9.2 Константинопольський Свято-Софійський собор 879 року.

Фактом найбільшого значення в історії боротьби православ’я з римським католицизмом, що зароджувався, був собор 879 року, що його багато православних каноністів розглядають як вселенський. Цьому соборові передували загострені до крайнощів стосунки між римським престолом та патріархом Ігнатієм, який знову вступив на Константинопольський престол після державного перевороту у 867 році й усунув Фотія від управління церквою. Конфлікт між патріархом Ігнатієм і папою Адріаном ІІ через церковну юрисдикцію на Балканах почався одразу після собору 869-70 року. Папа став погрожувати Ігнатієві крайніми заходами, але не встиг виконати їх, оскільки у 872 році помер. Його наступник папа Іоанн VІІІ (872–882) відзначався своїм миролюбним ставленням до Сходу, але й при ньому, як не дивно, у стосунках між римським престолом і патріархом Ігнатієм не сталося ніяких покращень. Справа схилялась до нового розриву. Зважаючи на цю можливість, у 877 році папа посилає в Константинополь своїх легатів, єпископів Павла і Євгенія, аби востаннє спробувати вплинути на Ігнатія. Коли легати були в дорозі, до Риму надійшла звістка про смерть Ігнатія, і про повернення на патріарший престол Фотія; того самого Фотія, котрий близько десяти років тому був позбавленим сану й підданий анафемі Миколаєм І, а потім Адріаном ІІ, та їх соборами і котрий, своєю чергою, піддав анафемі разом з собором 867 року папу Миколая. Ця звістка, мабуть, була сприйнята папою Іоанном з неабияким задоволенням. У Римі у Фотія були не тільки противники, але й друзі. Одразу ж навздогін за двома легатами папа послав кардинала Петра з особливим наказом, аби, з огляду на новий стан справ, налагодити стосунки з Фотієм. Папа надіслав дружні листи самому Фотієві, василевсові, східним патріархам і напоумлення тим, хто ще і далі не визнавав Фотія патріархом.

Тоді й трапилась сприятлива нагода скликати всецерковний собор для ліквідації решток церковної смути, викликаної діями пап Миколая І і Адріана І і для відновлення єдності між Сходом і Заходом на православно-кафолічних засадах.

Ha собор, крім легатів папи Іоанна, прибули представники східних патріархів. Загальна кількість єпископів досягала цифри 380, так що за числом учасників Константинопольський Св. Софійський собор перевищував всі вселенські собори, за винятком Халкидонського. “Собор, скликаний Фотієм, – говорить відомий римо-католицький історик, кардинал Гергенрете, – являв справді разюче видовище, якого не бачили з часів Халкидонського собору”. Собор відкрився у листопаді 879 року у храмі Святої Софії.

На першому ж засіданні кардинал Петро заявив, що папа Іоанн вважає Фотія своїм братом і що легати прибули, аби відновити мир і спонукати схизматиків (противників Фотія) до єдності. Хоча й ті звертаються до Риму, сподіваючись дістати там підтримку – їх надії марні. При цьому кардинал вручив Фотієві дарунки Іоанна – стихар, фелон, омофор і сандалії.

На соборі були зачитані листи від папи. Звертає на себе увагу різкий лист папи, адресований противникам Фотія. Справжність цього листа сучасними римо-католицькими істориками визнається і не підлягає ніякому сумніву. Іменуючи групу крайніх ігнатіан, противників Фотія, “схизматиками”, “злочинцями”, котрі осмілюються роздирати нешитий хітон Христовий”, папа Іоанн закликає їх підкоритися Фотієві, і з’єднатися з Церквою, погрожуючи їм у противному випадку церковними карами. Копія цього листа збереглася (у Ватіканських реєстрах – під № 3274 за другим вид. Jaffe). Зворушливе примирення самого Ігнатія з Фотієм відбулося, як відомо, під час другого патріаршества Ігнатія.

Учасники собору з ентузіазмом прийняли звістку про те, що папа визнав недійсними постанови Константинопольського собору 869 – 70 року, який діяв, як ми бачили, в Римо-католицькому дусі за вказівкою папи Адріана ІІ і, звичайно, зі свого боку, осудили цей собор.

На передостанньому засіданні була прийнята сувора постанова проти спроб внесення в символ віри додатку filioque.

У 1-му канонічному правилі цього Свято-Софійського собору говориться: “У перевагах , що належать святійшому престолові Римської церкви і її голові: нехай не буде жодної новації ані тепер, ані в майбутньому”. Згідно з цими правилами “італіанські” клірики, відлучені папою Іоанном, де б не перебували, не можуть прийматися у спілкування Фотієм, так само клірики, відлучені патріархом Фотієм, не повинні прийматися в спілкування папою Іоанном.

Одностайні схвальні вигуки на соборі в честь папи Іоанна та патріарха Фотія були яскравим виразом радості Церкви про відновлення православної однодумності і церковної єдності. Тільки найзапекліші противники Фотія (Митрофан Смирнський, Стиліан Неокесарійський та ін.) і після собору продовжували свою малокорисну для Церкви справу; вони осудили і самого папу Іоанна VІІІ за спілкування з Фотієм. (Митрофан Смирнський примирився з Фотієм значно пізніше, а Стиліан Неокесарійський, як декотрі припускають, лише після смерті Фотія змінив своє ставлення до пам’яті патріарха).

Дані про засідання собору 879 – 80 року ми черпаємо з протокольних записів, які збереглися на Заході: рукопис Ватіканський, два рукописи Мюнхенські (характерний заголовок в одній з них ) Practica tes agias sinodu ipo Fotiu epi enosi tes tu Theu agias ke apostolices ecklesias; збірник канонів кардинала Деусдедіта (кін. XI ст.). У нас, у Православній Церкві, собор 879 – 880 року відомий насамперед за його трьома канонічними правилами, що увійшли до Книги правил. Діяння собору у нас були опубліковані Досіфеєм Єрусалимським в (Tomos caras, Римник, 1705 невдовзі після появи аналогічної публікації у західному виданні). Важко переоцінити значення Константинопольського Свято-Софійського собору, що його колись досить авторитетні православні каноністи причисляли навіть до ряду вселенських! “Вселенським” він іменується і в 1-му своєму правилі. Його природно було б назвати Великим Софійським, на відміну від діаметрально протилежного йому за напрямком, і якого, як ми знаємо, бойкотували більшість єпископату і зрештою осудила Церква: мова йде про Малий Софійський, що відбувся в тому ж самому храмі десятьма роками раніше.

Другий Софійський собор став чинником, що стримував самодержавні тенденції Риму й утверджував православну екклезіологію. Недарма згодом папа Климент ІІ (ХІ ст.) на цьому соборі бачив головну причину “схизми”.

Нам не може видатися дивним, що згодом, після відродження й утвердження на Заході ідеї папського самодержавства, римо-католицька сторона робила багато чого такого, аби применшити значення нього собору. Відомий Аляцій (ХVІІ ст.) намагався навіть довести, що собору 879 – 880 р. взагалі не було. Нині ще декотрі Римо-католицькі історики ставлять під сумнів факт 6-го і 7-го засідання цього собору, вважаючи теоретично неможливим для папи і його легатів участь у такому рішучому осудженні filioque . Учений августинець М. Жюжі, професор Латеранської понтифікальної семінарії в Римі, з цього приводу слушно зауважує, що 6-е і 7-е засідання – це ще нічого, бо до цього і Лев ІІІ рішуче не допускав внесення filioque в символ віри, що, однак, не заважає римо-католикам бачити в цьому папі прибічника учення про подвійне походження Св. Духа; значно гірше для римо-католицької свідомості стоїть справа з 1 – 5-ми засіданнями: на них був осуджений собор 869 – 70 року (Малий Софійський), що висловлював волю папи Адріана ІІ і до нині зачислюваний Римо-католицькою церквою до вселенських.

Не дивує особливо й те, що у церковних істориків Заходу (і не тільки Заходу), до недавнього часу була у вжитку версія про те, що сам папа Іоанн VІІІ, розібравшись у всьому, як слід, виступив рішучим противником собору 879 – 80 року (Великого Софійського) й особисто урочисто виголосив нову анафему на Фотія у лютому 881 року (кардинал Гергенретер) та ін.

У підручнику Євграфа Смирнова, за яким багато десятиліть вивчали церковну історію кадри нашого духовенства, вимальовується така картина: “Папа Іоанн VІІІ, отримавши соборні акти й довідавшись, що його вимоги не виконані, з пересердям зажадав від імператора, через легата Маріна, знищити постанови собору. Маріна за зухвалі пояснення в Константинополі посадили у в’язницю. Тепер папа ясно побачив, що Фотій не зробить йому ніяких поступок, і не підкориться його впливові, і тому він піддав його новому прокляттю. Знову почалась полеміка між Константинополем та Римом, знову почалися чвари. Наступні папи також піддавали Фотія прокляттю, так що всіх папських проклять, що спіткали його, налічують до 12. Розрив між церквами почався” (Вільна, 1907, стор. 368).

Версію про анафему на Фотія, виголошену папою Іоанном VІІІ “у храмі св. Петра з євангелієм в руках, у присутності численного люду”, повторює і візантолог А. Васильєв (Лекції з іст. Візантії, т.1, Петроград, 1917, стор. 368). Ці розповіді, що мали колись певну мету, про відміну Іоанном VІІІ постанов собору 879 – 80 року і про нову анафему на Фотія, сучасний Римо-католицький церковний історик проф. Є. Амман, головний редактор монументальної богословської енциклопедії (Dictionnaire de Theologie catholique) називає “чистісіньким романом”, а проф. Ф. Дворник – “історичною містифікацією” (The Phoetaen. Schism. Cambridge, 1948).

Взагалі, відзначмо, що сучасні Римо-католицькі історики, у висвітленні цього і багато такого, злободенного, з питань церковної історії, часто, – віддаймо їм належне, – виявляють неабияку наукову сумлінність й об’єктивність.

Один з найпильніших дослідників цієї епохи, чеський Римо-католицький священик Ф. Дворник сформулював свої висновки з цього питання так: “чим довше ми вивчаємо історію цього періоду, тим більше переконуємося в тому, що папи від Іоанна VІІІ до Іоанна ІІ не змінили своєї політичної лінії відносно Сходу, вдаючись до особистих почуттів. Папська політика продовжувала лінію пряму, почату великим Іоанном VІІІ, надихану ідеєю виправлення визнаних помилок і збереження єдності всієї Церкви” (Dvornik. Etudes sur Photios, Byzantion, 1935, XI)

Відзначмо, що висновками Дворника цікавився покійний патріарх Сергій. Він писав одному з своїх знайомих за кордоном: “Дуже заінтригували Ви мене відкриттями Дворника про патріарха Фотія. Чи не можете роздобути хоча б тези цієї вченої праці і прислати мені. Був би Вам дуже вдячний.” (Патр. Сергій і його духовна спадщина. Москва. 1947, стор. 74).

Цікаво з вище викладеним порівняти тон висловлювань самого Фотія про папу Іоанна, що відносяться до останнього періоду життя патріарха, коли Іоанна VІІІ вже не було в живих.

Стверджуючи у листі патріархові Аквілейському учення про єдине походження Св. Духа, Фотій посилається на легацію “що у святих папи Іоанну – Tu en agiis papa.

У “Містагогії” Фотія читаємо: “Відносно мого Іоанна, – так, я можу назвати його так з ряду причин, і тому, що він більше, аніж котрийсь інший, підтримав мою справу, – то цей Іоанн, мужній духом, мужній у благочесті, у непримиренності до неправди й нечестя, котрий тямить у священних законах і в політичних справах, здатний ставити все на своє місце, саме він через своїх легатів підписав соборні постанови, які стосуються символу...” Цей благодатний святитель римський через своїх вельмишанованих і освічених представників Павла, Євгенія й Петра, приймаючи на соборі, що відбувся в наш час, символ віри у згоді з Кафолічною Церквою і з своїми римськими попередниками, забажав підтвердити рішення цих світлих і дивних мужів думкою, устами й підписом священних рук».

Об’єктивний внесок папи Іоанна VІІІ у справу захисту православ’я треба відмітити з удячністю. Наскільки глибокою була відданість папи ідеям православної церкви і чи повністю він подолав у своїй свідомості спокусливу для кожного папи римську концепцію єдиновладдя – це питання окреме, значно складніше.

Декілька слів про ставлення Іоанна VІІІ до діяльності Кирила й Мефодія. У 870 році, тобто ще до рукопокладення Іоанна на єпископа Римського, Мефодій був ув’язнений архієпископом Зальцбурзьким. Звільнення настало за наполяганням Іоанна VІІІ, котрий, однак, тоді благословив проповідь слов’янською мовою, а заборони на слов’янську літургію не зняв. У 879 році, у зв’язку з новими звинуваченнями, Мефодій був викликаний до Риму. Тут йому вдалося домогтися відміни цієї заборони.