2.Сюжет роману – це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до упокоєння. Як зазначається в епілозі,це може скласти «нову історію, історію поступового оновлення людини».

Композиція твору побудована на діалогах героя з його антиподами – Разумихиним, Порфирієм Петровичем, Сонею та «двійниками» - Лужиним, Лебезятниковим, Свидригайловим. «Діалоги персонажів зумовили поліфонію роману (багатоголосся, звучання окремих голосів, які зливаються в одне гармонійне ціле). Поліфонія – головна особливість поетики романної творчості Ф.М.Достоєвського, на що вперше звернув увагу видатний вчений Михайло Бахтін.

З композиційною структурою роману пов’язані символічні сни, образ міста, природні явища. Так, спека супроводжує кошмар злочину героя, гроза – самогубство Свидригайлова та рішення Раскольникова піти в поліцейську дільницю з повинною. Одна з функцій символічних явищ – висвітити хибність ідеї «свавілля».

3. Проблема «свавілля» та його викриття визначили ідейний зміст роману та крах «теорії» Раскольникова про «надлюдину»,його прагнення виправдати злочин «тисячами добрих справ».

Які ж мотиви злочину Раскольникова? Це не тільки його злиденність, це біль за страждання всього людства,прагнення змінити світ. Але героя хвилюють і філософські питання – його так звана «наполеонівська» ідея. Чи можна змінити світопорядок будь-якими засобами, чи під силу йому переступити закони моралі в ім’я майбутньої суспільної гармонії? Жоден з цих мотивів не може виправдати злочин, добро та зло не можуть стояти по один бік. Про це свідчать його «діалоги» з іншими героями роману. Раскольников приймає рішення дозволити собі «кров по совісті» і не витримує його наслідків.

Філософське обґрунтування «теорії» Раскольникова розкривається у його зустрічі із слідчим Порфирієм Петровичем. Месіанська ідея Раскольникова, ще до скоєння вбивства,була викладена ним у статті «Про злочин…»,надрукованій у пресі. У ній йшлося про поділ людства на дві частини: людей «звичайних» - більшість, та «незвичайних» - меншість, яким усе дозволене, вони володарі світу. Слідчий аналізує зміст статті та розвінчує її «наполеонівську» ідею. Ця стаття і вивела Порфирія Петровича на слід вбивці. Їхні зустрічі, які відбуваються на квартирі Родіона,у поліцейській дільниці, пробуджують його совість ,особливо тоді, коли майстровий хлопець Миколка взяв на себе вбивство старої лихварки. На цих імпровізованих допитах герой відчуває страх за себе та за свою ідею. Його непокоїть питання: володар він, який керує світом, чи самозванець, «тремтяче створіння». Діалог Раскольникова із слідчим – це двобій злочинної свідомості та правосуддя. Порфирій Петрович розкриває вбивцю та закликає його усвідомити злочинність свавілля і прийти з повинною. Родіон не здається. Стурбованість тим, щоб вірність «ідеї», приводить його до думки,що він був би щасливий,якби зарізав лише через голод. Ідея влади продовжує хвилювати Раскольникова,він не може чути про свій злочин,бо взагалі не вважає злочином вбивство «нікому не потрібної» лихварки,але при цьому забуває,що вбив безвинну Лизавету.

Випробовує себе Раскольников і в діалозі з Сонею Мармеладовою. Свій прихід до Соні він пояснює тим,що вона,як і він,переступила поріг моралі в ім’я блага ближніх,і тому їм іти «одним шляхом». Він називає Соню «великою грішницею» не за безчестя та гріх повії,а за те,що вона даремно принесла себе в жертву, загубила своє життя. Він малює похмуру картину майбутнього сім’ї Мармеладова: помре від сухотів Катерина Іванівна, звезуть у лікарню Соню, опиняться на вулиці діти-сироти, піде Сониним шляхом молодша сестра Поленька. Самовідданий вчинок Соні він підносить до символу «великого страждання». Жест, коли він нахилився до Соні та поцілував її ногу,від якого здригнулася від жаху та подиву її чиста душа,пояснюється так: «Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився …» Раскольников судить Соню з позиції своєї «теорії»,а не загальної моралі.

Символічним є спільне читання Сонею та Родіоном Євангелія – легенди про воскресіння Лазаря, в якій розповідається про прозріння невіруючих, їх обернення у віру Христа. Сповнена символіки і картина, яка завершує читання біблійної легенди: «Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю і блудницю,які так дивно зійшлися за читанням вічної книги». Соня сподівалася,що Родіон під впливом читання Євангелія прийде до віри в Бога, а Раскольников думав про ідею зміни світо-порядку шляхом «крові по совісті».

Прийшовши вдруге до Соні,він зізнається у вбивстві старої лихварки та Лизавети. Але пояснює,що скоїв це не заради грошей,які сховав під камінь, він мав на меті інше: він хотів випробувати себе, переступити, дізнатися: «воша я, як усі, чи людина», «тремтяче я створіння чи право маю…» Соня жахається, вона перейнялась його мукою і кличе його прийти до Бога,до людей, прийняти кару. Стикаються два погляди на світ та дійсність: бунт Раскольникова, його ідея вседозволеності людини, «прагнення стати Наполеоном», володарем світу та християнська віра Соні, смирення, заклик до каяття. Страждають і Соня, і Родіон. Страждання Соні-християнські, вона керується любов’ю до ближнього. Страждання Родіона - це напружена боротьба із самим собою: він то залишається прибічником наполеонівської, месіанської ідеї, навіть не може промовити слова «злочин», то засуджує себе. Раскольников переступив через чужі життя, але не в змозі переступити через свою совість. Немає остаточної перемоги смирення, хоча ідеали письменника втілені в образі Соні. Про суперечливість авторської позиції свідчать й історія Катерини Іванівни, яка не змогла змиритись зі своєю долею, її життя та смерть.

4.Неспроможність ідеї Раскольникова про те, що можна переступити через свою совість та спокутувати злочин добрими справами засвідчують філософсько-етичні засади його «двійників» - Лужина, Лебезятникова, Свидригайлова. Вони називаються «двійниками», тому що в їх свідомості та діях закладені негативні, розпусні, антигуманні сторони теорії головного героя. Лужин – буржуазний ділок. Його життєві та соціальні засади – егоїзм, економічний розрахунок,нажива. У власному збагаченні він бачить розквіт суспільства, при цьому відкидає жертовність в ім’я загальних благ. По суті, Лужин, як і Раскольников, вважає, що поодинокі благодіяння не можуть змінити світ. Наприклад, в історії із Сонею він дотримується думки, що вона рано чи пізно вкраде. Родіон на підтвердження своєї правоти вбивства старої кровопивці запевняє себе у її шкідливості для людей та неминучості смерті. Лужин сокиру не підняв, але у своїх роздумах припускає такий варіант.

Інший «двійник» - Лебезятников – виступає, як і Раскольников, проти існуючого порядку, проте нігілізм цього «прогресиста» беззмістовний, карикатурний.

Самообман Раскольникова стає очевидним під час зустрічі із наступним «двійником» - Свидригайловим, в якому поєднуються цинізм Лужина і нігілізм Лебезятникова. На совісті Свидригайлова тяжкі злочини – він став причиною смерті дівчинки-дитини, над якою учинив наругу, за ним стоїть смерть дружини і, очевидно, багато іншого. Проте він здатен і на благородні вчинки: після смерті Мармеладова забезпечує майбутнє його сім’ї, не приховує спадщини, яку залишила його покійна дружина Дуні, сестрі Раскольникова. Свидригайлов діє відповідно до свого принципу, згідно з яким злочин спокутується добрими справами. Скоївши злочин, він «переступав» через совість без моральних мук. Він для Раскольникова був загадкою, сильною особистістю.

Раскольников керується співчуттям до людей, коли здійснює самовіддані вчинки: під час пожежі, ризикуючи життям, рятує дітей, допомагає батькові померлого друга, віддає останні гроші сім’ї Мармеладова. «Наполеоном» Раскольников не став, оскільки, на відміну від свого «двійника», мав моральне відчуття, не міг переступити через свою совість. Розчарувавшись у собі, герой роману не відмовляється від ідеї «наполеонізму». Потрясінням для нього виявилося самогубство Свидригайлова, який все ж таки не зміг витримати тягаря своїх злочинів. Самогубство цього «двійника» Раскольникова – символічний знак того, що добро та зло не можуть існувати по один бік. Отже, самообман Раскольникова автор розвінчує не тільки за допомогою лінії Соні Мармеладової, а й дзеркальним відображенням «двійників» в його теорії сильної особистості, якій «усе дозволено».ъ

Твір по роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання». Ф. М. Достоєвський - великий російський письменник, неперевершений художник-реаліст, анатом людської душі, жагучий поборник ідей гуманізму і справедливості. Говорячи про незаперечну геніальність Достоєвського, М. Горький порівнював його по силі зображальності і таланту із Шекспіром. Його романи відрізняються пильним інтересом до інтелектуального і психологічного життя героїв, розкриттям складної і суперечливої свідомості людини. Роман Ф.М. .Достоєвського «Злочин і покарання» - це добуток, присвячений історії того, як довго і важко йшла через страждання й помилки бентежна людська душа до збагнення істини. Для Достоєвського, людини глибоко релігійної, зміст людського життя полягає в збагненні християнських ідеалів, любові до ближнього. Розглядаючи із цього погляду злочин Раскольникова, він виділяє в ньому в першу чергу факт порушення моральних законів, а не юридичних.

Родіон Раскольников - людина, по християнських поняттях глибоко грішна. Мається на увазі не гріх вбивства, а гординя, нелюбов до людей, думка про те, що усі - «тварини тремтячі», а він, можливо, «право має». «Право має» використати інших як матеріал для досягнення своїх цілей. Тут цілком логічно згадати рядки О. С. Пушкіна, які співзвучні теорії колишнього студента Родіона Раскольникова: «Ми усі дивимося в Наполеони Двоногих тварин мільйони Для нас знаряддя одне…». Гріх вбивства, по Достоєвському, вторинний. Злочин Раскольникова - це ігнорування християнських заповідей, а людина, що у своїй гордині зуміла їх переступити, відповідно до релігійних понять, здатна на все. Отже, по Достоєвському, Раскольников робить перше - головний злочин - перед Богом, друге - вбивство - перед людьми, причому як наслідок першого. На сторінках роману автор докладно досліджує теорію Раскольникова, що привела його до життєвого краху. Теорія ця стара як світ. Взаємозв’язок між метою і засобами, які можуть бути вжиті для досягнення цієї мети, досліджувалися давно. Єзуїти придумали для себе гасло: «Ціль виправдує засоби». Власне кажучи, це висловлення також є й квінтесенцією теорії Раскольникова. Не маючи необхідних матеріальних можливостей, він вирішує вбити бабу Олену Іванівну, пограбувати її і дістати кошти для досягнення своїх цілей. При цьому, однак, він постійно мучиться одним питанням: чи має він право переступити юридичні закони? Відповідно до його теорії, він має право переступити через будь-які перешкоди, якщо для втілення в життя його ідеї («рятівної, може бути, для людства») це потрібно. Отже, «звичайна» або «незвичайна» людина Раскольников? Це питання його хвилює більше грошей бабусі. Достоєвський, зрозуміло, не згодний з філософією Раскольникова, і зрештою змушує відмовитися від неї і свого героя. Письменник йде тією ж логікою, за допомогою якої Раскольников прийшов до вбивства. Можна сказати, що сюжет має дзеркальний характер: спочатку злочин християнських заповідей, потім вбивство. Спочатку визнання вбивства, потім збагнення ідеалу любові до ближнього, щире каяття, очищення, відродження до нового життя.

Як же Раскольников зміг осягти помилковість власної теорії і відродитися до нового життя? Так само, як сам Достоєвський знайшов свою істину: через страждання. Необхідність, неминучість страждання на шляху збагнення сенсу життя, знаходження щастя - наріжний камінь філософії Достоєвського. Він любується стражданням, носиться з ним, по вираженню Разуміхіна, як курка з яйцем. Достоєвський, вірячи в спокутну, що очищає силу страждання, раз за разом у кожному добутку разом зі своїми героями переживає його, досягаючи тим самим дивної вірогідності у розкритті природи людської душі. Провідником філософії Достоєвського в романі «Злочин і покарання» є Соня Мармеладова, все життя якої - самопожертва. Силоміць своєї любові, здатністю перетерпіти будь-які страждання, вона піднімає Раскольникова до свого морального рівня, допомагає йому перемогти самого себе і відродитися. Філософські питання, над вирішенням яких мучився Родіон Раскольников, займали розуми багатьох мислителів, наприклад Наполеона, Шопенгауера. Ніцше створив теорію «білявої бестії», «надлюдини», якої все дозволено. Пізніше вона лягла в основу фашистської ідеології, що, ставши пануючою ідеологією третього рейха, принесла незлічимі нещастя всьому людству.

Тому гуманістична позиція Достоєвського, хоча й скована рамками релігійних поглядів автора, мала і має величезне суспільне значення. Достоєвський показав внутрішній, духовний конфлікт героя: раціоналістичне відношення до життя («теорія про надлюдину») вступає в протиріччя з моральним почуттям, з духовним «я». А людиною серед людей можна залишитися, якщо переможе духовне «я».

Федір Михайлович Достоєвський - найбільший майстер психологічного роману не тільки в російській, а й у світовій літературі. У його соціально-філософському, психологічному романі "Злочин і кара" наводяться різні філософські теорії, зіставляються ідеали, життєві цінності.

Родіон Романович Раскольніков - головний герой роману. Він "колишній студент", змушений залишити навчання через брак грошей, що живе в бідному кварталі Петербурга в комірчині, більше схожою на шафу. Але він людина розумна, особистість, здатна оцінювати навколишню дійсність. Саме в такій обстановці, де змушений жити герой, і могла зародитися його нелюдська теорія.

Раскольников опублікував у журналі статтю, в якій розмірковував про те, що всі люди діляться на "право мають", хто може переступити якийсь моральний рубіж, і "тварин тремтячих", які повинні підкорятися сильнішому. Звичайні люди - лише істоти, призначені для відтворення собі подібних. "Незвичайні"-це ті люди, які керують світом, досягають висот у науці, техніці, релігії. Вони не тільки можуть, а зобов'язані знищувати все і вся на своєму шляху до досягнення мети, необхідної всьому людству. До таких, на думку Раскольникова, належать і Магомет, і Ньютон, і Наполеон. Сам головний герой, перебуваючи у владі наполеонівського комплексу, намагається з'ясувати, хто ж він: "тварина тремтяча" або "право має". Щоб перевірити свою теорію, Раскольников вирішується на злочин-вбити стару лихварки, щоб полегшити життя багатьом іншим людям: своєї матері, сестри, Мармеладовим, Лисавета, сестрі лихварки. Узяті у бабусі гроші він збирається направити на допомогу знедоленим. "Одна смерть і сто життів натомість", - міркує він, порівнюючи свої плани з арифметикою. При втіленні теорії в життя все виявляється набагато складніше. Убивши стару, він вбиває і Лисавета. Йому не потрібні зайві свідки. Але людська натура підвела його. Розкольників в поспіху забирає лише дрібнички. А про гроші забуває. Навіть те, що він узяв, Раскольников ховає, боячись обшуку. Нічого із взятого він не вживає на себе, щоб полегшити своє матеріальне становище. Здається, що все йде благополучно, у злочині звинувачують іншу людину. Але совість мучить Раскольникова, він стає недовірливим, дратівливим, сахається від кожного вигуку. Смерть старої не тільки не приносить ні йому щастя, ні його близьким, а відрізає його від світу людей. Згідно зі своєю ідеєю він повинен був ненавидіти всіх, кого він любив. Теорія Раскольникова відділяє його від людей. Для злочинця муки совісті стають важчими всякого юридичного покарання. Нелюдська ідея-пристрасть, придбавши жахливі форми, повільно вбиває і самого героя.

Крах теорії Раскольникова, його духовне відродження відбувається з багатьох причин, але головна - його зустріч з Сонею Мармелад-вої. Після вбивства баби вся його сутність, всі його добрі почуття ^ такі як співчуття, доброта, турбота про ближнього, великодушність, - протестують проти розрахунків його розуму. Гордий, гордовитий, відрізаний від світу людей, Раскольніков йде до того, кому він може довірити свою таємницю, Врешті-решт він відкривається Соні, блудниці, яка здійснила також злочин, тільки злочин над самою собою. Соня духовно багато вище Раскольникова. Вона є носієм авторських християнських ідей всепрощення і смирення. Саме вона переконує Раскольникова піти з повинною. Теорія героя терпить крах. Він вже не може виконувати її. Остаточний крах ідеї відбувається в снах героя, які спростовують саму ідею поділу людей на два розряди. В останньому сні він бачить трихіни, які, подібно до людей з його теорії, знищують самі себе.

Злочинець сам іде в поліцейську ділянку і зізнається у скоєному. Його відправляють на каторгу. "Вічна" Сонечка слідує за ним. На каторзі відбувається моральне відродження героя. Він відмовляється від своєї теорії, приходить до християнських цінностей, світорозуміння, читає Євангеліє. Він розуміє, що щастя не може бути побудовано на злочині.

У своєму романі Достоєвський хотів показати не банальну історію вбивства, як витоки і причини його. Він створив картину переживань і мук злочинця. Автор, на відміну від Толстого, який показує своїх героїв у розвитку, в постійному пошуку сенсу життя, прагне знайти джерело зародження антигуманної, нелюдської теорії, показати всі її згубний вплив на людину.

У своєму соціальному, психологічному і філософському романі "Злочин і кара", написаному в 1866 році, Федір Михайлович Достоєвський відтворив життя Росії у 60-ті роки XIX століття, коли країна переживала потужні соціальні зрушення і зміни.

Різкій критиці Достоєвський піддає буржуазну цивілізацію, яка породжує не тільки видиме зло, але і те гірше, нелюдське, що таїться в глибині людської свідомості.

Головним героєм роману є Родіон Раскольников, колишній студент, який живе в глибокій убогості без всякої надії на якесь поліпшення свого становища. Але, незважаючи на те що Раскольников є всього лише "маленькою людиною", він - яскрава індивідуальність. Він розумний, наділений видатними здібностями, схильний до самоаналізу, любить ближніх.

Але злидні, з якої вже не здатний піднятися чоловік, кімнату, схожа на труну, постійні крики і стогони людей - все це спричинило за собою народження теорії Раскольникова.

Він розумів: для того, щоб змінити своє життя, долю матері та сестри, треба змінити весь існуючий порядок речей. У ньому народжується почуття протесту, і він повстає проти всього світу в поодинці, за своєю, їм самим виробленої програмі.

Аналізуючи причини існуючого у світі несправедливого порядку речей, Раскольников приходить до висновку, що на світі існує два розряди людей: "матеріал", придатний лише для відтворення собі подібних, і генії, такі як Магомет і Наполеон, які мають право жертвувати заради своїх інтересів життями інших людей, не зупиняючись при необхідності і перед злочинами.

Для того щоб позбавити світ від несправедливості і довести собі, що він не "тварина тремтяча", Раскольніков йде на вбивство бабусі-лихварки. Він одержимий ідеєю загального блага. Бажаючи зробити світ кращим, він стає вбивцею і несе покарання за вчинений злочин. Життя підносить йому урок, який полягає в моральних муках, які він відчуває після скоєння вбивства. Достоєвський досліджує свідомість і підсвідомість героя. Підсвідомість підказує героєві, що він убив не стару, а себе, свою душу. Для цього письменник вводить у текст роману сни і бачення героя.

Вчинене зло нікому не принесло користі. Після скоєння злочину герой постійно схильний і хвороби фізичної: він часто впадає в безпам'ятство, його лихоманить. Він ослаблений, часом не може навіть піднятися з ліжка. Він вже й сам усвідомлює, що даремно запевнив себе у вищій доцільності та виправданості свого "експерименту". У цей момент він вирішується відкрити свою таємницю Сонечці Мармеладової, яка також є злочинницею, яка порушила моральний закон, який вбив свою душу. Саме Соня, її жертовність, милосердя, смиренність, покірність долі відіграли провідну роль у розвінчанні теорії Раскольникова. Він усвідомлює, що його експеримент ні до чого не привів: він не реалізував себе як надлюдина.

Зроблена ним проба довела, що Наполеон і Месія в одній особі несумісні, що тиран і благодійник роду людського непоєднувані в одній особі. Його спроба привести світ до справедливості і довести собі своє високе призначення в світі людей терпить крах. При цьому терпить крах і теорія Раскольникова. Усвідомивши неправильність своїх суджень, він зізнається у вбивстві і отримає справедливе покарання, яке з'явиться для нього звільненням від моральних мук.

Родіон Раскольников, усвідомивши згубність своєї теорії, її антилюдську, антигуманну сутність, відроджується до нового життя - "втім, - каже Достоєвський, - це вже зовсім інша історія".

Таким чином, письменник у своєму романі проводить думку, що злочин, яку б благородну мету воно не переслідувало, неприпустимо в людському суспільстві, що теорія, спрямована на знищення навіть однієї людини, не має право на існування.

Федір Михайлович Достоєвський - найбільший майстер психологічного роману не тільки в російській, а й у світовій літературі. У його соціально-філософському, психологічному романі "Злочин і кара" наводяться різні філософські теорії, зіставляються ідеали, життєві цінності.

Родіон Романович Раскольніков - головний герой роману. Він "колишній студент", змушений залишити навчання через брак грошей, що живе в бідному кварталі Петербурга в комірчині, більше схожою на шафу. Але він людина розумна, особистість, здатна оцінювати навколишню дійсність. Саме в такій обстановці, де змушений жити герой, і могла зародитися його нелюдська теорія.

Раскольников опублікував у журналі статтю, в якій розмірковував про те, що всі люди діляться на "право мають", хто може переступити якийсь моральний рубіж, і "тварин тремтячих", які повинні підкорятися сильнішому. Звичайні люди - лише істоти, призначені для відтворення собі подібних. "Незвичайні"-це ті люди, які керують світом, досягають висот у науці, техніці, релігії. Вони не тільки можуть, а зобов'язані знищувати все і вся на своєму шляху до досягнення мети, необхідної всьому людству. До таких, на думку Раскольникова, належать і Магомет, і Ньютон, і Наполеон. Сам головний герой, перебуваючи у владі наполеонівського комплексу, намагається з'ясувати, хто ж він: "тварина тремтяча" або "право має". Щоб перевірити свою теорію, Раскольников вирішується на злочин-вбити стару лихварки, щоб полегшити життя багатьом іншим людям: своєї матері, сестри, Мармеладовим, Лисавета, сестрі лихварки. Узяті у бабусі гроші він збирається направити на допомогу знедоленим. "Одна смерть і сто життів натомість", - міркує він, порівнюючи свої плани з арифметикою. При втіленні теорії в життя все виявляється набагато складніше. Убивши стару, він вбиває і Лисавета. Йому не потрібні зайві свідки. Але людська натура підвела його. Розкольників в поспіху забирає лише дрібнички. А про гроші забуває. Навіть те, що він узяв, Раскольников ховає, боячись обшуку. Нічого із взятого він не вживає на себе, щоб полегшити своє матеріальне становище. Здається, що все йде благополучно, у злочині звинувачують іншу людину. Але совість мучить Раскольникова, він стає недовірливим, дратівливим, сахається від кожного вигуку. Смерть старої не тільки не приносить ні йому щастя, ні його близьким, а відрізає його від світу людей. Згідно зі своєю ідеєю він повинен був ненавидіти всіх, кого він любив. Теорія Раскольникова відділяє його від людей. Для злочинця муки совісті стають важчими всякого юридичного покарання. Нелюдська ідея-пристрасть, придбавши жахливі форми, повільно вбиває і самого героя.

Крах теорії Раскольникова, його духовне відродження відбувається з багатьох причин, але головна - його зустріч з Сонею Мармелад-вої. Після вбивства баби вся його сутність, всі його добрі почуття ^ такі як співчуття, доброта, турбота про ближнього, великодушність, - протестують проти розрахунків його розуму. Гордий, гордовитий, відрізаний від світу людей, Раскольніков йде до того, кому він може довірити свою таємницю, Врешті-решт він відкривається Соні, блудниці, яка здійснила також злочин, тільки злочин над самою собою. Соня духовно багато вище Раскольникова. Вона є носієм авторських християнських ідей всепрощення і смирення. Саме вона переконує Раскольникова піти з повинною. Теорія героя терпить крах. Він вже не може виконувати її. Остаточний крах ідеї відбувається в снах героя, які спростовують саму ідею поділу людей на два розряди. В останньому сні він бачить трихіни, які, подібно до людей з його теорії, знищують самі себе.

Злочинець сам іде в поліцейську ділянку і зізнається у скоєному. Його відправляють на каторгу. "Вічна" Сонечка слідує за ним. На каторзі відбувається моральне відродження героя. Він відмовляється від своєї теорії, приходить до християнських цінностей, світорозуміння, читає Євангеліє. Він розуміє, що щастя не може бути побудовано на злочині.

У своєму романі Достоєвський хотів показати не банальну історію вбивства, як витоки і причини його. Він створив картину переживань і мук злочинця. Автор, на відміну від Толстого, який показує своїх героїв у розвитку, в постійному пошуку сенсу життя, прагне знайти джерело зародження антигуманної, нелюдської теорії, показати всі її згубний вплив на людину.

У своєму соціальному, психологічному і філософському романі "Злочин і кара", написаному в 1866 році, Федір Михайлович Достоєвський відтворив життя Росії у 60-ті роки XIX століття, коли країна переживала потужні соціальні зрушення і зміни.

Різкій критиці Достоєвський піддає буржуазну цивілізацію, яка породжує не тільки видиме зло, але і те гірше, нелюдське, що таїться в глибині людської свідомості.

Головним героєм роману є Родіон Раскольников, колишній студент, який живе в глибокій убогості без всякої надії на якесь поліпшення свого становища. Але, незважаючи на те що Раскольников є всього лише "маленькою людиною", він - яскрава індивідуальність. Він розумний, наділений видатними здібностями, схильний до самоаналізу, любить ближніх.

Але злидні, з якої вже не здатний піднятися чоловік, кімнату, схожа на труну, постійні крики і стогони людей - все це спричинило за собою народження теорії Раскольникова.

Він розумів: для того, щоб змінити своє життя, долю матері та сестри, треба змінити весь існуючий порядок речей. У ньому народжується почуття протесту, і він повстає проти всього світу в поодинці, за своєю, їм самим виробленої програмі.

Аналізуючи причини існуючого у світі несправедливого порядку речей, Раскольников приходить до висновку, що на світі існує два розряди людей: "матеріал", придатний лише для відтворення собі подібних, і генії, такі як Магомет і Наполеон, які мають право жертвувати заради своїх інтересів життями інших людей, не зупиняючись при необхідності і перед злочинами.

Для того щоб позбавити світ від несправедливості і довести собі, що він не "тварина тремтяча", Раскольніков йде на вбивство бабусі-лихварки. Він одержимий ідеєю загального блага. Бажаючи зробити світ кращим, він стає вбивцею і несе покарання за вчинений злочин. Життя підносить йому урок, який полягає в моральних муках, які він відчуває після скоєння вбивства. Достоєвський досліджує свідомість і підсвідомість героя. Підсвідомість підказує героєві, що він убив не стару, а себе, свою душу. Для цього письменник вводить у текст роману сни і бачення героя.

Вчинене зло нікому не принесло користі. Після скоєння злочину герой постійно схильний і хвороби фізичної: він часто впадає в безпам'ятство, його лихоманить. Він ослаблений, часом не може навіть піднятися з ліжка. Він вже й сам усвідомлює, що даремно запевнив себе у вищій доцільності та виправданості свого "експерименту". У цей момент він вирішується відкрити свою таємницю Сонечці Мармеладової, яка також є злочинницею, яка порушила моральний закон, який вбив свою душу. Саме Соня, її жертовність, милосердя, смиренність, покірність долі відіграли провідну роль у розвінчанні теорії Раскольникова. Він усвідомлює, що його експеримент ні до чого не привів: він не реалізував себе як надлюдина.

Зроблена ним проба довела, що Наполеон і Месія в одній особі несумісні, що тиран і благодійник роду людського непоєднувані в одній особі. Його спроба привести світ до справедливості і довести собі своє високе призначення в світі людей терпить крах. При цьому терпить крах і теорія Раскольникова. Усвідомивши неправильність своїх суджень, він зізнається у вбивстві і отримає справедливе покарання, яке з'явиться для нього звільненням від моральних мук.

Родіон Раскольников, усвідомивши згубність своєї теорії, її антилюдську, антигуманну сутність, відроджується до нового життя - "втім, - каже Достоєвський, - це вже зовсім інша історія".

Таким чином, письменник у своєму романі проводить думку, що злочин, яку б благородну мету воно не переслідувало, неприпустимо в людському суспільстві, що теорія, спрямована на знищення навіть однієї людини, не має право на існування.

Роман «Злочин і кара» вийшов у 1866 році. Цей час був багато в чому переломним. Передова інтелігенція, що очікувала після реформи 1861 року відродження Росії, була глибоко вражена і розчарована. Ще більше загострилися соціальні протиріччя, наочніше стала несправедливість суспільного ладу. Достоєвський зумів укрупнити трагедію героя, і в ній, як у краплі води, відбити цілий світ нового суспільного ладу — капіталізму. Головного героя роману хвилювали близькі всім і разом з тим важкі питання: чому одні, розумні, добрі, шляхетні, повинні жалюгідно існувати, у той час як інші, обмежені, підлі, дурні, живуть у розкоші і достатку? Чому страждають безневинні діти? Як змінити цей порядок? Хто така людина? Тварина тремтяча чи володар світу, що «право має» переступити моральні норми? Не здатний ні до чого, або на все здатний, що може знехтувати людські закони і творити свої — так намагається розділити Раскольников весь рід людський.

Достоєвський зображує російську столицю в пору стрімкого розвитку капіталізму, коли Петербург швидко розростався за рахунок дохідних будинків, банкірських контор, заводів і робочих підприємств. Місто в романі — не просто тло, воно своєрідна «діюча особа» — воно душить, давить, навіває кошмарні видіння, вселяє божевільні ідеї.

Достоєвський веде нас туди, де живуть його герої. Звичайно це дохідні будинки, типові для капіталістичного Петербурга. Ми входимо в брудні і смердючі двори-колодязі, сходи тут вузенькі, круті, у помиях. Кімнати вгадуються в напівтемряві. Говорячи про соціальний стан Раскольникова, автор показує його «комірчину». Достоєвський пише, що Раскольников «задавлений бідністю». Чи можна сказати з більшою точністю й образністю? Або: «знівечений убозтвом», «обтяжений бідністю». На жаль, багато людей і сьогодні знають, що стоїть за цими словами.

Герої Достоєвського потрапляють у такі життєві глухі кути, з яких є тільки один вихід — смерть. «Чи розумієте ви, милостивий пане, що значить, коли вже нікуди більше йти?» — з тугою вигукує Мармеладов. П'яний, занепалий, напівбожевільний, він, проте, ясно розуміє жах і безвихідність свого становища. Мармеладов страчує себе за те, що дружина згоряє в сухотах, що молодші діти голодні і роздягнені, а старша дочка Соня змушена продавати себе. Свою сповідь Мармеладов вимовляє урочистими словами: «Мене розіпнути треба, розіпнути на хресті, а не жаліти!» Таким, як родина Мармеладових, нікуди йти, нівідкіль чекати допомоги. Подібні потрясіння чекають на Раскольникова на кожному кроці. І, подібно Мармеладову, він усвідомить, що винуватий перед матір'ю і сестрою безмірно. Адже мати шле йому останні копійки, а сестра йде заради нього на жертву: зважується стати дружиною огидного Лужина...

Як сумно, що такі безвихідні періоди і життєві глухі кути повторюються в нашому житті! Про становище бідних людей початку XXI сторіччя, по-моєму, треба говорити з таким самим болем, як це робив Ф. М. Достоєвський. Чи то Ф. М. Достоєвський один на всіх, чи то зручніше не бачити, не помічати, як у людей зникає надія на нормальне людське життя?..

Відчуття безвихідності доводить Раскольникова до розпачу, до сказу, майже до божевілля. Ось він намагається врятувати кимось зганьблену дівчинку-підлітка, віддає останній двогривенний, щоб не дісталася вона ще одному мерзотнику, який полює за нею. І раптом усвідомлює, що все це даремно. Його пронизує думка про безліч подібних історій, що стали неминучістю петербурзького життя, про дітей, , позбавлених дитинства, зіпсовані юні душі, про майбутнє людство, яке калічать і розбещують сьогодні. Раскольников розуміє: страждальці і страждаючі безсилі, а мерзотники-хижаки домагаються свого, весь нелюдський порядок життя їм сприяє. Такий світ, де блукає в пошуках виходу знемагаюча свідомість Раскольникова. Цей світ так нелюдяно влаштований, що здається іноді маренням божевільного. Не випадково останнє пережите ним перед злочином потрясіння — це сон. Герой бачить себе дитиною років семи, і його очі дивляться, як п'яний, червонопикий хлопець під регіт юрби забиває на смерть маленьку, худу селянську кобилу. Ми зустрічалися зі схожою сценою у вірші М. О. Некрасова «Про погоду» (1859). Достоєвський іде за Некрасовим у зображенні торжествуючого насильства і покірливого страждання. Раскольников — людина, що сприймає чужий біль гостріше, ніж власний. Ризикуючи життям, він рятує з вогню дітей, ділиться останнім з Мармеладовим, але змінити такими засобами нічого не можна. Саме в цю пору Некрасов писав:

Надрывается сердце от муки,

Плохо верится в силу добра,

Слыша в мире царящие звуки

Барабанов, цепей, топора...

Розвиток капіталістичних відносин призводить до зростання добробуту верхів і до зубожіння мас населення. Усе це змушує чесних людей шукати шляхи перетворення суспільства. Раскольников намагається знайти незаперечний доказ справедливості убивства «по совісті». Дивовижна по своїй суті теорія, але зрозуміє це Раскольников не швидко і ціною великих страждань. Які огидні типи з'являються в суспільстві вседозволеності — Лужин і Свидригайлов! Виходить дивовижне протиріччя: Раскольников хоче захистити «принижених і ображених» від Лужиних і Свидригайлових, але помилкова теорія, яку він сповідує, зближає його з цими злочинцями.

Великий письменник застерігає нас: якщо вірити, що людство назавжди розділене на владарів і покірних владі, то для пригноблених і страждаючих виходу воістину немає. На їхній покірності, на "їхньому здоров'ї, крові, кістках, на жаль, завжди будуть стверджувати свою владу «наполеони» усіх мастей і масштабів.

Герой роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» Родіон Раскольников учинив злочин: убив бабку-лихварку і її сестру Лизавету.

Що ж стало причиною цього злочину? Тяжкий стан родини? Так. Убогість, що довела героя до хвороби і розпачу? І це теж. Але все-таки головна причина — у створеній самим же Раскольниковим теорії злочину «по совісті». За цією теорією люди поділяються на «звичайних» і «обраних», «великих». «Великі» можуть «для загального блага» порушувати моральні закони суспільства, можуть переступати закон.

Раскольников довго міркував про те «тварина він тремтяча або право має». І вирішив довести насамперед собі та іншим, що може вчинити злочин «по совісті», «переступити через кров», виправдуючи його тим, що убивство старої, дріб'язкової бабки, «якій вже нічого робити на цьому світі», буде для багатьох благом, а її гроші стануть порятунком для знедолених людей.

Але, вчинивши злочин, Родіон, що мучиться докорами сумління, розуміє, що він не з «розряду тих, хто право має». Він зневажає себе за докори сумління, за те, що виявився «твариною тремтячою». Адже, крім «нікчемної бабки», він убив її сестру Лизавету, свідка злочину. І отут теорія Раскольникова не витримує випробування життям. Намагаючись переробити свою натуру, Раскольников приходить до трагічного роздвоєння.

Життя його розділилося на те, що було до злочину і після нього. Герой прирік себе на страждання. Він зізнається Соні: «І не гроші, головне, потрібні мені були... коли я вбив... мені треба було дізнатися тоді, чи воша я, як усі, чи людина? Чи зможу я переступити чи не зможу?» І не зміг. Не зміг переступити через свою совість. Убивши лихварку, Родіон убиває все те людське, що зв'язувало його з людським світом, з людьми: «Я не бабку вбив... я себе вбив». З цього зізнання і почалося каяття. Герой зрозумів, що всі люди непомітно зв'язані, життя кожної людини — безумовна цінність, і ніхто не має права розпоряджатися чужим життям. А потім була «явка з повинною», суд, каторга.

Отже, Раскольников покараний. Начебто б усе просто і ясно: порушив закон — відповідай. Але зовсім не «явка з повинною» і каторга були покаранням для Раскольникова. І відповідав він не стільки перед законом, скільки перед своєю совістю. Герой відчуває провину не перед законом, а перед власним сумлінням, перед безневинно убитою Лизаветою, перед матір'ю, сестрою, Сонею Мармеладовою. Перед людьми. Перед землею своєю. І тому, щоб «спокутувати провину стражданням», він іде на Сінну площу і, як йому радила Соня, стає на коліна і цілує землю, перед якою він згрішив... «Усе заразом у ньому пом'якшилося, і полилися сльози...»

Трагізм Раскольникова — у хибності теорії «наполеонізму». Він зрозумів це, вчинивши злочин, але повернутися до колишнього нормального життя зміг тільки через страждання. У Сибіру, на каторзі, відбувається болісне звільнення Раскольникова від ідеї «надлюдини». І є надія на його моральне відродження і повернення до людей.

Одна з основних тем творчості Ф. М. Достоєвського — тема взаємин людини й ідеї. У більшості його романів є персонажі, одержимі якою-небудь ідеєю, що живуть тільки нею, що підкоряють їй усі дії й у результаті руйнують і своє життя, і життя інших людей.

Роман «Злочин і кара» був задуманий автором ще на каторзі. Тоді він називався «П'яненькі», але поступово задум змінювався. І новий роман «Злочин і кара» став «психологічним звітом про один злочин». Але мова йде не про звичайне убивство, а про ідеологічне, виконане злочинцем-мислителем.

Але хіба Родіон Раскольников, бідний студент, — злочинець, убивця? Що штовхнуло його на злочин? Тяжкий стан на межі убогості, хвороба або винайдена ним самим теорія про «обраних» і «звичайних» людей? Що було раніше?

Автор роману намагається досліджувати соціальні і філософські джерела злочину Раскольникова.

Розумний, гордий, повний усвідомлення власної гідності, Родіон Раскольников виключений з університету, тому що йому не було чим платити за своє навчання. Живе він у крайній бідності, страждає від голоду і нужди, від принижень, що відчуває і він сам, і його мати, і сестра Дуня. Він бачить навколо тільки бруд, убогість, пороки. Він намагається допомогти Мармеладову, але марно; хоче допомогти Соні, своїй сестрі Дуні — однак вони залишаються «приниженими й упослідженими». Раскольников змушений закласти деякі свої речі, щоб не вмерти з голоду.

Він відчуває себе нікому не потрібним, знедоленим серед багатих особняків і ошатної публіки. Задавлений убогістю і несправедливістю, він приходить до думки про вбивство лихварки Альони Іванівни. Злочин цей має, так би мовити, теоретичне обґрунтування. Убивство старої — не просто банальне вбивство, а вбивство «по совісті».

Ще до злочину він пише і публікує статтю, у якій викладає теорію про те, що всі люди поділяються на «звичайних» і «незвичайних, як Наполеон». Незвичайні мають право задля блага людей переступити закон. Раскольников довго міркує про свою власну роль: «звичайна» він людина — «тварина тремтяча» чи «право має». І вирішив довести на ділі, що він «право має вчинити злочин по совісті», стати владарем світу.

Родіон Раскольников думав убити стару-лихварку, цю «нікчемну істоту», і врятувати від убогості себе і своїх близьких. Але він забув головне: ніхто не давав йому права позбавляти життя іншу людину. І все-таки, вчинивши злочин, Раскольников не зміг переступити через себе, через свою совість. «Я не стару вбив... я себе вбив», — скаже він.

Ф. М. Достоєвський спростовує теорію Раскольникова: логічне спростування представив Порфирій Петрович, а моральне — «вічна» Соня Мармеладова.

Ставлення до Раскольникова в Достоєвського складне, але вирок письменника нещадний — права на злочин не має ніхто! Показуючи нелюдськість буржуазного суспільства, Достоєвський усе-таки не в ньому бачить причину злочину свого героя. Причина — у самому Раскольникову. І перш ніж змінювати суспільство, треба змінитися самому.

В одному зі своїх найкращих романів - "Злочин і кара" - Федір Михайлович Достоєвський ставить безліч питань, відповіді на які він шукає, аналізуючи злочин, скоєний головним героєм, і його наслідки. Автор вкладає у твір найглибший філософський, соціальний та релігійний зміст. І, щоб зрозуміти його, потрібно перш за розібратися в причинах злочину Родіона Раскольникова. Але необхідно чітко розрізняти зміст і мотиви скоєного головним героєм вбивства. Ось, наприклад, в чому відмінність соціальних мотивів від соціального сенсу злочину Раскольникова. Соціальні мотиви - це нестерпні умови життя, в які потрапив головний герой, і болісне свідомість того, що не тільки він, а й тисячі інших людей неминуче приречені на ранню смерть від голоду і хвороб, злидні і безправ'я. Це суспільство, соціум, який оточує юнака, почасти і штовхає його на вбивство бабусі лихварки Олени Іванівни. На її гроші Раскольников хотів допомогти бідним людям, "влаштувати сотні, тисячі добрих справ і починань". Це - один з мотивів злочину - мотив соціальний. А в чому ж тоді соціальний зміст злочину? Він у тому, що людина, пішовши проти совісті і вчинивши злочин, вже не може жити як колись у людському суспільстві. Вчинок проти совісті без покаяння і спокутування вини раз і назавжди, "як ножицями", відокремлює особистість від суспільства. Що й було з Раськольниковим до того, як він зізнався і прийняв страждання для звільнення від свого гріха.

Суспільство відкинуло Раскольникова - це ясно і з того, як до нього ставилися каторжники в Сибіру. Але вони не брали юнака не тому, що він убивця. Адже на кожному з них лежало тягар тяжкого злочину. Каторжники бачили, що Раскольников не вважає їх гідними спілкування, що він підніс себе на невидимий п'єдестал, з якого 334

презирливо оглядає інших. Але чому він так підняв себе над оточуючими? Причина в його теорії, створеної і вистражданої ним системи ідей, яка багато в чому і стала головною причиною злочину. Відповідно до теорії, Раскольников ділить всіх людей на два розряди: одні (їх більшість) мовчазно й покірно підкоряються встановленим порядкам, ніколи не повстаючи проти нього, а інші - "незвичайні люди" (Наполеони і Магомет) - сміливо повставали проти існуючого ладу, не зупиняючись перед насильством і злочином. Раскольников вирішив, що повинен довести собі та іншим, що він не "тварина тремтяча", а природжений "володар долі". Вбивство Олени Іванівни Родіон розглядає як експеримент. Ця теорія і є філософський мотив злочину. Усім своїм твором Достоєвський спростовує ідею Раскольникова.

Автор починає спростування з того, що Родіону не вдався експеримент над собою, він не зміг без докорів совісті переступити через кров, навіть "бридкою, нікому не потрібною старенької". Раскольников приходить до висновку, що раз він не зміг, він не Наполеон. Але й не "тварина тремтяча". Хто ж тоді? Ось перший аргумент проти його теорії: ні однієї людини не можна однозначно віднести до "володарів долі" чи до "тварям тремтячим".

Раскольникова починають терзати докори сумління (відображенням цього можна вважати і сни Родіона). Герой невірно вважає, що ці муки-ознака душевної слабкості і боягузтва, недостойний істинних "двигунів історії". Але він ніяк не хоче зневіритися у своїй теорії, хоча вона явно суперечить його гуманної сутності. Раскольников продовжує рахувати свої ідеї правильними, тільки він, на жаль, не відноситься до "право має". Відкидає свою теорію Родіон лише на каторзі, коли юнак тісно сходиться з простими людьми і особливо з Сонечкою Мармеладової. Раскольников починає розуміти, що всі люди однакові і всі гідні щастя, до якого кожен повинен прагнути, допомагаючи іншим.

Релігійний ж сенс злочину в тому, що Родіон Раскольников порушив дві головні заповіді: "не убий" і "не запишався". Автор на прикладі свого героя показує в романі, чим може обернутися це злочин. Гординя завжди вважалася одним з найстрашніших гріхів і каралася суворо - повним самотністю. А замах на людське життя каралося людьми смертю фізичної, а Богом - смертю духовної. І тільки страждання в ім'я спокутування цих страшних гріхів, щире каяття могли врятувати нещасних грішників. Тоді дарується їм духовне відродження, а, значить, і душевний спокій.

Отже, філософські, релігійні та соціальні ідеї автора злилися в одній думці: всі люди однакові - немає вищих і нижчих. Будь-який з нас може досягти щастя, спокою і духовної гармонії, якщо ніколи не піде проти своєї совісті і загальнолюдських законів.

Розповідають, що В. Г. Бєлінський сказав молодому письменнику Достоєвському: "Цінуйте ваш дар і будете великим художником".

Повинно бути, у дні тяжких випробувань спогад про це гріло "державного злочинця" Достоєвського. І, ймовірно, саме на каторзі і зародилося бажання написати книгу про душевні муки злочинця, про хворобливу зламу його гордої теорії.

У переживаннях Раскольникова відчувається щось особисте, авторське, хоча в головному письменник і його герої протилежні. У темному кутку, коли не було що їсти, зародилася у Раскольникова його страшна теорія. Вона росла й міцніла, заповнила всі його

думи і підпорядкувала волю.

Родіон Романович зважився на вбивство. Не потім, щоб заволодіти грошима і продовжити навчання, не для того, щоб допомогти матері, не для того навіть, щоб розтринькати гроші, а щоб перевірити себе, свою ідею, зрозуміти, "людина" він чи "тварина тремтяча". Зарозуміла його теорія говорила, що люди підлі і низькі, їх не переробити, "і праці не варто витрачати". Але можна встати над людським "мурашником" і керувати ним. Є два роди людей: підвладні і небагато вибраних, володарі.

Останні зовні нічим не відрізняються від звичайних людців, але насправді можуть добиватися влади будь-яким шляхом, їм "дозволяється" переступити через закон і кров. І ось Раскольников вирішує стати володарем над людьми. Він вважає, що можна силою

нав'язати благо людям, які самі не розуміють свого щастя.

Вирішують такі, як він, обранці. Одночасно він відчуває і суперечливість своєї теорії: адже всі ці "наполеони і Магомет" служили перш за все своїм особистим інтересам, а загальними лише прикривалися. Самотній і озлобився "теоретик" не доходить до свідомості того, що дуже важко робити хороше, вибираючи для цього злочинний шлях. Як пише К. І. Тюнькін у статті "Бунт Родіона Раскольникова", де знайти критерій добра, якщо звільнитися від моральних критеріїв? Залишається тільки вирішувати з точки зору свого блага.

Історія показує, що той, хто йде до влади шляхом насилля, навіть в ім'я високих цілей, завжди ризикує пожертвувати цими цілями заради своєї влади. Сьогодні багато сперечаються про нашої революції. Адже і більшовики надто сподівалися на диктатуру, розраховуючи з її допомогою перетворити світ. Але не може група людей змусити всіх інших робити щось, якщо ті не дали такого права. Можна лише переконувати. Зараз у нашій країні багато партій і груп, які намагаються силою (у тому числі і збройної) нав'язати іншим свою волю. Чи не час таким прислухатися до порад великого письменника?

Отже, Раскольников вбив. Пройшов випробування і, здавалося б, може йти далі до влади. Але він не витримує. Чому? Не тільки тому, що нерви здали. І не тому, як вважає сам "герой", виявився "вошью". Ми бачимо, що Родіон Романович особистість непересічна. Прав, звичайно, проникливий Порфирій Петрович, що дійсність і натура будь-який розрахунок можуть підсікти. Але й це не все.

Хоча розум у Раскольнікова не може протистояти залізній логіці його теорії, але душа повстає. За теорією він повинен жити для себе, а віддає останні гроші на похорон, допомагає Мармеладовим, засмучує весілля сестри. Навіщо все це? Не розуміє Родіон Романович, що почуття любові і співчуття - стрижень людського суспільства. Не будь його, давно б воно розпалося, а люди "перегризлися". Стільки навколо невизначеності, а якщо кожен почне пробувати, який він, звичайний чи не винна людина ... Адже так люди один одного почнуть різати. Та й який сенс у геніальному людині, якщо він негідник? Це ще страшніше, тому що заради своїх умоглядних теорій, в ім'я

своєї влади знищить безліч людей, в тому числі і талановитих. Приклад Сталіна занадто добре доводить це. Ні, не треба таких "наполеонів", "Магометом" і "сталіних"!

Забув Раскольников про те, що той, хто переступив закон людський, пролив кров, зобов'язаний носити в душі страшну тяжкість, залишатися на самоті. Так і відбувається з ним. Навіть мати і сестра стають для нього чужими. Більш відвертим він лише з циніком Свидригайловим, який не обставляє свої вчинки "високими" теоріями. Утім, і він не витримує до кінця своєї ролі. Хоча і на каторзі Раскольников переконаний в правоті своїй антигуманної ідеї, але в душі його все більше міцніють нові почуття. І ми ясно бачимо, що тільки любов до людей, віра в них можуть врятувати людину і все людство.

"Возлюби ближнього, як самого себе".

Важко читається роман, не відразу "разгризешь" цей "горішок". Але чим глибше вчитуєшся в нього, тим більше розумієш правоту слів М. Горького про те, що геніальність Достоєвського незаперечна, а за силою зображальності його талант дорівнює, бути може, тільки Шекспіру.

Всіх хвилює тема історичного розвитку нашого суспільства в період правління Сталіна, міра помилок, злочинів і досягнень, міра історичної відповідальності. Яскраво ці проблеми (а також проблема катів і жертв) розкриваються в романах А. Ри -

Бакова "Діти Арбата", "Тридцять п'ятий і інші роки", А. Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ", "У колі першому", в романі-епопеї В. Гроссмана "Життя і доля", романі "Буранний полустанок" ("І довше століття триває день ") Ч. Айтматова та ряді інших. Картини життя до колгоспної і колгоспного села, розкуркулення підняті у романі Б. Можаєва "Мужики і баби", у творах В. Бєлова "Переддень" і в деяких інших. Цікаво змальовує життя країни в 30-ті роки А. Калінін в "Забороненої зоні".

Різноманітна і молодіжна тематика в літературі. Ще недавно не дуже охоче розглядали молодь як особливу соціальну групу зі своїми потребами, помилками і успіхами. Молодь багатолика, тому й різні молоді герої на сторінках книг. Нинішні письменники намагаються докопатися до витоків тих чи інших проблем, повніше розкрити характери, ніж це робили письменники 30-50-х років. Всіх турбує проблема злочинності серед молоді. Це одна з тем роману "Плаха" Ч. Айтматова.

Цікаво твір Л. Габишева "Одлян, або повітря свободи" про дитячої колонії. Письменник сам провів кілька років у неволі і знає це місце непонаслишке. Про пошуки молоді після війни розповідає книга В. Смирнова "Заулкі".

Нині нерідко піднімають проблему переслідування вчених-генетиків. Цьому присвячені недавно вийшли "Білі одягу" В. Дудінцева і "Зубр" Д. Граніна. Герої цих книг є зразком справжніх героїв сталінської епохи так само, як і персонажі роману В. Дудінцева, що вийшов у 50-ті роки-"Не хлібом єдиним".

«Сильні світу цього» дозволяють собі пролиття крові і жертовність з боку мас, прикривають свої злочинні дії ідеями, нібито спрямованими на прогрес суспільства. Але це далеко не так.

Ідея Раскольнікова зовсім не є наївною. Це крайнє вираження ідеологією, народжений капіталістичним суспільством. Нещадність по відношенню до мас, кар'єризм, нехтування законів - усе це складові частини його теорії.

Поділивши людей на дві категорії, Раскольников сталківае5тся з питанням, до якої ж категорії належить він сам: «... Воша чи я, як усі, або людина? Чи зможу я переступити або не зможу? Насмілюся чи нагнутися і взяти чи ні? Тварь лі я тремтяча або право маю ?..». Вбивство старої лихварки - це самоперевірка героя: чи витримає він цю перевірку? Чи є він обраним, винятковою людиною, Наполеоном?

Виношуючи свою ідею, Раскольников мріє про роль володаря і рятівника людства одночасно. Але головним і вирішальним у його житті була самоперевірка. Він зізнається Соні Мармеладової: «Не для того, щоб матері допомогти, я вбив - дурниця! Не для того й убив, щоб, отримавши кошти і влада, зробитися благодійником людства. Дурниці! Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного ... »

Проте моральність і логіка героя постійно переплітаються з його душею, яка змушує здійснювати «безглузді» вчинки: співчувати нещастя Мармеладових, жаліти зганьблений дівчинку на бульварі, ненавидіти Свидригайлова й Лужина.

«На такий справу хочу зазіхнути і в той же час будь дрібниць боюся!» - Думає Раскольников, вражений страхом зустрічі з квартирної господинею. Герой вважає приниженням свою причетність до «звичайним» людям. Риси звичайності він в собі зневажає. Так виникає конфлікт між свідомістю Раскольникова та його поведінкою. У ньому живуть і діють дві людини одночасно: одне «я» контролюється свідомістю героя, а інше робить несвідомі душевні рухи і вчинки. Потрібно зауважити, що Раскольніков йде на злочин, втративши будь-який контроль над собою, руху його механічні, мова обривисті, нескладна, руки тремтять, все як у маренні: «Він відчував, що втрачається, що йому майже страшно, до того страшно що здається ... він би втік від неї ... ».

Опинившись у владі ідеї, одержима нею, Раскольников втратив під час злочину всяку орієнтування в хаосі «дрібниць». Під перевірку його теорії потрапила Лізавета, то беззахисна істота, заради щастя якого Раскольников допускав «кров по совісті" і вбивство якого не входило в його плани. Моя точка зору полягає в тому, що через вбивство Лисавета Раскольникова і почала мучити, ковтати і «жерти» совість. Лізавета виявилася виключенням з теорії Раскольникова.

Достоєвський описує необхідність відповідального і обережного поводження людини з громадськими теоріями, які здатні займатися в думках людей, поневолюючи їх свідомість і волю, перетворюючи їх на бездумний виконавців.

Я вважаю, що трагедія Раскольникова - це трагедія однієї душі. Але що станеться, якщо перехід ідей здійсниться не в межах одного самосвідомості, а у процес будуть залучені двоє, троє, сто тисяч? Я думаю, що жодна ідея не варта того, щоб за неї вбивати, нехай навіть і дуже важлива. Хотілося б знайти компроміс і вирішити проблеми, ідеї, питання без жертв.

У своєму соціальному, психологічному і філософському романі "Злочин і покарання", написаному в 1866 році, Федір Михайлович Достоєвський відтворив життя Росії в 60-і роки XIX століття, коли країна переживала потужні соціальні зрушення і зміни.

Різкій критиці Достоєвський піддає буржуазну цивілізацію, яка породжує не лише видиме зло, але і те гірше, нелюдяне, що таїться в глибині людської свідомості.

Головним героєм роману є Родіон Раскольников, колишній студент, який живе в глибокій убогості без всякої надії на якесь поліпшення свого положення. Але, незважаючи на те що Розкольників є усього лише "маленькою людиною", він -- яскрава індивідуальність. Він розумний, наділений видатними здібностями, схильний до самоаналізу, любить ближніх.

Але убогість, з якої вже не здатна піднятися людина, кімната, схожа на труну, постійні крики і стогони людей, - усе це спричинило народження теорії Раскольникова.

Він розумів: для того, щоб змінити своє життя, долю матері і сестри, потрібно змінити увесь існуючий порядок речей. У нім народжується почуття протесту, і він повстає проти всього світу самостійно, по своїй, ним самим виробленій програмі.

Аналізуючи причини існуючого у світі несправедливого порядку речей, Розкольників приходить до висновку, що на світі існує два розряди людей : "матеріал", придатний лише для відтворення собі подібних, і генії, такі як Магомет і Наполеон, які мають право жертвувати заради своїх інтересів життями інших людей, не зупиняючись при необхідності і перед злочинами.

Для того, щоб позбавити світ від несправедливості і довести собі, що він не "тварюка тремтяча", Розкольників йде на вбивство старої процентниці. Він одержимий ідеєю загального блага. Бажаючи зробити світ краще, він стає вбивцею і несе покарання за скоєний злочин. Життя підносить йому урок, що полягає в моральних муках, які він випробовує після здійснення вбивства. Достоєвський досліджує свідомість і підсвідомість героя. Підсвідомість підказує героєві, що він убив не стару, а себе, своєї душі. Для цього письменник вводить в текст роману сни і видіння героя.

Скоєне зло нікому не принесло користі. Після скоєння злочину герой постійно схильний і хворобі фізичній : він часто впадає у безпам'ятність, його лихоманить. Він ослаблений, іноді не може навіть піднятися з ліжка. Він вже і сам усвідомлює, що марно запевнив себе у вищій доцільності і виправданості свого "експерименту". У цей момент він наважується відкрити свою таємницю Сонечке Мармеладовой, яка також є злочинницею, що порушила моральний закон, згубила свою душу. Саме Соня, її жертовність, милосердя, упокорювання, покірність долі зіграли провідну роль в развенчании теорії Раскольникова. Він усвідомлює, що його експеримент ні до чого не привів: він не реалізував себе як надлюдина.

Зроблена ним проба довела, що Наполеон і Месія в одній особі несумісні, що тиран і благодійник роду людського несоединимы в одній особі. Його спроба привести світ до справедливості і довести собі своє високе призначення у світі людей терпить крах. При цьому терпить крах і теорія Раскольникова. Усвідомивши неправильність своїх суджень, він зізнається у вбивстві і отримає справедливе покарання, яке стане для нього звільненням від моральних мук.

Родіон Раскольников, усвідомивши згубність своєї теорії, її антилюдську, антигуманну суть, відроджується до нового життя -- "втім, - говорить Достоєвський, - це вже зовсім інша історія".

Таким чином, письменник у своєму романі проводить думку, що злочин, яку б благородну мету воно не переслідувало, неприпустимо в людському суспільстві, що теорія, спрямована на знищення навіть однієї людини, не має права на існування.

Роман Льва Миколайовича Толстого "Ганна Каренина", задуманий автором як твір, що вирішує питання сім'ї і браку, поступово доповнюється питаннями соціальними, громадськими, моральними. Толстой показує життя пореформеної Росії в усьому її різноманітті. У його творі представлені усі класи і стани. Нова дійсність тільки початкуючої "укладатися" Росії, що капіталізується, вторгається в поміщицький побут. На прикладі сім'ї Левина Толстой показує неможливість опору новим порядкам. До них можна пристосуватися, їх можна зрозуміти, але стояти на шляху -- не має сенсу. Вони зметуть усе старе, віджиле, таке, що заважає їх поступальній ході.

Костянтин Дмитрович Левин -- поміщик, живе в селі, веде велике і складне господарство. Родовий будинок "був цілим світом для Левина". Він з гордістю міркує про істинний аристократизм, патріотизм своїх предків. Тепер же настає період розорення "дворянських гнізд", і Левин розуміє неминучість цієї драми.

Костянтин Дмитрович намагається зрозуміти таємницю нових громадських стосунків, своє місце в цих нових умовах і правду життя. Левин не відірваний від життя мрійник. Він тверезо дивиться на життя, бореться за щастя, намагаючись знайти душевну рівновагу.

У спілкуванні з простими мужиками, у близькості до природи, її природним законам Левин бачить запоруку свого щастя і благополуччя. Його брак з Кити Щербацкой цілком щасливий, вони розуміють один одного з напівнатяку, без слів. Але духовні запити Левина не обмежуються інтересами сім'ї. Він уважно вдивляється в навколишнє життя, бачить важливість моменту : "Але у нас тепер, коли усе це перевернулося і тільки укладається, питання про те, як укладуться ці умови, є єдине важливе питання в Росії".

Зразковим устроєм для Росії Левин бачить велику і дружну селянську сім'ю, якою до усього є справа, де усе робиться самими її членами. Левин розуміє, що західні теорії перетворень країни не придатні для Росії. Потрібно зважати на її специфіку. У селянській країні потрібно зацікавити працівників в праці, тоді вони піднімуть державу.

Левин тяжко шукає правду життя, намагається набути душевна рівновага. Близько спілкуючись з селянами, він перейнявся "мужицькою правдою життя", несвідомою вірою у Бога. Ойисание життя Левина утворює свою сюжетну лінію в романі "Ганна Каренина", але не вступає в протиріччя із загальним задумом і композицією твору.

Душевні терзання Ганни і пошуки істини Левина -- це взаємозв'язані сторони життя Росії в пореформену епоху, що розкривають кризу в долях людей і шляху його подолання.

"Злочин і кара" - психологічний і соціальний роман. Причому психологія людини і суспільну свідомість тісно пов'язані, нерозривні один з одним. Ф. М. Достоєвський показує внутрішній світ людини і середовище, в якому той перебуває, досліджує їх взаємодію.

Герой здійснює вбивство. Автор простежує шлях душевних переживань та боротьби цієї людини від перших думок про злочин до каяття, намагається зрозуміти, що спонукало його зробити цей вчинок. Однією з причин автор називає вплив середовища, тобто суспільства. Але ця причина не головна.

Думка про злочин зародилася у Раскольникова в той момент, коли Родіон замислився про значення людини в житті, про свій стан серед людей. Причина вбивства - це теорія, яка народилася в голові і душі Раскольникова. Це думка про те, що є люди, "право мають", і "матеріал", і що він, можливо, належить до вищої категорії. Герой намагається довести собі, що це так, але марно.

Усім ходом роману Ф. М. Достоєвський розвінчує теорію Раскольникова. Один із прийомів викриття антигуманної сутності теорії-це використання системи двійників. До двійникам Раскольникова можна віднести П. П. Лужина, слідчого Порфирія Петровича, Соню, Свидригайлова, студента, зустрінутого в буфеті.

Спробуємо визначити, чому кожен з цих людей є двійником героя, і зрозуміти, як вони вплинули на Раскольникова.

Зайшовши якось у буфет, куди Родіон заходив вкрай рідко, він почув суперечку. Один з опонентів говорив, що якби була його воля, то він позбувся б від однієї старої лихварки, яка надзвичайно скупа і безцільно проживає життя, мучачи оточуючих і близьких. Він розповідав, як страждає сестра цієї старої, вимушена підкорятися і виконувати всю чорну роботу по дому і всі забаганки старої чиновниці. І що всі свої багатства стара заповідає не сестра, яка зробила їй стільки добра, а монастирю. Студент говорив, що вбити процентщицу-яка добра справа, оскільки через її смерть отримають кошти до існування безліч знедолених сімей. Гріх окупиться сповна.

Раскольников уважно слухав оратора. Пізніше він часто згадував цей вечір. Ті думки, які він виношував і яких, можливо, ще боявся, були почуті ним з вуст незнайомої, чужого йому людини. Ця зустріч з "двійником" тільки підштовхнула Раскольникова до вбивства. Він до того моменту лише думав про свою теорію, не наважуючись повірити її кому-небудь відкрито. І ось перед ним однодумець. Звичайно, будь цей випадок раніше, до створення теорії, навряд чи він звернув увагу на хмільні мови студента. Але зараз випадково почуте підтвердження власних думок діє на Раскольникова інакше: він сприймає цей випадок як провидіння, як якийсь знак його правоти. Він затьмарений власними думками сильніше, ніж раніше, йде в себе; вбивство представляється тепер цілком здійсненним вчинком, а не страшною мрією, яка, втім, нереальна.

Варто сказати, що таке сприйняття одного з безлічі розмов, що виникають у Розпивочна, стало можливим завдяки загостреному сприйняттю Раскольникова, її підвищеному марновірству. Запалений розум, що вивів те, що існують люди, які вищими силами призначені панувати, легко побачив у просторікуваннях студента той же знак згори. У тому стані, в якому був Раскольников, розум його чіплявся за будь-яке, нікчемне підтвердження власних думок, але безліч спростувань його теорії він просто не помічав, цілком віддаючись роздумів про пробу і про себе.

Про Петра Петровича Лужина читач вперше дізнається з листа матері Раскольнікова. А вперше зустрічається відразу після хвороби Родіона-Лужина приходить знайомитися з майбутнім родичем. З початку бесіди Раскольников жорстоким проти Лужина, а причиною того є теорія "цілого каптана". Лужина - двійник Раскольникова, а його теорія - аналог теорії героя, чого не міг не помітити і не жахнутися цього герой. Теорія "цілого каптана" полягає в тому, що будь-яка людина має прагнути, перш за все, до досягнення своїх цілей, жити для себе одного, вживаючи всі сили і всі можливі засоби. Свою точку зору Лужина підтверджує прикладом: є у якоїсь людини каптан, а поруч знаходиться інша людина без жупана. Що краще: розірвати каптан, поділитися з незаможним і обом замерзнути або хоча б одній залишитися в цілому каптані і вижити? Зрозуміло, що Лужину краще другий-варіант.

Ця теорія цілком виправдовує нехтування інтересами однієї людини заради інтересів іншого. Власне, тому Лужина одружується на Дунечке. Йому потрібна дружина слухняна й схилятися перед чоловіком. Одружившись на безприданниці, Лужина хоче змусити жінку почувати себе в боргу перед ним, хоче перетворити її фактично на свою рабиню. Лужина готовий переступити через неї заради досягнення своєї мети. Його не цікавить її думку, він зробив вибір.

Раскольников з жахом слухає Лужина. У словах Петра Петровича він дізнається свою теорію, тільки споганеним і понижену до побутового рівня розуміння. Зникла пафосність, а зміст залишився. Ті ж категорії людей - слабкі і сильні, то ж право сильних вершити долі слабких.

Впевненість Раскольникова у власній правоті похитнулася. Але його переконання ще сильні. Він намагається переконати себе в тому, що теорія Лужина не схожа на його власну: метою вбивства він називає добробут інших, а Петро Петрович жертвує чужими інтересами на догоду собі. Але Раскольников обманює себе, зрозуміє він це пізніше, точніше, не зрозуміє, а визнає. Він у злочині шукає підтвердження того, що він не "воша", не "матеріал", а людина, "право має". Раскольников переступає через чуже життя заради своїх цілей, подібно Лужину.

Як це не дивно, своєрідним двійником Раскольникова є найсильніший його "супротивник" - Порфирій Петрович. Незважаючи на те, що це різні люди, між ними багато спільного. Подібність це в мисленні героїв, у тому психології.

Порфирій Петрович старше Раскольникова. Але в молодості він теж створив подібну теорію. Тому, зібравши факти про злочин, він без зусиль обчислив вбивцю. Порфирій Петрович бачив перед собою таку ж людину, як і він сам в молодості, а тому чудово розумів психологію Раскольникова. Він не сумнівався у винності Родіона. Наскільки точно Порфирій розповідає вбивці про злочин! Всі описує просто з жахливою точністю, до найдрібніших подробиць. Це не тільки результат логічних роздумів, але і спогадів.

Однак, на мій погляд, є ще схожість у цих героїв. Обидва вони дуже людяні. У цих людей, на відміну від Лужина, є совість і співчуття. Здається, це неможливо! Вбивця і слідчий, мисливець і жертва. Хіба може злочинець, який переховується від покарання, мати совість? І яке співчуття у слідчого, допитуваних злочинців?

Але Раскольников мучиться, він намагається спокутувати гріх (згадаймо, скільки він зробив для сім'ї Мармеладова), душевні страждання змушують його зробити масу помилок, побічно підтверджували його провину. А Порфирій Петрович, знаючи, що відчуває Родіон, намагається не тільки довести провину Раскольникова, але і допомогти йому. У кінцевому рахунку Порфирій Петрович зробив дуже багато, щоб герой визнав свою провину і розкаявся.

Важливу роль у відродженні душі Родіона зіграла також Соня Мар-меладоза, яка теж є двійником Раскольникова.

Про Соні герой дізнається з розповіді Мармеладова, який повідав йому історію своєї родини, про жертву, яку принесла Соня заради близьких. Вона "переступила" через себе для інших. '

Що ж спільного у цих героїв? Здавалося б, Раскольников теж хотів переступити через людину, але переступив він через себе. Соня Мармеладова теж переступила через себе. Вона розуміла, на що йде і що суспільство не прийме її вчинку. Соня вірила, що своєю жертвою вона полегшить страждання своєї родини, і це додає їй сили.

Вчинки Соні і Раскольникова суперечили їх сутності, але в певний момент вони обидва вчиняють злочин проти себе заради досягнення більш важливих, як їм здавалося, цілей. І обидва лише зовні переходять кордон, але внутрішньо не можуть її переступити, і тому страждають.

Раскольников відчуває, що або зійде з розуму, або самогубство. Іншого шляху він не бачить. Йому потрібен хтось поряд. Тому Раскольников і йде до Соні, в ній він побачив споріднену душу. І Раскольников не помилився. Соня зрозуміла його, вона допомогла врятувати душу героя. Раскольников шукав рідну душу, але знайшов більше. Ближче дізнавшись Соню, він дивується, як вона до цих пір не опустилася або не зійшла з розуму, або не зробила самогубства. А відповідь знаходить у вірі: Соня вірить в Господа, це додає їй сили жити й сподіватися. Пізніше віра врятує і Раскольникова, душа його воскресне. Недарма Соня читає йому при зустрічі уривок з Євангелія про воскресіння Лазаря. Це як би передбачення майбутнього Родіона, символ його каяття, нового життя.

Можна сказати, що в чомусь долі Соні і Родіона Раскольникова схожі. І врешті-решт вони стануть однією долею, їх з'єднає кохання. Через страждання вони перейдуть до взаєморозуміння, усвідомлюють помилки і пробачать образи.

Є в романі ще один двійник Раскольникова - Аркадій Іванович Свидригайлов. Ця людина - втілення раскольніковской теорії-живе за принципом вседозволеності. Він "переступив" через кілька життів: Марфи Петрівни, дівчинки, лакея ... Свидригайлов користується будь-якими засобами для досягнення своїх цілей, які в основі своїй банальні, ницими й вульгарні. Раскольников зневажає Свидригайлова, але в той же час зазнає одночасно страх перед ним і інтерес до його особи. Аркадій Свидригайлов - самий болісний двійник Родіона. Раскольніков розуміє, що для Свидригайлова зворотної дороги немає, після такого морального падіння відновлення душі неможливо. Свидригайлов - це попередження герою про можливу долю.

Раскольников весь час прагне розірвати ту нитку, яка пов'язує його зі Свидригайлова. Мені здається, що не випадково саме Свидригайлов говорить про два шляхи виходу з ситуації, що склалася у Раскольникова ("У Раскольникова дві дороги - або куля в лоб, чи по Володимирці ...").

Поки Раскольников в повній самоті обдумував свою теорію, він не помічав її вразливість. Побачивши людей, їй наступних, постраждалих від неї, герой усвідомлює її сутність, антигуманність своїх поглядів. Немов побачивши в інших своє відображення, Родіон по-новому оцінив своє відкриття.

Всі двійники дуже різні. Можна сказати, що вони є двійниками різних душевних якостей героя, часто протилежних. І те, що Раскольников зближується з Сонею, підпорядковується в кінцевому рахунку Порфирію Петровичу, тобто тим людям, які уособлюють найкраще, а Лужина, Свидригайлов йдуть, є символ воскресіння душі Раскольникова. Чорні двійники йдуть з життя героя, а залишаються люди, близькі йому. Разом із звільненням від гріха до героя приходить любов.

За допомогою героїв-двійників Раскольникова Ф. М. Достоєвський підводить свого героя до переосмислення колишніх поглядів. Лише один закон може бути мірилом вчинків людини - великий закон моральності, заснований на християнській релігії, на прагненні до пошуку в собі Бога. Ставити себе на місце Бога - це чи не найбільше з злочинів, адже наслідок цього - повна безкарність, вседозволеність і втрата людиною всіх моральних орієнтирів.

Роман "Злочин і кара" Ф. М. Достоєвського з'явився результатом болісних роздумів письменника про протиборство двох начал, доброго і злого, властивих природі кожної людини. У своєму творі Достоєвський скрупульозно аналізує духовний світ головного героя роману, Родіона Раскольникова, і ті спонукальні мотиви, як зовнішні, очевидні, так і приховані, глибинні, які привели його до злодіяння. Адекватно оцінити особистість героя, проникнути в тайники його душі читачеві допомагають психологічні двійники Раскольникова.

Перебуваючи в крайній нужді, болісно переживаючи тяжке становище матері і сестри, які жертвують собою заради нього, морально страждаючи за всіх "принижених і ображених", Раскольников виношує у своїй голові план злочину, під яке підводить теоретичне обгрунтування.

За теорією Раскольникова, всі люди від народження діляться на два розряди: "на нижчих (звичайних), так би мовити, на матеріал ... і власне на людей, тобто мають дар чи талант сказати в середовищі своєї нове слово ". При цьому "незвичайні" люди заради якоїсь високої поділи не тільки можуть, а й повинні переступити через життя одного, десяти або ста осіб "звичайних", які "зобов'язані бути слухняними, тому що це їх призначення". Не помічаючи всієї згубності і жорстокості своєї теорії, Раскольников хоче перевірити на ділі, до якої категорії належить він сам. "Воша чи я, як усі, або людина? .. Тварь лі я тремтяча або право маю? "- Ось питання, болісно терзають його душу. Будучи людиною гордою, відчуваючи свою інтелектуальну неординарність, Раскольников не бажає відносити себе до "матеріалу", службовцю "єдино для зародження собі подібних", тому він, нібито для блага всіх бідних і знедолених, дозволяє собі зробити "справедливе вбивство" старої лихварки, називаючи її "бридкою, шкідливою вошью".

Теорія Раскольникова не оригінальна - подібні думки тоді "літали в повітрі" і приходили в голову багатьом зневіреним молодим людям. Незнайомий студент, розмова якого з молодим офіцером випадково підслухав Раскольников в трактирі, гаряче доводив свого співрозмовника, що "одне крихітне преступленьіце" з лишком виправдається "тисячами добрих справ". Цей студент - духовний двійник Раскольникова. Більш того, він своїми висловлюваннями дав додатковий імпульс ідеї вбивства "дурною і злий старенької".

Порфирій Петрович, що веде справу про вбивство, легко обчислює Раскольникова, головним чином грунтуючись на психологічному аналізі злочину. Допомагає йому в розслідуванні той факт, що в молодості він сам перехворів "бонапартизму". "Мені всі ці відчуття знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому", - зізнається він підозрюваному. Переживши в минулому подібні відчуття, усвідомивши згубність аналогічних ідей, возвисившись над ними, Порфирій Петрович каже: "Стаття ваша безглузда і фантастична, але в ній миготить така щирість, в ній гордість юна і непідкупна, в ній сміливість розпачу ..." Він називає Раскольникова "наіблагороднейшім людиною", а в злочині його бачить "книжкові мрії", "теоретично роздратоване серце".

Одним із психологічних двійників Раскольникова у романі є також обачливий ділок Лужина. У нього теж є своя життєва теорія - "теорія цілого каптана". Лужина переконаний, що добробут суспільства тримається на влаштованих приватних справах і "цілих каптанах". Він відкрито проповідує егоїзм та індивідуалізм: "Возлюби, перш за всіх, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі засновано". Заради власних інтересів, вважає Лужина, можна переступити через будь-які перешкоди, наприклад, зробити підробку чи оббрехати невинного. Як і Раскольников, Лужина бажає вважати себе людиною вищого розряду, якому багато дозволено. Але якщо для Раскольникова злочин-спосіб добування коштів, необхідних для служіння людству, то мотиви Лужина набагато приземлені і пішло: їм рухає виключно користь. Образ Лужина в романі інтелектуально знижує ідею Раскольникова.

Ще більш складний інший духовний двійник Раскольникова - Аркадій Іванович Свидригайлов, людина глибоко порочний і аморальний. Не без підстави він говорить Раскольнікова: "Ми з вами одного поля ягоди", - адже на його совісті лежить цілий ряд злодіянь. Він винен у смерті свого лакея і п'ятнадцятирічної глухонімий дівчинки, він отруїв свою дружину і благодійницю Марфу Петрівну, він домагався Дуні, не гребуючи ніякими засобами. Недарма підслухана ним сповідь Раскольнікова не здивувала і не обурила його. Свидригайлов абсолютно спокійно і холоднокровно приймає злочин Раскольникова, не бачить у ньому ніякої трагедії. Більш того, він визнає і його теорію, вважаючи, що "одиничне злодійство можна, якщо головна мета хороша". Але "хороша" мета Свидригайлова - хтивість. Заради своїх мерзенних, хтивих прагнень він ні перед чим не зупиняється.

Свидригайлов не кається у скоєних злочинах, його не пригнічують муки совісті, але він сам стає жертвою власних злочинів, вони приводять його до неминучого психологічному тупику, з якого він бачить один вихід - самогубство.

Але чому ж Раскольников, який опинився в подібній ситуації, не пішов по цьому шляху? Його вберегла від непоправного кроку любов до нього

близьких людей: матері, сестри, Разуміхіна, а найбільше - Соні.

Сонечка Мармеладова - найсвітліше духовний двійник Раскольникова. Вона теж, за нормами суспільної моралі, злочинниця. Але "піти по жовтому білету" дівчину змусили жорстокі обставини. Жертвуючи собою, Соня рятувала від голодної смерті п'яницю-батька, сухотну мачуху і її малолітніх дітей. Але цими гуманними цілями Соня не намагається виправдатися, вона відчуває почуття провини, усвідомлює власну гріховність. Саме їй визнається Раскольников у скоєному. Соня намагається зрозуміти і пробачити цієї людини, страждає разом з ним, але не може прийняти його згубну теорію. Соня закликає Раскольникова до покаяння, вона переконана, що тільки щире каяття може очистити душу, відродити її до нового життя.

Аналізуючи образи двійників Раскольникова, можна помітити, що кожен з них несе певне смислове навантаження. У сукупності ж вони служать всебічної оцінки особистості героя і допомагають осмисленню однією з основних ідей роману, що ніякі, навіть найблагородніші, цілі не можуть служити виправданням аморальних, злочинних коштів.

Роман Ф. М. Достоєвського "Злочин і кара" справив на мене дуже сильне враження. Коли я його читав, то відчував, що на душі у мене так само недобре, як і в героїв роману. Проблеми, підняті письменником, дуже сучасні. Зараз, як і в часи Достоєвського, людина покинутий і самотній у світі людей. Як і раніше панує байдуже ставлення людей один до одного. Атмосфера безвиході, навколишнє моїх сучасників, як і тоді здатна зародити і зароджує будь-які, самі злочинні ідеї, теорії.

Значимість роману Ф. М. Достоєвського я побачив у тому, що він переконує нас, своїх читачів, в неможливості побудувати життя з якихось теорій, нехай навіть дуже значним.

Достоєвський розкрив у романі небезпеку будь-якої теорії в оволодінні умами: людина перетворюється на фанатика ідеї і починає діяти всупереч своїй людській природі. І тоді не ідея стає знаряддям людини, а він сам стає кривавим знаряддям у руках своєї ідеї.

Як потворно і огидно виглядає в житті все те, що так складно вибудовувалося в розумі і на папері! Достоєвський показує нам і головному героєві роману Родіону Раскольнікову, яке практичне втілення цієї ідеї на прикладі психологічних "двійників" героя. Такими в романі є Лужина, Лебезятников, Свидригайлов, студент в трактирі, в якійсь мірі Соня Мармеладова і Дуня Раскольникова.

Достоєвський по черзі зіштовхує Раскольникова з'нЦщ, доводячи антигуманність, антилюдяного теорії, що поділяє всіх людей на два розряди: "тварюк тремтячих" і "право мають".

Письменник на прикладі Лужина показує, що відбувається, якщо така "теорія" потрапляє в руки справжнього егоїста, людини, позбавленого честі і совісті. Вона стає обгрунтованим виправданням і прикриттям власної підлості.

Лужина - прихильник "економічної правди". Він відкидає жертовність заради загального блага, стверджує марність "одиничних щедрот". Він вважає, що турбота про власний добробут є турбота про "загальне поступ". У розрахунках Лужина цілком вловимі інтонації голосу Раскольникова, який, як і його двійник, не задоволений "одиничною" і нічого не вирішальною допомогою. Обидва вони "розумно" знаходять жертву для досягнення своїх цілей, теоретично обгрунтовуючи свій вибір так: нікчемна стара, як вважає Раскольников, все одно помре, а занепала Соня, на думку Лужина, все одно - рано чи пізно-вкраде.

Лужина так само, як і Раскольников, залишає за собою право вирішувати долю іншої особистості, наприклад, Соні. Він очищає "арифметику" Раскольникова від "діяльного співчуття".

Двійник Лебезятников - "прогресисти". Він виступає проти таких забобонів, як "цнотливість і жіноча соромливість", волає до створення комун, ратує за знищення шлюбних уз. Лебезятников бачить сенс демократичного руху в тому, щоб "витягнути протестом" російську життя: "Ми пішли далі в своїх переконаннях. Ми більше заперечуємо! "

Повстає проти несправедливого устрою світу, бунтарська стихія Раскольникова перетворюється у Лебезятникова в потік безглуздих і вульгарних заперечень.

Карикатурною тінню цей двійник "прилаштовується" до головного героя, що бажає "взяти просто-напросто Всі за хвіст і струсити до біса". Культ протесту, приймає у цього двійника форму войовничої дурості, компрометує обраний Раськольниковим бунтарський шлях перебудови світу, в якому він бачить і можливість самоствердження.

Свидригайлов не випадково з'являється після двох своїх попередників, які в силу своєї нікчемності не змогли знищити ядро ​​ідеї Раскольникова. Для цього потрібна була особистість непересічна, "виламуються" з низки людей "звичайних" ("Свидригайлов-загадка", - думає про нього Раскольников). Цей герой йде далі за всіх: переступаючи через чужі життя, він переступає і через власну совість, тобто повністю відповідає уявленню Раскольникова про сильні особистості. Але замість очікуваного, з його точки зору, торжества ідеї в вивихнутому світі Свидригайлова вона терпить повністю розтрощений.

"Арифметика", згідно з якою можна вбити одну "шкідливу" стару, а потім, зробивши сотню добрих справ, спокутувати цей гріх, спростовується "дослідами" Свидригайлова: на його рахунку добрих вчинків більше, ніж у всіх інших героїв роману, але, по- перше, добро, вчинене ним, жодним чином не може виправдати злочини минулого, а, по-друге, воно не здатне відродити його хвору душу.

Свидригайлов - це той обраний, який "переступив", і "переступив" не один раз, і без моральних мук (здавалося б, ось він ідеал Раскольникова!). Але при цьому Наполеоном не став. Життєвий підсумок Свидригайлова - це не тільки його самогубство, а й загибель ідеї Раскольникова, розкриває жахливий самообман головного героя. Таким чином ми бачимо, що, вводячи явних і неявних двійників Раскольникова, автор розвінчує нелюдську теорію Раскольникова, показуючи, як вона може подіяти на людей. Достоєвський показує шлях духовного відродження людини, і метод двійників допомагає йому.

Проблеми шлюбу і сім'ї в романі Толстого «Анна Кареніна»

У 70-х роках Л. Н. Толстой все частіше і глибше став замислюватися над проблемами шлюбу і сім'ї. Навколишня дійсність давала чимало матеріалів для роздумів над питаннями життя сімейної. У січні 1872 року кинулася під потяг на станції Ясенки Ганна Степанівна Пирогова, незаконна дружина сусіднього поміщика Бібікова. Родина Толстих добре знала загиблу жінку, і її трагічна доля знайшла відгук у романі «Анна Кареніна». Толстой працював над новим романом більше чотирьох років - з 1873 по 1877 рік. Висунута спочатку тема сім'ї виявилася пов'язаною з громадськими, соціальними, філософськими питаннями; твір розрослося до великого соціального роману, в якому відбилася сучасна письменнику життя.

У Москві, на вокзалі Миколаївської залізниці граф Олексій Кирилович Вронський зустрічав приїжджає з Петербурга мати. В. Очікуванні поїзда він - думав про юну Кіта Щербацкой, про її любові до нього, від якої він «сам себе відчував краще, чистіше». «Вронський пішов за кондуктором й вагон і при вході у відділення зупинився, щоб дати дорогу виходила дамі. З звичним тактом світської людини, по одному погляді на зовнішність цієї пані, Вронський визначив її приналежність до вищого світу. Він ~ вибачився і пішов - було у вагон, але відчув необхідність ще раз поглянути на неї ... Коли він озирнувся, вона теж повернула голову. Блискучі, що здавалися темними від густих вій, сірі очі доброзичливо, уважно зупинилися на його обличчі, неначе вона визнавала його, і негайно ж перенеслися на пасувала натовп, ніби шукаючи когось ». Це була Ганна Аркадіївна Кареніна. Зустріли ^ випадково, Анна і Вронський не можуть забути один одного.

Кареніна - заміжня жінка, мати восьмирічного сина, вона розуміє, що Вронський не може і не повинен цікавити її. Однак на московському балу спостерігала за. Ній Кіті бачить, що «Ганна п'яна вином збуджуваного нею захоплення ...». Ганна приймає рішення залишити Москву і повернутися додому, до Петербурга, щоб не зустрічатися з Вронским. Своє рішення вона виконала, і на другий день брат проводжав її до Петербурга. Але на зупинці в Бологому, вийшовши з вагона, Ганна зустріла Вронського.

* «Я не знала, що ви їдете. Навіщо ви їдете? - Сказала вона ... І нестримна радість і пожвавлення сяяли на її обличчі.

* - Навіщо я їду? - Повторив він, дивлячись їй прямо в очі,

* Ви. знаєте, я їду для того, щоб бути там, де ви, сказав він, я не можу інакше.

... Він сказав те саме, чого бажала її душа, але чого вона боялася розумом. Вона нічого не відповідала, і на обличчі її він бачив боротьбу ». Сум'яття і тривогу в душі Анни Толстой підкреслює описом розбушувалася природи. «І в цей х <е час, як би здолавши перешкоду, вітер посипав сніг з дахів вагонів, затрепал якимось залізним відірваним листом, і попереду плачевно і похмуро заревів густий свисток паровоза. Весь жах хуртовини здався їй ще більш прекрасний тепер ».

Ця зустріч вирішила долю Анни Кареніної. Як не старалася вона, повернувшись додому, жити по-старому, їй це не вдавалося. Любов до Вронського змусила її по-іншому поглянути на своє подружнє життя. «... Я зрозуміла, що не можу більше себе обманювати, що я жива, що я не винна, що бог мене зробив такою, що мені потрібно любити і жити», - думає Ганна. Невміння обманювати, щирість і правдивість втягують її у важкий конфлікт з Кареніним і світської середовищем.

Доля Олексія Олександровича Кареніна чоловіка Ганни, - безсумнівно, трагічна, і багато що в ній змушує співчувати йому. Каренін не «зла машина», як у пориві відчаю називає чоловіка Ганна. Толстой показує його щирість, людяність у сцені примирення з дружиною. Навіть Вронський визнає, що в хвилину примирення Каренін був «на недосяжній висоті» .. Правдиво розкриваючи всю тяжкість людських переживань Кареніна, Толстой разом з тим - глибоко аналізує його ставлення до дружини і його поведінку. На посаді губернатором, вже літньою людиною, Олексій Олександрович зустрівся з Ганною Аркадіївною, яка була на двадцять років молодший від нього. «Він зробив пропозицію і віддав нареченій і дружині все те почуття на яке був здатний». Створивши ту «обстановку щастя»,

яка увійшла у нього в звичку, Каренін раптом виявив, що вона «нелогічною» чином поламалася. Толстой порівнює Кареніна з людиною, який спокійно пройшов по Мослі і раптом побачив, «що цей міст розібрали і що там безодня». «Безодня ця була - саме життя, міст - та штучне життя, яке прожила Олексій Олександрович». Живі, природні почуття Каренін перевіряє поняттями та нормами, встановленими державою і церквою. Дізнавшись про зраду Анни, він, після «дивного почуття фізичної жалості до неї», відчув, що його займав тепер питання про те, «як найкращим, наіпрілічнейшім, удобнейшим для себе і тому найсправедливішим чином обтруситися від того бруду, якою вона забризкала його в своєму падінні, і-продовжувати йти своїм шляхом діяльної, чесної і корисного життя ». Проте методичність, обережність,. млява систематичність - риси, характерні для вищих кіл бюрократичної середовища, - виявилися безсилі в зіткненні з життям.

Флігель-ад'ютант Вронський, аристократ і джентльмен, «один з найкращих зразків золотої молоді петербурзької» полюбив Анну Кареніну і жертвує в ім'я любові військовою кар'єрою: виходить у відставку і всупереч світським поняттям і звичаям (рішуче «оголошує він братові, що дивиться на свою зв'язок з Кареніної, як на шлюб ... ») їде з Ганною за кордон.

Чим більше Ганна дізнавалася Вронського, «тим більше вона любила його», і за кордоном вона була «непростимо» щаслива. Але «Вронський, між тим, незважаючи на повне здійснення того, що він бажав так довго, не був цілком щасливий ... Він скоро відчув, що в душі його піднялися бажання бажань, туга». Спроби зайнятися політикою, книгами, живописом не дали результатів, і, врешті-решт, відокремлене життя в італійському місті здалася йому нудною; було вирішено їхати в Росію.

Люблячи Анну, він завжди забував те, «що становило саму болісну бік його ставлення до неї, - її сина з його питальний, противним, як йому здавалося, поглядом. Хлопчик цей частіше за всіх інших був перешкодою їх відносин ». У сцені побачення Анни з сином Сергієм Толстой-з неперевершеною майстерністю художника-психолога розкрив всю глибину сімейного конфлікту. Почуття люблячої матері до залишеного дитині, пристрасть до Вронського, протест проти помилкової моралі вищого суспільства і невизначеність положення утворюють у долі Ганни вузол протиріч, який вона не в силах розв'язати. Трагічно звучать її слова, звернені до Доллі Облонской: «... я не дружина, він любить мене до тих пір, поки любить» ... «Ти зрозумій, що я люблю, здається, так само, але обох більше себе, дві істоти - Сергія та Олексія ... Тільки ці дві істоти я люблю, і одне виключає інше. Я не можу їх поєднати, а це мені одне потрібно. А якщо цього немає, то все одно. Все, все одно ... »І коли Ганна зрозуміла, що її пристрасною, ... любові недостатньо для щастя Вронського, і він, для якого вона пожертвувала сином,« все більше і більше хоче піти від неї », вона усвідомила своє становище як безвихідне, як трагічний глухий кут.

Задум письменника показати жінку, що втратила себе, але не винну, підкреслюється епіграфом до роману: «Мені помста і аз віддам». Сенс епіграфа в тому, що не світським ханжам судити людину, її життя і вчинки. Думка епіграфа кілька разів звучить у словах дійових осіб роману. Стара тітка Ганни говорить Доллі: «Їх буде судити бог, а не ми». Сергій Іванович Кознишев, зустрівшись з матір'ю Вронського, у відповідь на засудження нею Анни говорить: «Не нам судити, графиня». Біблійне вислів, взята для епіграфа, Толстой протиставив державної та релігійної законності і світської моралі, який стверджував «зло брехня і обман».

Велич Толстого-художника визнана в усьому світі й зумовлена не лише його талантом, а й винятковою вимогливістю, яку він виявляв до своєї творчості, високим розумінням завдань мистецтва. Працелюбність письменника безмежна, він багаторазово виправляв, переробляв, скорочував і доповнював написане, намагаючись "висловити те, що розумієш, так щоб інші зрозуміли тебе, як ти сам" [2, с. 24]. Чорнові редакції та варіанти його творів становлять самостійну цінність. Така вибагливість до себе дозволила йому досягти художньої досконалості з погляду і змісту, і форми.

Толстой – представник реалістичного напряму в літературі XIX ст., але його реалізм особливий, який не просто відображує певні моменти дійсності, а дає їм філософське тлумачення, показує глибинний зв'язок минулого, сучасного і майбутнього. Невипадково письменника називають філософом, тому що він порушує у творах одвічні проблеми добра і зла, життя і смерті, кохання і ненависті. Зображуючи сучасні йому події, автор намагається з'ясувати, куди прямує історія взагалі, яке місце належить у ній особистості й народу, як співвідносяться індивідуальне і загальне буття. Він порушує пекучі питання, які потребують вирішення тільки на самоті зі своєю совістю, перед лицем Бога.

Характерною ознакою творчого методу Толстого є заглибленість у світ людської душі. Майстерність психологічного аналізу письменника надзвичайна. Він помічає найменші порухи людського серця, те, що М. Чернишевський дуже влучно назвав "діалектикою душі", – показ внутрішнього світу героїв, розкриття прихованих конфліктів особистості, психологічної обумовленості вчинків персонажів. "Люди – як ріки", – говорив Толстой, намагаючись збагнути плин людської свідомості й ті можливості духовного розвитку, які в ній закладені [2, с. 25]. Письменник прагнув пробудити добро, яке, на його думку, є в кожному від Бога. Служіння добру – так визначив митець своє творче покликання.

Значна частина російської і західноєвропейської інтелігенції кінця XIX– початку XX ст. сприймала Льва Толстого як учителя, пророка, який проголошував вічні істини, важливі для всього людства. Письменник і критик В. Розанов зазначав: "Творчість Льва Толстого, котрий багато блукав у сутінках власних сумнівів, кличе до світла й радості духовних пошуків" [, с. 32]. Послідовники митця – "толстовці" – залишали міста, організовували землеробські колонії, поширювали ідеї духовного й природного буття серед народу. У першій половині XX ст. приклад Толстого наслідували у багатьох країнах світу: Англії, Угорщині, Швейцарії, США, Японії, Болгарії та ін. Моральні уроки письменника і зараз є актуальними. Нині, коли людство захопилося технологічними й соціально-економічними експериментами, надзвичайно важливі думки Толстого про надання світові духовної мети, про відновлення людської єдності, про цінність життя особистості.

Розділ І. „Думка сімейна” в романі Л. М. Толстого „Анна Кареніна”