Оригінальна література

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіо-—чррафі-чну-,-художню і ділрБуг- Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Русь­кої Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед бит-|вою, промовами на князівських з'їздах, на вічах, у зверненнях до со­юзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезен-Ітує «Слово о законі и благодати» київського митрополита русина шшрІОНа (бл. 1050 р.)¹. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка ^няжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і об­разністю старослов'янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річе-вої актуальності»². Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талан­тами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Свято-

¹ Повна назва твору: «О законі мсоусйомь дан*Ь*ішь. и со блгод^ти и истині; ісу христомь бьівшіи. и како законь сотиде. блгдть же и истина. всю землю ис- полни и В'Ьра вь вса іазьїки простресл. и до нашего іазьїка роускаго. и похвала каганоу нашемоу влодимероу. со[т] него же крщени бьіхомь».

2 Свєнціцький І.С Названа праця. — С. 129.

20

- пава, які «мжжьствомь же и храбрьствомь проа/шша в странахь ммогах. и поб*Ьдами и крНіпостїю поминаютсА ньін*Ь и словлть. не иі, хлугк бо и нев^дом'і земли владьічьствоваша. нь вь ржськ'Ь. гаже ігіідома и сльїшима єсть, вс^ми четьірьми конци земли» (Ілар., Щ**92)Гііисав Іларіон рафінованою старослов'янською мовою, вда­ючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у звер­ненні до князя Володимира:

Вьстани (о честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Вьстани о[т]рАСИ сонь,

Н^си бо умьрль, и спиши до собьшааго всішь вьстанїа,

Вьстани, н^си оумерль,

Н^с бо ти л^поо оумр^ти (98). >^

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: Иуд^и бо при закон н^и д^аах^ своє соправданїє, хрстїгани же при слн^ци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живьіе -мер-ІЦіьіе, малий — великий, рабь — свободньш, уньш — старьш, бога-ЩШ —убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як напри­клад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: їдко чл кь бо оутробл матерьню растАше. и їдко бь изиде д'йвьства № вр'Ьждь. іако чТїкь матерьне мл^ко прїать. и іако бь пристави аГ-Р/ІЬІ сь пастлхьі п^ти. слава вь вьішнїихь бм. гако члкь повитьса вь иеленьї. и г&ко бь вьлхвьі зв^здою ведАаше. іако чТікь вьзлеже вь ттхь. и гако бь со[т] волх'вь дарьі и поклоненїе прїать і т. д. (85)?]

СОраторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами?] прийде бо сгГсь и не прїать Пусть о[т] иїла и по еуагльскомж с}тов^ вь своа прїиде и свои єго н@ прїашА (87); л'Ьпо бо б^ блгодати и истин^ на новьі люди НЮЇати. не вливають бо по словеси гсню вина новааго. оученЇА Йлігьна вь м^хьі ветхьі (88); єже познати его. по пророчьствж. то-іаа со[т]верзл^тсА сочеса слііпьіихь и оушеса глліхьіихь усльїшать (19). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хва блгдть всю шмлю со6ать і ако вода морьскаа покрьі ю (83); тогда скочить їдко ІЛінь хромьіи (89); и изьщеть їдко св'Ьть спсенїє моє (91) та ін.

/ Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемь драгьшь,

21

источникь євангельскьіи, благословять бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вічную, посети нась челов^колюбік божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення зміню­ються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хот'Ьнїа вь сьінехь иїлев'Ьхь. и жертвьі со(т) рлкь ихь не прїимж. понеже о)(т) вьстокь же и западь има моє славимо єсть вь странах. и на всакомь м'ЬегЬ темїань имени моемл приноситсА (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов'янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухь, сноху твою Ирину, скорчена б^хомь, в пристанища небеснаго завітрим пристати і подГ^Є відхилення від норм старослов'янської мови також у фонетиці Гїгморфології. Так, замість старослов'янського жд тут трапляється східнослов'янське ж (безнадежници, рожьсА, жажущїи, оутвержающа, распложено)¹, спо­лука *1] послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу - коуштоу), іі уживається в основному етимологічно правильно², інколи трапляється повноголосся (Володимира, пеленьї). Привертає до себе увагу м'яке ц' в кінці слів (творець, вНінець)^}

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього ча­су дієслова закінчуються на -ть³. Аорист уживається в «Слові» ду­же часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко⁴. С «Слово» — не єдиний твір Іларіона. Його перу належить також «Молитва», «Испов^дание віірьі» і невеликий уривок з повчання священикам. Крім того, є ще одинадцять творів, які, можливо, на­писані Іларіоном⁵Г\

X Єпископ м. Турова Кирило (1130-1182) - автор восьми повчань: «(Ітгово на пасху», «Слово на антипасху», «Слово на Фомину неділю», «В неділю про сліпого» та ін. Він використовує народні уявлення про зміну пір року, про весну як відродження всього живого, про працю на ріллі, життя стад на пасовищах, напр.: Днесь весна красуется, ожи-вляюще земное єстество, и гарний віїтрьі, тихо пов'Ьвающе, плодьі гобьзують, и земля, семяна питающи, зеленую траву рожаеть: весна

¹ Молдован А.М. Слово о законе и благо дати Илариона. - К., 1984. - С. 5.

² Там же. - С. 48.

³ Там же. - С. 58.

⁴ Там же.

⁵ Там же. - С. 5.

22

\По єсть красная в'Ьра Хва... Бурний же віпри - гр'кхотворении по-мьісли, иже покаяниемь претворишася на доброд^тель, душеполез-іп.іс плодьі гобзують.^^?

Як бачимо, школа Іларіона не оминула Кирила Туровського. Як і и «Слові про закон і благодать», образи будуються тут на протистав­ити протилежних понятьрз одного боку, плідна, благодатна весна, з іруїого - злі, буйні вітриЛ весна, і вітри - символи духовних понять. Мім днанням конкретних і абстракт них іменників проповідник ство-і >нм яскраві метафори: ратай слова, лед нев^рия і под. Як і в Свято­му письмі, використовуються складні слова, що надає мові урочисто-Г0 івучання: благоухания, плододавца, гр^хотворение, кумирослуже-ннс, идолослужение, смиреномудрие, доброглаголие, новоражаемии,, чадолюбивая та ін^у

Очевидно, до ораторсько-проповідницької літератури слід ІІДНести й «Слово» (Моління) Даниїла Заточника, написане кня-нш Ярославу Всеволодовичу¹. Даниїл просить князя звільнити йо-ш під тих випробувань, які він терпить. Мова моління старо-і 'іпіГянська, пересипана біблійними ремінісценціями, напр.: Аз бо ІІМЬ, аки она смоковница проклятая: не им^ю плода покаянню; нм'Іію бо срдце, аки лице без очию; и бьгсть ум мои, аки нощньїй н|щігь на ньірищи забдНіх; и расьіпася животь мои, аки ханаанскьіи мирі, буестию; и покрьіи мя нищета, аки Чермное море фараона; Нбіри на птица нбсньїя яко тии не орють, не с'&ють і под. Ще |К шиє автор вдається до порівнянь із живою природою: Аз бо І. мі,, кнже, гене аки трава влещена ростяще на застаний, на ню *« пп солнце сиаеть, ни дождь йде; тако и азь вс^мь обидимь • І мі,, зане огражень есмь страхомь грозьі твоеа яко плодомь твер-н.ім (Заточн., <Ц4). Автор іноді настільки захоплюється порівнян­ними, що нанизує їх як намисто: Кнже мои гене! Избави мя от ни­ми на сея яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от ЦІЇ пі посимаго ястреба, яко овца огь усть лвовь (415).

Диниїл вдається до творення афоризмів типу: Злото ськрушает-

| ОГНемь, а члкь напастьми (415); ЖелНЬо уваришь, а зльї женьї

Ні ниучишь (419); Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако

я чі'ііоігіжь, приемля многия б^дьі (415). Окремі сентенції перегу-

' Це тільки одна з версій адресата «Моління». Див. коментар Д.С. Лихачова іовісті в кн.: Повести Древней Руси XI—XII века. - Л., 1983. - С. 565.

23

куються з народними прислів'ями: Безумних бо ни сЬють, ни орють, ни в житницю сбирають, но сами ся родят (417).

Описуючи різні ситуації, в які може потрапляти людина, автор порівнює духовні страждання з фізичними: Аще кто в печали члка призрит, какь студеною водою напоить во знойньїй днь (416); Егда лежиши на мяккьіх постелях под собольими од'Ьяльї, а мене помя-ни под единьїм платом лежаща и зимою умирающа, и каплями до-ждевьіми аки стрелами срдце пронизающе (416). Під пером Даниїла оживає прадавній образ вовка і ягняти, який дожив і до наших днів: Но не вьзри на мя гене, аки волкь на ягня (414).

Хоч мова моління старослов'янська, але вже в цей високий стиль проникають окремі народні слова. Це, наприклад, те ж ягня у наведеному раніше вислові, орати (птица нбеньїя... ни орють), тенета, трясцею боліти. Як і в інших південноруських пам'ятках, тут у формах третьої особи однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу уживається флексія -ть (глаголеть, спасеть, пре-питаеть, гинеть), поряд із старослов'янським сполучником аки уживається український яко, фонема /ц/ часто пом'якшується (житницю, вінець), іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть приймати флексію -ови/-еви (мужеви), зворотна частка ся частіше, ніж в інших пам'ятках, уживається в препозиції (ся родять, чему ся хотите учити, ни бога ся боить, ни людей ся стидить). Можливо, це випадковість, але в окремих ви­разах слова римуються: Да не восплачю ся рьщая, аки Адам рая.

До першої чверті XIII ст. відноситься «Києво-Печерський пате­рик», в якому прославляються святі мужі Києво-Печерського монас­тиря. Мова пам'ятки старослов'янська з окремими місцевими еле­ментами. У прикметниках і займенниках прикметникового типу відмінювання в закінченнях відсутня йотація: горкьіа, благаа, пресвя-таа, чистаа, такаа, твоеа, н^каа і под. У давальному відмінку однини чоловічого роду, як і в інших творах цього періоду, послідовно вжи­вається закінчення -ови/-еви: варягови, Симонови, Георгіеви, госпо-дареви, хоч игумену.

Досить часто автор удається до аориста: изьідоша, видихом, даро­ва, вьзопиша та ін. Уживається тут така архаїчна форма, як даваль­ний самостійний, що виступає здебільшого в супроводі дієприкмет­ника: Пришедше же им; Тажде дошедшу ему монастьіря, и се

24

іишедше вся братіа поклонишася ему до земля; И тако вьшедшим НМ в церковь, и бьівши молитві, и по молитві с^доста (70); у і'мдоіюму відмінку однини прикметників переважає закінчення

йго: преподобнаго, блаженнаго та ін. [Тій. агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Фео-

ннзіи Печерського (і 1074). Ці твори теж іще можна зараховувати до і»ИООКОГо стилю, та це вже скоріше церковнослов'янська, а не чиста

трослов'янська мова. Тут ще вживаються нестягнені прикметники

• •нитааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскьіихь, по-

ііідьниимь, добрьїими, преподобнууму), форми аориста (окусихь-н, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже виразні ПІДИ проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и зо­ні то, воротил, межю дьв^ма колодами, вьсю волость русьскую, Мшюдимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов'янське ж/і нерідко заступається східнослов'янським ж: нужа (зам. нужда), нреже (зам. прежде), побежен (зам. побежден), вижь (зам. виждь) і мод. У досить численних випадках між /з/ і наступним /р/ з'яв-імггься вставне /д/: вздраста, неиздрєченьною, раздрушить і навіть мшростова (изь Ростова). Характерною морфологічною рисою І Казання про Бориса і Гліба» є флексія -ть, що виступає в третій '> ибі однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу: из-інчь, горить, пролееть, прииметь, обрящеть, сьхранить, сьмуща-і їй, увядаеть, понудять, погубять, сьбирають. Слово Господь у да-иИЛЬНому відмінку однини приймає, поряд з флексією -у, також !■ ігксію -еви: Господеви. Цікавою є мова цього твору і з художньо-!в погляду. Тут багато оцінних епітетів типу оканьньій Святополк, їічгквьрньнат оуста, противу безбожним печенегом, трьклятьш

• ттополк. Епітети несуть у собі не лише негативну оцінку, а й по- МІТИВНу: премоудрьш соломонь, чьстьнок и многомлстивоіє тіло та Мі Часто епітети-прикметники нагадують сталі фольклорного ти- Н) скча зла, смрадь зьльш, бистрий кони, домове красьнии, оуньільи

іорь, слєзьі горькьіш, плачь горькьш, печаль срдьчньнаш і под~1

Як і в Святому письмі, в «Сказанні» багато книжних слів від-

іііШіінііого походження на -ие, -ниє: беззаконие, безьлобие, вьздьіха-

чііф, ньшездие, взискание та ін. Те ж стосується і складних слів, які є

• рисою високого стилю: и не в'&д/ахоу мнози тоу лежащу стою стра-

пмі.рііьцю телесоу (УЗ, 55); и без милости прободено бьість чьсть-

25

нок и многомилостивок т'кпо стого и блженааго хва страстотьрпьца Бориса (48); пор. ще скоропослоушьливааго, братоненавидьници та ін.

Як і в ораторсько-проповідницьких творах, метафоризація сло­вовжитку може набирати форми уподібнення зображуваного яви­щам природи або характерові людської діяльності; ось так, напри­клад, звучить моління Гліба: Помилоуите оуности мое^, помилоу-ите гьк мои. вьі ми боуд^те господик мои, азь вамь рабь. не пожніте класа. не оуже сьзьрНЬвьша. нь млеко безьлобига носища, не поріжете лозьі не до коньца вьзрастьша. а плодь имоуща (52).

«Житіє» Феодосія Печерського написав Нестор — чернець Києво-Печерського монастиря, який упорядкував «Повість вре-менних літ». Сам він про це пише так: Се бо клико же вьіше со бла-жен^мь и велиц^шь ощ нашем беодосию. оспьгговага сльїшахь сої др^вниихь мене оць. бьівьшиихь вь то вр^мА. та же вьписахь азі) гр^шьньш несторь. мнии вьс^хь вь манастьіри блаженаго и ощ вьсЬхь беодосиіа (УЗ, 134). У цьому творі, як і в попередньому, зроблено певний крок від старослов'янської мови до східно­слов'янської. Старослов'янське жд часто заступається тут фонемою ж: надежа, содежа, вижю, преже; інколи замість початкового к ви­ступає о (одва); ь уживається перед плавними р, л: хьлмь, пьлкь, (і стьльпь і под.; повноголосні й неповноголосні форми чергуються: не отьврьзи врать — не сотврьзе вороть, вь володимирьскоую обо-лость, кь воротомь; у формах теперішньо-майбутнього часу й імперфекта (третя особа однини й множини) послідовно вжи­вається флексія -ть: долають, имоуть, им^гашеть, поустить, йдуть, бьість, боудеть, придеть. З неодмінною послідовністю в «Житії» вживаються абстрактні слова з суфіксом -ниє: прогнаний покорений, повиновеник, сьмиреник, повелгкник, покореним, пощеник, запреще-ник, тьщаник; частина з цих абстрактних слів - двокореневі: сла-вословик, братоненави&кник, кдинодушек.

У «Житії» активно вживається «космічна» лексика, напр.: оггь вьстока дьньница вьзидеть сьбирающи окрьсть себе иньї многьі зв'&здьі, ожидающи слнца правьдьнааго (74). Чимало тут слів і форм, які згодом збереглися в українській мові. Це врьбнаш не&клш, опочено-ути, на возгк, вькоупі боудев^ вь св^тЬ ономь, побрати в кошь оукроухьі тьі, оукропь («окріп»), вельми са радую та ін. Окремі вирази ~ старослов'янські кальки з української мови, напр.: не имамь чимь ко-упити (не маю за що купити), покьівавь главою на село і под.

26

У тексті чимало епітетів, які прийшли з конфесійних текстів і ма характер постійних: духовное брашно, медоточивьш оуста, бла-Кінньїи кназь, свіггльїга діла, соупостатьнага рать, праздьникі .м'Іігьль і под. Уживаються звороти з євангельських текстів, напр.: юГгЬе єсть вельбоудоу сквоз^ иглин'Ь оуши пройти нежели батоу мі. мрствие нбсное вьнити (83); и моласа кь боу да бьі сотблоудивь-іть овеча сот стада его вьзвратшгь вьспать (108); сьмотри же ппіць пбсньїихь. како не Нкють не жьнють. ниже сьбирають вь

• иіі.мица свога. нь оцьнбсьньш питаеть га (117).

Н обох агіографічних творах багато питальних і окличних речень,

іііійфоричних побудов типу Оувьі мн^ св^те очию мокю сиіание и

иіре лица мокго. [...] оувьі мн'і оче и гне мои (44); О блаженага оубо

роби приимьши телеси ваю чьстьн^и акьі ськровище многоц^нно

і В питальних реченнях нагромаджуються додатки, що ритмізує

чому і надає їй патетичного звучання: Кьде ли ськьрьію мьножьст-

пп і|гЬха моего. чьто бо приобр'Ьтоша преже братиіа оца моего или

ні мои. кьде бо ихь житига и слава мира сего. и багрлница и

Причини, сребро и золото, вина и медове, брашьна чьстьнага и бьі-

мфим кони, и домове красьнии и велиции. и им^нигд многа (45).

ІІІП же меті підпорядковані повтори типу: вама бо дана блгодать да

ІОЛИтва за ньг. вама бо даль єсть бь о нась молгаїдасй и ходатага кь

•ту за ньі (57). Автори користуються метафорами, що виступають

* посрідними синонімами до нейтральних слів. Так, замість оумр&ти

* II мо: шко ськоньчаша ст Зник володимироу (43); замість велми пла- чтш — сльзами разливаше ст вьсь (45) і под.

Учені не мають єдиної думки щодо територіальної належності ^бПспського збірника, в якому вміщено житія руських святих. Як міішічають видавці збірника, «ряд учених, спершу істориків, а митім і лінгвістів, вважають, що Успенський збірник був створений МІ території південної Русі (в Києві) і тому мова його писарів підбиває давньокиївський говір. В інших працях робиться припу-нііиіія, що місцем написання пам'ятки могла бути Ростово-Суз-іильська земля (Ростов або Володимир) і, таким чином, «у ній підбивається давньоруський північно-східний говір»¹. Порівняння мовних рис (фонетичних, граматичних, лексичних і навіть

' Успенский сборник XII—XIII вв. Издание подготовили О.А. Князевская, ||,Г| Домянов, М.В. Ляпон / Под ред. С.И. Коткова. - М, 1971. - С. 25, 26.

27

стилістичних) оригінальних пам'яток агіографічної літератури з відповідними мовними особливостями пам'яток інших жанрів оригінальної і перекладної літератури, південноруське походження яких не підлягає сумніву, схиляє до думки, що про київських свя­тих писали все ж таки кияни. Це, як довелося дізнатися раніше, доводить і Нестор як автор житія Феодосія Печерського. (^Паломницьку літературу представляє «Житіє і ходіння...» ігумена Данила. Автор намагається писати старослов'янською мовою, яку, очевидно, як духовна особа, знає досконало, але, вийшовши за межі перекладних текстів, часто не знаходить ні слів, ні форм для описання об'єктів, а тому вдається до засобів відомої йому розмов­ної мови. У зв'язку з цим віднести «Житіє і ходіння...» до високого стилю, мабуть, уже не можна. Це стиль середній, який однаковою мірою поєднує в собі старослов'янські і східнослов'янські особли­вості. Фонетика цього твору тяжіє до давньоруських рис. Голосні неповного творення в сильних позиціях послідовно передаються через о та є, в слабких позиціях вони, як правило, не засвідчують­ся, юси не вживаються (хоч треба взяти до уваги, що досліджува­ний текст — копія XV ст.), замість жд і щ часто вживаються східно­слов'янські відповідники ж і ч: хужчии, без вожа, ражаеться, печер­ка (і в печерку), дажь, доверечи, побажай, досячи та ін; замість по­чаткового є виступає о (одва), замість ю - у (угь). У творі багато спільносхіднослов'янських слів, таких як дружина «військо», «оз­броєний загін», дуплястий «порожній усередині», «полий», стогь «стіг», червоточина «червоточина», скуть «шмат тканини», «пола одягу», верещати «голосно кричати», «верещати», водокрещньій -складник сполучення водокрещньій праздникь, тобто «водохреща». Тут же засвідчуються окремі слова, запозичені з грецької і латин­ської мов. Це, зокрема, калиги — лат. саі'ща «вид взуття», кокнить -гр. коккхіл/ос «світло-червоний одяг», пардусь — гр. жхрбо^ «барс», «пантера», коропіє — лат. сургіпиз, сагріо «коропи».

«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими слова­ми. Це, скажімо, вьітинати (огнь вьітинаемь ~ ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохніти «спорохніти» та ін. Су­часні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, прйгорок, пригір (596) і подібні дають ключ до ро­зуміння вжитого Данилом пригорів: и ту єсть м^сто на пригорім (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов'янському слові *8Іеі\

28

і і щачення «населяти», «мешкати». Із східнослов'янських мов його рін іірвідчує тільки українська. Староросійській мові воно було відоме, ™ про що свідчить його фіксація в грамоті Олега Рязанського після ^зя~ ІЇ56 р., у псковській судній грамоті та ін. (Ср., НІ, 890), але сучасні ^ие^ «'Ловники російської мови його не подають. Данило вживає це сло-м(І в такому контексті, який повністю підтверджує значення «жити», ^ЇНІІ ^мешкати»: Силно множьство людей ск&кло перво на горіі той (34). ^к^ Деякі давньоруські слова мають такі словотвірні елементи, що зго-^за ЮМ збереглися тільки в українській мові. Це, скажімо, налшти, ра-^[М >щи, прикруть, сексти. Не всі ці лексеми збереглися в сучасній ук-^)В" иіїнській мові, а недостатня вивченість лексичного складу її ^)м ііілектів не дає змоги ні підтвердити, ні відкинути факт їхньої на-'ніюсті на периферії сучасної лексичної системи.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов'янських ііилсктах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов'ян-мких мов. Проте збережені й досі в українській мові певні сло-мотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й ужи-ііІННя локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжи-пльки Данилом слово прикруть: Іордань же р*кка течеть бьіст-|Ю| бреги же имать обонь поль прикруть, а отсуду пологи (22). І Ірефікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в ук-ІЇНській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, при­тирай. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як релікто-ііИЙ Можна припускати, що в південних східнослов'янських діале-^ піч ніп охоплював ширше коло прикметників, а серед них і при-і Мітник круть. У давньоруській літературній мові в значенні «забут-- (пат. оЬііуіо) вживався утворений від дієслова забити абстракт­ний іменник забьіть: А еже оть доуша погуби забить и нев^дішие, • і п.ствьное сьвьрши разоум'Ьние л^потьі — 36. 1073 (Ср., І, 899). ^! пінно вживає присудкового типу сполучення не вь забить, тобте НІ йоигу пам'ять», «на незабудь»: дабьі не вь забить бьіло то, еже пі інїКігш богь видати (2). У словосполученні покровь ручний (вт НЙ інммсрії даль бяше Богь Саула царя вь руц'й Давидови, и не убм Іі иному спящу, но ур^за скуть окрайнища его и и взя меч его и ^інть ручний — 45) можна бачити попередника українського руш-і Дп місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «од-іииП іпдовж і вшир», днеродень «блискучий», «світлий», «яки£

29

світиться денним світлом», на дозорі граду «на виду міста», лукаря-во «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан бьістро и чисто водою, и лукаряво - 48; Всбмь же єсть подобень Іордань ю> рііц'б СновьспЬи, и вшир^ и вь глубле, и лукаво течеть — 22), си-ляжи «кизил», поноровь «земляний червяк», сколія_у сколька «двостул­ковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед, літописи: «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літопи- ' си. І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV—XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» - ' твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Ос- ] таннім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завер- ^(і шеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: І «Се повести времяньньїх л^т, откуду єсть пошла Руськая земля, кто в Кьієв^ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала єсть». І Мова літописів належить до середнього стилю. її особливість поля­гає в тому, що суто старослов'янська (або вже церковнослов'янська) мова чергується із майже чистими східнослов'янськими текстами, * Пор. Си бьі[с] предьтекущига хрМть^ньскои земли. аки дііньница | пред слнцем. и аки зарл предь свчЬтомь. си бо сигаше аки лу[ч] в но-щи. тако си в нев'ірньїхь члвц^хь. св^ташєса аки бисерь в кал*І5. ^і калн*Ь бо б^ша гріхом, не сомовени стьГмь кр[с]щением. си бо | сомьіса стою куп'Ьлью, сьвлєчєса гр^ховньїга оодеж[д]а ветхаго члвкл Адама (ІЛ, 56); И послаша Киплніі кь Стославу глюще. тьі кнажє чю-жеи земли ищешь и блюдешь. а своєга са лишивь. мал^ бо на[с] не * вьзАша Печен^зи. и мтрь тв[о]ю и д^тий твоихь. сице не придеши ни соборониши на[с]. да пакьі вьзмуть. аще ти не жаль сотьчизньї • свокгд. и мтрь старьі суща и д^ти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексично, і в фонетичному та гра­матичному відношеннях продовжує старослов'янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного Ч* жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до Святослава з прохан­ням повернутися до Києва з чужих земель і захистити свою матір, ' ' ' своїх дітей і рідну землю. І хоч тут уживаються аорист і дієприкмет

ЗО

чсаря- ^{мики на} -щий, старослов'янський сполучник аще, хоч форми дієсло->істро ^т теперішнього часу другої особи однини виступають і з закінченням ль ю. ^М№ ' ³ закінченням -ши, загальна тональність уривка чисто оповідна, ) си- ^л ОТИЛЬ побутовий.

лул- Отже, залежно від об'єкта опису мова літопису іноді піднімається _л>> и) нмсокого стилю, але все ж переважно перебуває в межах серед-[иси: НЬОГО. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім зпи- "иитонародною, коли літописець не гребує народними переказами. ) _Тіі 'Іитшочи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість _г>> - н шіднених старослов'янських побудов тут переважає нанизування Ос- 'МЮСТИх речень, з'єднуваних сполучником и: и налезоша воль силень. _ЗЄр_ м попелі раздражити вола, и побНЬке воль мимо нь. и похвати вола так¹ І^іу*^{010 за} бокь. и вьіна кожю с масьі єлико єму рука ід и рече єму _кто Мімюдим^гЬр^гь. може[сь] са с нимь бороти, и на завьтр'іє придоша Пе-_гь>> чрН^тЬ и начаша звати вішьможе. се нашь досп'Ьль (108). _ля_ Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у \ Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того са-■ <•» тексту. Пор.: Блжньїи же борись гако же са 6*6 воротиль и МУТЬ Сгк на льт^ шатьрьі. и р^ша кь немоу дроужина поиди сади КШіН; па стол^ отьни. се бо вси вои вь роукоу твокю соуть. со[т]нь ^ # Имі» отьв'Ьщааваше. не боуди ми вьзнати роукьі на брата свокго ^ її #Ще же и на стар^иша мене, его же бьіхь им^ль аки соца (УЗ, 46); _к Н (ГГп п«» Ллтб пришедь. р^ша єму дружина сотна. се дроужина оу * Л (і)тііа и вои. поиди сади в Кьієві; на ст/гЬ сотн^ сонь же ре[ч] були то мн^ вьзнати рукьі на брата на стар^ишаго. оже соць ми то с^гЬи ми будеть вь оца м^сто (ІЛ, 118). У розповіді про Бо- Ш » Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Свя-ійО'ікї» («жаньньїи, Борись блжньїи.

Ь'ііпькі за змістам також розповіді про передсмертні години ИЦі/юсіи Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних і, Пор.: и братии же вьсеи сьбравьшисА гла имь. братие мога и •І||і 14^і їдко оуже в^мь вр^мА житию моемоу кончаваеть са. їдко І ммп ми гьвь постьнок времА соущю ми вь печері, изити со[т] й^гііій сою. вьі же помьіслите в себНк кого хощете. да азь поставлю Нимь ні, себе м'йсто игоумена. то же сльїшавше братигд. вь вели-іу Печаль и плачь вьпадоша. и по сихь изл^зьше вьнь и сами вь *(Нї сі.ігЬть сьтвориша. и гдко же сь сьв^та вьсііхь. стефана иго-

31

умена вь себ*Ь нарекоша бьгти. деместика соуща црковьнааго (> 128); сонь же ре[ч] имь братьє мога. и соци мои и чада мо*Ь. се а со[т]хожю оз[т] вась. гако же ґави ми Г[с]ь. в постьное времА. в п щер^ си сущю изьїити со[т] св^та сего. вьі же кого хощете. иго меномь поставити себ*іі. да и азь блг[с]ниє подаль бьіхь єму. сої же рекоша єму тьі єси ооць намь всЬмь да єго же изволиши са\ [...] и начаша братьга просити Стефа доместьвлника. суща топ оученика Феодосьева. глюще їдко сесь єсть вьздрасль (єсть) по; рукою твоєю (ІЛ, 176-177).

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вол належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, я| прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, воп¹ відповідає: оуже мн*Ь своего мужа не красити (44); пор. у «Слові І полку Ігоревім»: А Игорева храбраго шгьку не красити (СПІ, ЗГ згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134" Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 рс'¹ ком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сіо¹ жетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видіі брата сво¹ его Всеволода крапко борющасл. и проси дши своєи смрти. їдко д бьі не видиль падениіа брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плькьі за' ворочаеть: жаль бо єму мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, поМ ловець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікаю!*¹ вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший ма\^ шрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде V^і свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «^ха до Києвоу¹'¹ великомоу кнзю Стославу. и радь бьі[с] ємоу Стославь. такь же і Рюрикь свать єго» (ІЛ, 651).

Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідії ' Східнослов'янське начало виступає тут дуже виразно. По-періік^м* повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельї форми трапляються досить часто (сторона — страна, владують володіють, городь — градь, горожаньї; але холопь, хоромь, болоті '| хоч скомрахьі — давньоруське слово на старослов'янський лад); ст рослов'янське жд У літопису практично відсутнє (хожение, рада ні щага, гражане, вижь, дажь, надеже> содеже, жажа, чужеи), заі] замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хо щеть, сііщи, св^ща); на місці старослов'янського початкового є до

32

111 ь послідовно вживається о (графічно со) (содва, содинь, сосень, (•ієна, созеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутан­ні | з у (Всеволодь — Оусеволодь, на вьгрьі — оугрьі, вдарить — уда­віть) і м'яке ц' (сновець, в'Ьніщь, жерець, конНкць). Викликає по­пів поплутання ч і ц (старечь, сотрочи, єдиновластечь, палчем і шд,), що, можливо,.пов'язане з пізнішими переписами літопису. Іривертає до себе увагу досить часте поплутання *Ь з и: ообищають, •укр^пивсА, непобидимою стрилци, ослипиль, раздилисА, свищи і'іічки»), о грисііхь, с письньми та ін.

Морфологічні особливості «Повісті» ті ж, що і в творах інших і иірів: в теперішньо-майбутньому часі, а також в імперфекті в і ««тій особі однини й множини виступає закінчення -ть (втечеть, \ 'іить, оумреть, одб^жить, стоить, возмуть, створіть, мучать, ска-ікггь, сідать, оучать, женоуть, имахуть, 6ашєть і под.), трапля­ться поодинокі випадки відпадіння -ть в дієсловах першої и відміни (а кнагини наш[а] хоче за вашь кназь - ЛЛ, 56), м олівна частка сіа (са) часто виступає у препозиції (се оуже са ес-покорили мн'Ь - 47; оуже намь н^кМмо са д'іти - 58); аще са їудеть - 95; аще ли са покаємь - 158; р^кьі са смерзьівають -ІЙ), особові форми дієслова хотіти уживаються то в традиційно-у Старослов'янському, то в українському варіантах (хотать, не хо-#ТІ, хочемь, хочете); іменники чоловічого роду в давальному ЦМІНку однини часто приймають закінчення -ови/-ові;, -евиДев^Ь; стосується як осіб, так і неосіб (мужеви, МоисНксови, Бви, кеса-ііИ_а Гесоргиєви, Романові, Володареви, Гюргеви, Кукнишеви, прикови; коневи, голубєви, воробьєви, по Ручаєви, монастьіреви, Юнови, домови); ці ж іменники в називному відмінку множини •щугь приймати закінчення -овеДов^Ь, -евеДев^ (попові, раз-»іИі, громові, борове, ледове, дарове, сторожеві). У синтаксисі привертає до себе увагу так званий «давальний са--♦иІПпий», тобто такий зворот, яким передається послідовність у І, напр.: Моис^єви же вьзмогьшю и бьі[с] великь в дому фарао-і (II); И пришедьшу Моис^сови. и не послуша єго фараонь (82). ^ лексиці, звичайно, не можна було обійтися без місцевих слів. і Нігши грошових одиниць (щєлагь, гривна), суспільних станів ЙІрль), осіб, зокрема з оглядом на родинні стосунки (паробьци, (і сновець, стрьій), робочих процесів і проведення часу (сорати, НШйги), податків (м^сАчина), споруд (гребля), тварин (в'Ьвери-

33

ца), побутових предметів (віхоть, пазуха, веретено, сокир;і сопр^гЬснокьі, треска, ц^жь, лукно); часових понять (неділя) та ін Напр.: да что ти пропоремь. трескою чрево твоє, тольсток (130) мьівса Бь в мовьници и вьіпотивса сотерьсА віхтемь (166); мал« б^с^доваше в суботу или в неділю (175) та ін. Грецькі християнш імена, що стали поступово заступати собою слов'янські, набуває тієї форми, в якій вони й тепер відомі в українській мові: Дмитрі, Василь, Василько, Олекса, Михалко, Олена, Євга (дьгаволь пр^лсі Євгою Адама - 91) та ін. Є місцеві сліди і в назвах місяців, напр, поидоша с нимь вьскор'Ь на колНіхь. а по грудну пути. б^ бо топі, м[с]ць грудень, рекше ноіабрь (236). Деякі конструкції нагадують со, бою скальковані з української мови, напр.: оуже намь нНЬ льз*Ь кц мо са дііти (161) - уже нам немає куди подітися.

І все ж старослов'янська традиція в «Повісті» досить сильна. II_} і форми аориста й імперфекта (правда, без подвоєння голосни) хожаше, привожаху, приношаху, живсаху, имаху, раслабііша, при несоша), і складні слова, уживані для позначення абстрактних по нять (вьісокоумик, прелюбод^аньга, братооубииство, братолюбьи братоненавщгЬнага клеветьі, страннолюбивь, срдцевидець та ін.),

Літописи вміру користуються приказками і прислів'ями тищ, Аще са вьвадить волкь вь совціі, то со[т]носить по єдинои ні.. ста[д] (43); и єсть притча до сего дне. бііда аки в Родн*Ь (65); ї ^ не похвалитсА силньї силою свокю (192); Бьбо егда. хочеть покш , нити члвка со[т]иметь у него оумь (551).

Порівняння і метафори в літописах не такі часті, як у «Слові полку Ігоревім». Але природа їх така ж народна, як і в художньом творі, напр.: Сьи 6ашє єму акьі гЬрнь в ср[д]ци (69); Бонакь і раздилисА на. 7. полкьі и сбиша Оугрьі в мачь гако соколь гали і ґ збиваеть (246); іарославь же пришедь с^де в Кьієвіі. оутерь поти дружиною своєю (133); Мьстислав же много пота оутерь с дружи ною своєю (577); проте є метафори книжні, які перегукуються ораторською літературою: оіць бо сего Володимирь землю разоргг оумАГчи. рекше крщ[с]ниемь просвіїтивь. сии же глрославь снь Ні лодимерь. нас^іа книжньїми словесьі. ср[д]ца в^рньїх. людии. а мі пожинаєм (140). Чимало є виразів, узятих із Святого письма: І*¹ вьскр[с]неть Бь и разидутсА врази є[г] (88); гако совьца на заколеш ^іМ ведень бьі[с] (88); ра[д]йсА собрадован[н]аїа Г[с]ь с тобою (89); і '' єсть снь мои вьзлюбленьїи со немь же блгоизволи[х] (90) і под.

34

У літописній літературі розповідь ведеться, природно, з поси-інням на третю особу, але інколи наводяться й діалоги типу: Нез- страною, язьїкомь испаленьїм, нази ходящи и боси, ногьі сбоденьї терньем. со слезами отвещеваху друг к другу: гла-^:ь|чішще: аз бех сего города, а други: аз сея вси». Як і в ораторській Щ& І пгіографічній літературі, тут час від часу вживаються риторичні ^пР^{ шипіння, що сприяє піднесенню урочистості мовлення. ^{СІ (}1о історіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Пов-пі¹* ніші» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом ^)ГЧі і коріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — се-^С(І ІНІЙ, з численними східнослов'янізмами. Та й не випадково Нес-^к^ін|і умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під ІІЙІ р, подав у його ж імені літопису 1377 р. В. Мономах прекрас-Цін йилодів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання ^и) ініКм Дітям, не міг уникнути місцевих слів типу дивоватися, ирий, Р" иііі в знач, «бідний», лагодити, сторожа, паропци, ворожбить, ¹¹ ІШИї гребля, соттлти, лінощи та ін., напр.: И сему чюду диву-¹⁾¹¹ -іМ'<к... како птица нбе[с]ньііа из ирья йдуть, и первее [вь] наши * ігк, и не ставА[т]сА на одиной земли. но и сильньїіа и худьііа ^!|і' і\|?ь] по всНкмь зємламь (ЛЛ, 244); Всего же паче убогьіхь не забьі-^Иі ні, (245); н^ту бо ти нужа никоєгаже (245); Ни питью, ни ^денью іШодите ни спанью... и сторожі сами нарАживайте (246); »|іі*Ь не розглядавше лінощами, внезапу бо члвкь погьібаєть МІ); її мн*Ь будеть бе-сорома, и вам будеть добро (246). ^! і КІднослов'янські фонетичні риси тут переважають: замість по-►ішпіо є регулярно вживається о (ни содїнужє ночь, сосень, содинь, і, <іх)шючьство), замість жд і Щ послідовно виступають ж і ч іУНЛі чіожимь, тружаль, не мочи, лечи), є випадки пом'якшення ^із і'нищіо), абсолютно переважає повноголосся (Володимерю, по-к іплодь). Не бракує тут південноруських морфологічних форм, ірнклпл, закінчення -ови в давальному відмінку однини імен-. н чолопічого роду (ПггЬбови), закінчення -ть у формах третьої Ш однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів (оу-| імть, хощеть, розд^лать), форм другої особи множини наказо-_и і уііпсобу на -Нкте (ид^те, миніте, блюд'йте); трапилася навіть І рМй г|)стьої особи однини теперішнього часу без флексії -ть йми, бо не хоче добра роду челов^чскому — 252).

35

Початок «Повчання» складається з настанов, які задля урочистосі вбираються в церковнослов'янську мову. Для цієї частини твору х;і рактерні цитати з псалтиря та інших церковних книг, напр.: іа взем Псалтьірю в печали разнухь га. и то ми са вьіна вскую печалуеш* діїіе. вскую смущаєши ма? (241). Тут же вживаються церковно' слов'янські звороти, характерні для конфесійних текстів, тип «владця и животом и смертью, заповідь Божья, слезьі испустите, на гр^шньїх помилуй, страх им*кйте Божий, Божие повел^ние наоучис, по євангльскому словеси сочима оуправленье. іазьїку оудержаньє. оум см'Ьреньє. гЬлу порабощеньє. гнііву погубленьє» (ЛЛ, 243) і под. АІ як і в літописній літературі, тут є вже народні прислів'я: Л'йность б всему ши еже оум*Ьеть, то забудеть, а егоже не оум^Ьеть а тому са іі учить (246); да не застанеть ва[с] слнце на постели (246) і под.

Як стиліст Володимир Мономах віддає перевагу простим побуло вам речення, що досягається поперемінним уживанням дієприкмсі ників (називний множини на -є) та дієприслівників, напр.: аще и н кони ііздачи не будеть ни с кьім сорудьіа..., зовіте бес престани таин'й... нежели мислити безлішицю Нкздга (245). Досить часто виї тупають у творі порівняльні звороти, напр.: И 6ашє тебіі оузр^вп кровь его. и гкпо оувАнувшю іако цв^ту нову процв^тшю (153); садє[т] акьі горлица. на сус^й древ^ жел^ючи (254).

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки оді твір — «Слово о полку Ігоревім». Але твір геніальний. Його осов ливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, поляні в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім'я його твор ця й не збереглося. Образна основа «Слова» чисто народна, можи навіть сказати, сільськогосподарська. Тільки в тім краї, де вирощую хліб, можливі такі метафори і порівняння: чрьна зємла подь копьп костьми бьіла пос^Ана, а кровію польАна: тугою взьщоша по Русьаі зємли (СПІ, 19); На Немиз'к снопьі стелють головами, молотать ч пи харалужньїми, на тоц^ животь кладуть, в^ють душу от т^а (3|

Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, хар;і терні для східнослов'янського фольклору: д^вкьі красньїе, брьчі. комони, злать стремень, храбрьіи плькь, синий Донь, сабли кап ньіа, кровавьіА раньї, с^рьій вльк, шизьіи орел, зеленаА трава, с| неє море, широкое поле, ворон чрьньш, горьі каменньїА, сльш св^тлоє, красное та ін. Епітети використовуються і для характсі

36

піки персонажів твору. Це можуть бути означення з позитивним іМІетом (храбрьіи Мстиславь, красньш Романь СвАтославличь) і з /.негативним (поганий Ко6акь). Описуючи могутність руського вій-уЬКІ і його князів, автор нерідко вдається до гіпербол: Великий і н/кже Всеволоде! Не мьіслію ти прєлєгйти издалеча отна злата сто­їм поблюсти? Тьі бо можеши Волгу вєсльї раскропити, а Донь шєло-ММ ІЬільати! (29); Галичкьі ОсмомьіалгЬ Ь&рославе! Вьісоко судити ' Ми ІЮємь златокованн'Ьмь стол'Ь, подперь горьі угорскьіи своими ' ♦іл'Ьчньіми плькьі, заступивь королеви путь, затворивь Дунаю воро-' р|) меча бременьї чрезь облакьі (ЗО).

Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епіте-н пшачення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції,

"и плюють емоційну насиченість епічної оповіді. Порівняймо ще і ч;щи:. Наведе своа храбрьіА плькьі на землю Половецькую за І ію І'усьскую (9); Бьіти грому великому! Итти дождю стрілами Диму великого! (15)

И основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навко-ІУїНЬого середовища: стази глаголють, телНкгьі кричат, Донец рече, нині піки, персонажі «Слова» перевтілюються в представників тва-ІИИпго світу: А Игорь кназь поскочи горностаемь к тростію и ^НЬмі. гоголемь на воду (39); Всеславь кназь людємь судАше, Аієкіь гради радашє, а самь вь ночь влькомь рьюкаше (35); Ко-' Иіпрі, соколомь полєт^Ь, тогда Влурь влькомь потечє (40) та ін. У )| багато звертань, іноді повторюваних, напр.: О Бояне, соловію імн. иремени! (10); Один брать, одинь свііть свіїтльій - тьі, Иго-(II); О в^тр^й, вітрило! Чему господине, насильно віієши? Че-ЙМЧсши хиновьскьіа стр'йлкьі на своєю нетрудною крилцю на І Лйдьі іюи? (37); О Днепре Словутицю! Тьі пробиль єси камен-ГОрьі сквоз'й землю Половецкую. Тьі лєл'Ьаль єси на себНк (ііслинли'носадьі до пльку КобАкова. Вьзлєлііи, господине, мою По мігі;, абьіхь не слала кь нему слезь на море рано (38). ИЧутги тривоги, що наростає перед боєм, особливо вночі, ко-• |ИДНо й не чутно ворога, передається нанизуванням корот-(іічічіі., папр.: Дльго ночь мрькнеть. Заря — св^ть запала, и іиїла покрьіла. Щекот славій успе, говор галичь убуди. Ру-I ііііикііа пола чьрленьши щитьі прегородиша, ищучи себ^й 1 ніипн) славьі (19); Земля тутнеть, р^кьі мутно текуть, поро-

37

си пола прикрьшають; стази глаголють: половци йдуть оть Допік и огь морА, и от вс'Ьхь странь рускьіА плькьі оступиша (16). Ні І низуваиня предикативних побудов використовується для наданії і оповіді пісенно-епічного характеру: Тогда врани не граахуть, гали ци помлькоша, сорокьі не троскоташа, полозіє ползоша толью І Датловє тектом путь кь рНіц'Ь кажуть, соловій весельїми п^сньм і св'Ьгь повідають (42).

Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жоі ^ ним із тепер побутуючих розмірів, але він існує:

А мои ти курАНИ — св^доми кьмєти:

подь трубами повити,

иодь шеломьі вьзлєл'Ьіаньї,

конець копіа вьскрьмлєньї,

пути имь в^доми,

гаругьі им знаєми,

луци у них напрлжени,

тули отворени,

сабли изьострени (11);

С зараніа до вечера,

сь вечера до св*кта

летять стр^льї калениА,

гримлють сабли о шеломьі,

трещать копіа харалужньїл

вь полії незнаем^

среди земли Половецкьіи (19).

З морфологічних рис привертає до себе увагу характерне лі південноруської мови закінчення -ть у формах дієслів теперішньс майбутнього часу та імперфекта третьої особи однини й множиш пущашеть, текуть, йдуть, погибашеть, говорАхуть, хотать, од'Ьпі хуть. Проте вживання флексії -ть у цих же формах також Ц рідкість: ведеть, лєтать, заворочаеть та ін. Звертає на себе уваї препозитивне вживання частки са (на ниче са години обратишп 28); у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мі жуть приймати закінчення -ови: Романови, Игореви, королеви. У поемі є такі слова і форми, які пізніше локалізувалися в у раїнській мові. Це кожух, потручяти, яруга, не доста, жалощи, і дина (у значенні «часи»), брехати, туга і под., напр.: орьтьмами іапончицами и кожухи начаша мостьі мостити по болотомь (14); ся копієм приламати, ту са саблям потручлти о шеломьі полоне

38

(15); шруги им знаемьі (11); Ту кроваваго вина не доста (20); І; ІІпчить трава жалощами (20); Тугою взьідоша по Рускои земли (19); її шеици брешуть на чрьленьїА щитьі (13).

і Використовуються і церковнослов'янізми, особливо тоді, коли в ((руській мові немає слова для позначення певного поняття або ж и ' || посилення урочистості звучання. Так, поряд з прикметником ■ічюрьш уживається його церковнослов'янський відповідник храб-і іч,іц; храбрьія плькьі, храбрии русичи, храбриА сердца, храбраА ФУЖина. Однак повноголосні форми все ж переважають: воронь, ІМЛОВЬІ, дорога, болота, ворота, сорокьі і под. Автор послідовно до-• римується старослов'янської традиції уживання глухих голосних '•і» ця плавних приголосних: брьзьіи, влькь, штькьі і под. Цікавою финетичною рисою пам'ятки є, як і «Повісті временних літ», сплу-ІІННЯ фонем /ц/ і /ч/, не характерне для Південної Русі: руси­ни, іг|;чи (в^ци), галичкьі, чепи. Можливо, це також особливість (НИМ пізнього переписувача. Трапляються в тексті і тюркізми, зо-ІФМії назви титулів, чинів високих осіб із тюркських племен, що рі'Пуішли на службі у чернігівського князя: могутьі, татрани, Ішнрьі, топнаци, ревузи, ольбери.

Цікавим є факт лексичного перегуку «Слова» з чеською мовою. Шйси принаймні про одне слово, яке, крім цього твору, не и фічшться в інших текстах. Це хоть («жінка», «дружина»): забьівь м н живота, и града Чрьнигова отна злата стола, и своа мильіа "їй, красньїА ПгЬбовньї (17); а самь подь чрьленьїми щитьі на кро-НИі ірлігЬ притрепань литовскьіми мечи, и с хотию на кровать и ■ « П); Рекь Боань а ходьі на СвАтославлА п^створца стараго ІІНИ ідрославлА, Ольгова коганА хоти (43). Поки що будь-які іиуііісіїня з приводу цієї особливості «Слова» робити рано. ІІ)ри<)ично-ділова література представлена насамперед «Руською Ш/юіо», а також кількома дарчими грамотами. їм передували, иимііо, договори руських князів із греками. Усі ці документи нн іі основі своїй східнослов'янською мовою, проте наявні у і іи'ркошюслов'янізми. Так, уже в договорах руських князів із йМИ (¹Ю7, 912, 945, 971 рр.) їх не бракує. Правда, автентичність Нн, передаваних через два століття людиною іншого вишколу, нікіи пенні сумніви. Оригінали, звичайно ж, не збереглися. Ра-I мім руська людина, щоб писати слов'янською мовою, могла нідповідну освіту скоріше за все у південних слов'ян. Як-

39

що вірити літописцеві, то договір Олега з греками існував завдяки Ивановьі[м] (тобто християнином. — В.Р.) написаниемь на двоні харатью црА вашего и своєю роукою. пред/лежащи[м] ч[с]тньімі* кртомь. и стою єдиносущною ТрТдею. єдино[г] истина[г] Бга наї ше[г]. изв^сти и дасть наши[м] посло[м] (ЛЛ, 38). ^!і

Договір Ігоря з греками не засвідчив імені того, хто писав (скла*¹ дав) його текст. Зате є згадка про те, що серед руського посольств було вже чимало християн: мьі же єлико нась хр[с]тилисл єсмн клахомьса црквью стого Иль'Ь вь сборнііи црїсви. и предлежащемі* ч[с]тньш кр[с]томь и харатьею сею. хранити все. єже єсть написані¹ на нем (52). Договір Святослава (971 р.) найлаконічніший. Він такої¹ не містить відомостей про те, хто його готував, а крім того, у ньом; немає згадки про християнське віросповідання: да им^емь клатн¹' со[т] ба.вь єго же віїруємь в Перуна и вь Волоса скотьга Ба (73).

У договорах переважають повноголосні форми (городь, волоо⁽ ти. колоти, золото, боронити, возборонити[с], поздорову, [во]воло' чи, полонаникь, сторона, со[т]полонени, золотникь), хоч неповнсі' голосні теж наявні (страна, глава, златьіи, хранити, [г]радь, брані ⁽ но); старослов'янському початковому є відповідає о (графічно оі ' (охгЬнь, содин^нни); старослов'янському жд майже завжл відповідає руське ж (преже, тАжа, чюжии, прежереченньїи, по ну жи, на оутвержение, межею та ін.), жд трапляється дуже рідк (многаждьі, враждолюбець); шт (щ) уживається більш послідовні (хотащии, помощь). Цікавою є форма вустьє (и да не имНіють вла сти Русь, зимова™ вь вустьи Дніпра Б^льбережи — 51).

Абстрактні іменники на -ниє переважно старослов'янського по ходження (извещение, изволения, исповедание, іавление і багато ін,

У морфологічній структурі привертає до себе увагу майже по! на відсутність простих форм минулого часу — аориста й імперфск та. У всіх трьох договорах такі форми трапляються дуже рідко: го тиє [аще] погубиша чєладинь. и жалують да ищут[т] собретаем(< (36); ношаху сли печати злати (48); клахьса ко црі^іь Гречьским (73); написахомь на харатьи сей и своими печатьми запечатахом (73). Можливо, рідкісність цих форм у договорах не є свідчення! структури мови, а функціональним призначенням текстів. Алл вони повинні насамперед засвідчити взаємні зобов'язання русин і греків, а тому відбивають переважно мовно-причинові і часи

40

мімк)іііення типу: аще [ж] ключить[с] тако[ж] проказа ло[д]и ні'иуїсікои. да проводимь и в Рускую землю (35). Форми наказово-і • иособу, які виступають у другій частині таких речень, утворю-м 41,01 поєднанням форм теперішньо-майбутнього часу з часткою м гі клєнє[т]са, да оумреть, да вдасть, да не взищеть, да возме[т], ;і и иримуть, да витають і под. Ці ж форми, про що йтиметься далі, їїнімині і в «Руській Правді».

,і Ділова мова, звичайно, позбавлена «плетіння словес», поетич-цНИМ фігур і под. І все ж елементи поетики інколи потрапляють і в ції) іексти, напр.: створити любовь... на вса л'&та (ІЛ, 36); дондеже ,, НІ Цс сигаєть и всь мирь стоить (41).

а Уживана в договорах юридична термінологія перегукується з тією,

чирактерна для «Руської Правди». Це слова на позначення

іЦІШімюго становища осіб (великий кназь, великие боїарьі, болАре,

мшігь), майнового стану (имови[т], неимови[т]), видів правопору-

\\и ти їх наслідків (оубои, тать, татьба, творити криво, творити па-

*ММ, оускочити «втекти», да ищють), взаємних зобов'язань сторін

»«♦ добою і перед законом (рот'Ь ходит своєю в'&рою — 34), тАжа,

і »*шш, законь), видів майна (рухло, лице) і под.

ІШічайно, в «Руській Правді» адміністративно-правова лексика численніша. Поряд з боляринь, убієніє, тать, рота, вира , тяжа, лице тут уживається ще вервиння «община з круговою вервь «волость, община, мир», видокь «очевидець, ЮК», головникь «убивця», головничьство «пеня за вбивство», гос-# «одне з внутрішніх мит», гостьба «торгівля», гридь, гридинь Щ\\ молодшої князівської дружини», добьітокь «майно», духовная ШШ «кшовіт», &кль «поділь», задница «спадщина», закупь «осо-йімі працює на кредитора», запа «підозра», изводь «доказ», изгои НйИііп, що лишилася поза своїм становим середовищем», испра-•іііиробування», истець «сторона на суді», людинь «проста лю-!• І под. Природно, що в цій пам'ятці лексика значно багатша, і /ми«шорах, оскільки окремі її списки досягають 135 статей¹. Іі|и« і окуються явні українізми: теля, тинь, наиметь «наймит», , гостинець «шлях», пакощи, батогь, око, пуща, осподарь, воло-

ііі Русская Правда. Текст, изданньїй по трем спискам с предисловием и і нпміспитсльньїм словарем, составленньїм кандидатом прав А.Б. Гинц-СПб., 1888. - С. 6.

41

га і под. У «Руській Правді» вжито тільки три неповноголосні фо| ми (вражда, срНіда, чрево) і це при 40 повноголосних. У словах ант бьчела, госпожа, межа, нужа виступають відповідно східні м слов'янські фонеми /ч/ і /ж/, а не старослов'янські сполучення ші У жд. Синтаксис у всіх трьох групах документів — договорах з грекіїїц ми, «Руській Правді» і грамотах - фактично єдиний.

У «Руській Правді», як і в інших південноруських пам'ятках, ді ,, сить часто плутаються ц і ч. Можливо, це пояснюється тим, що жіір ден із виявлених варіантів не переписаний на своїй природні батьківщині: лине «лице», до конча «до конца», истьчю «истьцю», щ ловецьку, купечь, цюжего, доцери і под. Інколи ^ замінюється на, щ (даст ли всимь да вси разд'Ьлять - РП, 39), після шиплячих у поодц* ноких випадках замість є виступає о (пшона), можна натрапити і перехід л у в (не знаєть оу кого коупивь — 18).

Як і в усіх інших південноруських пам'ятках, іменники ч( ловічого роду в давальному відмінкові однини часто приймаюі закінчення -ови/-еви (сьшови, моужеви), зворотна частка ся мол передувати дієслівній формі (т^м ся поділять, како ся будеть р диль), у формах третьої особи однини і множини дієслів ті перішньо-майбутнього часу кінцеве т пом'якшується (начьне'п ринеть, поиметь, позцаеть, хощеть, ведеть, дойдеть, переореть, її платять, вьідадать, стяжуть, корчьмьствують).

Прості форми минулого часу дієслова практично не вживаються, тільки кілька випадків сумнівного типу: И Господь рече (29); Оже к купи хотя полугривньї (39). Є випадки відпадіння флексії -ть в форм дієслів теперішньо-майбутнього часу (Оже краде скоть вь хл'Ьв'к кл'Ьть, то оже будеть одинь, то плати ему 3 гривньї и 30 кунь (33); І оублюде ли, то платити ему 4 гривньї куньї за холопь — 40). Дуже пі ширена форма майбутнього часу, що складається з форми на -лт> і і поміжного дієслова бути в майбутньому часі: боудуть вид'-Ьли лю (19); колико ихь боудеть крало (19); кто боудеть яль (25).

У тексті переважають конструкції з умовно-часовою взаємо¹ лежністю, напр.: Оже ли себе не можеть мьстити, то взяти емоу обидоу 3 гривні (11); А иже оубьють огнищанина оу кл^ти, п оу коня, или оу говяда, или оу коровьи татьбьі, то оубити вь і м^сто (12); Искавше ли послоуха, и не нал'йзоуть, а истьца і чьнеть головою клепати, то ти имь правьдоу жел'Ьзо (16); Аже п подинь закупа бьеть про д^ло, то безь виньї єсть (35).

42

Окремо слід згадати про напис на Тмутороканському камені иГіК р. Він короткий: вь л^то 8.Ф.О8 і [д]ні.1; гл^бь кназь м*Ьриль ів[ре] по леду со[т] тьмутороканА до кьрчева .Г и д. сажє[нии]. Іам'ятка цікава тим, по-перше, що вона автентична, по-друге, в ЇЙ Відбито ті мовні процеси, що були характерні для XI ст.: іШІНіія глухих (кназь) або їх вокалізація (по лєду), уживання глу­ми перед плавними (Кьрчєва), опущення допоміжного дієслова у і»і!ІЙ особі однини перфекта (м'Ьриль).

ІІеппу інформацію про особливості літературної мови XI—XIII ст. тпь написи на монетах¹. Проте вони не становлять окремого літе-йіуріїого жанру і є цінними тільки з погляду історичної фонетики, ИІМІТИКИ і лексикології.

Щ% І, Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків. - С. 186—187.

43