1.3 Ставлення Православної Церкви до інославних конфесій.

Наведені вище слова святого Григорія Богослова містять у собі одночасно і ключ до розуміння позиції Православної Церкви щодо інославних братів – християн та їхніх догматичних помилок.

Православні християни не мають права викреслити з свого серця ту частину християнського світу, яка знаходиться за межами видимої спільноти Церкви, не відчувати біль і смуток від того, що християнський світ розколено і багато мільйонів людей перебувають поза повнотою Істини Христової.

Треба, однак, із слушністю визнати, що з-поміж католиків і протестантів нерідко трапляються люди, котрі являють собою приклад хорошого християнського життя, а декотрі моральніші, аніж багато хто з нас. Але коли ми погані, грішні, негідні, то це не тому, що наша Церква до цього веде і цього навчає, а тому що ми грішимо проти святості учення Вселенської Церкви Христової. А протестанти і католики можуть бути як християни не завдяки специфіці своєї конфесії, не завдяки тим нашаруванням, що нагромадилися і відокремили її від єдності Вселенської Церкви, а завдяки тому, що збереглося у них з часів нерозділеної Церкви, завдяки тому запасові церковності, яка тією чи іншою мірою живе у більшості інославних конфесій.

Вивчаючи хибні погляди інославних конфесій, не забуваймо про необхідність постійно співвідносити власне ставлення до життєвих реалій та сьогоднішній світогляд з віровченням і канонічним устроєм Православної Церкви. Постійно ставмо собі питання: чи все в нашій вірі, у нашому ставленні до Бога і ближнього справді православне чи окремі риси нашого внутрішнього, духовного вигляду сприйняли відблиск впливу західних конфесій.

Можна навести такий характерний приклад. У православному богослів’ї неодмінним складником учення про таїнство є відповідне ставлення до нього того, хто приймає це таїнство. Католицьке вчення про таїнство не вважає цю умову обов’язковою, задовольняючись пріоритетом учиненої дії. Відносно таїнства Хрещення це широко використовувалося католицькими місіонерами для залучення нової пастви, коли такому хрещенню піддавалися люди, котрі мало що тямили у тому, що відбувалося. Тож чи не є відлунням такого ставлення до християнства як напівмагічного обряду і те, що має місце тепер, на жаль іноді навіть у нас, тобто поспішне прийняття таїнства Хрещення не підготовленими до цього людьми, котрі не пройшли необхідної катехизичної підготовки? Чи ж це таке ставлення до таїнства, як вчили отці Церкви?

Інославні віровизнання містять у собі багато чого такого. Існують речі, що їх ми сприйняли, і вони увійшли у наше життя, хоча іноді ми не задумуємося про їхнє походження. Але є речі, що глумляться з нашої моральності, отже ж, неприйнятні. Тому оцінювати спадщину інославних конфесій треба з неабиякою обачністю та делікатністю.

Так, наприклад, багатьом відома книга “Невидимая брань” – один з найавторитетніших порадників з аскетики. На її титульній сторінці вказаний автор: преподобний Никодим Святогорець 1 ХVІ ст., святий монах, подвижник, котрий жив у ХVІІІ ст. Але, напевно, тільки декотрі знають, що справжнім автором цієї книги є католицький монах Скуполі (ХVІ ст.). Преподобний Никодим лише переклав її на грецьку мову, відредагував і змінив ті місця, які мали суто католицький характер. Але основу книги – метод керування духовним життям – він зберіг. Довідавшись про це, той, хто по-справжньому оцінив цю роботу, навряд чи відкладе її в бік, як єретичну. Протилежним за змістом прикладом може служити різко негативна оцінка, що її дає Православна Церква тим страшним явищам, які були і є у царині духовного життя католиків – мова йде тут про всіляке псевдоподвижництво, що виявляється, приміром, у “видіннях” блаженної Анжели чи стигматизацію, коли люди доводять себе до такої екзальтації, що на їхньому тілі видимо проступають “рани Христа Спасителя” (стигмати).

Сувора, але правдива характеристика інослав’я дана в образних словах дивного святителя Православної Церкви ХІХ ст., великого святого, єпископа Феофана Затворника, котрий дуже строго ставився до західних конфесій і до інославних, часто і справедливо критикував їх у своїх творіннях та листах. В одному з своїх листів він порівнює дію Духа Святого у світі з диханням людини і далі говорить, що “легені, у яких це дихання здійснюється, і є Свята Церква. Канали легень – це Божественні Таїнства та інші очищувальні дії. Для того, щоб дух Божий виявляв повністю свою дію, необхідно, аби органи, засновані Ним Самим для сповіщення про Себе, були цілими, тобто щоб усі Божественні таїнства та інші очищувальні священодії зберігалися у тому вигляді, як вони встановлені святими апостолами за натхненням Святого Духа. Де ці органи пошкодженні, там дихання Божественного Духа не має повної дії”. “Так у папістів, тобто католиків всі таїнства пошкоджені і багато священнодій також. У лютеран більшість таїнств відкинута, а решта перекручена і в думках, і в слові. Лютерани схожі на тих, у кого три чверті легень згнило, а все інше дотліває…”

Слова, звичайно, жорсткі, але вони дають правильну оцінку інослав’ю і вказують на те, що певною мірою це повітря, дихання Божественної благодаті, усе таки справляє дію також і на їхнє життя.

Необхідно зупинитися на одному характерному для нашого століття явищі. Це прозелітизм – антиправославна налаштованість інославних християн, що переходить у справжнє повстання проти Церкви. У цих обставинах важливо твердо стояти на сторожі церковної істини і Церкви Христової.

У висловлюваннях православних ієрархів, богословів та подвижників благочестя про інославні конфесії чітко проходить думка про те, що оцінка та ставлення до них повинні спиратися на істинні, не скаламучені догмати православного вчення. Уникати ж спілкування та суперечок з представниками інослав’я не слід, але треба використовувати при цьому правильну методологію.

У полеміці з прибічниками інославних конфесій треба витворювати нашу аргументацію тільки на власних православних догматах.

Характерним прикладом того, наскільки пильно треба стежити за чистотою використовуваних для підтвердження своїх доказів джерел, може правити суперечка, що відбувалася між православними та католицькими богословами з приводу догмату про непогрішимість римського папи. Річ у тім, що прийнятий у 1870 р. догмат дістав у Росії офіційну оцінку Святійшого Синоду з деякою затримкою, коли вона була вже дана у Європі протестантськими богословами , лютеранами і кальвіністами. Недивно, що протестантські докази проти цього догмату, який не збігається з ученням про Церкву, за цей час устигли проникнути у програми російських Духовних Академій, у численні статті та підручники. Відтак православні полемісти виступили у суперечці з католицькими опонентами, спираючись на фактично протестантські докази. А суть їх у тому, що стверджувана догматом учительна непогрішність папи приписує йому риси божества – адже тільки один Бог абсолютно непогрішний і непомильний. Але православна аргументація проти цього догмату повинна мати зовсім іншу основу, аніж у протестантів. Вона повинна випливати з новозавітного і давньоцерковного вчення про Церкву як про Тіло Христове, як про боголюдський організм, у якому не може бути ніякого зовнішнього авторитету, зовнішнього судді, у якому навіть самі Вселенські Собори тільки тоді і визнаються Вселенськими, коли вся Повнота Церкви здійснює рецепцію їхніх рішень. Учення про те, що єдиним охоронцем істини в Церкві, загалом непогрішним, є сама Церква, вся Повнота церковного народу від мирян до ієрархії, до вселенських патріархів, що нема і не може бути ніякого оракула істини, котрий зняв би з християнина тягар відповідальності і свободи – за словом апостола Павла: Ви куплені дорогою ціною, не ставайте рабами людей (1 Кор. 7, 21). Навіть у тому найтонкішому і духовному смислі рабами, аби скинути цей тягар відповідальності і перекласти його на кого завгодно: на єпископа Римського, на Собор, на якийсь зовнішній авторитет. Адже тягар свободи й відповідальності, тягар Христовий даний кожному з нас.

Слід також уникати однієї дуже поширеної і неабиякої помилки, яка полягає в тому, що часто протестантів б’ють догмами, взятими з католицького викривального богослів’я, і навпаки, католиків критикують аргументами, взятими у протестантів. І в наш час трапляється ще гірший варіант, коли інославні конфесії критикують, користуючись аргументами, взятими з таких “вельмишановних” книг, як “Словник атеїста”.

Доводячи власні переконання у суперечках з інославними, корисно брати приклад з подвижника нашого століття, нині канонізованого, преподобного Силуана Афонського. Одного разу його навідав православний місіонер, архімандрит, котрий проповідував серед католиків. У них зайшла мова про те, як ця людина займається справами місії, і він розповів таке:

“Я їм кажу: ваша віра – блуд, у вас усе перекручене, все хибне, і немає вам спасіння, якщо не покаєтесь”. Архімандрит вважав, що він свідчить таким чином про Православ’я. На це Силуан сказав йому таке: “Їхня душа (західних християн) знає, що вони добре роблять, що вірують у Христа, що шанують Божу Матір, і святих, добре чинять, що ходять у церкву на відправи і вдома моляться, що читають Слово Боже тощо, але ось у цьому у них помилка, і що її треба виправити, і тоді все буде добре, і Господь радітиме за них, і так ми спасемося Милістю Божою…”.

У цих дивних словах старця дана дуже важлива методологічна засада нашого ставлення до інославних християн. Не осуджувати огульно, але побачити те зерно доброго і справді християнського, що інколи зберігається навіть у крайніх сектах. І, опираючись на ці слабкі, можливо, проблиски світла Христової істини, намагатися довести, що цього мало, що вони можуть себе ж збагатити і незмірно удосконалити, прилучаючись до того, про що вчить, у що вірить, як живе Православна Церква.

Разом з тим у полеміці важливо уникнути спокуси, яка полягає у тому, аби радість нашого перебування у Церкві – радість від того, що нам (не по наших заслугах, звичайно, а з невимовної Своєї милості) Господь присудив одному на світ, а іншому у свідомому віці прийти до віри православної, істинної та святої, що веде у Царство Небесне будь-кого, хто достойно звершує подвиги: підміняти дріб’язковим, зовсім не благочестивим задоволенням від власної переваги над інославними християнами, котрі не мають такої можливості спасіння.

Не берімо також на себе ролі Того Єдиного Судді, у долоні Котрого знаходяться долі всіх християн, і тих, хто перебуває у дворі церковному, і тих, хто зв’язаний з нею такими нитками, котрих Господь не благоволив відкрити нам.

Про це добре сказав мудрий святитель минулого століття Митрополит Московський і Коломенський Філарет (Дроздов) у своїй книзі: “Разговор между испытующим и увереным о Православии Восточной Кафолической Церкви”, у якій спростовуються хибні погляди католицизму:

“Оскільки я не знаю, чи є багато християн на Заході і чи глибоко вони проникнуті особливими думками, що висловлюються у Церквах Заходу, і хто з них і наскільки твердо тримається вірою наріжного каменя Вселенської Церкви – Христа, то висвітлені мною справедливі знаки поваги до вчення Східної Церкви зовсім не становлять мого присуду й осуду західних християн і Західної Церкви. За самими церковними законами я віддаю Західну Церкву на суд Вселенської Церкви. А душі західних християн – на суд, а щонайскоріше, на милосердя Боже”. (2).