3. Форми та різновиди подієвої трансляції

Наприкінці 20 рр. радіо активно шукає нові форми мовлення, спрямовані на збагачення, урізноманітнення програм. Попри популярність радіогазети журналісти починають розуміти всі вади її обмеженсті студією. Відповідно, треба було віднайти більш оперативні й ефективні методи використання технічних можливостей радіо, зокрема в напрямку розширення контактів із аудиторією.

Відомий режисер-документаліст Дзиґа Вертов вважав, що радіо має створювати звукову хроніку дійсності, фіксувати «слухові явища». Він виступав противідходу радіо від документальності, хотів, щоб радіо «перестало транслювати опери і драми, а лишень записувало звуковий літопис країни» [7, 67-68]. Ці слова, датовані 1926 роком, покликали до життя на радіо такі прийоми мовлення, як подієвість, позастудійність. Перша в історії вітчизняного радіомовлення пряма трансляція по радіо з місця подій (без журналістського коментаря) відбулася в Москві 22 січня 1925 року. Її називають попередницею радіорепортажів [7, 60]. І саме репортажну оперативність почали вважати одним із ефективних прийомів впливу на масового слухача.

У розв’язанні оперативності велику роль відіграв звукозапис, який за тих часів називали «консервацією матеріалу». Тобто, звуковим записаним матеріалом можна розпоряджатися в часі, монтуючи різноманітні документальні записи, музику та шуми. Звукозапис дозволяв маніпулювати матеріалом, щоб досягти найбільш яскравого, повного, глибокого відображення дійсності в звукові. Так, на основі звукозапису виникають нові жанри та форми мовлення – радіонарис, радіофільм, радіорепортаж і радіомітинги, радіопереклички, радіозбори. Як вважає В. Смирнов, функції цих передач полягали в передачі атмосфери будівництва нового життя, у прямому, насамперед емоційному впливі, на слухача з метою агітації фактами та самим настроєм [10, 30]. Така форма мовлення називається «подієвою трансляцією» чи «позастудійними передачами» [10].

Україна включилася в перебіг усесоюзних радіоперекличок від 1927 р. Радіо Дніпрельстану протягом 5 років будівництва Дніпрогесу повідомляло про хід будівництва на весь СРСР у новинах соціалістичного змагання «Берег лівий – берег правий» [7, 72].

Наступного року (1928) за наказом Усеукраїнської Радіоуправи створюються радіофільми та радіобесіди «Як слухати музику?», «Яка нам потрібна музика?». Цього ж року в ефірі Всесоюзного радіо пролунав перший радіофільм «Степан Халтурін», який складався з окремих сцен, дія яких розгорталася на фоні звукових ілюстрацій («звукових кадрів»).

Серед дорожніх радіонарисів, популярних на той час, варто назвати «Подорож по СРСР» (1929), ряд випусків яких присвячувався Запоріжжю, а саме будівництву Дніпрогесу.

1930 р. УР організовувало прямі трансляції з зали судових засідань «процесу Спілки визволення України» - розправи над старшим поколінням української культури. Особливого поширення такі форми подієвої трансляції набули під час масових репресій 1937 р.

З 1930 р. УР практикує «актуальні передачі» або «трансляції з життя» - позастудійні репортажі з місця подій, використовуючи такі форми, як репортаж, мітинг, радіоперекличку. Особливо масштабним був проект Всесоюзного радіо «100 хвилин на Дніпробуді» (грудень 1930 р.) Це була звукова картина Дніпрогесу, для відтворення якої використали 11 підсилювачів, 16 мікрофонів, 3000 метрів дроту. Готували програму місяць. Мікрофони встановили скрізь на греблі та перемикали їх 25 разів [7, 85].

А. Шерель пропонує калсифікувати подієві трансляції за соціально-політичними напрямками:

1) суспільно-політичні;

2) просвітницькі;

3) розважальні [9, 26].

Приблизно до 30 рр. подієва трансляція поступово витісняє радіогазету. Вже від 1926 року на Всесоюзному рівні лунали думки про необхідність активного використання звукових атрибутів мовлення для створення емоційної атмосфери мовлення (голова «Товариства друзів радіо» А. Лобович) [9]. Отже, вітчизняні радійники намагалися в цьому не відставати від закордонних колег, які вже на той час активно використовували елементи акустичного середовища у власних радіопрограмах. Хоча в Україні протягом 1930 року видавалося близько 20 радіогазет, адресованих усім основним верствам населення. Керівником цього процесу був Ф. Солод – один із фундаторів інформаційного мовлення в Україні [7, 85].