8.1 Розділення Римської імперії на Західну і Східну держави.Політичне становище Західної держави в ііі–vііі ст. Зазіхання пап на світську владу.

На початку 395 р. помер останній імператор об’єднаної Римської імперії – Феодосій Август. Царями він залишив двох синів – старшого Аркадія, на Сході, та Гонорія на Заході.

Віднині Римська імперія фактично назавжди була розділена на дві частини – Західну та Східну. Західна імперія, ослаблена і знекровлена, проіснувала ще вісімдесят один рік, знемагаючи від ударів сусідніх варварських племен. В 476 р. варвар Одоакр, вождь германських найманців, зажадав від імператора Ромула третину Італії для поселення своїх воїнів. Імператор відмовився задовольнити цю вимогу, на що у відповідь найманці зчинили бунт, проголосивши Одоакра князем Італії. Ромула було скинуто.

Східно-римська імперія, чи Візантія протрималася майже тисячу років, в багато дечому прийнявши естафету античного Риму і створивши свою оригінальну державність і культуру, яка поєднувала в собі риси греко-римського раціоналізму і східної деспотії. Остаточно ж економічне і культурне відокремлення Східної частини Римської імперії від заходу завершилося у 5-му столітті. Традиційно ж її історію ведуть від імператора Костянтина і заснування ним Константинополя.

У сфері ідеології дуже важливим було прийняття християнства. 30 квітня 311 р. август Галерій видав у Нікомідії едикт, який дозволив населенню визнавати християнство. Через два роки імператори Костянтин І та Ліціній опублікували аналогічний едикт в Медіолані, а в 325 р. Костянтин І, не прийнявши ще хрещення, головує на Нікейському соборі. В 381 р. християнство було проголошено релігією імперії.

Августом Сходу у 378 р. став Феодосій. На Заході ж імператором був Граціан. Однак останній невдовзі загинув від бунтівників-солдат, і Феодосій Великий, взявши у співправителі малолітнього брата Граціана, Валентініана ІІ, фактично залишився самодержцем. Феодосій зумів вгамувати вестготів, відбити набіги інших варварів і перемогти узурпаторів. Саме з цієї пори Захід і Схід, давно усвідомлюючи свої економічні і культурні відмінності, стали стрімко віддалятися одне від одного. Їх стосунки стали нагадувати стосунки ворогуючих держав.

Згідно із заповітом Феодосія Великого до Візантії після 395 р. відійшли найрозвинутіші території на Балканах, володіння Риму в Малій Азії, Месопотамії, Вірменії, Південному Криму, Єгипет, Сірія, Палестина і частина Північної Африки. А землі Західної Римської імперії до кінця V ст. увійшли до складу варварських королівств, більшість яких, щоправда, визнавала номінальне панування імператорів в Константинополі.

На Заході встановилася практика давати фактичним правителям – варварам титули патриціїв. А визнання західними варварськими правителями неперервності і законності Римської імперії, центром якої віднині став Константинополь, буде основаною рисою політичних та церковних змін протягом наступних століть аж до самостійного прийняття Карлом Великим у 800 р. імператорського титулу.

Вченні сперечаються про вплив, що його справляла присутність варварів на соціальні та економічні структури занепалої Імперії. Схоже на те, що таки масової експропріації римського майна, принаймні в Італії та Галії не було і що взагалі варвари до свого культурного злиття з римським суспільством жили на імперській території як іноземна армія, законно користуючись гостинністю країни. На початку таке розділення між римлянами та варварами виражалося і в законі, і в релігії.

Залишаючись в Римі – Вічному місті, тепер покинутому імператорами, - римські папи стали на Заході, символом римськості (romanitas). Вони перебували у постійних стосунках з Константинополем і служили передавачами імператорських законів та постанов. Однак папи, як правило, відмовлялися діяти лише як імператорські агенти, особливо після того, як східні василевси спочатку підтримали аріанство, а потім монофізитство, що вимагало від пап час від часу протидіяти Константинополю. В політичному вакуумі, створеним варварським завоюванням, папи в очах західного християнства були водночас і спадкоємцями святого Петра і намісниками імператора. Впевнені в тому, що відносно західних варварів виконують апостольську місію, вони стали вважати свою функцію у вселенській Церкві функцією управління. Так вже за часів папи Лева і потім Геласія для позначення їхнього авторитету стали вживати не тільки primatus (тобто духовна першість), але й prinсipatus, що до цих пір означало владу імператора. Підштовхувані обставинами, римські єпископи тепер розуміли свою роль як роль глави “тіла” (corpus) християн. Але це тіло не було лише духовним і сакраментальним організмом, як його розумів апостол Павло, воно стало конкретним організмом, визначеним законом, який піддавався загрозі, що виходила від варварів – аріан та вірознавчих вагань імператорів. Ця викликана історичними обставинами еволюція включила в себе відчутні зрушення в області екклезіології та есхатології. Папи не завжди були однаково категоричні в заявах про свою владу. Їхні претензії зустрічали протидію і на Сході, і на Заході. Однак справжні і дуже серйозні проблеми, пов’язані із зміщенням “першості” і князівської гідності, сакраментального єпископського служіння і політичної влади поширення місії та інтеграції в латинську культуру, з’являться лише пізніше і матимуть серйозні наслідки, особливо у стосунках між Сходом і Заходом.