Свята, Соборна й Апостольська Церква нині знову сповіщає соборно, що ця впроваджувана думка, нібито Святий Дух походить від Отця і Сина, є справжня єресь і послідовники, хто б це не був, – єретики. А громади, що утворюються з них, – єретичні і будь-яке духовне богослужбове спілкування православних дітей Соборної Церкви з ними – беззаконня”.

Глибинна причина заперечення православними богословами “філіокве” полягає у тому, що це вчення приватне, належить блаженному Августинові і традиції, що йде від нього, чужій загальному вченню отців Давньої Церкви, і воно ніколи не було визнано церковною повнотою. Воно також ніколи не входило у скарбницю віри, що передається Церквою, критерій якої, згідно з Св. Вікентієм Леринським, є те, “чому вірили завжди, скрізь і всі”.

Для того, аби особисте вчення Августина звести до догмату віри, необхідно було замінити цей загальновизнаний критерій іншою, явно неправославною екклезіологічною доктриною, яка ставила папу римського вище від Вселенських Соборів, вище від самої Вселенської Церкви.

Наприкінці XX ст. намітилась певна тенденція до стриманішого сприйняття filioque самими католиками; у 1996 р. папська Рада з питань християнської єдності видала схвалений папою Іоанном Павлом II циркуляр, згідно з яким тріадологію, зокрема вчення про Самого Духа, треба розуміти й трактувати так, аби вона не суперечила вченню давніх Східних отців. Це звичайно неабияке зрушення. А з другого боку ми повинні очікувати й більшого; і не тільки проголошення можливості цих двох трактувань: філіоквістської і нефіліоквістської, а відмова від filioque як від богословської доктрини, як від догмату католицької віри, дозволить вважати це питання знятим, як питання, що розділяє.