Лекція 4. Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкова економіка

4.2. Соціальна політика держави як основа підвищення добробуту громадян

У Конституції України зазначено, що національна економіка розвивається на основі соціально-орієнтованої моделі. Це означає, що головним завданням на шляху соціально-економічного прогресу в державі має стати забезпечення передумов реалізації прав і свобод громадян, утвердження середнього класу й подолання бідності населення.

Сьогодні в національній економіці є такі критерії соціальних гарантій: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсій за віком, індексація доходів населення. Для забезпечення цих гарантій держава має сприяти розвитку соціальної сфери й проводити виважену соціальну політику.

Соціальна сфера є підсистемою національної економічної системи, яка охоплює явища, процеси, види діяльності й об'єкти, що стосуються забезпечення життєдіяльності суспільства, людини, задоволення її потреб, інтересів.

Соціальна політика - це діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринку, забезпечення соціальної справедливості й соціально-політичної стабільності у країні. Соціальна політика є системою правових, організаційних, регуляторно-контрольних дій держави з метою узгодження соціальних цілей з цілями економічного розвитку.

Соціальна політика є елементом життєздатності, стабілізації, розвитку та консолідації суспільства.

Соціальна політика держави втілюється у суспільних програмах і соціальній практиці та охоплює: регулювання соціальних відносин у суспільстві, забезпечення ефективної зайнятості, розподіл і перерозподіл доходів, формування стимулів до високоефективної праці; забезпечення розвитку соціальної інфраструктури, захист навколишнього середовища.

В основі соціальної політики мають лежати принципи:

- раціональності (досягнення оптимального співвідношення мети соціальної політики й засобів її реалізації);

- соціальної справедливості (створення однакових можливостей для всіх членів суспільства);

- соціальної безпеки (передбачення певних життєвих ризиків).

Об'єктами соціальної політики є: ринок праці та зайнятості, система соціального забезпечення й захисту населення; елементи соціальної інфраструктури, громадяни як споживачі. Суб'єктами соціальної політики є: держава, яка відповідає за створення й здійснення цієї політики, органи законодавчої та виконавчої влади.

Для оцінювання соціальної політики використовують ряд показників:

- соціально-демографічні (кількість населення, його склад за віком, статтю, соціальним станом, особливості відтворення й міграції населення);

- узагальнені показники добробуту населення (валовий національний продукт на душу населення, обсяг фондів невиробничого призначення, сукупні ресурси для споживання);

- показники, що характеризують умови і оплату праці (темпи скорочення ручної праці, підвищення кваліфікації робітників, оплата праці);

- показники розвитку сфери послуг;

- показники зростання доходів і споживання населення (динаміка й структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення; споживання продуктів харчування й непродовольчих товарів);

- показники, які оцінюють результативність соціальної політики (рівень та якість життя населення).

Рівень та якість життя є інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країни.

Рівень життя населення відображає міру задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб людей, що забезпечується сукупність матеріальних і соціальних умов життя. До основних елементів, що визначають рівень життя, належать: рівень і структура споживання матеріальних благ; рівень споживання послуг, рівні охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури, а також рівень забезпечення житлом.

Для визначення і оцінювання рівня життя у країнах ООН запропонувала у 1990 році застосовувати поняття "індекс розвитку людського потенціалу" або "індекс людського розвитку (ІЛР)". ІЛР формують такі складові: тривалість життя населення; рівень освіти, обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення. При цьому для кожної компоненти задано граничні (мінімальні й максимальні) значення, за якими оцінюється рівень життя населення в тій або іншій країні, тобто рівень цивілізованості країни. Так, граничні значення тривалості життя становлять від 25 до 85 років; рівня освіти - від 0 до 100% (стосовно кількості років, що провів у режимі навчання "середній громадянин" після 15 років); ВВП на душу населення - 200...4000 доларів США. Отже, рівень життя населення за показником ІЛР вважається низьким, коли ІЛР є меншим за 0,5, і відносно високим, якщо ІЛР становить 0,9 - 1.

Для формування заходів та оцінювання результативності соціальної політики у світовій практиці використовують також показник індексу вартості життя, який являє собою індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять у бюджет середнього споживача ("споживчий кошик") і становлять прожитковий мінімум.

Поняття якості життя конкретизує категорію "рівень життя". В ООН, наприклад для оцінювання якості життя запропоновано індекс якості життя, який характеризує: рівні освіти й медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення; його платоспроможність, доступ до політичного життя та ін. Конкретними показниками якості життя є кількість автомобілів, телевізорів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок на одну людину (на одну тисячу населення), якість медичного обслуговування тощо.

Одним з найважливіших показників рівня життя населення, його добробуту є реальні доходи населення, на основі яких прогнозуються загальний обсяг, структура й динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і джерела доходів населення, розміри й рівні диференціації доходів окремих соціальних груп.

З метою забезпечення відповідного життєвого рівня держава підтримує ті верстви населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, тобто соціально захищати населення. Соціальний захист охоплює заходи щодо надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш незаможнім верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активного населення. Практично соціальний захист населення є комплексом законодавчо закріплених гарантій, які протидіють дестабілізуючим життєвим факторам: інфляції, економічному спаду, безробіттю. Отже, соціальний захист - це система законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій.

Метою державної політики є забезпечення істотного підвищення рівня життя громадян нашої країни. Його показники слід орієнтувати на рівень добробуту населення, досягнутий у розвинутих країнах. Виконання такого завдання передбачає прийняття відповідних програм на довгострокову перспективу, конкретизованих на кожний визначений період. При цьому слід усвідомлювати: таких результатів можна досягти лише за умов, що Україна за рівнем економічного розвитку досягне потенціалу розвинутих держав.

Прийняття виваженої програми, спрямованої на досягнення значного підвищення добробуту українських громадян, слід віднести до важливих чинників розвитку нашої країни. Її виконання має забезпечити консолідацію суспільства, інтеграцію інтересів громадян і владних структур, зміцнення їхньої співпраці, активізацію розвитку творчої активності населення. Важливо й те, що виконання перелічених завдань сприятиме підвищенню відповідальності уряду. Необхідно активізувати діяльність не тільки з розроблення, а й із забезпечення фінансування та виконання прийнятих програм.

Засобом досягнення поставлених цілей є передусім забезпечення поступального розвитку економіки. Гострі соціальні проблеми, що спостерігаються в нашій країні, мають розв'язуватися шляхом прискорення структурної перебудови економіки, нарощування виробничого потенціалу, оновлення технічної бази господарського комплексу, підвищення конкурентоспроможності й ефективності національного бізнесу, активізації участі громадян у виробничих процесах та ін.

Державна фінансова політика спрямовується на виконання цілого комплексу завдань. У першу чергу, це забезпечення економічного зростання, що відображається в динаміці показників приросту ВВП. Втім досягнення високих темпів приросту ВВП уряд не розглядає як кінцеву мету. Не менш важливим є раціональне використання досягнутих результатів. Збільшення доходів як наслідок забезпечення високого приросту ВВП має спрямовуватись на зміцнення фінансового потенціалу вітчизняного бізнесу, підвищення його конкурентоспроможності й ефективності, забезпечення зростання оплати праці зайнятих. Причому такі результати мають сприяти збільшенню доходів державного й місцевих бюджетів, що дасть змогу забезпечити соціальні виплати з боку органів державного управління в розширених обсягах.

Стратегічною метою бюджетної політики в Україні згідно з прогнозом показників зведеного бюджету України за основними видами доходів, видатків і фінансування на 2008 - 2010 роки, схваленим Постановою № 1359 Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2006 р., є побудова конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та інтеграція її в європейське співтовариство. До основних цілей державної бюджетної політики віднесено досягнення високого рівня життя громадян, підвищення конкурентоспроможності економіки, забезпечення ефективної та справедливої влади, перетворення України на інтегровану у глобальні процеси та шановану у світі державу.

Для досягнення перелічених цілей необхідно передусім забезпечити високі темпи зростання реального ВВП шляхом зниження індексу споживчих цін, значного збільшення фонду оплати праці, забезпечення прискореного зростання експорту й стабілізації імпортних операцій .

Таким чином, забезпечення істотного підвищення добробуту громадян України є можливим лише при збільшенні темпів економічного зростання. Досягнення стабільного приросту реального ВВП у 6,5.7 % на рік дасть змогу розв'язати складні соціальні проблеми, які нагромадилися за останні роки в нашій країні, а також створити сприятливе макроекономічне середовище для розвитку вітчизняного бізнесу й підвищення його конкурентоспроможності. На особливу увагу заслуговують питання посилення соціальної спрямованості розвитку економіки, реальний її приріст слід орієнтувати на розв'язання соціальних проблем за рахунок підвищення інвестиційної активності та конкурентоспроможності вітчизняних підприємств.

Закладання передумов стабільного динамічного соціально-економічного зростання потребує зосередження уваги на комплексі пріоритетних завдань економічної й соціальної стратегії:

1. Розвиток національного конкурентного середовища й внутрішнього ринку. Політика розвитку національного конкурентного середовища й внутрішнього ринку має відігравати провідну роль у зміцненні функцій конкуренції як головного чинника підвищення ефективності економіки й стимулу економічного розвитку та соціальної відповідальності бізнесу. Держава має створювати й гарантувати правила гри на національному ринку, підтримувати збалансованість відносин між суб'єктами господарювання, рівність їхніх прав та економічних свобод.

2. Інвестиційно-інноваційний розвиток національної економіки. Формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку національної економіки - безальтернативний шлях до скорочення значного відставання рівня життя населення України від життєвого рівня населення розвинених країн світу, радикального підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу. Зниження енергетичної залежності, подолання суперечностей між завданнями економічного та соціального розвитку.

3. Підтримка експортної діяльності й поліпшення структури експорту з України. З метою принаймні часткового розв'язання проблеми негативного сальдо зовнішньої торгівлі має бути розроблено комплекс інструментів для підтримання розвитку експорту орієнтованих виробництв і вдосконалено структуру товарного експорту щодо збільшення в ньому частки товарів з високим рівнем додаткової вартості.

4. Посилення захисту внутрішнього ринку. Врегулювання величини зовнішньоторговельного сальдо й забезпечення адекватної реакції національної економіки на підвищення внутрішнього споживчого й інвестиційного попиту потребуватимуть проведення виваженої політики імпортозаміщення й захисту внутрішнього ринку, зокрема шляхом застосування засобів нетарифного регулювання та вдосконалення методів митного контролю.

5. Модернізація орієнтирів соціальної політики. Вихід з небезпечної ситуації протиставлення завдань соціального і економічного розвитку потребуватиме відповідної модернізації орієнтирів і пріоритетів соціальної політики держави у сферах реформування політики щодо заробітної плати, реформування ринку праці, поліпшення якості послуг соціальної сфери й підвищення ефективності їхнього надання, запобігання подальшій соціальній поляризації.

6. Реформування економічних відносин у агропромисловому комплексі. Підготовка сільгосппідприємств та індивідуальних господарств до діяльності в умовах повноцінного функціонування ринку землі й запобігання можливим негативним тенденціям, пов'язаним з відставанням аграрного сектору в ринковому реформуванні, потребує здійснення комплексних ринкових перетворень у агропромисловому секторі країни, зокрема створення дієвих економічних механізмів стимулювання й підтримання розвитку аграрного виробництва, впровадження ринкових механізмів регулювання цін на аграрних ринках, заохочення розвитку інфраструктурних елементів аграрного ринку.

7. Реформування житлово-комунального сектора та сфери природних монополій. Досвід останніх років показав необхідність перебудови житлово-комунального господарства в напрямі радикального поліпшення якості послуг, ефективного використання державних капіталовкладень у цей сектор і диверсифікованості джерел інвестицій, упровадження сучасних ефективних інструментів регулювання діяльності природних монополій.

8. Розвиток партнерських відносин між владою та бізнесом. Сформувати суспільний консенсус і впровадити дієздатну політику соціально-економічних реформ не можна без створення механізмів реального партнерства між державою й структурами бізнесу у сферах формування державної економічної й соціальної політики, соціальної відповідальності бізнесу, реалізації соціально значущих інвестиційних проектів.

4.3. Державне регулювання соціальної сфери і соціальних процесів.

Державне регулювання соціальних процесів – вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна сфера – це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

Соціальна сфера розвивається згідно із соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культурного і духовного життя. Сутність сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країні будується соціально спрямована економіка, яка надасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, що обрали шлях розбудови вільної демократичної держави.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття та соціальної безпеки людини і цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв’язках людей, тих чи тих аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини. Соціальна політика – це складова загальної політики, головне завдання якої полягає в розробленні та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу. Соціальна політика – це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві. Ця політика має сприяти створенню достатньої кількості робочих місць для трудящих, умов для одержання нових професій, підвищення кваліфікації, охороні та оздоровленню умов праці, поліпшенню медичного обслуговування і профілактичного контролю.

Соціальна політика держави включає:

• регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

• вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

• розподіл і перерозподіл доходів населення;

• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

• створення системи соціального захисту населення;

• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т.ін.);

• захист навколишнього середовища тощо.

Завдання соціальної політики:

1. довгострокові (перспективні) – обумовлюються пошуком оптимального співвідношення соціально-економічної стабільності з економічним зростанням;

2. короткострокові (поточні) – формуються залежно від вихідних позицій суспільства.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

• життєздатності суспільства;

• стабілізації та розвитку суспільства;

• консолідації суспільства.

Принципи соціальної політики:

• раціональності – досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації;

• соціальної справедливості – визнання однакових можливостей для всіх членів суспільства;

• соціальної безпеки – передбачуваність певних життєвих ризиків.

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці полягає в превалюванні ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва, жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в “натуральному вираженні” (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики – найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) – найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджу вальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов’язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб’єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Сучасна модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб’єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах. Соціальні амортизатори – це механізми соціального захисту. Призначення соціальних амортизаторів:

• нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;

• пом’якшення соціальної напруги;

• забезпечення м’якої адаптації суспільних структур.

Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:

• системної, соціально-економічної трансформації;

• структурної перебудови;

• виходу на новий щабель економічного розвитку;

• переходу до нового рівня цивілізації.

Етапи формування та реалізації соціальної політики.

І. Вибір соціальних пріоритетів.

ІІ. Визначення співвідношення бюджетних та не бюджетних коштів на фінансування соціальних заходів.

ІІІ. Розробка та реалізація соціальних програм.

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

стратегічного характеру:

• наповнення реформ соціальним змістом;

• розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

• активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

• забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

• створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

• стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

• забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

• гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

• формування ефективної системи соціального захисту населення;

• реформування пенсійної системи;

• розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

• зміцнення сім’ї, підвищення її ролі у суспільстві;

поточного характеру:

• погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

• забезпечення прожиткового мінімуму;

• боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

• захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

• обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

• створення екологічно та соціально безпечних умов життя;

• запобігання соціальній деградації тощо.

Суб’єктами соціальної політики України є держава в особі відповідальних за вироблення і здійснення такої політики органів законодавчої і виконавчої влади (Уряд, Верховна Рада України), Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти і науки, - Міністерство культури та інші міністерства, комітети, відомства і органи місцевого самоврядування. Активну роль у здійсненні соціальної політики також відіграють громадські, політичні організації, партії, профспілки, фонди і асоціації громадян.

Основні об’єкти соціальної політики:

• ринок праці та зайнятість населення;

• система соціального забезпечення населення;

• трудові відносини;

• елементи соціальної інфраструктури;

• громадяни як споживачі;

• оплата праці та доходи населення.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

• прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

• соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

• впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці, створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

• встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;

• контроль за їх дотриманням;

• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

• державний вплив на ціни та ціноутворення;

• обов’язкове соціальне страхування в різних формах;

• пенсійне забезпечення;

• розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

• підготовка та перепідготовка кадрів;

• організація оплачуваних громадських робіт;

• соціальне партнерство.

Соціальні стандарти – це стандарти, які офіційно встановлюються державою у сфері соціальних відносин (мінімальна чи середня заробітна плата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо). Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення. Соціальна база ринкового реформування – соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві. Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина повинна сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов – важлива складова державного регулювання соціальної політики.

Світовий досвід доводить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб, є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвиненою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринковій економіці – зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективності і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністю, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших. У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду. Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду. Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з'явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу. Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення. Економіка соціального добробуту впливає на формування соціальної політики держави і розвиток соціальної сфери.

4.4. Державне регулювання оплати праці, регулювання доходів.

Оплата праці – це заробітна платня, яка обчислюється, як правило, в грошовому виразі і, яку за трудовим договором працедавець або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу або надані послуги.

Складається оплата праці з основної і додаткової заробітної платні. Основна заробітна платня залежить від результатів роботи і визначається тарифними ставками, розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами, визначеними чинним законодавством України (наприклад, за роботу в нічний час, в святкові і вихідні дні і т.п.). Додаткова оплата визначається залежно від результатів діяльності підприємства і видається у вигляді премій, винагород і т.п.

Види і форми регулювання оплати праці:

• Державне регулювання:

  • прямі методи регулювання – на основі визначення мінімального рівня заробітної платні, умов і розмірів оплати праці в бюджетній сфері, розмірів посадових окладів на державних підприємствах і т.п.;

  • непрямі (побічні) методи регулювання – регулювання фонду споживання, оподаткування фонду оплати праці підприємств і доходів працівників.

• Договірне регулювання. На основі укладення тарифних угод міжгалузевих галузевих, виробничих, які регулюють систему оплати праці найнятих робітників.

Мінімальна заробітна платня – це визначений державою розмір заробітної платні, нижче за яке не може здійснюватися оплата за фактично виконану роботу найманим робочим. Її регулюють з урахуванням розрахунків рівня економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної платні і вартісної величини споживчого бюджету. Правовою основою державного регулювання оплати праці є Закон України «Про оплату праці», прийнятий в 1995 р.

Складовою механізму державного регулювання економіки є політи­ка доходів. В умовах ринкової економіки вона стоїть в одному ряду з політикою конкуренції та політикою стабілізації економіки.

У сфері розподільчих відносин потрібна реальна взаємодія еконо­мічних критеріїв, пов’язаних із вимогами економічної раціональності, і соціальних критеріїв, що передбачають забезпечення умов для все­бічного розвитку всіх членів суспільства.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів — зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу. Реалізація мети потребує чіткого визначення усіх отримувачів доходів і переконання в необхідності перерозподілу доходів кожної соціальної групи. Складність проблеми розподілу та перерозподілу доходів обумов­лена відсутністю однозначної відповіді на запитання: “Який розподіл доходів вважати правильним?” Складовими механізму розподілу та перерозподілу доходів є надання суспільних благ, використання законодавчих актів, система оподаткування, трансфертні платежі. Зміни в доходах за умов перехідної економіки пов’язані зі стрімким падінням реальних доходів населення, зміною структури доходів населення і зростанням диференціації доходів населення. Основною складовою грошових доходів населення є заробітна пла­та. Її величина впливає на загальні показники соціально-економічної ефектив­ності ринкового ладу в цілому, і є обґрунтуванням стимулів до праці.

Цілі регулювання оплати праці:

• Забезпечення кожному пра­цівникові життєво необхідного рівня спожи­вання.

• Збереження реального рівня заро­бітної плати.

• Встановлення тісного взаємо­зв’язку заробіт­ної плати із продуктивністю праці.

• Досягнення належної відповідності між різними рівнями заро­бітної плати.

Мінімальна зарплата (МЗП) — гарантований державою со­ціальний мінімум нетарифікованої праці, її функція полягає в мотивації власника робочої сили до участі у праці. МЗП повинна мати незначний відрив від мінімального споживчого бюджету, її рівень визначатися за міжнародними стандартами, своєчасно коригуватися відповідно до економічних та соціальних змін у суспільстві. При її визначенні повинно зберігатися нормальне співвідношення між мінімальною і середньою ЗП яке досягається підтягуванням рівня МЗП до середньої ЗП і стримуватися зростання середньої і максимальної ЗП (через механізм податків)

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

• співставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

• співставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

• співставлення соціально-економічних індикаторів з такими у країнах світу.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення є, з одного боку, узагальнюючі, які відображують сумарне споживання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг, а, іншого, відносні, які характеризують окремі сторони добробуту населення.

Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних та реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає в тому, що вони відображають не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку у розрахунку на душу населення, сім’ю, тисячу або 10 тисяч жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному виразі: споживання основних продуктів харчування, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров’я, освіти, транспортними, житлово-комунальними послугами тощо на душу населення, сім’ю, тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення відносяться:

• Обсяг реального ВВП на душу населення.

• Грошові доходи та витрати населення.

• Реальна заробітна плата.

• Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

• Природний приріст населення та середня тривалість життя.

• Частка витрат на розвиток соціальної сфери в бюджеті.

• Використання вільного часу.

Аналізу також підлягає диференціація доходів населення за показниками:

• Коефіцієнт фондів – характеризує в скільки разів доходи 10% населення з найбільшими доходами перевищують доходи 10% найбідніших.

• Коефіцієнт диференціації – показує в скільки разів мінімальний дохід 10% найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний дохід 10%.

• В економіках перехідного періоду відзначається зростаюча поляризація в реальних доходах населення, яка супроводжуються зростанням бідності. Причинами такої поляризації є те, що джерелом доходів, крім заробітної плати, може бути ще й приватна власність. Існує також диференціація в доходах між регіонами, галузями, підприємствами різних форми власності.

Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис. 15.1.).

Бісектриса ОС характеризує абсолютну рівність в доходах, коли певний відсоток сімей одержує такий самий відсоток доходу. Лінія ОАВС показує фактичний розподіл доходу, існуючу нерівність в доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність в розподілі доходу. Рівень нерівності в розподілі доходу характеризує коефіцієнт Джині (k_G). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС до площі трикутника ОДС:

, (4.1.)

Чим більша в суспільстві диференціація доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умов теоретичної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю.

З метою аналізу ступеню диференціації доходів визначаються межа малозабезпеченості та частка населення, що знаходиться нижче цієї межі або має дохід більше середнього. Слід відзначити, що основою розвитку економіки в будь-якій країні є наявність середнього класу – великої частки населення з середнім рівнем доходу. Саме це населення стимулює споживчий попит, як суттєву складову попиту.

Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання і аналізуються за такими складовими:

• обсяг та структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;

• витрати на оплату послуг;

• податки, обов’язкові платежі та добровільні внески.

Витрати на споживання продуктів харчування та промислових товарів залежать від купівельної спроможності населення, яка визначається, як зазначалось вище, реальною заробітною платою, а також рівнем заощаджень і освіти.

Витрати на оплату послуг (охорону здоров’я, освіту, транспортних, житлово-комунальних послуг) значною мірою залежать від платності, пільговості або безплатності цих послуг. Отже розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення. У зв’язку з цим доцільно ознайомитись з показниками, які характеризують рівень розвитку соціальної сфери.

Споживання основних продуктів харчування визначається в кг на душу населення за такими видами: м’ясо та м’ясопродукти, молоко та молочні продукти, яйця (шт.), риба та рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі та фрукти, хлібні продукти. Ці показники розраховуються в абсолютному, процентному співвідношенні та в динаміці. Якщо виявляється постійне зниження рівня споживання основних продуктів харчування, то це вказує на його неповноцінність та незбалансованість. Крім того, за міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50% від доходів сім’ї та вище свідчать про низький рівень життя в країні.

Розрахунки природного приросту населення дозволяють виявити його позитивну або від’ємну динаміку. Якщо цей показник зростає, то це означає, що в країні має місце перевищення народжуваності над смертністю, тривалість життя висока. Але може виникнути і несприятливий процес депопуляції, який супроводжується, як правило, низьким показником середньої тривалості життя і свідчить про те, що внаслідок постійного перевищення смертності над народжуваністю природний приріст населення знижується.

Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в Державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охорону здоров’я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад. Коливання у темпах зміни населення з вищою освітою впливає і на ринок праці, на якому буде коливатися пропозиція робочої сили та змінюватися її якість.

Використання вільного часу характеризується показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування.

Існують спроби розробити узагальнюючий показник рівня життя населення – індекс людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток – це безперервний процес розширення можливостей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге і здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень. Ці три можливості є провідними для людського розвитку, всі інші підпорядковуються їм, є другорядними по відношенню до них. Отже, рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку і метою останнього є не лише постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей в різних сферах діяльності.

Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники:

• ВВП на душу населення;

• середня тривалість життя;

• рівень освіти населення старше 25 років.

Ці показники по країні порівнюються з максимальними в світі аналогічними показниками.

Фахівці Ради по вивченню продуктових сил України НАНУ та Міністерства статистики запропонували національну методику визначення ІЛР. За цією методикою ІЛР охоплює дев’ять груп показників, які характеризують:

1) демографічну ситуацію в країні та в регіонах:

• чисельність населення; міське, сільське населення;

• природний щорічний приріст (скорочення) населення;

• очікувана тривалість життя при народженні;

• індекс очікуваної тривалості життя;

• демографічне навантаження населення працездатного віку (%) – це відношення чисельності населення у віці 0 – 15 років та пенсійного віку до населення у працездатному віці, тощо.

2) стан ринку праці:

• рівень зайнятості та безробіття;

• жіноча робоча сила;

• частка безробітних жінок;

• середня заробітна плата жінок у відсотках до зарплати чоловіків (у держсекторі), тощо.

3) рівень життя населення:

• ВВП на душу населення;

• індекс споживчих цін;

• коефіцієнт диференціації доходів;

• кількість куплених радіоприймачів, телевізорів на 1000 жителів;

• кількість телефонів на 100 помешкань, тощо.

4) житлові умови:

• загальна площа житлового фонду;

• житлова площа на душу населення;

• рівень і динаміка оплати житлово-комунальних послуг, тощо.

5) охорону здоров’я та рівень здоров’я населення:

• державні витрати на охорону здоров’я у відсотках до ВВП;

• кількість населення в розрахунку на одного лікаря;

• материнська смертність на 1000 живонароджених;

• споживання алкогольних та тютюнових виробів на душу населення, тощо.

6) рівень освіти:

• державні витрати на освіту у відсотках до ВВП;

• рівень грамотності дорослого населення;

• індекс досягнутого рівня освіти – середньої, неповної вищої, вищої;

• сукупна частка учнів – частка осіб, які навчаються у закладах освіти серед населення відповідної вікової групи;

• прийом до вищої школи (в т.ч. на стаціонар) – частка осіб, які вступили до ВУЗів всіх рівнів акредитації (І - ІV) серед населення віком 15 – 18 років, тощо.

7) соціальне середовище:

• щорічне відвідування закладів культури та мистецтва на 1 жителя;

• разовий тираж газет на 100 жителів;

• видання книжок (одиниць на 100 тис. населення);

• криміногенна ситуація: число осіб, які загинули внаслідок злочинів; частка підлітків серед злочинців; злочинність, пов’язана з наркотичними засобами (на 100 тис. населення); самогубства на 100 тис. населення, тощо.

8) фінансування основних галузей, які забезпечують людський розвиток.

9) екологічну ситуацію:

• викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, тощо.

Прожитковий мінімум визначається вартістю так званого “споживчого кошику”. Останній розраховується, виходячи з мінімально припустимих нормативів споживання найважливіших благ та послуг. Такі нормативи споживання встановлюються, як правило, за фактичною структурою витрат 10% найменш забезпечених верств населення.

В світовій практиці застосовують нормативний та статистичний методи розрахунку прожиткового мінімуму. Нормативний метод заснований на науково-обґрунтованих нормативах мінімального споживання товарів і послуг, необхідних лише для відтворення продуктивних сил. Статистичний метод базується на даних реального мінімального споживання населенням матеріальних благ.

Аналізується також співвідношення рівня заробітної плати та прожиткового мінімуму в динаміці. Мінімальна заробітна плата повинна встановлюватись в розмірі не нижче за офіційно визначений прожитковий мінімум. За методикою ЄЕТ (європейського економічного товариства) до низькооплачуваних відносять тих, чия заробітна плата становить 2/3 і нижче від середнього рівня в країні.

Виникнення бідності пояснюється, як правило, економічними причинами: зростанням безробіття, низьким рівнем оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованістю по виплатах заробітної плати. ООН наголошує на чотирьох основних проявах бідності (Human Development Report. 1997, - New York, UNDP, 1997, p. 5):

• коротка тривалість життя;

• низька професійно-освітня підготовка;

• відсутність необхідної бази для нормального життя – чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування;

• ізольованість від суспільного життя.

Верстви населення які знаходяться нижче межі прожиткового мінімуму, потребують соціального захисту.

За умов високої інфляції необхідно співвідносити фіксовані доходи населення та зростання індексу вартості життя. Для цього існують три способи:

• адаптація (пристосування до умов);

• компенсація;

• індексація (найбільш поширений спосіб).

Розрізняють очікувану і ретроспективну індексацію доходів населення. Очікувана індексація передбачає підвищення доходів з урахуванням прогнозованого зростання цін. Ретроспективна індексація здійснюється відповідно зростанню цін за минулий період. В світовій практиці частіше застосовується ретроспективна індексація або через фіксовані проміжки часу (3 – 6 місяців), або за шкалою заробітної плати автоматично із зміною цін. Але в будь-якому випадку доходи індексуються тільки тоді, коли відбувається лише інфляційне зростання цін. Середній рівень компенсації витрат від інфляції зазвичай складає 40–50%, що розглядається як фактор, стримуючий подальшу інфляцію.

Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Досвід інших країн свідчить, що цей принцип є відносно стабільним — економічне піднесення в будь-якій країні збільшує її доходи в цілому, але не веде до суттєвих змін тієї частки сукупного доходу, яку одержують конкретні групи населення чи категорії сімей. Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є: різниця у фізичних та розумових здібностях людей, в їхній освіті та професійній підготовці, у складі сімей, у наявності власності (житло, земля, виробниче устаткування, акції тощо).

Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг. Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім’ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

На думку західних учених і фахівців саме нерівність доходів членів суспільства стимулює виробництво, створює передумови для піднесення економіки, збільшення доходів кожної сім’ї, тобто є шляхом до індивідуальної свободи, до гартування підприємницького духу. В ім’я збільшення доходів суспільство розвиває продуктивні сили, оновлює технологію виробництва, штов­хає вперед науку, винаходить нові товари і послуги. Ясна річ, що це справедливо тільки до певної межі. Занадто велика різниця в доходах, як уже було сказано, є причиною соціального напруження і можливого соціального збурення в суспільстві.

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгод­ження інтересів підприємців і найманих працівників.

Реальні доходи населення визначаються за допомогою математичних розрахунків, що ґрунтуються на загальних показниках економічного й соціального розвитку країни, державного бюд­жету, а також виходять із результатів наукових і соціальних досліджень. Реальні доходи можна обчислити за формулою:

, (4.2.),

де Др — реальні доходи;

Дт — грошові витрати на придбання товарів;

Дн — натуральні доходи громадян;

М — матеріальне споживання в сфері послуг;

Вж — продукція індивідуального і житлово-кооперативного будівництва;

— зміна ціни на товари і послуги.

Грошові витрати на придбання товарів встановлюються, виходячи з балансу грошових доходів і витрат населення, за формулою:

, (4.3.),

де Дт — грошові витрати на придбання товарів;

— зарплата, дивіденди, пенсії, допомога, стипендії, надходження з фінансової системи, дохід домашніх господарств, яким розпоряджається власник, дохід від праці в колективних, фермерських господарствах, тощо;

Ддр — оплата послуг, обов’язкові платежі, придбання лотерейних квитків;

— зміна в заощадженнях населення;

— зміна заборгованості за товарами, які придбано в кредит, та сальдо операцій за переказами та акредитивами.

Натуральні доходи прогнозують виходячи з балансу сільськогосподарської продукції та бюджетних обстежень населення. Матеріальне споживання у сфері суспільного обслуговування, яке нині поступово скорочується, установлюється з розрахунків розвитку соціально-культурних закладів та розбудови інфраструктури — як сума матеріальних витрат держави на підтримку соціа­льно-гуманітарної сфери. Зміна цін розраховується в розрізі форм торгівлі товарами та послугами за допомогою спеціальних обчислень, що мають прог­нозний характер.

Реальні доходи обчислюють для різних соціальних груп населення у розрахунку на одного зайнятого в тій чи іншій сфері діяльності або виробництва чи на душу населення (табл. 4.1.)

Таблиця 4.1.

Схема розрахунку реальних доходів населення, млрд. грн.

Прогнозний (плановий) рівень реальних доходів співвідноситься з базовим, що дає змогу обчислювати індекс зростання (падіння) реальних доходів (на душу населення, чи на одного зайнятого)

, (4.4.)

де — індекси зростання (падіння) фізичного обсягу реально використаних доходів, чисельності населення, зайнятих.

Можна розрахувати і вартість життя за допомогою індексу:

, (4.5.)

де — це витрати населення на придбання товарів і послуг відповідно в старих і нових цінах.

Цей індекс характеризує зміни купівельної спроможності людей, зміни вартості базового набору споживчих товарів і послуг, фактично придбаних сім’ями за даними бюджетних обстежень.

Для робітників і службовців розраховується реальна заробітна плата, виходячи з передбачуваного рівня середньомісячної заробітної плати, розміру податків і індексу цін на товари та послуги. Її рівень визначається за формулою:

, (4.6.)

де:  — середньомісячна готівкова заробітна плата (нарахована й виплачена);

— утримання (податки);

— індекс цін на товари і тарифів на послуги.

Загальна сума реальних доходів робітників і службовців перевищує їхню реальну заробітну плату на суму виплат і пільг, отриманих за рахунок фонду суспільного споживання у вигляді пенсій, допомоги, стипендій, а також безплатних послуг охорони здоров’я, освіти тощо.

Визначення реальних доходів селян передбачає обчислення грошових і натуральних доходів від колективного, фермерського та особистого підсобного господарства. Грошові доходи коригуються на індекс цін на товари й тарифів на послуги: натуральні доходи визначаються за середньотоварними цінами реалізації, тобто з урахуванням продажу продукції на ринку. У розрахунках використовують дані балансу сільськогосподарської продукції та бюджетних обстежень. Загальну суму грошових і натуральних доходів треба збільшити на суму виплат і пільг за рахунок суспільних фондів держави й колективних господарств, а також на обсяг безплатних послуг соціально-культурних закладів.

Показники обсягу споживання матеріальних благ і послуг характеризують середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів (м’ясо, молоко, яйця, риба, хлібопродукти, картопля, овочі, фрукти) та платних послуг. Середні рівні споживання продовольчих товарів можна розрахувати за допомогою балансових розрахунків валових ресурсів м’яса, молока, яєць, картоплі, зерна, овочів, що робляться для обчислення показ­ників розвитку сільського господарства. Обсяг споживання платних послуг прогнозується відповідно до прогнозу доходів та структури витрат населення на основі прогнозних споживчих бюджетів і балансу грошових доходів і витрат населення. Для прогнозування рівня життя населення та його державного регулювання використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет); величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» з продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія; стипендія; допомога та інше.

Споживчий бюджет — це балансовий розрахунок, який характеризує обсяг і структуру споживання населенням (або його окремими суспільними верствами) матеріальних благ та споживчих послуг.

Споживчий бюджет складається з індивідуального бюджету, що формується індивідуальними доходами, та грошової оцінки послуг, які надаються населенню із суспільних фондів споживання.

Розрахунки споживчого бюджету проводять у цінах відповідних років.

Прогнозування бюджету здійснюється з допомогою побудови моделі динаміки і структури споживання, орієнтованої на досягнення раціонального споживання населенням матеріальних благ і послуг.

Прогноз споживчого бюджету застосовується для:

а) оцінки досягнутого рівня життя населення;

б) пошуку найбільш ефективних шляхів поліпшення добробуту народу;

в) обґрунтування рівня доходів сімей, оплати праці, доходів, соціальних виплат та пільг.

Мінімальний споживчий бюджет — це балансовий розрахунок, що визначає такий обсяг доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі, одежі, предметах господарського вжитку, культурних запитах на рівні мінімальних фізіологічних норм, дос­татніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров’я людей похилого віку. Розмір споживання за мінімальним бюджетом обумовлюється рівнем матеріального виробництва і умовами життєдіяльності людей.

Соціальний захист — це державна підтримка верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповід­ного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш враз­ливим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення, комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють де­стабілізуючим життєвим факторам (інфляція, спад виробництва, еконо­мічна криза, безробіття тощо).

ЛЕЦІЯ 5. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

5.1. Суть і склад економічного потенціалу 5.2. Характеристика економічного потенціалу 5.3. Тіньова економіка, структура й природа її виникнення

5.1. Суть і склад економічного потенціалу

Економічний потенціал країни - це складна за змістом і багатоаспектна за значенням структура. В теорії й на практиці господарювання він трактується неоднозначно. Найбільш поширене трактування економічного потенціалу - це кількісно-якісна характеристика наявності й можливості використання всіх видів ресурсів, які має держава для свого економічного та соціального прогресу та розвитку.

Економічний потенціал країни вчені-економісти розглядають з таких позицій:

- натурально-речового складу;

- сучасного стану та перспектив його розвитку й виконання;

- організаційних форм управління цим потенціалом;

- окремих його складових, що розташовані й функціонують як на власній (національній) території, так і за її межами;

- вкладу окремих організаційно-правових форм господарювання, передбачених законодавством, у підсумкові результати господарювання в країні, в процеси пошуку, добутку, транспортування, перероблення, виробництва, споживання та нагромадження всіх видів ресурсів.

Економічний потенціал країни може бути подано у вигляді комплексу взаємозв'язаних потенціалів як складових структури національної економіки. Найчастіше як критерії класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями їхнього використання (рис. 5.1).

Природно-ресурсний потенціал характеризує природні багатства національної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при існуючих технологіях і соціально-економічних відносинах.

Виробничо-технологічний потенціал - сукупність засобів виробництва (будинки, спорудження, обладнання і устаткування), а також існуючі технології їхнього використання в економічній діяльності.

Трудовий потенціал - трудові ресурси країни, включаючи підприємницькі спроможності. Його обсяг та якість визначаються кількістю активного працездатного населення, його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем.

Науково-технічний потенціал - можливості, які є в розпорядженні країни в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Це досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експериментальна база, а також науково-технічні й конструкторські кадри високої кваліфікації.

Внутрішньо-економічний потенціал - частина загального економічного потенціалу країни, орієнтована на задоволення внутрішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери.

Експортний потенціал - здатність національної економіки виробляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами.

Економічний потенціал країни також може бути визначений сукупністю галузей народного господарства, підприємств, установ, які виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну продукцію, надають різні послуги виробничого й невиробничого призначення. Цей принцип покладено в основу класифікації економічного потенціалу країни за сферою діяльності [8].

Економічний потенціал країни може характеризуватися досягнутими результатами від використання наявних економічних ресурсів. Цей потенціал оцінюється системою показників, які кількісно і якісно характеризують ресурси, що використані в обороті, й потенціальні. При цьому кількісні значення показників, які входять до системи, є динамічними в часі, що свідчить про змінність уявлень про розмір та якість економічного потенціалу національної економіки.

Найбільш універсальною характеристикою оцінювання економічного потенціалу є показник ВВП. Він визначає не тільки сучасний стан розвитку національної економіки, але й особливості її галузевої й територіальної структури, ефективність функціонування окремих її сфер, галузей і регіонів, ступінь залучення в світові інтеграційні процеси.

Слід виділити чинники, що впливають на розмір і структуру економічного потенціалу держави, його динаміку за кожний конкретний період часу:

- обсяг і доступність ресурсів;

- досягнутий країною рівень технічного розвитку, що визначає якість і продуктивність технологічної бази економіки;

- нагромаджений країною потенціал в області прикладних і фундаментальних наукових досліджень, рівень підготовки кадрів, що характеризує якість трудових ресурсів країни.

У результаті сукупної дії цих чинників у складі економічного потенціалу країни формується трудовий, природно-ресурсний, науково-технічний, експортний та інші потенціали господарської системи країни. Кожний з цих потенціалів має свої особливості й закономірності розвитку, свої якісні та кількісні характеристики. Важливою складовою економічного потенціалу є національне багатство.

Національне багатство - це сукупність нагромаджених і створених матеріальних, природних, культурних і соціальних благ, які держава має на певний момент часу. При оцінюванні елементів національного багатства використовуються як натуральні, так і вартісні вимірники.

Національне багатство містить загальний обсяг основного капіталу (виробничого й невиробничого), всіх матеріальних обігових коштів, природних багатств, запасів і резервів, історико-культурних цінностей, а також особистого майна населення країни та його інтелектуальний потенціал.

5.2. Характеристика економічного потенціалу

Природно-ресурсний потенціал - це можливість країни використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності.

За оцінками економістів, із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 44,4% припадає на земельні ресурси, 28,3% - на мінеральні, 13,1% - водні, 9,5% - рекреаційні, 4,2% - лісові, 0,5% - біологічні.

Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте має значний природно-ресурсний потенціал (5% природних ресурсів світу).

На території нашої країни розміщується понад 7 тис. розвіданих родовищ з 94 видів корисних копалин. Україна має значні запаси залізної й марганцевої руди, кухонної солі, кам'яного вугілля, бокситів, мідних руд, ртуті, цементної сировини.

Одним з найцінніших ресурсів в Україні є земля. За її забезпеченістю в розрахунку на одного жителя Україна має один з найвищих показників (0,65 га), в той час як у Великобританії - 0,12 га, в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га.

Виробничо-технологічний потенціал - це наявні й приховані можливості підприємств щодо залучення та використання чинників виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції.

Україна є досить розвинутою індустріальною державою з потужною промисловою базою, однак у галузевій структурі переважають виробництва з видобутку та первинної переробки сировини. Основний капітал в Україні характеризується високим рівнем морального й фізичного зношування, що істотно обмежує нинішні можливості виходу країни на новий рівень економічного розвитку. Під час переходу до ринкової економіки 1990 - 2000 рр. Україна щороку втрачала в середньому 18,5% вартості знов утвореного капіталу й лише з 2000 р. спостерігається часткове відновлення раніше втрачених позицій (середньорічний темп зростання становить 7,1%).

Про неефективність виробничого потенціалу нашої країни свідчить характеристика технологічної бази та її розвиток, для цього аналізуються шість технологічних укладів національної економіки. Найбільш передові технологічні уклади (п'ятий і шостий) у структурі національної економіки України становлять відповідно 5% і 1%.

Трудовий потенціал як інтегрована динамічна система, яка містить демографічну, економічну й соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. В Україні економічно активне населення (віком від 15 до 70 років) за січень - вересень 2008 року становило 22605,1 тис. осіб, з них працездатного віку - 20819.5 тис. осіб. Зайняте населення працездатного віку - 19465,9 тис. осіб, тобто рівень безробіття - 6,5%.

З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці й інтелектуальної діяльності у відтворенні суспільного життя останнім часом в економічній літературі активно використовується поняття "людський потенціал" як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфікованої робочої сили створити прибуток, а також "інтелектуальний капітал" для характеристики інтелектуальної праці. Розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом суспільства. Віддача від працівників, що займаються інтелектуальною працею, в декілька разів вище, ніж від основних робітників.

Науково-технічний потенціал національної економіки складається історично, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Ефективність сучасної економіки визначають уже не матеріальні товари, а інтелектуальні чинники - знання, інформація, високі технології.

Складовими частинами науково-технічного потенціалу країни є:

1) матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи та ін.);

2) наукові кадри - дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал;

3) фонд винаходів і відкриттів - банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та ін.;

4) організаційно-управлінська структура наукової сфери - система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт.

Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю фундаментальної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції.

Кількісну характеристику інноваційного потенціалу в можна виразити за допомогою відношення

де V - кількість освоєних зразків нової продукції;

N - кількість створених зразків нової продукції.

Показник - характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні процеси обумовлюють створення й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових матеріалів, розвиток нових галузей і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій у виробництво. У країнах з розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70 - 80% підприємств. В Україні цей показник в останні роки становить 15 - 20%.

Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної й інноваційної політики держави. Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни.

Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають:

- раціональну мотивацію використання результатів НТП у виробництві;

- соціальну ефективність впровадження результатів НТП (соціалізація економіки, поліпшення умов праці, охорона навколишнього середовища та ін.);

- конкуренцію в науково-дослідній сфері й захист авторських прав;

- інтеграцію науково-дослідних, виробничих і фінансових структур;

- державну підтримку розвитку НТП й інноваційних процесів.

За кількістю науковців (1774 особи) у розрахунку на мільйон жителів Україна значно відстає від Росії (3319 осіб), Фінляндії (7992 особи), Швеції (5416 осіб), середнього показника Європейського Союзу (2607 осіб). Проте найважливішим показником є рівень фінансування науки, за яким Україна з показником 1,16% ВВП значно відстає від середньосвітового показника (2,36%), Швеції (3,98%), США (2,67%). Це призводить до того, що в Україні виробляється лише 6,5% конкурентоспроможної продукції, тоді як в Японії - 67%, США - 78%

Рівень розвитку й динамізм інноваційної сфери - науки, нових технологій, наукоємних галузей і компаній - створює основу для стійкого економічного зростання. Однак позитивні зрушення в зростанні ВВП в Україні, починаючи з 2000 року, не забезпечили науково-технічного прогресу, що спричинено недоліками в системі державного й корпоративного управління, нерозв'язаністю проблем структурної перебудови, прибуткового ведення господарства. Економічні та фінансові дисбаланси, невідповідність функціонування економіки завданням технологічного розвитку не дозволяють мобілізувати науково-технологічний потенціал.

Наша країна відстає не тільки за показниками формування науково-технологічного потенціалу, а й за параметрами його результативності. Сьогодні на Україну припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітових доходів від продажу ліцензій і 0,05% від загальносвітової вартості високотехнологічного експорту . За цими показниками відставання від країн технологічних лідерів на одного працівника сфери НДДКР досягає двох-трьох порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив.

Для економічного зростання країни на практиці слід використовувати різні стратегії, а саме:

o стратегію переслідування (копіювання), що полягає в освоєнні випуску конкурентоспроможної продукції, яку вже виробляють у розвинутих країнах; ця стратегія має застосовуватися для виробництва побутової техніки, у двигуно- і автомобілебудуванні, хімічній промисловості;

o стратегію лідируючих технологій, що передбачає використання власних науково-технічних досягнень на основі нагромадження основного капіталу для створення нових видів продукції й технологій, формування попиту на них і виходу на нові ринки; застосування цієї стратегії є доцільним в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому і енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах;

o проривну стратегію, яка полягає у створенні принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління; ця стратегія базується на концепції "обганяти не доганяючи", має селективний характер і застосовується в науково-технічних установах і на інноваційних підприємствах на основі підвищення частини інноваційного нагромадження.

Спільним для перелічених стратегій є досягнення нового технологічного рівня.

5.3. Тіньова економіка, структура й природа її виникнення

Тіньова економіка - це уклад економічних відносин, що охоплює невраховані, нерегламентовані й незаконні види господарської діяльності. У кожній країні є така складова економічної діяльності, що не укладається в сформовані й узаконені норми. Цей сектор економіки в різних країнах називається по-різному: у Франції - "підземна", "неформальна" економіка; в Італії - "таємна", "підводна"; в Англії -"неофіційна", "підпільна", "схована"; у Німеччині -"стіньова".

За сферою діяльності до тіньової економіки різні автори відносять різні види діяльності. Одні вважають, що тіньова економіка охоплює насамперед кримінальну діяльність; інші думають, що тіньова економіка як особливий сектор утворюється тими, хто ухиляється від сплати податків. У Німеччині до тіньової економіки спочатку зараховували лише фінансові таємні угоди.

В ООН фахівці, що займаються національними рахунками, тіньову економіку поділяють на три види діяльності: приховану (або тіньову), неформальну (або неофіційну) й нелегальну. Прихована діяльність характеризує дозволену законом працю, що офіційно не оголошується або її результати занижуються з метою відсторонення від уплати податків. Неформальна діє на законній підставі й націлена на виробництво товарів і послуг для задоволення власних потреб домашніх господарств (наприклад, власними силами індивідуальне будівництво). Нелегальна - це діяльність, що здійснюється найманими робітниками без юридичного оформлення договору.

У структурі тіньової економіки зазвичай виділяють три види діяльності. Неофіційна економіка охоплює легальні види діяльності, пов'язані з виробництвом товарів і послуг, які не фіксуються офіційною статистикою. Така діяльність значного поширення набула в сфері послуг (ремонт квартир; надання житла в курортній місцевості; підготовка учнів для вступу у вищі навчальні заклади, що здійснюється приватно, без юридичного оформлення договорів та ін.). При цьому одержувачі доходів приховують їх від оподатковування.

Фіктивна економіка - це діяльність, пов'язана з одержанням обґрунтованих вигід суб'єктами господарювання. Сюди відносять:

- приписки, що здійснюють керівники підприємств у державному секторі економіки;

- хабарництво;

- шахрайські способи одержання грошей.

Підпільна економіка - це заборонені законом види економічної діяльності. До їхнього числа відносять:

- незаконне виробництво й збут товарів і послуг;

- виробництво зброї, наркотиків, контрабанду;

- діяльність осіб, що не мають юридичного права займатися цим видом діяльності (лікарі, адвокати, які практикують без ліцензії).

Всю тіньову економіку щодо зв'язку з виробництвом можна поділити на дві частини: та, що пов'язана з виробництвом товарів і послуг, і та, що функціонує в сфері перерозподілу товарів і послуг, створених поза цією сферою.

Відповідно до видів тіньової економіки можна виділити три групи її суб'єктів.

Перша група містить найбільш кримінальні елементи тіньової економіки: торговців наркотиками та зброєю, бандитів, грабіжників, найманих вбивців. Сюди ж можна віднести корумпованих представників органів влади, що беруть хабарі, торгують державними посадами й інтересами. За різними оцінками на частку діяльності цих суб'єктів припадає від 5 до 25% всієї тіньової економіки.

Друга група складається в основному з тіньовиків-господарників. До їхнього числа можна віднести підприємців, комерсантів, банкірів, промисловців й аграріїв, дрібних і середніх бізнесменів, включаючи "човників" (організаторів власної справи). "Човники" становлять величезну армію. За даними МВС України, в 1996 р. вони здійснили 30 млн рейсів у зарубіжні країни. Якщо припустити, що кожний з них зробив за рік у середньому по три поїздки, то загальна кількість "човників" становить приблизно 10 млн. Після 1998 р. "човниковий" бізнес різко скоротився. Тепер більша частина товарів, які закуповують "човники", надходить в Україну через легальних перевізників і на кордоні проходить стандартні процедури "розтаможування". Ця група суб'єктів змушена йти в "тінь" головним чином тому, що витрати при їхній діяльності з існуючими правилами й законами економічної гри перевищують відповідні вигоди й доходи.

Третя група - це наймані робітники як фізичної, так і розумової праці. До них можуть приєднуватися як дрібні, так і середні державні службовці, доходи яких, за існуючими даними, до 60% становлять хабарі. У цієї категорії осіб нефіксована діяльність є другорядною (неформальною) зайнятістю.

Слід визначити особливості поведінки окремих груп суб'єктів тіньової економіки.

По-перше, кримінальні структури, як правило, діють на відміну від тіньовиків-господарників у сфері розподілу й перерозподілу доходів. Основними засобами "присвоєння" ними частки цих доходів є позаекономічні форми, пов'язані з насильством: вимагання, шантаж, забезпечення так званого "даху" дрібним і середнім підприємцям за певну плату, погрози, замовні вбивства.

Тіньовики-господарники є законними власниками створюваних доходів. Вони лише відводять частку доходів з-під дії законів і правових норм. Звичайно такі кроки є змушеною мірою, зумовленою невиконанням прийнятих зобов'язань партнерами; відвертим обманом, який існує на практиці при здійсненні угод; використанням силових методів ведення справ.

По-друге, поведінку кримінальних груп тіньовиків обумовлено невпорядкованістю умов господарювання. Чим більше плутанини в економіці, чим слабкіша влада, тим краще для них. Такі умови господарювання дозволили кримінальним структурам взяти під свій контроль 90% підприємств й організацій, які стали основним полем для одержання кримінальних доходів. Для "консервації" такої ситуації активно використовується підкуп посадових осіб, поширюється організована злочинність.

Тіньовики-господарники, навпаки, зацікавлені в послабленні впливу кримінальних елементів: тільки плата за "дах" приводить до подорожчання товарів і послуг приблизно на 30%, що істотно знижує доходи тіньовиків-господарників. Положення тіньовиків-господарників ускладнюється тим, що на них чиниться тиск з обох боків. З одного боку, на їхні доходи зазіхають кримінальні структури, змушуючи їх для збереження граничного рівня доходів порушувати юридичні норми господарювання; з іншого боку, вони перебувають під наглядом правових органів, покликаних припиняти різного роду порушення.

По-третє, поведінка суб'єктів цих груп тіньової економіки є різною. Тіньовики першої кримінальної групи віддають перевагу незаконним (або частково законним) засобам "відмивання" кримінальних грошей, тому що їхня легалізація неминуче веде до розкриття всієї злочинної діяльності. Представники другої групи зацікавлені в легалізації своїх доходів шляхом змінення діючих правових норм і законів.

Відмивання "брудних" грошей і легалізація тіньовиків-господарників - це процеси, що перехрещуються, але не є тотожними. Якщо перший процес межує зі злочинністю, то другий можна віднести до незначних відхилень від закону, що переборюється шляхом змінення певних норм господарювання.

Економічна теорія злочинної й правоохоронної діяльності почала складатися наприкінці 1960-х років як відповідь економістів на різке посилення злочинності в країнах Заходу. Творцем нової теорії вважається американський економіст Г. Беккер. У своїй статті "Злочин і покарання, економічний підхід", опублікованій у 1968 році, він виклав основні принципи нового підходу до вивчення злочинності й боротьби з нею. Його ідея полягала в тому, що правовий лад суспільства є полем протиборства раціональних правопорушників і захисників порядку. Потенційні злочинці розсудливо зважують можливий дохід від злочину, порівнюючи його з можливими втратами від покарання. Вони вибирають той вид діяльності (законної або незаконної), що максимізує їхній добробут. Вартові порядку ведуть себе в такій же мірі раціонально. Вони вибирають такі методи боротьби зі злочинністю, які дозволили б мінімізувати сукупний збиток рядових членів суспільства.

Звичайно масштаби й динаміка тіньової економіки визначаються такими факторами:

- загальним станом економіки;

- рівнем життя населення;

- обмеженням, що виходять від держави.

Ці загальні фактори можна деталізувати. Найважливішими чинниками, що впливають на розширення тіньової економіки, є:

- податковий тягар;

- зменшення одержуваного доходу;

- збільшення масштабів безробіття;

- необгрунтоване посилення державних обмежень підприємницької діяльності;

- невпорядкованість в економіці;

- відсутність чіткої законодавчої бази.

Найбільш точно суть і природу виникнення нелегальної економіки встановив провідний перуанський економіст Зрнандо де Сото. Він сформулював такі принципові положення:

Нелегальна економіка - це стихійна реакція народу на неспроможність держави задовольняти основні потреби зубожілих мас.

"Чорний" ринок - це реакція мас на систему, що традиційно ставить їх у положення жертв свого роду правового і економічного апартеїду. В існуючій системі приймаються закони, які роблять нездійсненним природне прагнення народу мати роботу й дах над головою. У цих умовах маси перестають дотримуватись законів, виходять на вулиці, щоб продати те, що можуть, створюють власні магазини, там, де немає роботи, вони знаходять її, навчаючись ремеслам, про які більшість з них до тієї пори не мала поняття.

Залучені в тіньову діяльність живуть більш благополучно, коли порушують закон, порівняно з тим, якщо поважають його. Можна стверджувати, що незаконна діяльність процвітає, якщо правові обмеження перевищують деякий соціально прийнятний рівень і при цьому держава не має достатньої силу щодо примушування.

Особистості самі по собі не є "тінями", тіньовими є їхні дії й діяльність. Ті, хто діє нелегальним образом, не становлять певний сектор суспільства. Люди прагнуть попасти у тіньову економіку, коли витрати при дотриманні закону перевищують вигоди при його порушеннях.

Встановивши причини явища, можна визначити тіньову економіку як притулок для тих, для кого витрати у разі дотримання існуючих законів при веденні звичайної господарської діяльності перевищують вигоди від діяльності в тіньовій сфері, причому це поняття характеризує насамперед інституціональні межі, які визначають в нелегальній економічній діяльності.

Відомо, що розміри тіньової економіки визначити досить складно. Тіньовики не повідомляють статистичні органи, який у них господарський обіг. Переворот відбувся в 1993 р., коли відповідно до затвердженої ООН нової версії національних рахунків всім державам було рекомендовано враховувати тіньову економіку в обсязі виробництва. З тих пір Держкомстат країни почав освоювати методи її обліку. В

1995 р. частку тіньової економіки в Україні оцінили на рівні 20%. В

1996 р. вона становила 23% ВВП. За даними експертних висновків, частка нелегального сектора в Росії становить не менш 40%, в Україні - 50%. У західних країнах офіційно вона оцінюється в 5-10%. У Росії тіньова економіка стала поширюватися з 1988 р., коли почалося дерегулювання виробництва, а з 1991 р. з розпадом радянської економіки, вона набула найбільш широких масштабів. Держкомстатом РФ установлено, що розмір ВВП у період реформ щорічно зменшувався на 9-10%.

ЛЕКЦІЯ 6. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

6.1. Потенціал промислового виробництва

6.2. Потенціал АПК

6.3. Потенціал транспортних послуг

6.1. Потенціал промислового виробництва

За показниками розвитку Україна належить до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки» країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світогосподарському житті. Вона включає біля 20 галузей (підгалузей).

Промисловість – це високорозвинена й визначальна галузь матеріального виробництва. Від рівня її розвитку залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв’язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін.

За принципом кінцевого споживання продукції промисловість поділяються на підприємства групи А (виробництво засобів виробництва) й підприємства групи Б (виробництво предметів споживання).

Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно:

• збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції;

• здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання;

• раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси,

• створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів;

• підвищувати рівень організації виробництва у галузі та інше.

Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідни­ми механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв’я­зання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки та окремих галузей.

Об’єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм.

Цілі промислової політики:

• підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання;

• модернізація традиційних галузей;

• досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях.

Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики «пристосуван­ня» або тактики «активного формування», здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики.

Тактика «пристосування» — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціаль­них потрясінь.

Тактика «активного формування» — активне стимулюван­ня державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпо­рядкування розвитку певних галузей суспільним цілям.

Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окре­мих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі.

Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку.

Варіанти проведення промислової політики для України:

1. Орієнтація на експорт — підтримка галузей, продукція яких користується попитом на світовому ринку, насамперед сировинних галузей.

2. Орієнтація на імпортозаміщення — підтримка галузей, що випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари та витіснити іноземних конкурентів. Ставка робиться на прямі іноземні інвестиції.

3. Орієнтація на відновлення відтворювального процесу в промисловості — сприяння галузям, які реально виготовляють про­мислову продукцію, що користується попитом.

Об’єктами державного регулювання є міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий народногосподарський комплекс (МГНГК) – сукупність (система) підприємств, що економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції

МГНГК в економіці України:

• Паливно-енергетичний.

• Металургійний.

• Військово-промисловий.

• Машинобудівний.

• Транспортний.

• Хіміко-лісовий.

• Аграрно-промисловий.

• Комплекс будівельних матеріалів.

• Соціальний.

В Україні існує потужний потенціал промисловості, розвинута ви­робнича інфраструктура. Але МГНГК, що склався за поділом праці ми­нулої моделі соціально-економічного розвитку, не відповідає потребам розбудови незалежної Української держави.

Суб’єкти державного регулювання промисловості в Україні: Міністерство економіки; Міністерство палива й енергетики; Національна комісія регулювання електроенергетики та ін.

Стратегічна мета промислової політики Української держа­ви — формування перспективних і конкурентоспроможних національних комплексів та виробництв.

Недоліки промислового комплексу України:

• не задовольняє кінцевого споживчого попиту;

• не інтегрований у світо-господарські процеси економічного, технологічного, науково-технічного розвитку;

• низький рівень переробки сировини;

• спрацьованість виробничих фондів;

• несприйнятливий до нововведень;

• низька інноваційна активність Негативні наслідки функціонування існуючого МГНГК:

• висока собівартість продукції;

• низька якість продукції;

• відсутність системи вивчення кон’юнктури ринку;

• незадовільна маркетингова діяльність;

• неконкурентоспроможність продукції української промисловості.

Основні завдання державного регулювання промисловості:

• формування конкурентного національного ринку промислової продукції;

• стабілізація основних показників промислового виробництва;

• структурна перебудова промисловості;

• технічне і технологічне оновлення галузей промисловості;

• підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів промислового виробництва;

• розвиток імпортозамінного та експортного виробництва;

• забезпечення екологічності промислового виробництва;

• зменшення бартеризації промисловості;

• виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

Основними формами державного регулювання промисловості є:

- Кредитно-грошове регулювання - Зміна розміру облікової ставки, норм обов’язкових резервів; податкові, кредитні, експортні пільги

- Макроекономічне планування та програмування - Визначає цілі й пріоритети розвитку промисловості в цілому та окремих МГНГК; зосереджує ресурси на стратегічно важливих, перспективних напрямках промислового виробництва; визначає орієнтовані обсяги промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напрямі

- Розміщення держконтракту і держзамовлення - Стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву

Важелями державного впливу на розвиток промисловості є:

• інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування;

• державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва;

• політика прискореної амортизації;

• пряме державне управління галузями, що перебувають у дер­жавній власності;

• розпорядження і використання об’єктів державної власності;

• державний контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій;

• державна підтримка міжгалузевої кооперації;

• залучення іноземних інвестицій;

• державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам.

Предметом державного регулювання в промисловості є виробництво промислової продукції.

Залежно від типу галузі й форми власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.

За показниками розвитку Україна належить до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки» країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світогосподарському житті. Вона включає біля 20 галузей (підгалузей).

Промисловість – це високорозвинена й визначальна галузь матеріального виробництва. Від рівня її розвитку залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв’язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін.

За принципом кінцевого споживання продукції промисловість поділяються на підприємства групи А (виробництво засобів виробництва) й підприємства групи Б (виробництво предметів споживання).

Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно:

• збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції;

• здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання;

• раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси,

• створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів;

• підвищувати рівень організації виробництва у галузі та інше.

Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідни­ми механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв’я­зання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки та окремих галузей.

Об’єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм.

Цілі промислової політики:

• підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання;

• модернізація традиційних галузей;

• досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях.

Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики «пристосуван­ня» або тактики «активного формування», здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики.

Тактика «пристосування» — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціаль­них потрясінь.

Тактика «активного формування» — активне стимулюван­ня державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпо­рядкування розвитку певних галузей суспільним цілям.

Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окре­мих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі.

Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку.

Варіанти проведення промислової політики для України:

1. Орієнтація на експорт — підтримка галузей, продукція яких користується попитом на світовому ринку, насамперед сировинних галузей.

2. Орієнтація на імпортозаміщення — підтримка галузей, що випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари та витіснити іноземних конкурентів. Ставка робиться на прямі іноземні інвестиції.

3. Орієнтація на відновлення відтворювального процесу в промисловості — сприяння галузям, які реально виготовляють про­мислову продукцію, що користується попитом.

Об’єктами державного регулювання є міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий народногосподарський комплекс (МГНГК) – сукупність (система) підприємств, що економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції

МГНГК в економіці України:

• Паливно-енергетичний.

• Металургійний.

• Військово-промисловий.

• Машинобудівний.

• Транспортний.

• Хіміко-лісовий.

• Аграрно-промисловий.

• Комплекс будівельних матеріалів.

• Соціальний.

В Україні існує потужний потенціал промисловості, розвинута ви­робнича інфраструктура. Але МГНГК, що склався за поділом праці ми­нулої моделі соціально-економічного розвитку, не відповідає потребам розбудови незалежної Української держави.

Суб’єкти державного регулювання промисловості в Україні: Міністерство економіки; Міністерство палива й енергетики; Національна комісія регулювання електроенергетики та ін.

Стратегічна мета промислової політики Української держа­ви — формування перспективних і конкурентоспроможних національних комплексів та виробництв.

Недоліки промислового комплексу України:

• не задовольняє кінцевого споживчого попиту;

• не інтегрований у світо-господарські процеси економічного, технологічного, науково-технічного розвитку;

• низький рівень переробки сировини;

• спрацьованість виробничих фондів;

• несприйнятливий до нововведень;

• низька інноваційна активність Негативні наслідки функціонування існуючого МГНГК:

• висока собівартість продукції;

• низька якість продукції;

• відсутність системи вивчення кон’юнктури ринку;

• незадовільна маркетингова діяльність;

• неконкурентоспроможність продукції української промисловості.

Основні завдання державного регулювання промисловості:

• формування конкурентного національного ринку промислової продукції;

• стабілізація основних показників промислового виробництва;

• структурна перебудова промисловості;

• технічне і технологічне оновлення галузей промисловості;

• підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів промислового виробництва;

• розвиток імпортозамінного та експортного виробництва;

• забезпечення екологічності промислового виробництва;

• зменшення бартеризації промисловості;

• виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

Основними формами державного регулювання промисловості є:

- Кредитно-грошове регулювання - Зміна розміру облікової ставки, норм обов’язкових резервів; податкові, кредитні, експортні пільги

- Макроекономічне планування та програмування - Визначає цілі й пріоритети розвитку промисловості в цілому та окремих МГНГК; зосереджує ресурси на стратегічно важливих, перспективних напрямках промислового виробництва; визначає орієнтовані обсяги промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напрямі

- Розміщення держконтракту і держзамовлення - Стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву

Важелями державного впливу на розвиток промисловості є:

• інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування;

• державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва;

• політика прискореної амортизації;

• пряме державне управління галузями, що перебувають у дер­жавній власності;

• розпорядження і використання об’єктів державної власності;

• державний контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій;

• державна підтримка міжгалузевої кооперації;

• залучення іноземних інвестицій;

• державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам.

Предметом державного регулювання в промисловості є виробництво промислової продукції.

Залежно від типу галузі й форми власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.

Визначення потреби держави в промисловій продукції здійснюється за єдиною загальноприйнятою методикою, але з урахуванням специфіки виду продукції. Основним методом, що використовується, є балансовий метод. При цьому складаються два види балансів:

• засобів виробництва – якщо визначається потреба у засобах виробництва;

• предметів споживання.

Схема та зміст балансу розглянуто у відповідному розділі (Розд.6).

За балансовим методом, щоб визначити потребу держави у виробництві промислової продукції необхідно:

• розрахувати загальну потребу у продукції (частина «Розподіл»),

• виявити та розрахувати усі окрім виробництва джерела ресурсів даного виду продукції,

• використовуючи метод «балансової ув’язки» визначити необхідний обсяг виробництва.

Фактичний обсяг виробництва промислової продукції залежиться від наявності та ступеня використання всіх виробничих потужностей, наявності та використання трудових ресурсів, забезпеченості матеріальними та фінансовими ресурсами. При цьому максимально можливий випуск продукції визначається розміром виробничої потужності. Це випливає із визначення. Виробнича потужність (М) – максимально-можливий випуск продукції даної структури в одиницю часу.

Розмір виробничої потужності залежиться від наступних трьох факторів:

• кількості обладнання, яким розпоряджається підприємство (Nобл_і),

• продуктивності одиниці обладнання в одиницю часу (Аобл_і),

• часу використання і – групи обладнання (tобл_і).

Ця залежність виражається наступною формулою:

М = ∑ Nобл_і* Аобл_і* tобл_і, (6.1.)

(перша складова – екстенсивний фактор, дві інші – інтенсивні фактори)

З формули випливає, що виробнича потужність – динамічна величина. Це пов’язано зі зміною кількості обладнання, яке може бути виведено із експлуатації або придбано тобто введено в експлуатацію. У зв’язку з цим для визначення розміру виробничої потужності використовується ряд показників ресурсної частини балансу виробничих потужностей, який представлено у таблиці 6.1.

Таблиця 6.1.

Баланс виробничих потужностей

Середньорічна потужність планового року визначається:

(6.2.)

Якщо терміни введення (виведення) в дію обладнання не визначені, то при розрахунку середньорічного введення (виведення) використовується коефіцієнт 0,35: М середньорічна ввод = М ввод * 0,35 або (М середн. виб = М виб * 0,35).

Якщо терміни введення (виведення) зазначені, то розрахунки проводяться за наступними формулами:

М ввод * К

М середньорічне введення = -----------------------

12

Мвиб * (12-К)

М середньорічне вибуття =------------------------

12

(6.3.)

(6.4.)

Де К – кількість місяців, коли працювало обладнання.

Можливий обсяг виробництва продукції у плановому році визначається:

(6.5.)

Виробництво промислової продукції виміряється за допомогою наступних показників: випуск продукції в натуральному вираженні та вартісні показники (обсяги валової, товарної й реалізованої продукції). Формування номенклатури промислової продукції здійснюється за двома напрямками: прямі договори підприємств зі споживачами і державне замовлення.

6.2. Потенціал АПК

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни — це су­купність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства. Його особливості на сучасному етапі розвитку полягають в:

• накопиченні та загостренні суперечностей економічного і політичного характеру;

• масовій збитковості сільськогосподарських підприємств;

• повільних темпах реформування аграрного сектору економіки;

• збереженні тенденції до звуженого відтворення.

АПК України охоплює ресурсовиробничі, аграрно-сировинні, переробні підрозділи та інфраструктуру і виконує функції виробництва засобів виробництва для сільського господарства, власне сільськогосподарського виробництва, заготівлі та переробки сільськогосподарської продукції, транспортування, зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції. АПК України складає м’ясний, молочний, зернопродуктовий, плодоовочевий, бурякоцукровий продуктові підкомплекси.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин «держава — аграрний сектор економіки» характерні і для України. Вони полягають в таких основних напрямах:

1. Дотаційність сільського господарства.

2. Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

3. Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

4. Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

5. Протекціонізм вітчизняного сільгоспвиробника.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки в сучасних умовах вимагає:

• проведення земельної реформи;

• приватизація об’єктів АПК;

• розвиток нових форм господарювання;

• реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

• забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

• формування ринкового механізму управління АПК;

• соціальний розвиток села;

• інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Цілі державного регулювання АПК :

а) Забезпечення населення продуктами харчування;

б) Забезпечення промисловості сировиною.

Суб’єктами державного регулювання АПК в Україні є відповідні державні органи управління, департаменти міністерств і комітетів.

Засобами та методами державної підтримки АПК є:

• Зниження податкового пресу на сільгоспвиробника.

• Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.

• Створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва.

• Політика державного протекціонізму.

• Конкурсне визначення підрядчиків на держ­замовлення.

• Сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК.

• Підготовка та пере­підготовка кадрів, для аграрного сектору.

• Списання, пролонгація боргів.

• Залучення іноземних інвестицій.

• Нетрадиційні (компенсації).

Чинники ефективного вирішення проблем АПК:

• рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних підприємств різних форм власності;

• раціональне використання ресурсів;

• впровадження у виробництво новітніх технологій;

• сучасні способи відтворення, охорони землі та природних ба­гатств у цілому.

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має низку особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей. Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної) вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок кредитів.

Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

• необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

• розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

• доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

• потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

• необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) - агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Кризові явища в сільському господарстві України стали досить рельєфно проявлятися ще в умовах планово-централізованої економіки, переважно у формі стагнації. З початком перехідного періоду (1991 р.), коли розпочався злам старого організаційно-економічного механізму управління централізованою економікою і були зроблені перші спроби впровадження ринкових відносин, у нашій державі через низку причин виникла глибока економічна криза. За роки цієї кризи народне господарство країни понесло великі втрати, істотно погіршився матеріальний добробут населення, вкрай загострилася демографічна ситуація. Причини цих витрат мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер.

Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще й тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кредитно ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з її рівнем для підприємств інших галузей. Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвели до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машинно-тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин, отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної праці. Наслідки не забарилися — рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва й обсяг продажу сільськогосподарської продукції, а відтак сформувалася «петля» аграрної кризи. Зрозуміло, що зі скороченням обсягу виробництва та обсягу продажу зменшуються грошові надходження, а отже, підприємства не мають можливості відтворити виробничі ресурси для нормального функціонування виробництва. Відтак, можна сформулювати суть петлі аграрної кризи як певне зачароване коло, коли підприємства не мають коштів для закупівлі необхідних ресурсів, щоб забезпечити збільшення виробництва продукції, а ці кошти вони не в змозі одержати, бо в умовах екстенсивного виробництва мало виробляють і продають продукції, яка водночас є надто дорогою через значне підвищення частки постійних витрат у собівартості цієї продукції.

Для аграрної кризи характерні такі форми прояву:

• втрата обігових коштів;

• спад обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, спричинений зниженням урожайності культур і продуктивності тварин, а також зменшенням посівної площі і поголів’я худоби;

• істотне скорочення середньодушового споживання основних продуктів харчування;

• зниження ефективності виробництва та його збитковість;

• зниження продуктивності праці та її оплати;

• затухання інвестиційної діяльності і руйнація основного капіталу;

• криза неплатежів і бартеризація обміну.

Аграрна політика – це одна із складових частин економічної політики, сферою впливу якої являється сільське господарство і пов’язані з ним господарчі сфери. Пріоритетність розвитку агропромислового комплексу та соціального розвитку села в національній економіці зумовлюється винятковою значущістю та незамінністю виробленої продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства, потребою відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури.

Державна аграрна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

• гарантування продовольчої безпеки держави;

• перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

• збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

• комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Державою встановлюються й щорічно переглядаються мінімальні ціни на найважливіші сільськогосподарські продукти. Тим самим виробники захищаються від різкого падіння цін. У той же час внутрішній ринок захищається від дешевого імпорту й надмірних коливань цін за допомогою системи додаткових ввізних мит. Тому в країнах ЄС ціни на продукти харчування помітно вище цін світового ринку. Витрати у зв’язку із проведенням аграрної політики несе державний бюджет. Функціонування цього механізму можна проілюструвати на прикладі ринку зерна. Вихідним пунктом є орієнтовна ціна, що рекомендує держава. Вона трохи перевищує ринкову ціну, чим гарантуються не тільки доходи сільських хазяїв, але й створюються стимули до розширення виробництва. У результаті пропозиція перевищує попит. Коли ринкова ціна знижується до певного рівня, пропоноване сільськими хазяями зерно скуповується державою по так званій «інтервенційній ціні» у необмежених кількостях. Таким чином, хоча кожний виробник повинен сам нести ризик збуту, на ділі це правило не діє відносно виробників багатьох аграрних продуктів. Існують і механізми захисту від дешевого імпорту й заохочення експорту. Це означає, що при ввозі встановлюється ввізне мито, що дорівнює ціну продукту до внутрішньої ціни. При вивозі ж держава виплачує експортерам різницю між внутрішньою ціною й ціною світового ринку. Треба відзначити, що дана політика спровокувала багато проблем. З одного боку, накопичені величезні запаси продовольства, з іншого боку - невдоволення селян, що вважають, що не забезпечений їхній прожитковий мінімум. У даній ситуації великі агропромислові підприємства одержують пристойні доходи, у той час як дрібні виробники ледь зводять кінці з кінцями.

Міністерство аграрної політики здійснює макроекономічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції. Найпоширенішими є баланси державних закупівель сільськогосподарської продукції, централізованих і валових ресурсів.

Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

З метою організації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця. З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються до цього. Потреби в продукції, необхідної для забезпечення регіональних цільових програм, визначаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями і забезпечуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також позабюджетних джерел, які залучаються з цією метою.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими нормативними актами. Так, порядок формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок визначає постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1997 року. Згідно з цією постановою формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб проводяться за окремими видами сільськогосподарської продукції і продовольства, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів на кожен бюджетний рік.

Закупівля та реалізація сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється на біржовому товарному ринку шляхом укладення контрактів. Ці операції можуть виконувати державні та недержавні підприємства, установи і організації, визначені на конкурсних засадах.

Кабінет Міністрів установив також, що закупка зерна в сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за заставними цінами, які щороку визначаються Кабінетом Міністрів з гарантуванням їм права використання цього зерна в терміни, передбачені угодами, але не більше восьми місяців з дня надходження до елеваторно-складських приміщень заготівельних підприємств.

У рахунок оплати сільськогосподарської продукції, що поставляється, товаровиробникам за їх згодою можуть поставлятися матеріально-технічні ресурси, в тому числі через товарні біржі. Такі зустрічні поставки передбачені Положенням про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів, затвердженим Наказом Міністерства агрополітики, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державної податкової адміністрації 21 червня 2000 року. Зустрічні поставки здійснюються шляхом укладення спотового та форвардного біржових контрактів, які передбачають, що одна сторона — продавець матеріально-технічних ресурсів згідно зі спотовим біржовим контрактом виконує поставку, а друга сторона — їх покупець, згідно з цим контрактом, приймає товар. Для здійснення розрахунків за спотовим біржовим контрактом покупець матеріально-технічних ресурсів укладає з постачальником цих ресурсів форвардний контракт рівної вартості на поставку сільськогосподарської продукції чи продовольства. Метою державного регулювання відносин у сфері поставок продукції для державних потреб є створення конкурентного середовища, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення раціонального їх використання. Правові засади здійснення цих процедур встановлює закон України від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів і послуг за державні кошти». Цей закон застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів.

Основною процедурою закупівель, за законом, є відкриті торги. Крім них можуть застосовуватись також торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; торги шляхом запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (виконавця).

В умовах конкурентного середовища закупівля товарів і послуг державними замовниками здійснюється на основі тендерних пропозицій — пропозицій щодо певного предмета закупівлі, які готуються та подаються виконавцем замовнику. Таким чином, у цих умовах, оферта (тендерна пропозиція) надходить від виконавця до замовника, але вона подається виконавцем відповідно до вимог тендерної документації, яка готується замовником і передається виконавцям для підготовки ними тендерних пропозицій щодо предмета закупівлі.

Під час проведення відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі заінтересовані виконавці, запрошені замовником шляхом публікації оголошення у «Віснику державних закупівель», в інших друкованих засобах масової інформації.

Якщо торги проводяться з обмеженою участю, тендерні пропозиції подають лише ті виконавці, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі. В цьому випадку тендерна документація надсилається одночасно з запрошенням до участі в торгах. Вона повинна містити інформацію про характер і необхідні технічні та якісні характеристики предмета закупівлі, у тому числі: відповідну технічну специфікацію, плани, креслення, малюнки; кількість товару, додаткові послуги, які мають бути надані; строки поставки, а також перелік критеріїв та методику їх оцінки для визначення найкращої тендерної пропозиції.

Процедури торгів з обмеженою участю застосовуються в разі, якщо товари, роботи чи послуги через їх складний або спеціалізований характер можуть бути запропоновані обмеженою кількістю виконавців, яка могла б забезпечити вибір найбільш вигідної пропозиції та конкуренцію (тобто не менше двох виконавців).

І

6.3. Потенціал транспортних послуг

Транспорт — найважливіша ланка у сфері економічних стосунків. Він бере участь у створенні продукції та доставці її споживачам, здійснює зв'язок між виробництвом та споживанням, між різними галузями господарства, між країнами та регіонами. Він впливає на розвиток господарства і як споживач металу, енергії, деревини, гуми, інших продуктів. На нього припадає значна частина основних виробничих фондів та промислово-виробничого персоналу. У світі в системі транспорту працює понад 100 млн. чол. Транспорт — це комплекс, що складається з окремих видів: залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного та повітряного. У них свої особливості, переваги, вади та сфера застосування. Вони взаємодіють між собою і становлять транспортну систему, що розвивається під впливом господарства у цілому та окремих його галузей. Найбільший вплив на транспорт справляє промисловість, бо вона формує основні вантажопотоки. Транспортний фактор є одним з вирішальних при розміщенні промислових підприємств. Сільське господарство впливає на роботу транспорту залежно від ступеня його інтенсивності та рівня розвитку агропромислової інтеграції. Транспорт вивозить сільськогосподарську продукцію в натуральному та переробленому вигляді, завозить корми, паливо, мінеральні добрива, будівельні матеріали, сільськогосподарські машини та запчастини до них. Високий рівень агропромислової інтеграції знижує транспортні видатки, бо відходи переробки сільськогосподарської продукції залишаються усередині АПК. Будівельна індустрія впливає на розміщення транспорту через великі потоки вантажу, особливо при концентрації великого будівництва у визначеному районі. У цьому випадку створюється транспортний комплекс. При розосередженому будівництві будіндустрія користується послугами місцевого транспорту. При лінійному будівництві (дороги, трубопроводи) працює відповідний відомчий транспорт. Безпосередньо з транспортом пов'язані зовнішня та внутрішня торгівля. Обсяг вантажообороту з закордонними країнами залежить від економічних стосунків з цими країнами. У внутрішній торгівлі цей вантажооборот залежить від багатьох факторів: територіальної організації торгівлі, особливостей товарних ресурсів, розмірів та складу товарообігу, концентрації населення як споживача роздрібного товару та ін. У процесі виробництва продукції та обміну нею між окремими державами, регіонами, містами складаються транспортно-економічні зв'язки, які проявляються у вантажопотоках. Головним у вивченні транспорту є встановлення основних направлень вантажів та пасажирів, виявлення нераціональних перевезень та оптимального поділу вантажів між окремими видами транспорту. Докладний аналіз зв'язків дозволяє дати наукові рекомендації щодо раціонального розміщення підприємств і галузей господарства. Транспортно-економічні зв'язки розрізняють за видами транспорту, вантажами, розмірами території. Вони можуть бути міжнародними, міжрегіональними та внутрішніми. Розміщення транспортно-економічних зв'язків залежить від рівня розвитку країн та може мінятись під впливом суспільно-політичної ситуації у світі. У різних країнах світу розвиток транспортної системи відбувається по-своєму, але має багато спільних рис. Наприклад, як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, види транспорту, їхні основні фонди належать або державі, або приватним компаніям. Так, у США залізниці належать кільком монополіям, а у Великобританії, Франції, Німеччині, Індії, Аргентині, Бразилії, Мексиці, Індонезії, Туреччині та інших країнах вони є власністю держави. В переважній більшості держав світу залізниці не довіряються приватним компаніям. Найбільш розвинена транспортна система країн Європи та Північної Америки, де зосереджено більш як половину залізничних ліній, рухомого складу, шосейних доріг, автопарку тощо. У цих країнах досягнуто високого технічного рівня розвитку транспорту (великі швидкості, регулярність сполучення, відносна дешевизна, масові перевезення вантажів та пасажирів, відносна безпека, постійне оновлення засобів транспорту та ін.). Країнам, що розвиваються, властивий низький рівень розвитку видів транспорту: застарілий різнотипний склад, малопотужний парк локомотивів, вагонів, автомобілів, непридатне обладнання. У багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки користуються послугами таких архаїчних видів транспорту, як в'ючний та гужовий, працюють носильники та рикші. В'ючний транспорт розповсюджений у Тропічній Африці, гірських областях Південної Америки, пустелях та напівпустелях Азії, рикші та велорикші — у Південній та Південно-Східній Азії. Таким чином, роль транспортного комплексу в національній економіці значна:  він забезпечує потреби народного господарства в перевезеннях вантажів і пасажирів, міжрайонні та внутрішньорайонні господарські зв’язки. Для вирішення цих завдань використовуються різні види транспорту, плани розвитку яких повинні бути взаємоузгоджені. Темпи розвитку транспорту визначаються розвитком виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, обсягами капітального будівництва, внутрішнього та зовнішнього товарообігу, матеріально-технічного постачання, а також необхідністю задоволення потреб населення у перевезеннях. План розвитку транспорту є невід’ємною частиною народногосподарської програми, тому він повинен бути взаємоузгоджений зі всіма іншими розділами плану. Роль окремих видів транспорту у перевезені вантажів і пасажирів неоднакова, що визначається особливостями їх розвитку.

Транспортний комплекс – це об’єднання підприємств з експлуатації, ремонту й обслуговування транспортних засобів, терміналів, головне завдання яких – задоволення потреб споживачів у перевезеннях вантажів і пасажирів у межах єдиної транспортної системи країни.

Залізничний транспорт найбільш розвинений в Україні. Залізниці займають ведуче місце у економічному житті країни, а саме: за загальною довжиною колії посідає четверте місце в світі (після США, Росії та Канади);  виконує майже половину всього вантажообігу (40-50%); за пасажирообігом є незаперечним лідером – на нього припадає 50-70% загального обсягу перевезень. Залізничний транспорт забезпечує масовість перевезень вантажів завдяки значній пропускній та провізній здібності, великій швидкості руху потягів, безперервності роботи і порівняно невеликій собівартості перевезень. Водночас, залізничний транспорт має високий ступінь зношеності основних фондів (з деяких головних видів – 80-90%), переважна частина колій змонтована на дерев’яних шпалах, з яких 15-17% непридатні до подальшого користування. Важливість  залізничного транспорту в системі транспортних комунікацій України зростає, оскільки через територію держави пролягають головні транспортні транс’європейські коридори: Схід-Захід, Балтика-Чорне море. Це дає змогу налагодити швидкісне залізничне сполучення практично між усіма державами Європи. Враховуючи, що із 24 прикордонних залізничних переходів на восьми змінюється ширина колії, українські фахівці намагаються спроектувати вагонні візки з розсувними колісними парами. Запровадження такої системи допоможе виграти час, оскільки ми відчутно відстаємо від європейських швидкостей перевезення вантажів.

Автомобільний транспорт  є універсальним і маневреним видом, який виконує великий обсяг перевезень вантажів в основному на невеликі відстані (середня відстань перевезення 1т вантажів – близько 20 км.: підвезення вантажів на станції, розвезення прибувших вантажів та інше), забезпечуючи практично гарантію збереження вантажу, терміновість і надійність перевезень. За обсягом перевезень вантажів, тобто масою, він стабільно перевищує показники залізничного транспорту у 4-5 разів, а за обсягом перевезень пасажирів, тобто кількістю, – у 5-6 разів (за обсягом перевезень, а не за вантажообігом чи пасажирообігом). Тобто, автомобільний транспорт переважає у вантажних перевезеннях на короткі відстані. Зростає роль автомобільного транспорту і в перевезеннях вантажів на дальні відстані – в райони, де відсутні залізничні і водні шляхи, а також термінових вантажів у закордонні країни. Він забезпечує перевезення вантажів безпосередньо з місця виробництва до місця споживання без участі інших видів транспорту. Важливим завданням є підвищення ефективності використання автотранспортних засобів за рахунок використання причепів та напівпричепів, скорочення порожніх пробігів, нераціональних перевезень, непродуктивних простоїв, тощо. Підвищенню ефективності роботи транспорту сприяє вдосконалення структури автомобільного парку шляхом збільшення випуску автомобілів з дизельними двигунами, використання газобалонних автомобілів. Розвиток автомобільного транспорту безпосередньо залежить від якості шляхів (доріг). Слід відмітити, що автомобільні дороги України не відповідають європейським стандартам з багатьох показників, зокрема таких: швидкість пересування; забезпеченість сучасними дорожніми знаками і розміткою; потрібною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочинку; заправки пальним і мастилом, телефонного зв’язку тощо. Практично нема доріг першої категорії з багаторядним рухом на високих швидкостях. Значного поліпшення потребує матеріально-технічна база організацій, які здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

Морський транспорт за вантажообігом посідає третє місце після трубопровідного і залізничного,  але за кількістю відправлених вантажів він значно відстає (близько 1%) (тобто кількість мала, а відстань велика). Переважають обсяги закордонних перевезень, причому їхня частка за останні 10 років стабільно зростає і тепер становить понад 95%. Головні вантажі – мінеральні добрива, будівельні матеріали.

Річковий транспорт не відіграє значної ролі в обсягах вантажних і пасажирських перевезень, однак значно випереджає всі інші види транспорту за рівнем доходів, головно, за рахунок закордонних перевезень вантажів. Робота річкового транспорту є усталеною, бо обмежена басейнами річок Дніпра та Дунаю, а також прибережними водами Чорного моря.  Це дає змогу доставляти вантажі і пасажирів у річкові та морські порти країн Центральної та Південно-східної Європи. Проте ефективність функціонування річкового транспорту України значно нижча (близько 20%) порівняно з розвиненими державами, що мають такі ж ресурси для цього виду транспорту. Повітряний транспорт посідає скромне місце в загальному обсязі вантажних і пасажирських перевезень, хоча він поза конкуренцією серед інших видів транспорту щодо швидкості доставки пасажирів і термінових вантажів на великі відстані.

Трубопровідний транспорт України має достатні виробничі потужності для забезпечення держави енергоносіями – нафтою і газом, а також для транзиту російської нафти і газу в країни Європи. Особливості розвитку окремих видів транспорту необхідно враховувати при розподілі перевезень між ними, з тим щоб досягти взаємодії різних видів транспорту, у максимальній мірі використовувати їх, забезпечити зниження витрат на транспортування у народному господарстві

Розвиток транспортного комплексу оцінюється на основі системи показників.

Загальний обсяг перевезень (відправлення) вантажів, тобто кількість (маса) вантажів, що перевозяться, визначається у тоннах,  а також з розподілом за видами транспорту. У загальному обсязі перевезення вантажів виділяють перевезення у контейнерному та пакетованому вигляді. Крім того, розмір перевезень вантажів в тоннах визначається по укрупненій номенклатурі продукції: кам’яному вугіллю, нафті та нафтопродуктам, військовим вантажам, зерну, продовольчим товарам, що швидко псуються. Показник обсягу перевезень вантажів у тоннах дозволяє збалансувати розвиток транспорту з потребами інших галузей. Цей показник відображає мету транспорту, а відповідно і його кінцеві наслідки, тому він є головним та вихідним для розрахунку інших.

Велика залежність між обсягами виробництва продукції та перевезень продукції дає можливість для попереднього визначення обсягу перевезень вантажу використовувати коефіцієнти перевезень, які показують, яка частина виробленої продукції буде перевозитись. Ці коефіцієнти по різних видах продукції різні, що пов’язано головним чином з кількістю продукції, що споживається на місці виробництва. Для визначення обсягу перевезень за допомогою коефіцієнта перевезень необхідно обсяг виробництва того чи іншого продукту перемножити на відповідний коефіцієнт перевезень. Використовуються і інші методи визначення обсягу перевезень вантажу. Серед них важливим є балансовий. За цим методом складають районні баланси виробництва та споживання окремих видів продукції, які є основою для розробки транспортних балансів. Транспортні баланси використовуються для виявлення напрямків вантажопотоків та їх розподілу за видами транспорту. Визначена потреба у загальному обсязі перевезень вантажів повинна бути обґрунтована необхідними ресурсами, тобто рухомим складом, ресурсами палива та енергії, робочої сили тощо. Другим головним показником роботи транспорту є вантажообіг, який вимірюється у тонно-кілометрах. Цей умовно-натуральний показник характеризує фізичний обсяг роботи, який необхідно виконати для того, щоб здійснити перевезення вантажів із пункту виробництва до пункту споживання. Вантажообіг визначається шляхом множення обсягу перевезень вантажів на відстань перевезення і вимірюється у тонно-кілометрах. Вантажообіг планується у тарифних тонно-кілометрах., що визначаються на основі опублікованих у тарифних довідниках найкоротших відстанях між станціями відправлення та прибуття вантажу. Виходячи з цього показника,  вантажовідправник розраховується з підприємствами транспорту. Для визначення потреби в паливі, енергії та інших матеріальних ресурсах розраховується експлуатаційний вантажообіг, який більше тарифного за рахунок перевезень від підприємств (а не станцій відправлення) до тарифних станцій відправлення, від станцій прибуття до підприємств розвантаження, а також за рахунок перевезення вантажів по кружних напрямках замість найкоротших. Завдання планування розвитку транспорту полягає не тільки у визначені загального обсягу перевезень та вантажообігу, але і в розподілі перевезень за різними видами транспорту. Раціональний розподіл перевезень між видами транспорту, координація їх роботи забезпечує комплексний розвиток всіх видів транспорту, що дозволяє не тільки покращити використання транспортних засобів, але і значно скоротити транспортні витрати. При розподілі перевезень вантажів між різними видами транспорту виходять із техніко-економічних переваг кожного із них. Перевагу повинен мати той вид транспорту, який забезпечує мінімальні витрати транспортування, найшвидшу доставку вантажів споживачу і з найменшим обсягом вантажно-розвантажувальних робіт. Різні види транспорту в неоднаковій мірі відповідають цим умовам,  тому необхідно розвивати різні види транспорту. З метою зниження транспортних витрат у народному господарстві, оптимального розподілу перевезень між видами транспорту, виявляють вантажопотоки, які доцільно здійснювати у змішаному перевезенні, тобто двома або більше видами транспорту, тому особлива увага приділяється розвитку транспортних вузлів, де взаємодіють різні види транспорту та здійснюється передача вантажів з одного на інший вид транспорту. При плануванні перевезень вантажів широко використовуються економіко-математичні методи. Сутністю широко відомої транспортної задачі є досягнення мінімуму транспортних витрат на перевезення продукції на основі раціонального прикріплення районів виробництва та споживання продукції.

В Україні із сотень тисяч вантажів, які щорічно перевозять, державні плани перевезень складають лише щодо дев’яти видів вантажів: 1) кам’яне вугілля, 2) нафта, 3) нафтопродукти, 4) залізна руда, 5) чорні метали, 6) хлібні вантажопотоки, 7) вантажі лісу, 8) будівельні матеріали, 9) мінеральні добрива. Питома вага цих перевезень становить близько 80% від усього обсягу, з інших, не масових вантажів (20%), виконують, головним чином, лише орієнтовні розрахунки.

Пасажирообіг у позаміському сполученні можна визначити двома шляхами:

1) як добуток показників транспортної рухомості населення і кількості населення.

2) як добуток кількості пасажиро-кілометрів на 1 гривну доходів і розміру грошових доходів населення.

Внутрішньоміський пасажирообіг визначається шляхом перемноження обсягу пасажиропотоку на середню дальність поїздки.

Обсяг пасажиропотоку (кількість пасажирів, що перевозяться) залежить від чисельності міського населення та його транспортної рухомості. Основою визначення транспортної рухомості є звітні дані, скориговані з урахуванням дії чинників,  що обумовлюють зміну соціального стану населення, його чисельності, території міста та зміни його інфраструктури, взаємного розташування місць проживання та місць прикладання праці та інше.

Середня дальність поїздки у містах встановлюється на основі аналізу даних обслідувань пасажиропотоків. Періодичні обстеження пасажиропотоків проводяться для визначення змін середньої відстані поїздок у містах.

Статистичне навантаження залежить від співвідношення ваги і обсягу кожного вантажу. Для кожного виду вантажу вона є різною. Середнє статистичне навантаження встановлюється в залежності від складу вантажу, тобто питомої ваги кожного виду вантажу в загальному відправленні, складу вагонів і покращання використання вантажопід’ємності вагонів (раціонального завантаження вагонів). Показник середнього статистичного навантаження використовується і для розрахунку середнього добового навантаження вагону. Для цього загальний обсяг вантажів, що перевозяться в тонах, ділять на середньостатистичне навантаження на вагон і на кількість робочих днів в плановому періоді.

Тривалість обігу вагону - важливий техніко-економічний показник, що характеризує період часу від одного завантаження вагона до наступного завантаження цього ж вагона. Одиницею вимірювання є доба. Від нього залежить швидкість доставки вантажів, собівартість перевезень.. Поєднання взаємопов'язаних видів транспорту, які задовольняють потреби господарства й населення у перевезенні вантажів та пасажирів, утворюють своєрідну транспортну систему країни. Вона утворена лінійними елементами (шляхами сполучення всіх видів транспорту), точковими (пунктами зосередження вантажо-розвантажувальних робіт), рухомим складом (автомобілями, тепловозами тощо), службою перевезень. Серед точкових виділяють транспорті пункти (залізничні станції, річкові пристані, річкові і морські порти, автостанції, аеропорти) і транспортні вузли (місця сполучення різних чи однакових транспортних шляхів).

Основними факторами, що впливають на процес формування транспортної системи є соціально-економічні, природні, історичні та інші. Передусім галузевий склад транспорту, густота транспортних шляхів зумовлюються рівнем розвитку господарського комплексу і спеціалізацією території. Залежить транспорт і від економіко-географічного положення району (центрального в країні чи прикордонного). Важливу роль у формуванні транспортної системи відіграє густота населення, людність населених пунктів, маятникові міграції. З природних умов найбільше впливає рельєф і клімат. Особливо залежить від клімату авіаційний транспорт, менше – водний і сухопутний. Вплив природних умов з розвитком науково технічного прогресу поступово зменшується. Для обгрунтування завдань розвитку транспортної системи взагалі і окремих транспортних галузей складаються транспортні баланси, шахматну таблицю виробництва і переміщення вантажу по теоретирії держави.

Транспортна політика держави являє собою комплексну програму дій за різними програмами діяльності транспортно-дорожнього комплексу (ТДК), включаючи його технічну модернізацію, адаптацію до ринкових умов господарювання, інституціональні перетворення у сфері форм власності, економічних відносин, системи управління, інтеграції до європейської та світової транспортних систем, кадрової та соціальної політики, економічної безпеки держави тощо. За останні роки суттєво посилилися тенденції глобалізації економіки, у зв'язку з чим підвищилися темпи зростання транснаціональних транспортних потоків на напрямках, що пов'язують Західну Європу з Східною, з країнами Азіатського континенту, Тихоокеанського басейну, Африки. Саме це вирішальною мірою визначає нині транспортну політику країн ЄС, інших держав Європи, стратегічним напрямом якої став розвиток трансєвропейських комунікації.

ЛЕКЦІЯ 7. ІНСТИТУІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

7.1. Інституційні підходи до дослідження національної економіки 7.2. Інституційні чинники розвитку національної економіки

7.1. Інституційні підходи до дослідження національної економіки

Пошук економістами нової економічної теорії, за допомогою якої можна пояснити й забезпечити досягнення безперервного й стабільного економічного зростання, є характерним для сучасних економічних досліджень. У зв'язку з цим дедалі все більше вчені спрямовують увагу на теорії інституціонального напряму, при використанні яких разом з економічними методами дослідження застосовують історичний, соціологічний, правовий, політологічний, біхевіористський інструментарій. Розширення об'єкта інституціонального аналізу й введення в нього навичок, норм, правил, форм організаційної поведінки та інститутів дозволяє теоретично пояснити поточні змінення у країнах з перехідною економікою, а також розробити й запропонувати комплекс заходів, спрямованих на прискорення завершення ринкових перетворень.

Наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних учених свідчать про існування цілої низки нерозв'язаних концептуальних проблем щодо тлумачення поняття "інститут" і визначення одиниці аналізу при використанні різних інституціональних підходів, співвідношень між інститутом і різними наборами правил, взаємостосунків формальних і неформальних інститутів, а також при виробленні стратегічного напряму інституційного розвитку країн з перехідною економікою.

Дослідження інституційних процесів у перехідній економіці ґрунтується на застосуванні як кількісного, так і якісного інструментарію. В рамках аналізу сутності й особливостей трансформації розглянемо основні інституціональні концепції.

Т. Веблен, У. Мітчелл, В. Ніл, Д. Фостер дали найповніше визначення інститутів як правил, стандартів поведінки ("рутини"), стереотипів мислення в суспільстві різних соціальних груп. В інституціональній теорії використання терміна "рутина" (routine) стосовно організацій і фірм означає нормальні та передбачені зразки поведінки. Під терміном "хабітус" (habitus) розуміють сукупність форм, стереотипів поведінки, закріплених у вигляді звичок, що зазнають змінень у процесі соціалізації.

Т. Веблен розглядав інститут, з одного боку, як "звичні способи реагування на стимули, створювані обставинами, що змінюються", а з іншого - "певні способи існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин". Т. Веблен вивчив взаємозв'язок інституту й соціальної структури. Відмінність інституціонального напряму від неокласичного полягає в різному оцінюванні чинника невизначеності. Зокрема, створення системи інститутів розглядається як умова зниження рівня структурної невизначеності шляхом обмеженого набору альтернатив для економічних агентів. У сучасних умовах слід відзначити появу багатьох точок зору, які по-різному пояснюють суть, причини виникнення й наслідки функціонування інститутів у суспільстві. Потреба в поясненні відмінностей рівнів інституційного розвитку і виявленні закономірностей формування інститутів зумовлює необхідність застосування міждисциплінарного підходу, що ґрунтується на аналізі сутності інститутів, їхньої еволюції та специфіки функціонування в різних економічних системах. Через відсутність єдиного підходу до класифікації інституціональних теорій зупинимося на найбільш відомих і значущих підходах (табл. 7.1).

У сучасних умовах, коли підвищується роль інститутів в економічній системі, можна охарактеризувати національну економіку як інституціональну. Виникнення інституціональної економіки було обумовлено пошуком альтернативних шляхів розвитку ринкової економіки.

Ефективно функціонуючому ринку має відповідати комплекс інститутів (установ), прав, норм, традицій і правил поведінки в суспільстві. Предметом дослідження інституціональної економіки є інститут, що розглядається як спеціальний вид соціальних структур з потенційними зміненнями цілей і переваг агентів.

Таблиия 7.1

Класифікація інституціональних підходів

Інституціональна економіка вивчає механізм індивідуального вибору економічних агентів, методи, за допомогою яких у ньому могли б бути використані різні набори інституційних обмежувачів. Норми й традиції в суспільстві не лише є обмежувачами поведінки індивідів, а й використову-ються як інструменти, що спонукають економічних суб'єктів діяти відповідно до визначених у суспільстві правил, норм поведінки й наданих прав. Розвиток інститутів пройшов тривалий процес, який містив створення, відбір і формування їхньої оптимальної системи.

Найважливішою складовою інституціональної теорії є інституційне змінення, що виявляється в існуючому довготривалому щодо становлення зміненні. Останнє виявляється у стійкому й оборотному за швидкістю здійснення перетворенні та різноякісному за ефектом дії впливі на інституційні суб'єкти, політичні організації й формальні інститути. Інституційний процес характеризують еволюційне, кумулятивне і адаптивне змінення. Під першим розуміють змінення периферійних правил та їх поступове перетворення на правила вищого порядку. Кумулятивне змінення визначається ступенем розвитку інститутів і виявляється в загальних зміненнях функціонуючих норм, правил та інститутів. Адаптивне змінення характеризує використання і адаптацію норм і правил поведінки економічних суб'єктів в існуючих умовах. У процесі інституційного змінення, що супроводжується створенням інститутів, виробленням і використанням нових норм, правил у суспільстві, відбувається перехід трансформованої системи до нового стану рівноваги.

Під інституційним порядком розуміють поведінку економічного агента, інституту (установи) згідно із стандартним зразком, форми й способи їхньої економічної координації. Ефективний економічний порядок означає збіг індивідуальних і суспільних результатів економічної діяльності. Спадкоємність шляху історичного розвитку й використання різноманітних координаційних форм визначають комбінацію форм раціональної поведінки економічних агентів з неперед-бачуваною поведінкою, їх взаємозв'язок, а також відносність і перехідний характер інституційних станів.

Уявляється, що як критерій поділу на внутрішні й зовнішні інститути слід розглядати форми діяльності людей. Внутрішні інститути визначають сукупність правил і механізмів, які координують форми поведінки людей у суспільстві. До них належать економічна й політична культури, цінності, відносини в суспільстві, традиції. Зовнішні інститути характеризують норми, правила взаємодії людини й зовнішнього середовища, визначають форми взаємовідносин держав.

Залежно від суб'єктної ознаки інститути поділяють на інститути держави, фірм (підприємств), різних форм підприємницької діяльності, банків, бірж, інвестиційних компаній, консалтингових компаній, інвестиційних фондів, страхових компаній і пенсійних фондів. Аналіз інститутів проводять залежно від мікро- або макрорівнів дослідження. Як критерій розмежування інститутів слід розглядати економічних суб'єктів. На мікрорівні підприємці, виробники й фінансові посередники організовують роботу фірм, виконують функції щодо створення і обслуговування ринкової інфраструктури. На макрорівні держава, домогосподарства, а також міжнародні інституційні організації є основними суб'єктами, що виконують функції координації системи. Ефективне функціонування інститутів на мікро- й макрорівнях досягається за допомогою узгодження цілей діяльності інституційних суб'єктів різних рівнів на основі обміну інформацією, оптимізації її обсягу й спрямованості сигналів. У разі незбалансованості інформаційних векторів відбувається порушення в роботі інститутів. Цей процес супроводжується деформаціями у функціонуючій економічній системі. Під інформаційним вектором розуміють певної довжини й спрямованості відрізок (потік) інформації. Залежно від збігу спрямованості векторів потік інформації, що передається, збільшуватиметься або зменшуватиметься.

Нова інституціональна економіка вивчає різні структури управління державою, елементами яких є контрактна система, організації (інститути), інституційна структура суспільства, господарські системи. Цей напрям ґрунтується на еволюційно-соціологічному методі. Використання інтегрованого підходу у вивченні господарських систем дозволяє розширити межі економічного аналізу за рахунок уведення в об'єкт дослідження теорій загального порядку, політичного порядку, інтеграції з теорією інституційного повороту. Тлумачення поняття "інститут" було розширено представниками цього напряму через відокремлення в ньому формальних і неформальних правил, що визначають спосіб взаємовідносин економічних агентів, а також організацій. На відміну від традиційного підходу в новій інституці-ональній економіці поведінку економічних суб'єктів розглядають як обмежено раціональну в умовах асиметричності інформації. Така поведінка призводить до нераціонального використання економічних цінностей і нерідко характеризується як опортуністична.

У більшості випадків інститути є внутрішніми обмежувачами економічної поведінки агентів і ніби вбудованими у функціонуючу економічну систему. Залежно від характеру визначення інституційних правил можуть відбуватися різноякісні змінення в системі. Д. Норт визначає інститут як сукупність створених людиною обмежень, які структурують політичну, економічну й соціальну взаємодію. Інститути розглядають двояко: з одного боку, як умову раціональної поведінки економічного агента, з іншого - як засіб, за допомогою якого з'являється можливість економити на раціональності. Існування меж раціональної поведінки економічних суб'єктів впливає на процес управління. Вибір структури управління залежить від селекції і отримання знань. Відмітною рисою нової інституціональної економіки є визнання існування трансакційних витрат.

На відміну від концепції нової інституціональної економіки неоінституціональна економіка ґрунтується на неокласичному підході й методах маржинального аналізу, теорії ігор. Неоінституціоналісти використовують принцип методологічного індивідуалізму при розгляді раціональності як змінної величини, причому аналізують ситуації, їх повторюваність, ураховують обсяг інформації при ухваленні індивідом рішення, а також ступінь мотивації працівника.

Сучасна інституціональна теорія ґрунтується на розв'язанні таких головних проблем: пояснення виникнення інститутів, вивчення їх функціонування в змінених умовах, з'ясування сутності інституційного порядку і оцінювання ролі інституційних змінень. Застосування плюралістичного методу для аналізу різних напрямів інституціоналізму сприяє поглибленому вивченню їхньої сутності, використанню міждисциплінарного підходу дослідження у виявленні закономірностей формування інститутів.

Вивчення змісту перехідних процесів у межах описаних вище напрямів інституціональної економіки розширює рамки традиційного економічного аналізу. Дослідження різних інституціональних напрямів свідчать про доцільність використання комплексного підходу, який враховує загальні теоретичні основи розглянутих концепцій при аналізі дослідження проблем формування інституційної системи перехідної економіки. Виявляється, що як загальні теоретико-методологічні основи комплексного інституціонального підходу слід відокремлювати певні риси, характерні тільки для кожного, окремо розглянутого напряму. У традиційному інституціональному аналізі визначають поняття інституту як форми обмеження й надання прав економічним суб'єктам.

Характерними рисами нової інституціональної економіки є аналіз контрактної системи, формальних і неформальних правил, дослідження форм організації та інституційної структури. В неоінституціональній економіці відокремлюють використання принципу методологічного індивідуалізму, застосування методів маржинального аналізу, контрактного підходу, обґрунтування використання альтернативних інституційних форм інтернаціоналізації екстерналій, в еволюційній - введення в об'єкт інституціонального дослідження форм поведінки інституційних суб'єктів на організаційному рівні та його підрівнях. У технологічній парадигмі відокремлюють вивчення технологічних і еволюційних змінень. Застосування комплексного інституціонального підходу, в якому враховуються зазначені вище типові риси, характерні для кожного з напрямів, дозволить глибше досліджувати сучасні інституційні процеси у країнах перехідної економіки. Використання ж інструментарію інституціональної теорії сприятиме активізації інституційних перетворень у перехідній економіці.

Сучасні представники інституціоналізму виділяють два основних методологічних уроки з поглибленого пізнання інституціональної теорії. По-перше, інституціональна онтологія є суб'єктивною, її слід вивчати з позицій окремо взятої особи. Інституційні факти існують для переконань учасників, а не для забезпечення адекватного функціонального або біхевіористського аналізу. Індивіду слід відчувати себе в інституційному середовищі для того, щоб його осягнути. По-друге, суспільство має логічну будову, і теорія пізнання вказаного феномена має містити логічний аналіз його структури.

Зупинимося детальніше на підході, запропонованому В. Скот том, згідно з яким інститути розглядаються як багатопланові структури тривалого використання, що містять інституційні елементи, соціальну діяльність і матеріальні ресурси [3]. При цьому автор зосереджує увагу на аналізі суті трьох інституційних елементів: регулювальної системи, нормативної системи, культурно-пізнавальної системи. Він відокремлює такі інституціональні напрями: нова інституціональна економіка, економічна історія, традиційна інституціональна соціологія, неоінституціональна соціологія і еволюційна економіка. Незважаючи на неординарність запропонованого В. Скоттом підходу, здаються недостатньо обґрунтованими відокремлення різних рівнів дослідження інститутів.

При переході до ринкової економіки країни стикаються з необхідністю проведення економічних перетворень у традиційних сферах діяльності, подолання викривлень, що залишилися від колишнього режиму, ухвалення нових загальновизнаних норм і процедур, створення нових інститутів. Ефективному функціонуванню інститутів у країнах з перехідною економікою перешкоджає відхід частини економічних суб'єктів у тіньовий бізнес, "спливання мозгів" в індустріально розвинені країни, переважання короткострокових інвестицій над довгостроковими, перевага зберігання капіталу в зарубіжній валюті, відплив капіталу за кордон, приплив іноземного капіталу в невеликому обсязі.

Організація й розвиток системи нових інститутів спрямовані на зменшення чинника невизначеності, досягнення компромісу щодо різних інтересів усіх суб'єктів суспільства. Водночас не всі індивіди беруть активну участь у розробленні та створенні інститутів, дотримуються правил поведінки, визначених законодавчо. Слід зазначити, що не завжди інституційні змінення приводять до формування ефективних інститутів. Зокрема, нерідко у процесі виникнення інститутів спостерігалася протилежна тенденція, пов'язана із зростанням рівня трансакційних витрат і перетворенням інститутів із зростаючою граничною віддачею на менш ефективні інститути із спадною граничною віддачею. Відтворення неефективних інститутів може бути подолано у процесі еволюції суспільства і у процесі навчання акторів, які є представниками того населення, для блага якого задумані всі реформи.

Інституційне закріплення функціональних зв'язків між економічними суб'єктами визначає межі доступу до певного масиву ресурсів у суспільстві. Успішність трансформаційного процесу залежить від того, які зв'язки переважатимуть і значення яких знижуватиметься й нівелюватиметься.

Відзначаючи, що демократизація не є єдиною умовою успішної побудови демократії, М. Кастаньєра пише: "Розв'язання цієї задачі потребує додержання законності, створення реальних прав власності, забезпечення виконання контрактів та ін. Навпаки, швидка демократизація і проведення реформ за відсутності "влади закону" веде до інституційного колапсу, що посилює інституційний спад і перешкоджає господарському пожвавленню". Функціонування системи інститутів пов'язано зі створенням мережі конкурентоспроможних інститутів. Завдяки становленню інститутів ринкової економіки граничні та середні політичні витрати скорочуватимуться. Інституційна система, що створюється, прагнутиме досягнення рівноваги між граничними соціальними вигодами й граничними соціальними витратами. Формування інститутів безпосередньо пов'язано з додатковими витратами на проведення інституційних реформ. У разі неефективного функціонування системи інститутів і виникнення дефіциту держава буде змушена субсидувати витрати за рахунок додаткового фінансування.

Постійне виникнення й розв'язання суперечностей є основою для переходу системи від одного рівня розвитку до іншого, якісно нового. Головними елементами суперечностей є: принципова невизначеність вибору між альтернативними напрямами подальшого розвитку, збереження позаекономічних (владних) методів управління, високий рівень соціально-економічних витрат ринкової трансформації, велика питома вага у ВВП результатів діяльності кримінального тіньового сектора, відсутність державної політики, що визначає пріоритети інституційного оформлення відносин між економічними суб'єктами. Інституційні процеси є суперечливими й несистемними. Економіка, що трансформується, характеризується неоднорідністю, має ознаки, властиві перехідній системі.

Інститути соціального партнерства, організації, що координують і регулюють різноспрямовані інтереси соціальних груп у суспільстві, опосередковують відносини розподілу в рамках відтворювального циклу, не є розвинутими у країнах з перехідною економікою.

Використання комплексного інституціонального підходу, який би враховував характерні риси кожного з розглянутих інституціональних напрямів, буде спрямовано на прискорення здійснення інституційних реформ у країнах з перехідною економікою. Розподіл інститутів на зовнішні й внутрішні розширює рамки дослідження і пізнання перехідних процесів. Ясність, стабільність правил у суспільстві, забезпечення їх гнучкості та змінення в разі інновацій сприятиме отриманню максимальної вигоди від наявності інститутів.

За словами О. Л. Яременко, можна визначити чотири основних етапи інституціональної трансформації фундаментального типу [16].

Перший етап - це етап безструктурної діяльності, який характеризується тим, що соціальна маса в момент катастрофи даремно витрачає енергетичний запас в мітинговій стихії, в зруйнуванні всього, що вважається нежиттєздатним.

Другий етап - виникнення нових видів діяльності, яких потребує ринкова економіка. Для цього етапу є характерним стан "негативної свободи" для всіх бажаючих отримувати доходи новими способами. Тут мало обмежень, заборон, але мало й реального професіоналізму.

Третій етап можна назвати етапом формалізації й бюрократизації. Повна свобода замінюється жорсткою регламентацією чиновництва.

Четвертий етап - це етап створення зрілих інституційних форм, що зможуть обмежити бюрократичне втручання в свою діяльність завдяки високому професіоналізму та власним традиціям, правилам й обмеженням як формальним, так і неформальним, що не підпадають під прямий бюрократичний контроль. Цей етап є найдовшим і найважчим.

Україна зараз знаходиться на третьому етапі. Реформування економіки передбачає:

- перебудову органів державного управління економікою;

- змінення в структурі економіки;

- роздержавлення економіки;

- формування нової інституціональної системи.

Основні напрями проведення інституційної реформи передбачають зміцнення законності, надання й забезпечення гарантій реальних прав власності, дотримання й виконання контрактів, норм і правил у суспільстві, розвиток неформальних правил, якісне вдосконалення функціонуючих інститутів, створення інститутів соціального партнерства, організацій, що координують і регулюють інтереси соціальних груп суспільства.

Слід зазначити стратегічні напрями інституціонального розвитку в Україні:

- випереджальний розвиток загальних інститутів ринку і правової держави;

- підвищення загального рівня транспарентності механізмів господарювання, привласнення та реалізація власності й влади, створення інституційних умов для залучення населення в процес інвестування шляхом більш широкого доступу до участі в акціонерних товариствах та інших корпоративних структурах через фінансові ринки;

- професіоналізація ринкової, соціальної й державної діяльності, стимулювання розвитку недержавних інститутів;

- розвиток цілісного інфраструктурного комплексу, інституційний аналіз і проектування створення системи соціологічного вивчення уявлень різних верств населення про основні правила, норми й цінності, що є найбільш глибокими інституційними основами поведінки людей; врахування цієї інформації в інституційному будівництві, складовою частиною якої має стати підсистема аналізу й прогнозування інституційних механізмів і наслідків будь-яких істотних змінень в історії. Взаємодія інститутів ринкової економіки і соціального економічного розвитку відбувається завдяки приватній власності, конкуренції, вільному ціноутворенню.

У ХХ ст. складались інститути соціального захисту населення. Їх метою було зниження впливу наслідків безробіття й зменшення злиденності, забезпечення населення доступною медичною допомогою, освітою. Це сприяло консолідації суспільства, зниженню внутрішніх протиріч і конфліктів, що перешкоджали соціальному і економічному розвитку. В цей час зростала роль держави, її бюджету, державних інститутів.

Слід зазначити, що позитивні функції інститутів у багатьох розвинутих країнах не забезпечили ефективної діяльності таких інститутів у країнах-імпортерах, навпаки, зросли інституціональні витрати й практично не збільшилась ефективність економіки. Важливим чинником стали управлінські, політичні й інші рішення, що зробило їх об'єктом купівлі-продажу, а це є економічною і інституціональною основою корупції. Оскільки наявні інститути не відповідають рівню економічного й соціального розвитку підприємництва, розвивається тіньова економіка.