11.2 Римо-католицька Церква як абсолютна монархія.

Гріховний розрив з Православними Церквами Сходу не міг не відбитися на подальшому ході історії Римської Церкви. Упродовж століть спостерігається поступовий відхід її від православного способу життя церковного і православного способу мислення.

Після остаточного відпаду від православ’я (1054 р.). Римо-католицька Церква, продовжує триматися думки про свою непогрішність і про владу римського папи над Церквою. Ніким і нічим не стримувана, вона доводить це вчення до найкатегоричніших та найкрайніших висновків.

Стверджується думка про можливість розвитку догматичного учення і в зв’язку з цим проголошуються нові, невідомі Давній Церкві, догмати; в результаті в ученні багато чого наповнюється чужим для богослів’я цієї Церкви змістом.

Активну діяльність з оновлення щойно відпалої від Православ’я Римо-католицької Церкви розвинув папа Григорій VІІ (1073-1085). Він наполегливо прагнув централізувати Церкву, зосередити право церковного законодавства в руках папи і підкорити митрополію Римові.

Саме він чітко сформулював ідею ототожнення папи з Церквою і його ролі як представника апостола Петра, котрому Бог дав владу в’язати й розв’язувати і на землі і на небі, нікого не виключаючи з-під його влади».

Так званий Диктат папи Григорія VІІ визначає владу папи такими положеннями: тільки папа може скидати єпископів (пункт 3): тільки папа може користуватися імператорськими регаліями (пункт 8): царі повинні цілувати папі ноги (пункт 9): папа може скидати імператорів (пункт 12): він не може бути осудженим ні від кого (пункт 19) Римська Церква ніколи не помилялася і, як свідчить Письмо, не може помилятися (пункт 22): Римський першосвященик, законно поставлений, безсумнівно стає святим за заслугами св. Петра (пункт 23).

Приписавши, таким чином, собі необмежену владу “на землі і небі”, Григорій VІІ оголосив своїй пастві: “З огляду на цю владу я забороняю іменем Всемогутнього Бога Отця, Сина і Святого Духа королеві Генріху, синові імператора Генріха, урядувати Німецькою та Італійською імперією... Я звільняю всіх християн від клятви вірності, яку вони йому склали чи складуть у майбутньому, і забороняю їм визнавати його в подальшому королем”. Як бачимо, папа перекручує тут богословський смисл права ключів і використовує це право як засіб політичної боротьби. Так само чинять і його наступники.

Непослух папі прирівнювався до відпадіння від християнства чи ідолослужіння. Походження держави гріховне, і державна влада бере початок від злочинців, котрі встановили її за намовою диявола. Визнаючи, тим не менше, божественність як “священичої”, так і “царської влади”, Григорій VІІ вважає за необхідне їхнє єднання, причому ставить першу вище другої, як Церкву вище держави.

Христос зробив Петра князем над царствами світу (princeps super regna mundi), і цю владу Петро передав папам. Звідси – претензії папи на підпорядкування Римові ряду європейських держав і на верховну владу над іншими державами. Кінцевим ідеалом папи Григорія VІІ є, таким чином, теократія.

Так само енергійно папа Григорій VІІ намагався діяти у справі поширення впливу папізму на Сході. До цього часу відноситься ідея очолюваного папою хрестового походу (1074) з метою завоювання Гробниці Господньої.

Так складалися основи перетворення Римо-католицької Церкви в потужну абсолютну монархію. Рим з самого початку спрямовує свою енергію на вироблення залізної організації, яка в середні віки підкорила папському престолові всю Західну Європу. Ритуалізм, клерикалізм, непохитна влада церковної ієрархії сформувалися у цій школі мистецтв керувати людьми. Тільки скликані в статусі Вселенських Собори Пізанський (1409), Константський (1414 – 1418) і Базельський (1431 –1438) відкинули монархічний примат Риму й підпорядкували його у справах віри Соборам.

Переживши епоху Реформації, Католицька Церква залишилася вірною собі: влада, панування, дисципліна, як і раніше, становили її основну рису.

В 1870 р. ця особливість знайшла свій найвищий вираз у догматі папської непогрішності, що означав просту річ: Roma locuta, causa finita (“Рим сказав своє слово, справа кінчена”).

Боротьба різних поглядів, що мала місце з початку існування християнства, визначила необхідність чіткого підходу до допустимих засобів впливу на ідейних противників. У цьому питанні рано склалося чітко визначена відмітність між Сходом і Заходом ще задовго до формального розділення Церков. Східні Церкви на протязі всієї своєї історії зберегли засаду Давньої Церкви про недопустимість примусу у вирішенні питань віри.

Для свідомості перших християн примус у справах віри був взагалі незнайомим. Св. Афанасій Великий (293 – 373), очолюючи боротьбу Східної Церкви з аріанством, учив, що визнанням істинної релігії є те, що вона нікого не примушує, як і чинив сам Христос. Переслідування ж за віру є винахід сатани. Отці Церкви для вияву належного ставлення до Єретиків наводять притчу про пшеницю і бур’ян і напоумлення, що його дав Христос апостолам, коли вони хотіли викликати вогонь з неба й кинути на тих, хто не хотів Його прийняти.

Церковними канонами (27-е апостольське правило і 9-е Повторного собору) категорично забороняється застосування фізичних заходів впливу у Церкві, а вбивство, навіть невільне, згідно з канонічними правилами, робить людину недостойну священичої благодаті 5-е правило Григорія Ніського). Тому у свій час патріарх Михайло Керуларій писав проти носіння й застосування зброї західним духовенством. Однак папи після відпаду від Православ’я, нехтуючи правила Церкви, широко застосовують у боротьбі з єресями метод залякування. Смертна кара для єретиків була встановлена другим Латеранським Собором, який вважався у римо-католиків Вселенським (25-е правило – 1139р.). Третій Латеранський Собор (1179) поклав в обов’язок католикам під страхом відлучення доносити церковним властям про єретиків та їхніх покровителів. Характерно, що папа Інокентій ІІІ (1196 – 1216) почав особливо широко вдаватися у боротьбі з єретиками до фізичної сили, називаючи себе вже не намісником Петра, а намісником Христа (Vicarius Christi).

Іншими були практичні погляди Заходу. Ще у часи Августина (ІІІ – ІV ст. у напруженій боротьбі з донатизмом з догматичних питань склалося знаменне правило, якому судилося набути широкого застосування в історії католицизму й папства. Спочатку він був прихильником ідейної боротьби з противниками – словом і пером, диспутами і посланнями. Але впертість донатистів, поряд з усвідомленням великої важливості збереження єдності в християнстві, привело Августина до визнання права й обов’язку для Церкви користуватися владою примусу з боку держави, аби примусити заблудлих підкоритися й з’єднатися з правовір’ям (compelle intrare). Так отримав санкцію принцип насильства у справах віри. Вічні стосунки людини до Бога кристалізуються у формі тимчасової правової категорії – каральної влади.

Коли наприкінці XI ст. у Західній Церкві запанувала папська система з її хибною концепцією церковності, що призвело до уподібнення Римської Церкви до царств світу цього, тоді на відхилення від віровчення стали дивитися з чисто юридичного погляду. Єресь тепер вважалася образою величі Божої, і до неї застосовувалися постанови римського права про образу величі. На початку XII ст. за папи Інокентія ІІІ Римо-католицька Церква офіційно утвердила інквізицію, яка стала однією з найпохмуріших сторінок її історії. Спочатку вона слугувала засобом боротьби з єретиками-альбігойцями. У 1232 р. папа Григорій ІХ оформив інквізицію у постійну установу, чиєю метою був розшук, суд і покарання єретиків. На посади інквізиторів призначалися здебільшого монахи ордену домініканців, “котрі уміли добре переконувати тих, хто відпав від Церкви”.

Спочатку інквізиція носила характер судової інституції, але поступово інквізиторські трибунали ставали осідлими, а у володінні інквізиторів з’явились численні земельні володіння. Царина діяльності інквізиторів, організація їхніх судів і форми судочинства визначалися вказівками з Риму. На місцеве світське законодавство інквізиція не звертала уваги, що було узаконено буллою Інокентія ІV від 1252 р.

Прибувши на місце призначення, інквізитор звертався до населення з закликом каятися і називати імена єретиків: ті, що зробили це протягом “пільгових днів”, підлягали лише церковному покаранню, всі інші піддавалися тяжким карам. Судочинство було таємним: звинувачений не знав імен свідків, їхні свідчення давалися йому у скороченому вигляді, аби він не міг вгадати, хто виступив проти нього свідком.

Звинувачений був зобов’язаний говорити всю правду й указати на учасників злочину. Для роздобуття зізнань трибунал міг вдатися до тортур. Жорстокість застосованих інквізицією катувань та тортур не мала меж: кайдани, голод, розтягування тіла на особливому станку, саджання на палю, катування водою й вогнем, “іспанський черевик”.

Виправдувальний вирок був украй рідким явищем, за відсутності складу злочину зазвичай приписувалася церковне покаяння. Найчастішим покаранням було примирення з Церквою, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням певних прав як винного, так і його найближчого потомства й ув’язненням. А тих єретиків, котрі опиралися, – їх присуджували до смертної кари на вогнищі, причому, в останній момент тих, хто каявся, душили, а потім спалювали.

Урочистий публічний акт осудження (аутодафе) починався загальною проповіддю, на другий день смертний вирок підлягав виконанню. Скаржитися на рішення інквізиції фактично не було змоги, навіть папський легат не мав права втручатися в її справи. Особистість інквізитора була недоторканою.

У період розгулу жорстокості середньовічної інквізиції не могло не постати питання, яка моральна оцінка участі інквізиторів-священиків у тортурах і катуваннях підозрюваних у єресі, чи не стають вони на певний час нездатними до священнослужіння. Однак папа Урбан ІV (1261 – 1264) особливою буллою заспокоїв тих, чиє сумління непокоїло таке поєднання священика й ката.

Конфісковане у єретиків майно й володіння ділилось між державою, духовенством та інквізицією і приносило немалий доход. Інквізиція відіграла значну роль в боротьбі з іудаїзмом та мусульманством, а в подальшому також з протестантизмом.

Нову епоху в історії інквізиції почав папа Павло III в 1542 р., заснувавши для інквізиторів централізоване управління – “Священну конгрегацію інквізиції”, котра об’єднала і підпорядкувала папському центрові розпорошені до того інквізиційні трибунали. Її головним завданням була координація боротьби з єресями, і в першу чергу протидія поширенню протестантизму. Паралельно з конгрегацією інквізиції діяла і немовби доповнювала її конгрегація індексу заборонених книг. Перший список (індекс) заборонених книг був опублікований у 1557 р., останній – в 1995 р. До індексу вносились книги, що їх католикам не можна було ані читати, ані зберігати під загрозою відлучення.

Конгрегація інквізиції вела напружену діяльність, яка не виключала, наскільки була змога, і таких заходів, як передача “світській руці” осуджуваних на смерть за єресь чи відьомство. До початку ХІХ ст., від цих методів довелося відмовитися. Змінилась і назва цієї інституції: вона стала офіційно називатися (“Свята служба”) (sanctum officium), яка була активною до останнього часу. Це вона видала у 1949 р. декрет про відлучення тих, хто співробітничав з комуністами, а в 1959 р. інструкцію, яка забороняла діяльність “священиків-робітників”.

У 1967 р. із загальною реформою Римо-католицької Церкви після II Ватіканського Собору конгрегація отримала новий статус – вірознавчої організації. Її метою було декларовано сприяти розвиткові богословської науки. До завдань конгрегації нині входить піклування про чистоту католицького віровчення, освіти й преси, осудження книг певної категорії, суд у справах, що торкаються злочинів проти віри тощо.

Ще одним з узагалі недозволених з християнського погляду засобів боротьби Римо-католицької Церкви з її ідеологічними противниками й відступниками був інтердикт, один з видів духовної “цензури” чи “лікувальних покарань” (poenae medicinales). Він полягав у забороні звершення богослужень, таїнств і християнського поховання осіб і територій, які підпадали під нього. Розрізняють інтердикт місцевий, приватний та змішаний, що охоплював будь-яку територію, і яку вибере для перебування особа, яка підлягає інтердиктові. Загальний місцевий інтердикт поширюється на округи – від села і замку до держави, приватний місцевий інтердикт – на окремі храми й приміщення. Загальний особистий інтердикт охоплює цілі категорії осіб, приватний – чітко вказані особистості. Нарешті, за змістом заборони інтердикт може бути повним і частковим.

Упродовж ХІ-ХІІІ ст. інтердикт був страшною зброєю в руках єпископату та папства у боротьбі за вільності і примат Церкви над державою. Наштовхуючись на зростаючу опозицію мирян і визнавши усе ж несправедливість кари, що й зачіпала невинних, інтердикт поступово втратив свою гостроту і до початку ХVІІ ст. практично перестав існувати.

Римо-католицька Церква дедалі більше ставала схожою на світську державу. Одним з свідчень такого обмирщення були очолювані нею військові експедиції, відомі під назвою хрестових походів. Вони проводилися в ХІ-ХІІ ст. і були спрямовані в основному на Схід спочатку проти мусульман, а потім також проти єретиків та язичницьких племен. Їхньою метою було не тільки визволення Святої землі і Гробу Господнього від мусульман, але й підкорення папі православного Сходу. Проповідь хрестових походів мала на Заході неабиякий успіх серед різних прошарків населення: від обтяжених соціально-економічними умовами нижчих прошарків суспільства до представників лицарства, котре не знаходило застосування своїм силам. Ті, хто давав обіцянку іти зі зброєю проти невірних, мов пілігрими приймалися Церквою під її захист й отримували ряд пільг і відпущення гріхів (за умови, що ними керує благочестя, а не прагнення до придбання багатств чи почестей). Криваві хрестові походи на Святу землю зазнали невдачі, але вони ясно показали характер інтересів Римо-католицькоі Церкви на Сході і моральні вади хрестоносців, котрі ставили на перше місце часто політичні й особисті цілі на шкоду вищим ідеям.

Підсумком четвертого хрестового походу в 1204 р., було взяття Константинополя, його варварське сплюндрування, блюзнірство над православними святинями і багаторічне утвердження латинян на Сході.

Справедлива оцінка цього історичного періоду, що став яскравим підсумком проведення в життя монархічних ідей римського католицизму, належить вже неодноразово згадуваному прот. А. Шмеманові: “Але це тільки вершина, тільки найефективніший вияв ненависті, чим наповнена ця тривала зустріч двох розділених половин християнського світу. Тоді розділення Церков перестало бути суперечкою ієрархів і суперечкою богословів. “Латинство” на Сході і “греки” на Заході стали синонімами лиха єресі, ворожнечі, лайливим словом. Зустрічалися тепер уже не ієрархи, а народні маси і в їхній психології розділення перетворювалося на стихійну ненависть, у якій вірність своїй вірі, образи за глумління над своїми святинями змішувалися з елементарним неприйняттям усього чужого, без розрізнення в ньому хорошого від поганого”. (6).

Остаточно сформований у XII ст. монархізм Римо-католицької Церкви в наступні століття наполегливо підтримувався й зміцнювався ієрархами. Самі Вселенські Собори Римо-католицької Церкви, що відбулися невдовзі після розділення, І Латеранський, 1123, І Ліонський, 1245, займаються не стільки богословськими, скільки політичними питаннями. У 1302 р. папа Боніфацій VІІІ видав знамениту буллу про право Церкви на світську владу і на володіння мечем не тільки духовним, але й матеріальним. Це випливало з проголошеного раніше одним з кардиналів принципу, що намісник Христа є земним і духовним владикою, і що Церква зобов’язана стинати подвійним мечем тих, хто не визнає її подвійної влади. Тому, коли папа знаходить народ, який забув Бога, “грішний від п’ят по тім’я”, він вважає за необхідне втрутитися: з огляду на обставини, висловлюючи співчуття чи вдаючись до залізного прута.

У ХІV ст. винятковим правом папи стає поставлення єпископів у Римо-католицькій Церкві. За нинішнім канонічним правом єпископська хіротонія в Римо-католицькій Церкві також може бути звершена тільки після одержання на це повноважень від папи. Це не відоме Давній Церкві становище призвело до того, що нині всі єпископи Римо-католицької Церкви є обранцями папи, вони – обранці, але не Церкви, як це було в давнину. А це веде до ще більшого зміцнення панування папи над Церквою.

У першій половині ХV ст. в Римо-католицькій Церкві була вчинена спроба обмежити абсолютну владу папи. Три великі Собори – Пізанський (1409), Константський (1414 – 1418) і Базельський (1431 –1443) проголосили положення про те, що Вселенські Собори вищі за папу і що папа може осуджуватись і скидатись Собором.

Це були так звані реформаційні Собори, які зробили спробу визнати за собою вищий над папами авторитет. Однак проголошена ними засада проіснувала у Римо-католицькій церкві недовго.

Ідея абсолютної влади римського монарха наполегливо проводилася у життя католицькими ієрархами, дедалі більше набуваючи характеру вимоги у безмежній, сліпій покорі, що доходила інколи до абсурду. Наприклад, знаменитий католицький богослов ХVІ ст. кардинал Балармін писав: “Верховний першосвященик у прямому й абсолютному смислі слова вище від Вселенської Церкви” (7). “Якщо навіть папа впав в оману, приписуючи пороки і забороняючи чесноти, то Церква, якщо вона не бажає згрішити проти сумління, зобов’язана була б вірити, що пороки – добро, а чесноти – зло... Вона зобов’язана мати за добро те, що він велить, за зло – те, що він забороняє” (8).

Дієвість учення про владу папи Римо-католицька Церква підтверджує й історично зовсім нещодавніми документами. У зводі канонічного права, опублікованому папою Бенедиктом ХV у 1917 р. говориться: “Римський першосвященик, наступник у приматі блаженного Петра, не тільки має першість честі, але й вищу й повну владу, юрисдикцію над усією Церквою, як у питаннях, стосовно віри й моральності, так і тих, що торкаються дисципліни й управління Церквою, розгалуженою по всьому світі” (9).