12.3 Римо-католицьке вчення про чистилище.

Поряд з існуванням раю й пекла Римо-католицька церква визнає ще й чистилище – місце тимчасових загробних мук, де люди приносять виправдання Богові за вчинені в земному житті гріхи. Те, що відбувається в чистилищі, є не стільки очищення від гріхів, скільки сплатою Богові боргів за гріхи.

Погляд Римо-католицьких богословів на суть тимчасових покарань, що їх зазнає людина в чистилищі, був викладений в розгляді вчення про виправдання перед Богом за гріхи.

На підтвердження свого вчення про “чистилище” римо-католики посилаються на те, що Іуда Маккавей і його соратники молилися за полеглих у битві воїнів і приносили жертву умилостивлення за їхній гріх (2 Мак. 12, 39-45). Але у розповіді про цю подію нема ніяких вказівок на чистилище. Так само не чистилище має на увазі й апостол Павло, коли говорить про випробування вогнем, якому в один день будуть піддані всі справи людські, і добрі, і лихі (пор. Кор. 3, 12-15).

У православному церковному ученні поняття про чистилище відсутнє, воно визнає лише рай і пекло. Виходячи з учення про Церкву як єдиний Боголюдський організм, що живе за законом любові, а не зовнішньої справедливості, Православна Церква знаходить за можливе підносити молитви і приносити умилостивлювальні жертви “о іже во аді держимих – за тих, що знемагають у пеклі” з надією, що ув’язнені там зможуть отримати “послаблення від полону нечистоти” (молитва на повечір’я П’ятидесятниці).

Однак у Православ’ї, окрім раю і пекла, існує поняття про митарства. Природно, виникає питання, чим митарства відрізняються від перебування в чистилищі. Насамперед відмітьмо різну ступінь авторитетності цих поглядів. Якщо вчення про чистилище є догматом Римо-католицької Церкви, то вчення про митарства, попри його загальне поширення, догматичного значення не має. З цього не випливає, ніби його певним чином треба піддавати сумніву. Це означає лише, що образи, якими Святе Письмо і, в ширшому смислі, церковне передання доносять до нас учення про митарства, не замкнуті в певні, раз і на назавжди прийняті Церквою, догматичні, тобто безсумнівні у своїй істинності, формулювання. Ці образи у різні віки можуть піддаватися різному осмисленню та тлумаченню.

Проходячи митарства, душа християнина не приносить певного виправдання Богові, але лише набуває кінцевого вигляду у своєму внутрішньому самовизначенні, підсумці свого земного життя. По суті справи, якщо відійти від тих образів і символів, що дійшли у розповідях про митарства, то чітко з’ясовується, чи було для християнина, котрий прожив своє земне життя, визначальним його прагнення до Бога, бажання жити по правді Божій, і за законами церковними, чи в його душі і житті запанували гріх і похіть. Це істотне внутрішнє самовизначення, межі якого неможливо визначати юридично, розкривається й знаходить свій власний суд під час проходження душею митарств. Це не означає, що душа не може потім знову домогтися кращої долі, навіть коли вона не пройшла деякі митарства, бо за молитвами Церкви така душа, за заступництвом живих, і насамперед через поминання на Літургії, співучасть у Безкровній Жертві, може сподобитися кращої долі. Знову таки ця зміна її стану перебуває поза будь-яким юридичним осмисленням, бо неможливо любов Бога і праведність, справедливість Божу вкласти у рамки певної мірки. Тому, коли в Росії поширилася думка, що сорок заупокійних літургій повністю виводять душу й допомагають сподобитися стояння праворуч, тобто кращої долі, то це був рефлекс юридичного західного католицького осмислення спасіння, основа якого полягає в ученні про виправдання перед Богом, про певне відношення справедливості між Богом і людиною.

Запитання до теми:

Як історично виник Символ віри? На якому Вселенському Соборі Символ Віри був прийнятий в остаточному варіанті?

Де виникло вчення про подвійне сходження Святого Духа? – Філіокве? Які аргументи проти цього наводить патріарх Фотій?

Завдання до теми:

Чому римські папи, які спочатку підтримували Нікео-царградський Символ віри, згодом прийняли Символ віри у зміненому варіанті? Як сприймають filioque нинішні католики?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

ЛЕКЦІЯ 13

13.1 Епоха хрестових походів. Ідея і мета хрестових походів. Петро Ам’єнський. Папа Урбан ІІ. Хрестові походи – інструмент пап у боротьбі зі світською владою, Візантією і засіб для власного збагачення. І-ий хрестовий похід. ІV хрестовий похід.

Вже в давні часи серед християн було заведено здійснювати паломництво в обітовану землю. Так Ієронім говорить про численні натовпи людей, які сходилися звідусіль з наміром відвідати святі місця. Кількість паломників з кожним роком збільшувалася, особливо після того як був відкритий гроб господній та побудована церква на його місці. І навіть коли місто Єрусалим захопили мусульмани і християнам було заборонено приходити сюди без сплати данини, це не зупинило напливу віруючих до святих місць. В 1067 році Палестина потрапила під панування турків-сарацинів, які з ненавистю ставилися до християнства, а тому християни потрапили у скрутне становище, зазнаючи насильства, переслідувань з боку магометанів. Християни опинилися у вкрай приниженому становищі, що викликало справедливе обурення у Європі. Одним з тих, хто виступив на їх захист, був монах Петро Ам’єнський. Папа Урбан ІІ дав йому дозвіл закликати християн до боротьби за звільнення Єрусалиму від турецького рабства. Отож він обійшов Італію, Францію, скрізь проповідуючи перед знатними і простолюдом, в церквах, на площах, на вулицях. Він майстерно розпалював пристрасті в серцях людей, та використовував це для досягнення поставленої мети. А повідомлення про страждання близькосхідних християн та спаплюження Святої землі викликало загальне обурення та палку ненависть до невірних. І вже за відносно короткий час він зміг повернутися до папи з впевненістю, що його заклик прийнятий і що багато народу ладні негайно взятися за зброю і вирушити в похід, з метою звільнити Святу землю. Це спонукало папу Урбана ІІ у березні 1095 року скликати великий церковний собор у Піакенці, а згодом у Клермоні (Франція), на яких головним чином йшлося про підготовку до першого хрестового походу. Тим, хто підтримає цей “Заклик Христа”, папа клятвено обіцяв “силою, отриманою від св. Петра” дати повне відпущення гріхів. Вперше в історії християнства було вжито вираз “відпущення гріхів”, латинською – indulgentia, яким пізніше часто рясніли папські документи. Папа Урбан обіцяв також усім учасникам відпущення гріхів без покаяння, і вічне життя. Заклик знайшов відгук у серцях багатьох християн. Так виник рух, який протягом 200 років потрясав світ від Західної Європи до глибинних областей Азії.

Слід зауважити, що сам папа Урбан (1088 – 1099) зайняв трон св. Петра після того, як Климент ІІІ покинув Рим. З ним почав листуватися і візантійський імператор Олексій І (Комнін), розраховуючи на підтримку папства в організації допомоги східному християнству, якому загрожував іслам, що набирав сили. Отже, папа мав ще одну підставу закликати до великого військового походу християнського рицарства з метою визволити з рук сарацинів Єрусалим та інші місця, освячені перебуванням у них Христа. А ще організація хрестового походу створила для пап вигідну позицію в їхній боротьбі з німецьким імператором. Значна частина рицарства об’єдналась навколо “намісника Христа”, що повернуло папству силу та блиск, послабило антиримські настрої. Відкривалися можливості об’єднання західного і східного християнства під владою апостольської столиці. У 1098 р. папа підштовхнув також і норманів до енергійніших дій проти сарацинів, натомість визнав їхні володіння на Сицилії Сицилійським королівством. Зміст і реалізація цієї булли стали предметом безперервних суперечок між Сицилією і папством аж до середини ХІХ ст. В період понтифікату Урбана ІІ у Франції з’явилася нова вітка реформованого ордену св. Бенедикту в заснованому Робертом З Моле монастирі в Сіто.

В 1093 р. Урбан ІІ призначив бенедиктинця Ансельма з Аости (1033 – 1109) архієпископом в Контербері (Англія). Ансельм був видатним представником наукового і методичного викладу проблем теології і філософії, званого в період Середньовіччя “схоластикою”. Урбан ІІ помер через два тижні після взяття хрестоносцями на чолі з Тотфрідом Булонським Єрусалиму.

Перший хрестовий похід почався у 1096 році. Його ідейним натхненником був Петро Ам’єнський. Близько шістдесяти тисяч чоловік, в основному з простолюду Франції та Лотарингії, зібралися до навколо нього і вирушили до Єрусалиму. По дорозі до них долучалися різні військові загони і вже невдовзі кількість учасників сягнула трьохсот тисяч. Однак сам похід був слабко підготовлений, хрестоносці невдовзі почали займатися мародерством, грабунками. Візантійський імператор, аби спекатися небезпечних союзників, дав їм кораблі, з метою переплисти Босфор і прибути в Азію. Однак там армія Петра була повністю розбита Сулейманом – турецьким султаном з Іконії. Отже з тих, хто пішов у похід з Петром залишилося не більше 20 тисяч. Всі вони повернулися додому розчаровані, зневірені.

Тим часом у похід невдовзі вирушили рицарі на чолі з Готфрідом Бульонським. У 1097 році хрестоносці ступили на азіатську землю. Побачивши ж піраміди кісток, викладених з трупів перших хрестоносців, вони неабяк розлютилися і вирішили розправитися з Сулейманом. Їм вдалося перемогти його і піти далі в бік Антіохії, яку вони взяли в облогу. Сама облога тривала вісім місяців. Вже самі хрестоносці не вірили в успіх, коли перед ними раптово була відкрита міська брама. Вони кинулися на вулиці міста і вчинили криваву різанину. Згодом хрестоносці попрямували до Єрусалима, взявши також його в облогу, яка тривала 40 днів. 15 червня 1099 року Єрусалим був взятий. Хрестоносці жорстоко розправлялися з іудеями та мусульманами, вбиваючи всіх на своєму шляху і грабуючи кожен дім, кожну крамницю. Таким чином Єрусалим знову опинився під владою християн і в ньому було обрано правителя Готфріда Бульонського. Спроби сарацинів повернути Єрусалим виявилися невдалими. Тим часом папа призначив туди нового патріарха, який висунув дуже багато вимог до Готфріда, що й спонукало останнього передати в руки патріарха право вершити найвищий суд як в духовних, так і в світських справах. Грецькі християни з цього часу почали зазнавати переслідувань з боку латинян, як єретики, і через це безодня між східними і західними церквами дедалі збільшувалася.

Після першого хрестового походу відбулися й інші – в ХІІ та ХІІІ століттях. Їх усіх було вісім. Особливо знаменним з цього погляду був ІV хрестовий похід, який розпочався у 1195 році під орудою сина Барбаросси Генріха VІ. Цей похід мав скорше політичні цілі, а не релігійні. Його метою було не стільки звільнення Святої землі, скільки розгром Візантії.

Натхненником четвертого походу був папа Інокентій ІІІ, який вирішив спрямувати сили хрестоносці в не в Палестину, а в Єгипет. Спочатку хрестоносці зібралися у Венеції і розмістилися на острові Лідо, однак невдовзі вони відчули брак продовольства, що стало приводом для невдоволення. Новий командувач Боніфацій Монфератський вирішив внести в хрестовий похід новий план і примусити хрестоносців учинити авантюру. Боніфацій вступив у таємну змову з венеціанським дожами про спрямування учасників походу на Константинополь. Відтак хрестоносці рушили на кораблях в напрямку на Візантію, захопивши по дорозі Зару. Звідти хрестоносці попрямували на о. Корфу, а в кінці червня 1203 р. їхній флот вже був біля Константинополя, нібито з метою посадити на престол царевича Олексія. В цей час імператор Олексій ІІІ утік з міста. 19-го липня натовп проголосив царем сліпого Ісаака – союзника хрестоносців. Тоді останні, не сподіваючись такого повороту подій, зажадали виплати грошей, розмістившись в одному з міських кварталів. Коли ж з’ясувалося, що Ісаак не може виконати грошових зобов’язань, хрестоносці вирішили вдатися до зброї. Вони кілька разів штурмували місто, аж поки 12 квітня увірвалися в місто. Боніфацій дозволив хрестоносцям протягом трьох днів грабувати місто. Крамниці, приватні будинки, церкви та імператорські палаци були пограбовані, беззбройні мешканці піддалися побиттю. Вдираючись у храми, хрестоносці кидалися на церковне начиння і прикраси, трощили раки з мощами святих, хапали церковний посуд, розбивали дорогоцінні пам’ятники, палили рукописи.

Відтак хрестоносці взялися до здійснення другого плану – організації влади. Титул імператора отримав князь Болдуїн Фландрський. Восени того ж року латинський уряд організував походи в провінції, з метою завоювати їх. Рицарям щедро роздавали титули і звання. Виникли різні герцогства і графства. Свої інтереси задовольнила і Венеція – вона оволоділа промисловими і торговими центрами. Ось таким чином, починаючи з осені 1204 р., Латинська імперія в Константинополі стала доконаним фактом. Однак після переможних битв Генріх VІ помер і німці вирішили повернутися на батьківщину. Узагальнюючи погляд про хрестові походи, можна сказати, що вони справили великий вплив на хід історії. В основному від хрестових походів у виграші виявилося папство. Влада вплив та багатство пап, а з ними всього духовенства та чернечих орденів надзвичано зростали. Те, за що боровся Григорій VІІ присвоїв собі Урбан і користувався цим з великою хитрістю та винахідливістю. Він досяг влади над всіма світськими країнами старанно продуманим засобом, який на перший погляд здається добрим та святим. Хрестоносці – воїни церкви та послух, який вони повинні були виявити їй, звільняло церкву від будь-яких обов’язків. Через прийняття хреста, вони не тільки отримували прощення усіх гріхів, їм не тільки було гарантовано блаженство в Божому раю, але вони папським указом звільнялися від усіх громадянських та суспільних обов’язків. Таким чином папа перетворився у свого роду феодала на людством.