Лекція 2-3 Тема. Історичні особливості програмування радіомовлення

1. Становлення регулярного радіомовлення та практика «радіовісників».

2. Розвиток масового радіомовлення:

   1. Радіогазета;

   2. Форми та різновиди подієвої трансляції.

3. Формально-змістові особливості та функціональна палітра вітчизняного радіомовлення 30-50 рр. ХХ ст.

4. Основні принципи вітчизняного радіомовлення 60-90 рр. ХХ ст.

5. Основні типи програм українського молодіжного радіо як прообразу форматного радіомовлення

Література

1. Вартанов І. Г. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять. / За ред. проф. А. А. Чічановського. – К., 2005.

2. Гоян О.Я. Комерцйне радіомовлення: журналістика і підприємництво в радіоефірі: Монографія. – К., 2005.

3. Гоян О. Основи радіожурналістики та радіоменеджменту. – К., 2004.

4. Гуревич П., Ружников В. Советское радиовещание: страницы истории. – М., 1976.

5. История советской радиожурналистики. Документы. Тексты. Воспоминания. – М., 1991.

6. Летунов Ю. Время. Люди. Микрофон. – М., 1974.

7. Мащенко І. Г. Енциклопедія електронних мас-медіа. У 2 т. – Запоріжжя, 2006. – Т. 1.

8. Омельяненко Ю. Телерадіомовлення України: Шляхи становлення і розвитку. – К., 1997.

9. Радиожурналистика / Под ред. А. Шереля. – М., 2002.

10. Смирнов В. Формы вещания: функции, типология, структура радиопрограмм. – М., 2002.

1. Становлення регулярного радіомовлення та практика «радіовісників»

Цей етап в історії не лише вітчизняного, а й світового радіомовлення дослідники співвідносять із «радіотелеграфною» віхою розвитку [10, 4].

Відомо, що винахід Попов-Марконі (1896 р.) не був радіо як ЗМІ, а всього лише новим способом зв’язку. У Ол-ра Попова він від 1895 р. називався «грозолічильник», а за рік цей метеорологічний прилад винахідник замінив на телеграфний, основне призначення якого була передача сигналу на відстань без дротів, за допомогою електромагнітних хвиль. Першу радіограму («Генріх Герц») Попов передав на 250 м азбукою Морзе. Ґульєльмо Марконі вдалося власний винахід запатентувати саме 1896 р., хоча власне схему свого радіо італієць запропонував за рік. Проте тодішня британська патентна система дозволяла «одержувати «привілеї» на наукову ідею, а не обов’язково на її втілення» [7, 28-29]. Винахід Марконі привернув увагу до радіотелеграфії, яка набула величезного розвитку, насамперед експериментального. Так, 1901 р. Марконі налагодив радіозв’язок через Атлантичний океан. За допомогою антени, прикріпленої до повітряного змія, дослідник на о. Ньюфаундленд (Канада) отримав радіотелеграфне повідомлення «S», надіслане з півострова Корнуелл у північній Англії. На той час через Атлантику по дну океана було прокладено півтора десятка кабельних ліній зв’язку. А перша комерційна радіограма була надіслана ефіром через Атлантичний океан лише 1 березня 1920 р. [7, 34]. 1909 р. Марконі отримав Нобелівську премію з фізики разом із німцем Карлом Ф. Брауном «за роботи зі створення бездротового телеграфу». Серед лауреатів не було О. Попова, оскільки Нобелівська премія вручається лише діючим вченим, а О. Попов помер 1 січня 1906 р.[7, 39]. Цікаво, що Попову власний винахід запатентувати не вдалося. Ним одразу зацікавилося та засекретило військово-морське відомство Російської імперії . Щоправда, слава О. Попова як винахідника радіо в світі була не меншою за популярність Марконі. Так, 1900 р. на Всесвітній виставці в Парижі зразок серійної радіостанції «Попов-Дюкрете» (Е. Дюкрете – французький підприємець, фірма якого на замовлення військово-морських відомств Росії та Франції запустила дрібносерійне виробництво радіостанцій, зокрема корабельних, системи О. Попова) одержав Велику золоту медаль [7, 31-33]. Проте Ґ. Марконі вдавався до більш практичних кроків у поширенні радіо. Так, 1897 р. його компанія спорудила першу стаціонарну радіоустановку в Ніллсі на острові Уайт,а на час Всесвітньої виставки в Парижі відстань передачі радіосигналів винаходом Марконі становила аж 136 км [7, 34]. До речі, сам О. Попов високо цінував діяльність Ґ. Марконі саме за її практичне спрямування [7, 29].

На думку В. Смирнова, радіо як оперативний вид зв’язку почали активно використовувати за часів Першої світової війни, а прообразами майбутніх новинарних програм стали радіовісники, зокрема «Радиовестники РОСТА» (російського телеграфного агентства) (1918 р.). «Радіовісники – це спеціальні бюлетені з урядовими розпорядженнями, декретами, наказами тощо, за допомогою яких партійний державний апарат керував усіма структурами влади на місцях» [10, 11]. Ці бюлетені приймали радіотелеграфні станції, тиражували їх і передавали місцевим органам влади. Згодом інформація радіовісників друкували в пресі.

З приводу змісту «Радиовестника РОСТА» дослідники стверджують таке: «від 1918 по 1921 рр. він включав різноманітну інформацію – від оперативних зведень до фейлетонів на побутові теми. У перші роки радянської влади він був основним постачальником матеріалів для місцевої преси» [9, 17-18]. В. Ружников зауважує, що саме радіовісники в радіотелеграфний період розвитку радіомовлення засвідчили головну його влативість – максимальну оперативність [10].

Радіотелеграф висував свої вимоги з приводу оформлення повідомлень радіовісників. Згодом на основі цих вимог і сформувалися головні якості мови радіо:

1. стислість;

2. насиченість конкретною інформацією;

3. лаконізм;

4. доступність для найширшишого кола користувачів [10, 12].

Поступово радіовісники почали набувати власне «журналістського характеру. Їх назвали радіокореспонденцями завдяки збільшенню кількості приймально-передавальної техніки та, відповідно, зростанню кола споживачів інформації. «Радиовестники РОСТА» - це не тільки змістовий прообраз інформаційних радіопрограм, а й зразок форми майбутніх випусків новин – монтаж інформаційних матеріалу відбувався за чіткими блоками, рубриками, що дозволяло розподіляти повідомлення за їх значенням, темою тощо. На думку В. Смирнова, радіовісники 20-х рр. – це зародження функціональної взаємодії жанрів в одній програмі, це розгорнута невелика кореспонденція з елементами репортажу, наповнена подробицями [10, 13]. В. Ружников вважає, що «радіовісник, як і сучасний інформаційний випуск, являв собою складну систему, що включала в себе безліч різних компонентів, радіопередачу, систему оперативних повідомлень, де послідовно відображалися всі найважливіші події дня чи навіть того чи іншого відрізку (ранок, день, вечір)» [10, 16].

Та попри формально-змістову подібність радіовісників до інформаційних радіопрограм назвати їх справжніми радіомовними передачами не можна. Як стверджує А. Шерель, «першими в історії вітчизняного радіомовлення передачами, зверненими до масової аудиторії, слід вважати трансляційні програми вербального характеру, що виходили в ефір регулярно з 21 до 23 години, крім негоди» [9, 16]. Саме з масовим запровадженням радіотелефонії (передачі сигналу мовлення, музики по телефонних дротах зі студії та можливість його (сигналу) прийому на радіоприймач) з’являється власне мовлення, оскільки вербальні тексти по радіотелеграфу передавалися не голосом, а азбукою Морзе.