Лекція 4 Тема. Особливості програмування форматного радіомовлення

1. Основні причини профілізації радіомовлення початку 90-х рр. ХХ ст.

2. Форматне радіомовлення та «нова концепція програмування».

3. Основні умови/ обставини програмування сучасного українського радіомовлення.

Література

1. Гоян О.Я. Комерцйне радіомовлення: журналістика і підприємництво в радіоефірі: Монографія. – К., 2005.

2. Гоян О. Основи радіожурналістики та радіоменеджменту. – К., 2004.

3. Закон України „Про телебачення і радіомовлення”//http// www.nrada.gov.ua.

4. Лизанчук В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів, 2000.

5. Мащенко І. Г. Енциклопедія електронних мас-медіа. У 2 т. – Запоріжжя, 2006. – Т. 1.

6. Радиожурналистика / Под ред. А. Шереля. – М., 2002.

7. Смирнов В. Формы вещания: функции, типология, структура радиопрограмм. – М., 2002.

8. Сухарева В. Отечественное радиовещание в условиях демонополизации эфира. (1985 – 1997) // Отечественное радио в современных условиях. – М., 1998. – Ч. 1.

9. http.:// www.svitradio.org.ua.

1. Основні причини профілізації радіомовлення початку 90-х рр. Хх ст.

Наприкінці 80 – на початку 90 рр. ХХ ст. відбуваються кардинальні зміни в структурі національного інформаційного простору, радіомовлення та, зокрема, в його програмуванні. Глибоке реформування торкнулося всіх сторін радіо:

1. організаційної структури;

2. фінансової сфери;

3. програмної діяльності;

4. творчих настанов;

5. ставлення до аудиторії [7, 50].

В цілому, реформа у сфері радіомовлення пов’язана з суспільно-політичними змінами. Насамперед, мова йде про злам партійно-державної системи управління, скасування монополії держви на мовлення та послаблення ідеологічного тиску, утвердження свободи слова та ліквідацію цензури.

Цей період в історії вітчизняного радіомовлення характеризується стихійністю та хаотичністю. Фактор часу (2-3 роки) не давав можливості провести системний аналіз доцільності форм, прийомів і методів реформування радіо.

На цей час припадають перші спроби оновити мислення радіожурналістів й аудиторії за допомогою західноєвропейських і північноамериканських методів і прийомів роботи. Особливий інтерес до зарубіжного досвіду радіожурналістики посилився з 1988 р. Саме тоді в Женеві було підписано угоду про припинення глушіння програм іномовних радіостанцій на території СРСР. Відповідно, й українські радіослухачі змогли без перешкод знайомитися з інформацією з закордонних джерел [2, 58].Як зазначає В. Смирнов, «холодна війна в ефірі була програна СРСР, тому що було програне економічне змагання між двома глобальними системами – капіталістичною і соціалістичною» [7, 51]. Навіть попри глушіння зарубіжних радіостанцій у СРСР, люди знаходили можливість нелегально слухати їх програми, які готували аудиторію до сприйняття загальнолюдських цінностей, свобод західної демократії. Внаслідок цього, значна частина радянських радіослухачів негативно ставилася до програм вітчизняного радіо, які продовжували виконувати роль ідеологічної зброї Комуністичної партії. Як зауважує В. Смирнов, на значне зниження популярності радянського радіомовлення вплинули зміни в самій зарубіжній радіопропаганді, яка від брутальних і прямолінійних форм перейшла до шанобливого, ненав’язливого контакту з нашими слухачами [7, 51].

Від самого початку зарубіжні радіостанції в Україні транслювали програмний продукт на середніх і коротких хвилях. Попри те, що такий діапазон не забезпечував мовників великою аудиторією, це надавало їм певної незалежності, насамперед від внутрішньодержавного контролю над змістом програм.

Згодом іномовні радіостанції (ВВС, «Німецька хвиля», «Голос Америки», «Радіо»Свобода» тощо) укладають угоди з комерційними радіостанціями в Україні. Цей процес був пов’язаний зі значними труднощами, передусім законодавчими – тривалий час права іноземного мовника, ретранслятора його програм, частки цих передач в ефірі українського приватного мовника не були виписані в Законі України «Про ТБ і радіомовлення». Незважаючи на це, як зазначає О. Гоян, програми Української служби ВВС 1-2 години на добу транслювали 24 радіостанції в Україні, продукцію «Німецької хвилі» від 30 до 60 хв. на добу – 22, «Голосу Америки» - менше 10 [2, 58].

Фінансова сфера теж вплинула на профілізацію вітчизняного радіомовлення. До того ж, вплив цей був не завжди позитивний. Так, В. Смирнов зауважує, що пошук рекламодавців і пошук коштів для створення та поширення програмного продукту призвів до зниження якісного рівня роботи радіожурналіста [7, 53]. В цілому, з цією думкою можна погодитися, адже зазвичай сучасні програмні директори намагаються задовольнити інтереси рекламодавців, а не цільової аудиторії власного каналу. З цією обставиною пов’язано також переважання поверхових за змістом і «нудних» за формальними критеріями програм в ефірі сучасних радіостанцій.

До того ж, перерозподіл державної власності та поява за цих умов заможних людей «партійного походження» призвели до масової купівлі акцій впливових теле- та радіоорганізацій, які перетворювалися на перші комерційні підприємства, що виражали інтереси (бізнесові, політичні) власника. Це сприяло подальшому поглибленню корупції у сфері ЗМІ.

На думку О. Гояна, в Україні «приватні недержавні радіокомпанії на початку 90-х рр. були діловими підприємствами, що продавали свій ефірний час під рекламу з метою отримання прибутку» [2, 57].. Не все так просто, адже в українських регіонах на той час не існувало сформованої аудиторії комерційного радіомовлення. Відповідно, не існувало людей, зацікавлених у радіорекламі, тому перші регіональні радіостанції не від самого початку спрямовували весь свій запал на заробляння коштів. Так, перша комерційна радіостанція в Запоріжжі – «Ностальжі» (1995) – створює ряд програм у дусі державного радіо (дитячі, пізнавальні, ігрові тощо) для того, щоб сформувати в аудиторії чіткий інтерес до мовлення за новими правилами та, почасти, зі старими формами. Тяжіння в регіонах на той час до традицій радянського програмування можна пов’язати з уявленнями про роботу радіо, сформованими радянською системою, та професійним складом перших приватних регіональних радіокомпаній (вчителі, психологи, колишні комсомольські та профспілкові лідери та ін.). Після поширення зарубіжних стандартів програмування, підходів і способів контактування з аудиторією, зокрема завдяки активному впровадженню системи тренінгів з радіожурналістики, відбувся цілковитий відхід регіонального радіомовлення від формально-змістових традицій держаного радіо.

Від 1993 р. в Україні було відкрито шлях до ретрансляції програмного продукту на законних підставах. Про це йдеться, зокрема, в статті 8 ЗУ «Про ТБ і радіомовлення»: «Не менше 50 % від загального мовлення мають становити передачі, виготовлені безпосередньо цією телерадіоорганізацією або іншими юридичними особами, які діють в Україні» [3]. Відповідно, в Києві були засновані представництва, насамперед російських (московських) комерційних радіостанцій («Русское радио», «Хит-FM» та ін)., які транслювли певний час програми цих радіо з власними рекламними вкрапленнями.

Цього ж таки року (1993) у статті 11 ЗУ «Про ТБ і радіомовлення» було остаточно визначено структуру національного інформаційного простору: «Структуру найіонального ТБ і радіомовлення України складають державні та недержавні телерадіоорганізації» [3]. Дуальний принцип цієї структури, на жаль, в Україні панує й досі, адже громадське радіомовлення не розвивається.

За інформацією О. Гояна, недержане радіомовлення в Україні розвивається з 1992 р. Першим комерційним радіо вважають миколаївську станцію «Радіус» (1992) [2, 59]. З цього приводу тривалий час точиться суперечка з радіостанцією «Самара» (м. Павлоград Дніпропетровської обл.), яка теж була заснована 1992 р. Щоправда, своє мовлення вона розпочала не в FM, а в нижньому діапазоні ультракоротких хвиль – 71 МГц. Серед перших незалежних радіостанцій в Україні О. Гоян називає «Львівську хвилю», «Незалежність» (Львів), «Радио «Мастер» (Харків), «Транс-М-Радіо» (Сімферополь), «Радіо «Прем’єр» (Дніпрпетровськ), «Глас» (Одеса). Змістовий профіль цих радіостанцій О. Гоян характеризує так – «ефір спрямований на всеохоплення слухацьких інтересів, потреб і смаків» [2, 59].

Технічний прогрес також потужно вплинув на профілізацію радіомовлення. Як зазначає В. Смирнов, новітні радіотехнології, форми роботи радіо відобразилися на психології старшого покоління – і аудиторія радіо значно помолодшала [7, 54]. Змінюються не соціальні, не часові покоління, а покоління, орієнтовані на нові морально-етичні цінності. Виробляється суто споживацьке ставлення до ЗМІ, насамперед до радіомовлення. Одна з основних потреб масової аудиторії – розваги. Ціле покоління відвикло від постійної пропаганди й агітації.

На думку В. Смирнова, комерційному радіо державне мовлення «програло» тому, що:

1. Сітка мовлення не змінювалася протягом 20 років, зокрема в своїх головних тематичних напрямах;

2. Мала кількість оперативних програм із конкретним змістом;

3. Найменша кількість програм державного радіо мала хронометраж 10-15 хвилин, переважна більшість тривала 25-30;

4. Найменша кількість програм орієнтувалася на тижневий розклад, а понад половина програм – на місячний графік. Це при тому, що «основна перевага радіо – його стихійно-пасивне прослуховування» [7, 55]. А відомості про радіомовлення як супутню діяльність на той час ставали загальновідомими.