Завдання до теми:

Чи можна пояснити авіньйонський полон пап тим, що в Західній Європі набувають сили незворотні процеси посилення світської влади у різних країнах?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

С. Г. Лозинский. История папства.

Лекція 16

16.1 Гуситський рух. Константський собор – його рішення та історичне значення для римо-католицькоЇ Церкви.Папа Мартін V.

Ян Гус народився у 1369 р. в бідній сім’ї. Йому з труднощами вдалося здобути освіту і вступити до Празького університету, який він відвідував з 1390 р. по 1396 р., пройшовши в ньому всі ступені до звання магістра. Двома роками пізніше він читав в університеті теологію, в 1400 р. був рукопокладений в сан священика, в 1401 р. призначений деканом філософського факультету, в 1402 р. – ректором. В тому ж році став проповідником у Віфлеємській церкві, де вирізнявся своїми полум’яними промовами.

Надиханий ідеями Уїкліфа, він почав закликати до церковних реформ. Його проповідь викликала невдоволення багатьох духовних осіб, які звинуватили його перед архієпископом в поширенні єретичних учень. Головними противниками Гуса виявилися німецькі теологи і філософи з Празького університету. Національна ворожнеча збіглась з розходженнями в богословських та церковних питаннях. Спираючись теоретично на Уїкліфа, - прихильника Платона, – Ян Гус був “реалістом”, німці ж захищали номіналізм і в 1408 р. винесли вирок основним ученням Уїкліфа.

Гус добився обмеження німецького впливу в університеті, на що у відповідь німецькі професори і студенти покинули Прагу і заснували університет в Лейпцігу. Всі ці події принесли Гусу повагу і любов чехів, вони побачили в ньому духовного вождя.

В 1411 р., коли Іоанн ХІІІ (1410 – 1415 р. р. антипапа) почав закликати до нового хрестового походу, Гус оголосив публічний диспут на тему: “Чи згідне з прямим смислом учення Христа, щоб на славу Божу і для спасіння християнського народу були підтримані папські булли про хрестовий похід?” Диспут мав величезний успіх – героєм його став Ієронім Празький поряд з Гусом.

Противники Гуса намагалися підвести його під обвинувачення в єресі, призначивши диспут про сорок п’ять тез Уїкліфа, до яких приєднали шість тез самого Гуса. Кардинал оголосив Гусу анафему і піддав інтердиктові всіх, хто його підтримував. Однак у Празі більшість населення підтримувало Гуса, і лише на вимогу чеського короля Вацлава він змушений був покинути Прагу.

В 1414 р. в Констанці під покровительством імператора Сигизмунда відбувся собор для розгляду вчення Гуса. Основним звинуваченням проти Гуса була підтримка ним ідей платонізуючого схоластичного реалізму, слідом за Уїкліфом. На Константському Соборі йому було також інкріміновано учення про обов’язкове причастя мирян під обома видами. Визнаний злісним єретиком, Гус був спалений, а через рік та ж доля спіткала Ієроніма Празького.

В ряді релігійних реформаторів Ян Гус посідає видатне місце. Православні богослови вважають його авторитетом в полеміці проти католицизму, протестанти – попередником Лютера, багато католицьких письменників пишуть про нього з величезною повагою (наприклад папа Пій ІІ). Чеський народ шанує його як свого найбільшого національного героя. Все це говорить про духовне багатство і високу моральність Яна Гуса.

Іскри вогнищ, що спалахнули в 1415 р. і 1416 р. в Констанці, запалили гуситські війни, які тривали з 1419 р. по 1436 р. Національні, релігійні та соціальні пристрасті дали поживу цім війнам.

В гуситському русі намітилися два напрямки: утраквіати – під обома видами чи калікстинці – чашники і таборити з іншого. Прибічники першого напрямку обмежилися вимогою вилучення церковних земель і причастя під обома видами (вином і хлібом), що служило символом християнської рівності між духовенством і мирянами.

Таборити, котрі об’єднали навколо себе найбідніші чи радикально налаштовані прошарки населення, вимагали повного здійснення ідеї Уїкліфа, включаючи соціальні реформи.

Приводом для початку гуситських війн послужила заборона урочистих процесій з причастям. Народ учинив опір забороні і напав на ратушу. Очолював бунтівників Ян Жижка, який став потім вождем гуситських армій. Папський легат у березні 1420 р. почав закликати до хрестового походу проти богемських єретиків. У відповідь на це калікстинці і таборити, об’єднавшись для спільної боротьби, перетворили Табор в неприступну фортецю. Армія хрестоносців, яка налічувала до ста п’ятдесяти тисяч чоловік, п’ять разів атакувала гуситів і щоразу відступала з величезними втратами.

У 1424 р. помер Жижка і його місце зайняв Прокоп Великий і Прокоп Малий, які вчинили ряд спустошливих походів у прикордонні німецькі країни, щоразу завдаючи поразки імператорським військам і наганяючи жах на німецьке населення. У битві біля Тауса в 1431 р. хрестоносці зазнали остаточної поразки, після чого папа і король були змушені шукати перемир’я.

Після тривалих обговорень на Базельському Соборі у 1433 р. був укладений мир, відомий під назвою “Празьких компактів”, за яким гусити отримали право отримували причастя під обома видами і вести службу чеською мовою.

Калікстинці та помірковані таборити задовольнилися досягнутим, але частина таборитів продовжувала боротьбу за радикальні реформи, зокрема соціальні. Тут зосередилися всі єретичні елементи, які не допускали ніякого примирення з Церквою. Зрештою 30 травня 1434 р. біля Липара (Богемія) вони зазнали поразки від хрестоносців, імператорських військ та калікстинців. Уцілілі таборити скоро знову взялися за зброю, але вже не являли собою серйозної загрози. У 1457 р. з них утворилась секта богемських і моравських братів, які відрізнялися миролюбністю і високою моральністю.

Єдиною надією, як і раніше залишалося скликання нового собору. Імператор Сигизмунд (1410-1437) спонукав Іоанна ХХІІІ бачачи в ньому законного папу, скликати Собор, який і був відкритий у Костанці в 1414 р.

Іоанн ХХІІІ відбув туди, будучи переконаним, що більшість прелатів будуть на його боці. Однак у Костанці він виявив, що це не так. Собор визначив новий порядок виборів: кожній так званій “нації” надавався окремий голос незалежно від числа учасників. Було утворено чотири нації: німецька (разом з поляками та угорцями), французька, англійська (разом з шотландцями), італійська (п’ята іспанська – взяла участь у Соборі лише в 1417 р.) та окремий голос отримала колегія кардиналів. Таким чином було ліквідовано перевагу численних італійських прелатів – прибічників Іоанна ХХІІІ. Крім того, було вирішено, що в даному випадку право місця й голосу в окремих націях мають не тільки єпископи, але й богослови – каноністи і представники князів.

Іоанн ХХІІІ бачачи, що його надії на утвердження в ролі папи на Соборі розвіюються немов дим, таємно покинув Констанцу, аби таким чином провалити майбутнє зібрання . Справді, багато хто вважав, що Собор не відбудеться, не міг же він закінчитися обранням четвертого папи. В цей складний момент Жан Жерсон, знаменитий канцлер Паризького університету і кардинал Петро д’Ай і зуміли підтримати єдність Собору. Вони пояснили, що Собор стоїть над папою, не потребує його авторитету і не може бути розпущений ним. Отже Іонна ХХІІІ було позбавлено трону. Зрікся престолу і Григорій ХІІ. Залишився Бенедикт ХІІІ. Умовляння Сигізмунда теж відмовитися від понтифікату не дали результату. Однак у справу втрутилися іспанці, які до цього підтримували Бенедикта, покинули його і Собор, таким чином, позбавив його звання без будь – якої небезпеки. Внаслідок цього іспанці почали брати участь в Соборі як п’ята нація. Кардинали на конклаві вибрали папою Оддо Колонна, який отримав ім’я Мартіна V. Отже великому розколові було покладено край.

Папа Мартін V почав з того, що всупереч очікуванням учасників Собору не прийняв багатьох декретів, які торкалися реформ, запропонованих Собором. Замість того, щоб дозволити учасникам Собору приписувати йому лінію поведінки, Мартін V почав укладати договори з окремими націями. В Італії він утвердив королеву Іоанну І (1414 – 1435 р.р.), а державу привів у порядок. Починаючи з цього часу, папа став немовби зразком незалежного монарха.

Константський Собор прийняв рішення про те, що на початку кожних шести років, а пізніше десяти років повинен збиратися Вселенський Собор.