1.5. Протиставлення життя дворянської і селянської родин

Фальшивому життю аристократів протиставлений світ народу,де ще збереглися справжні цінності. Сім'я селянина Івана Парменова живе набагато щасливіше й змістовніше за багатіїв. Однак автор далекий від ідеалізації селян. Його герой Левін розуміє, що духовне руйнування проникло і в народне середовище. Він неодноразово помічає обман, хитрощі, лицемірство серед тих селян, з ким він хотів спільно працювати, поліпшити їхнє становище в міру сил, вчитися в них. Отже, як зазначає автор, усе суспільство пройняте внутрішньою, духовною гнилістю, в ньому порушені важливі моральні принципи, що неминуче призводить до драматичної розв'язки.

Проте, незважаючи на гострий і напружений драматизм твору, залишається враження виходу з темного лабіринту протиріч. Це враження пов'язане з образом Костянтина Левіна, який втілює толстовські пошуки духовних цінностей у світі, де руйнуються моральні ідеали. Характерною особливістю російської класичної літератури XIX ст. є віра у внутрішні можливості людини, яка здатна знайти шляхи власного відродження у своїй душі, а це може стати запорукою відродження всього суспільства. Образ Костянтина Левіна є підтвердженням гуманістичної позиції автора. Левін відданий рідній землі, селянам, праці. Він гостро відчуває лицемірство, порожнє існування світських кіл і прагне знайти шляхи гармонізації життя – і особистого, і суспільного.

Через довгі роздуми, гіркі розчарування й численні помилки Костянтин нарешті відкриває в собі важливу істину: "Життя моє тепер, усе моє життя, незалежно від усього, що може трапитися зі мною, кожна хвилина його – не тільки не беззмістовне, як було раніше, а має безсумнівний зміст добра, який я владен укласти в нього [1, с. 187]". На цій високій оптимістичній ноті завершується роман. Показавши глибоку трагедію особистості й суспільства, Толстой як гуманіст накреслив шляхи виходу з цієї трагедії, які, на його думку, треба шукати передусім у своїй душі. Людина, за словами письменника, не приречена тільки на страждання, у неї є інше високе покликання – повернути в життя безсумнівний зміст добра", і тоді страждання полишать людство назавжди.

Висновки

Толстой значно розширив межі сімейно-побутового роману, охопивши всі сфери життя тогочасної Росії. Він досліджує соціальну дійсність і водночас зазирає в потаємні глибини людської душі, наголошуючи на тісному взаємозв'язку духовного розвитку індивіда і суспільного розвитку країни.

Твір відзначається поліфонією, у ньому зображено не тільки історію Анни Кареніної, а й безліч інших сімейних і несімейних історій. Цілісність роману надає авторська думка про руйнування духовної єдності в світі, а також про добро (життя для інших) і зло (життя для себе).

У романі "Анна Кареніна", як і в інших творах письменника, знайшла художнє відображення його філософська концепція, що спирається на вчення про справжнє життя. Людина, на думку митця, – суперечлива істота, в ній вступають у боротьбу два начала: плотське і духовне, тваринне і божественне. Тілесне життя не має такого великого значення, як життя духовне. Людина повинна відкрити в собі велику любов до світу, до ближнього і служити їм, як самій собі. Лише так можна наблизитися до справжнього життя. Чим більше людина віддає іншим, чим змістовніше її духовне "я", тим більше вона відчуває свій зв'язок з людством і не боїться смерті, бо духовне єство, за словами Толстого, є вічним.

Письменник заперечує суспільні інститути: церкви, власності, сім'ї, тому в його творчості вони піддані нищівній соціальній критиці. На думку Толстого, церква втратила свій високий духовний зміст і не наблизила, а навпаки, віддалила людину від Бога. Держава морально розбещує людей, оскільки викликає в них не почуття служіння іншим, а прагнення до влади, грошей, кар'єри. У сім'ї, як і у всьому суспільстві, панують закони брехні й лицемірства. Все це віддаляє людей один від одного і від розуміння справжньої сутності існування.

Толстой проголошує шляхи людини до вічного, духовного буття, які полягають у моральному самовдосконаленні всіх і кожного. Він закликає дотримуватися християнських заповідей, не відповідати на зло насильством, наповнити своє життя служінням добру. У сім'ї слід повернутися до природних, добропорядних стосунків, не затьмарених брехнею і лицемірством. Чоловіки повинні створювати життєві блага, охороняти добробут сім'ї, а обов'язок жінки – продовжувати людський рід, бути берегинею сімейного вівтаря. В основу виховання дітей, на думку письменника, має бути покладений закон про справжнє, духовне життя, що призведе до загального братерства і єдності людей.

Допоки суспільство живе за аморальними правилами, у вихованні завжди пануватимуть непотрібні повчання. Люди повинні зрозуміти, що виховувати треба через власний приклад. Не виховуючи себе, не можна навчити й інших.

Толстой заперечує поміщичий устрій, ідеал письменника – співіснування вільних і рівноправних людей, які працюють у згоді з природою. Він підкреслював згубний вплив цивілізації на людину, закликав повернутися до первинних органічних форм буття, сповнених духовної гармонії.

рагічність жіночої долі — не новий мотив у російській літературі. До Л. М. Толстого ми співчували пушкінській Тетяні, тургенєвській Олені Інсаровій, героїням О. Островського, некрасовським декабристкам. З Анною Кареніною їх ріднить щирість, природність почуттів і вчинків, чистота думок і глибока трагічність долі. Толстому вдалося розкрити читачам трагедію Анна Кареніної найбільш повно, глибоко і психологічно тонко.

Трагедія Анни, думаю, почалася не тоді, коли вона, одружена жінка, кидає виклик суспільству, пішовши з родини до коханого. А тоді, коли її, зовсім ще дівчинку, одружили з процвітаючим царським чиновником. Анна чесно намагалася покохати чоловіка. Коли зрозуміла неможливість цього, намагалася знайти виправдання своєму життю з нелюбим чоловіком у любові до сина. Каренін, справжнє обличчя якого знала Анна, ображав її на кожному кроці і «залишався задоволений собою». «Він вісім років душив моє життя, душив усе, що було в мені живого», — ось як Анна говорить про своє одруження. Чи це не трагедія?

Анна, світла і жива людина, уперше зрозуміла, що таке кохання. Вона намагається вирватися на волю з того світу, у якому жила. Але закони тоді були суворіші за наші: розлучення з такої причини, як у Анни, означало, що вона втрачає сина. Дехто вважає, що в Анни відняли Серьожу. Думаю, що це не зовсім так. Анна, залишаючи будинок чоловіка, щоб поєднати своє життя з Вронським, розуміла, що ніхто не дозволить їй у цій ситуації забрати дитину, що Серьожу в неї віднімає любов — найдорожче, що в Анни тепер було.

Почавши нове життя, Анна не хоче ховати його від оточення. Це, звичайно, шокує суспільство. Навколо Анни виростає стіна відчуження: її засуджують усі, навіть ті, які в житті вчиняли в стократ гірше. От з цим відчуженням Анна, що кинула виклик світові, не могла примиритися. Але яким би лицемірним не був вищий світ, засуджувати його за таке ставлення до Анни, я думаю, не варто: героїня Толстого розуміла, що не у вакуумі живе, що Бог і доля визначили їй жити в цьому суспільстві. Не хочеш підкорятися його порядкам, але хоча б рахуватися з ними треба.

Мудрий психолог Толстой прекрасно зображує душевні муки Анни, коли в неї не стало ні друзів, ані близьких, ані справи — нічого, крім кохання, яким вона так дорожить і боїться втратити. Але саме це, показує письменник, людина і може втратити. її кохання до Вронського було приречене з самого початку, тому що поза межами цього кохання не було нічого: ні духовних запитів, ні справи, ні навіть заняття якогось.

Чи засуджує Толстой Анну? Він любить її і страждає разом з нею. До дуже сумного висновку приходить її душа. Письменник і нам не радить судити і карати її: про це Толстой попередив читача ще епіграфом з євангельського тексту. Толстой не виправдує Анну, але і не світові з його подвійною мораллю судити її. Анна захотіла уникнути лицемірства, але не вийшло. Кохання, яке тримало її на світі, вона теж утрачає. Більше жити не мало сенсу. І вона ступнула на рейки... Трагедія? Так. Але ще більшу трагедію Анна створила своєю добровільною загибеллю: Врон-ський буде вічно обвинувачувати себе і шукати смерті в бою; осиротілий Серьожа ніколи не взнає материнської ласки і любові; дочка Анни і Вронського виросте, не знаючи ні матері, ні рідного батька.

От за це, а не за засліплююче кохання, її можна засудити. Життя дароване людині Богом, кінець його теж у руках небесних сил. Цьому закону не можна не підкорятися. Я думаю, яким би не було важким життя, треба терпіти. Терпіння буде нагороджене.