Часи української державності і бездержав'я

Цей розділ хотілося почати цйта тою із повісті С. Васильченкм

«Талант»: «Мовчки пройшовши разів зо два по кімнаті, Журба спи нився коло стіни, де висіла велика фотографічна картка його шкільних товаришів. Ряди чубатих юнаків визирали з неї бадьоро сміливо, з енергійним виразом молодих очей.

- Гляньте на цих орлів, - сказав, задумано розглядаючи їх, Журба, - що не хлопець, то сила, розум, талант...

Почав спинятися на кожному: оце Марчук, наприклад, матемл тик, якому рівного я не бачив... Мелешко - тенор, якому місце 111 кращій європейській сцені... Поет Васюта.,. Регент Коломийчси ко... Вітер — мрійник-філософ, це незрівнянний гуморист... ОлиН в один... Це ж усе незрівнянний цвіт народу, вибираний, ікм| ресіяний! Скільки сили, скільки гордих надій горіло в їх очах! Уя були живучі, як молоді дубочки зелені! І усі, усі, як один, гаряче, незамиримо марили про вищі школи... А що ж ви думаєте - биїй то з них попало туди? Один Скорина, на тридцять першому роц|| свого життя, вліз в університет, а через півроку помер од сухот-

Так, юні таланти, цвіт української нації, за царату в'янули й і їм і) ли. Та ось прийшла доба спершу відносної, а затим і повної самоти ності України. Ненадовго — всього на три-чотири роки. У бері іИ

1917. р. у Києві було відкрито першу українську гімназію. Згодом, )

1918. р. були засновані Київський і Кам'янець-Подільський україїн м університети, створено Всеукраїнську Академію наук (1918 р.), І їси ральну наукову бібліотеку. З березня 1917 р. у Києві почала вихопити] газета «Нова рада» як орган Товариства підмоги літературі, наупі штуці з участю Є. Чикаленка, А. Ніковського, С. Єфремова, Мір шевського та ін.¹ Крім того, було започатковано видання газет «Робі

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 288.

300

иича газета», «Народна воля», «Боротьба». З'явилися органи масової Іік|)ормації і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. За даними «Енциклопедії україно-інаиства», у 1917 р. на Наддніпрянщині й Кубані було 78 українських нидавництв, у 1918 р. — 104 видавництва¹. Наприкінці гетьманського державного управління, всупереч волі його проросійського оточення, 1 Східній Україні було близько 150 українських гімназій. У Західній Україні в цей час було 2510 народних українських шкіл, вісім гім-Нїпій, кафедри українознавства при Львівському і Чернівецькому уні-Іірситетах. Українська мова стає державною, знаряддям дипломатич­них відносин та міждержавних дипломатичних актів. Стає на ноги ук­раїнський правопис. Як пише В. Чапленко, «Правописну інформацію ІИочатку подавали різні автори з свого індивідуального почину («За-ГШіміі правила «Українського правопису» В. Науменка, «Український (Іринопис, його історія та закони» І. Огієнка, «Курс українського пра-Йоішеу» О. Курило тощо), а потім за цю справу взялись державні ук-риїпські чинники та наукові установи. Отож ще 1917 р. генеральний Цкретар освіти І. Стешенко доручив Іванові Огієнкові скласти корот­кі правила українського правопису, року 1918 це доручення підтвер-ЙИН гетьманський міністр освіти М. Василенко. Навесні 1919 р. скли-Ийно правописну комісію, що до неї ввійшли всі тодішні видатні ук-Мнські мовознавці — А. Кримський, Є. Тимченко, М. Грунський, Ннм;і Курило, Гр. Голоскевич і інші, а ця комісія мала розглянути Ніші в проект правопису»². 17 січня 1919 р. цей правопис було схва-Д#Нп, і він був виданий як обов'язковий для вжитку у всій Україні. А 1 НІ⁽) 1920 рр. його затвердила й Всеукраїнська Академія наук. Ве-

іі'іі активна лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Ук-рцНнько-російський словник». В. Дубровського (Київ, 1917), «Слов-ІІІІК українсько-московський» того ж автора (Київ, 1918), «Російсько-ІШрншеький словник» С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця,

НІН) ти ін. Виходили друком термінологічні словники.

ПІСЛЯ Першої світової війни о. Іван Хоменко, уродженець східно-

II Поділля, поселився в Італії і там переклав повністю Святе Письмо Кіш нові оригіналів церковнослов'янського, грецького, гебрейського

І армійського³.

1 Ч,иі кчіко В. Названа праця. — С. 280.

* !йм же. - С. 315.

^ Л»л II Названа праця. — С. 183.

301

Правда, єдності літературної мови у той час ще не були Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка Куліша — Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом що всмоктав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і і їм москвофільському варіанті російської мови. Який же з цих варіапіім був у офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Але що стосується офіційно-публіцистичної мови, то її найвиразніші зразки були стіш рені на Наддніпрянщині. Ось, наприклад один з виявів — відозва Ук раїнської Центральної ради від 22 березня 1917 р. «До української*! народу»: Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьо му пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав чі і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя пієни більш як двохсотлітнього сну. Уперше український тридцятимілліои ний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як х«м чеш жити... З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутні .ии-рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати»¹.

Отже, творчій українській молоді, що прагла знань, відкрилася широка дорога до них, до того ж рідною мовою.

Наприкінці 10-х — на початку 20-х рр. в українській літератур) , працювали два Поліщуки — Клим і Валер'ян. Клим писав вірші переважно елегійного характеру, напр.: Хтось ридає. — Знаю я. — Він любив мене шалено, Він є в пісні солов'я І боїться йти до мене².

Писав він легко, виробленою вже на той час доброю літератур ною мовою. Були в нього свіжі метафори типу антропоморфічній І в вечірній осінній імлі Розридались журавлі; Надо мною закопчр на стеля, А навколо лиш морок і чад, Десь за стінами плаче пусТІ ля — не вертайтесь ніколи назад. Рідко коли поет помічає, що І І цьому світі є світлі образи: Сяйво сонця світле, чисте, Грає золоти на листі. Можливо, це тому, що більшість поезій писалася на фроН тах імперіалістичної війни.

Дуже полюбляє К. Поліщук повторювати в межах строфи п(ш N цілого вірша той самий епітет, пор.:

¹ Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 341.

2 Поліщук К. Поезії. — К., 1919.

302

Срібна пісня, срібний сміх,

Срібні іскри мотилі,

Срібні зорі мрій ясних

Легко в'ються в срібній мглі.

Проте епітет у К. Поліщука трохи збитий, напр. нерозквітлії Ц(і()і'і\ душа наболіла і под.

Иплер'ян Поліщук як за тематикою, так і за настроєвістю був роз-Коишііший. Є в нього і ліричні вірші, і філософська поезія, і поеми, 1 Гшйки. Але зупинімося тут тільки на збірці художньо-соціальних та циПутових нарисів «Розкол Європи»¹. Назва промовляє сама за се­бе: ідеться про соціально-політичні процеси, які письменник ба­чим., подорожуючи по Європі. Мову цієї збірки варто розглянути уже б тому, що вона писалася в підрадянській Україні, а отже, має ні/ірпііятися від мови публіцистики часів Центральної Ради, гетьма-Мйгу і директорії. У чомусь вона її повторює: вживана В. Поліщуком • \» мільно-політична термінологія типу конкуренція, експлоататор, (Ьч/мбіття, працюючий люд, класа, визиск, громадська акція і под. — ЩЧ¹ це властиво і мові попередньої доби. Перегукуються вони і в то­му, що письменник досить часто не знаходить слів для перекладу нішюшдних російських, а тому лише змінює фонетичну структуру |ин Іинізмів та інколи бере їх у лапки: горожанська війна, включення іашчкчіня), «бодретвувати», розрішити (розв ^уязати)_у сторониики, мос­това, «занятно», олицетворює. Коли ж доходить до лексики, що пе-і#дт державно-політичний устрій зарубіжних країн, то тут на пер-ЦІМІ! план виступають слова, які густо практикувалися в радянсько­му нжитку: їх настрій власницький — буржуйський, поліцейська дер-Щіііиі, соціал-зрадники, шпики, провокатори і под. І все ж треба відда­ні манежне спостережливості автора, коли він описує характери лю-Н?И, юкрема французів, що виявляється і в мові. Ось невеличкий ііПри юк про паризьку публіку: Людська маса тут жвава, весела, влуч-II (І образно говорить, не помічаючи сама того. «Заховай своє фор-ИМҐино» — замовкни, — це тому кажуть, у кого голос, як скрипіння Ійитого дерева, «баладити» — вести любовні розмови і т. д.

V 1920 р. землі України було розпанахано — Наддніпрянщина ІІШій УРСР фактично в складі нової — «соціалістичної» Російської імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, а Буковина —

Т Поліщук В. Розкол Європи. — Харків, 1925.

303

під Румунією. Російські більшовики одразу ж забули не зовсім щирі вказівки В. Леніна про дбайливе ставлення до національних мов і культур. їх політика на початку звелася до ліквідації національно-культурних здобутків українського народу у часи ук раїнської незалежності 1917-1920 років. Була спроба підвести тео ретичну базу під гасло «боротьба двох культур», тобто української і російської, з переконанням, що перша, звичайно ж, переможе Від українських гімназій та двох університетів, заснованих в ук раїнській незалежній державі, не залишилося й сліду¹. Українізацій декларувалася, але не здійснювалась. У 1921 р. при УАН був ство рений Інститут наукової мови, але коштів на його утримання пг було виділено. Упало видання українських книжок: якщо в 1917 р українською мовою їх було видано 747, а російською 452, то и 1922 р. це співвідношення мало такий вигляд: українською ЇМ, російською — 491.

Після утворення СРСР у 1922 р. і проведення XII з'їзду РКП Оу ло взято курс на зміцнення довіри національних республік до цеп і ральної влади. З цією метою виявлено далеко більшу увагу до 11.1 ціональних мов і культур. Ще в 1921 р. Сталін на X з'їзді РКП(б) ш ворив про те, що й міста в національних республіках повинні «націоналізуватися». У резолюції X з'їзду КП(б)У від 29 листоішіпі 1927 р., відомої під назвою «Про завдання культурного будівнишіш на Україні» подано статистичні дані щодо українізації книгови;і;ш ня, школи, преси, наукових установ, до яких було залучено вчеши із інших міст і навіть із-за кордону, відзначено роботу над упорни куванням українського правопису, над підготовкою термінологічній словників тощо. Значно зросла масова преса. У Києві тоді вихолінй досить солідна газета «Пролетарська правда», в Одесі — «Чорно» морська комуна», в Дніпропетровську — «Зоря» і журнал з тією ж Щі звою. Крім того, виходили часописи «Червоний шлях», «Життя і р#і волюція», «Гарт», «Плуг», «Молодняк», недовговічні «Вапліті «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Глобус» у КімнІ, «Всесвіт» у Харкові, а також науковий журнал за редакцією М. І ру* шевського «Україна» та ін.² Наукові праці співробітників АкплемЦ наук видавалися переважно українською мовою (80 %).

¹ Чапленко В. Названа праця. — С. 372.

² Там же. - С. 402.

304

Про роботу над виробленням правопису й подальшим розвитком моиознавства йтиметься наприкінці цього розділу. А зараз варто за-іішчити, що вияв уваги до української мови, певні успіхи в галузі пініти й культури знову пробудили ентузіазм в української молоді, що пригнула знань і самовираження. Стала зростати літературна літо-росль, насамперед кількісно. З'явилося з десяток різноманітних літе-ршурних груп: неокласики, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «ВУСПП», «апліте», «Ланка», «Марс», склад яких, крім неокласиків, постійно імімювався. Так, В. Сосюра переходив з однієї групи до іншої.

Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський МС досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити пись­менників на тих, хто починав свою творчість до Жовтня, і тих, хто прийшов у літературу на гребені революції, можна аналізувати їхню інпрчість за літературними групами, але, як уже було сказано, межі ЦИХ груп були досить хисткими, та й самі групи існували недовго; Можна, як це роблять літературознавці, простежувати мовно-літера-іурпу творчість за трьома «хвилями»: післяжовтневий час, 60—70-ті (ніки, 80—90-ті роки; можна розглядати окремо художню мову ма-іирикову й діаспорну. Спробуймо об'єднати всі чотири можливості, (циглинувши спершу творчість символістів, неокласиків, Вапліте, ДАЛІ тенденції розвитку мови вигнанців, зокрема належних до так іішиої «празької школи». Окремої уваги заслуговує мова реалістич­ній (1 історичної прози. Залишив по собі слід у мові прозовий і дра­ми гургічний неоромантизм. І хоч сумний спогад в літературі й мові Нниїїоють 30-ті роки, але й про них згадати треба. Певне піднесен-Ни літературної творчості спостерігається в роки війни 1941-1945. N и- цей же час породив нову хвилю втікачів від сталінської ЙІИсиості. Під їхнім впливом згодом виникає і розвивається нью-Циркеька поетична група. Могутнім сплеском нової літератури й ММпшіепня поетичної мови стали 60—70-ті роки. Окремо, очевидно, улім розглянути творчість тих, хто повернувся в літературу з далеких ЦЙоріи після 20-30-х років заслання. Збагатилася новими ідеями, нЙришми, словесним матеріалом література на історичну тематику. Нирічиті, «четверта хвиля» — письменники 80—90-х років. Про них )$№ тільки згадано, бо як певний окремий напрям вони ще не ви-Мійчи.мися. Звичайно, не може бути й мови, щоб розглянути мово-РРЧІсть усіх живих і покійних письменників. Це можна було б зро­биш, икби аналізувати їхню творчість за наперед заданими ознака-

305

ми: особливості лексики певного періоду (кольористика, реалії жи і тя, архаїзми і под.), але в такому разі мовні особливості кожної и розчинялися б у загальній масі.

Отже, повернімося до першого періоду.

Яскравою постаттю в літературі був Мирослав Ірчан — справжній син революції, хоч згодом інші «сини» розстріляли його як буржуа і ного націоналіста. Разом з І. Куликом він організував у Вінніпезі і» 1924 р. заокеанську філію «Гарту». М. їрчан відомий насамперед ні-драматург, що створив п'єси про класову боротьбу в Галичині («Дна надцять», «Підземна Галичина»), в європейських країнах («Родин» щіткарів», «Отрута»), документальну повість «В бур'янах» про громп дянську війну в Україні. Є в нього пафосні вирази лозунгового харя ктеру (Ніколи не забувай, Адаме, що немає нічого ріднішого і виню го над нашу боротьбу І — партія над усе! — «Підземна Галичина»), У лексиці чимало галицизмів — як у творах, стосовних Галичини, так і в інших: Гірка жовнярська доля («Дванадцять»), по-військовому и)о ровить, панство, креси, обиватель «громадянин», алярм «тривога», ми какльомби (назва страви), вояк, пся маць і под. Є в нього і граматичні західноукраїнські особливості і окремі фонетичні форми: не ваджу, пк маєшся, мати дуже хорі. Галицький колорит відбивається і в синтпі сисі: род. відмінок уживається замість знахідного (Розказувати | ного — «Дванадцять»), зам. сполучення «з чого» виступає на щЩ (Світ на цьому нічогісінько ані потерпить, ані скористає — «РодиНІ щіткарів»), уживання без постфікса -ся звичних в літературній МОЇ рефлексивних дієслів (Ми так довго не повернемо до праці, доки н§ будуть задоволені наші вимоги — «Отрута») та ін. Є в нього оригінал ні фразеологічні звороти: Швидше вони наростуть у пір'я і зміциііть («Дванадцять»), Я про образи, а ви про гарбузи («Родина щітка рій • У повісті «В бур'янах» чимало росіянізмів: бистро, не вміщується § розмову, серед усіх недостатків, сумерк, знасилувати і под. Коли йдсіМ ся про галицьке село, вводяться місцеві слова, зокрема освосні 1$ германізми з походження: вурнст «ковбаса», кранцфізик «окружнИ лікар», мандебурка «картопля», форналь «наймит», «батрак» та іп

З художніх особливостей треба відзначити гру контрастів, ііпіШ Так, Україна. Така буйна й широка, як на небозводі блискавице

А в Межигір'ї біля Києва з фаянсової глини роблять цеглу І прийшли німці — заборонили і глину вивозили в Німеччину

306

И інших країнах з фаянсу роблять коштовну посуду, а у нас — Нсглу. Україна.

Особливістю 20-х років є орієнтація деяких поетів на символізм. Піп, як відомо, зародився на початку XX ст. Одним з його найта-Ііновитіших представників, крім О. Олеся і Д. Загула, був ранній І!. Тичина.

Творчість П. Тичини, що постала в дореволюційні роки, можна ми шати зі імажиністську. В. Барка, можливо не без деякого замилу-ішшш й перебільшення писав, що цей поет «був найвизначнішим •ііриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де — автор «Сло­ті о полку Ігоревім» і сам творець «Кобзаря»¹. Як і всі символісти вза-ійііі, П. Тичина використовував церковнослов'янізми, або, якщо нишіше, - то слова з конфесійних книг: Господь іде, Голуб-дух, Ма-тШіа, херувими, грезет із риз, псалми, благовісні руки і под., наприклад: іі'тою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь. - Мов перед образом Мадон­ни Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони. - Узори сліз» (•Квітчастий луг»); «Тут говорять з Богом. Тут йому скажу - хтось за­мешкав за порогом — з херувимами служу...» («У собор»); «Спинилась |і)Жа мати, заплакала сльозами («Скорбна мати»); Уже ми тобі ані НІШіь, ні псалом не воспоєм диким хором» («Мадонно моя»). Є у і! Гичини перегуки з українськими апокрифами, колядками. Це в «мншдках і в народних оповіданнях про Бога й апостолів: Господь во-никими оре, зерном засіває ниву, а Божа мати пере ризи в Йордані. Иирінняймо у П. Тичини: «Над сивоусими небесними ланами Бог Приходить, Бог засіває. Падають зерна кришталевої музики» («Золо-ініі гомін»). Звичайно, тут інша тональність: хліборобська праця Бо­лі опоетизовується, піднімається на небо, але засів є засів — чи то ре-шшмим зерном, чи кришталевими зернами.

II. Тичина розмовляє з природою як рівний з рівним. Тому йо-н метафори майже всуціль антропоморфічні: «Співає стежка на го­ті, Гарбуз під парасольками Про сонце думає» («У собор»); Очі, сер-Р / хорали Стали, ждуть:.. («Одчиняйте двері...»); «Як чумацький Ш\ срібну куряву простеле» («Золотий гомін»); «і заспівали гори, За-Щтпли...; А у всіх навіть у травинки сміялись сльози; — Сказали то-бризнем піснями — сказали квіти; — Господь іде! — подумав десь >чи Заплакав дощ... і вщух» («Іще пташки»); «А від сходу мечами

¹ шорко В. Відхід Тичини // Українське слово. - К., 1994. - Ч. 1. - С. 543.

307

йде гнів...» («Енгармонійне»). Поет розмовляє з квітами, травами напр.: «Ромашка? - здрастуй! І вона тихо - здрастуй!» («У собор») Чимало в Тичини метафор-символів. Вони стосуються переважіш темних сторін людської природи, особливо завойовників: «Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів; Гори каміння, піп на груди мої навалили, Я так легенько скинув — Мов пух» («ЗолотиП гомін»); «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став» («Заміси. сонетів і октав»); «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі» («Антистрофа»).

Лексика раннього П. Тичини переважно поетична. Але технічні реалії проникають і в його твори: тунель, канали, фабрики, екст ракт цілющий і под. Проте слова такого типу здебільшого вплітп ються в контексти, в яких ідеться про долю людську: «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одно одному в вічі не дивляться» («Антистрофа»); «Тоді як вже давно конгреси й техніка жорстокі міри геть вивела» («Прометей»).

Вся поезія П. Тичини пройнята музикою. Все у нього грш співає, сміється, навіть коли сумно: «Внизу Дніпро торкає струїш Десь у небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври й Софії; Німі мною, підо мною Горять свічки, біжать світи Музичною рікоки («Золотий гомін»).

Раз-по-раз у поезії П. Тичини зринають церковнослов'янізми воспоєм, нагая, гряде, скорбні і под. Поет відомий і як сміливий сю спериментатор у галузі словотвору: його яблуневоцвітно і досі маКІ друє від поета до поета. А менш відомих неологізмів {достоєвщіти партійноборчий і под.) сотні. Останнім часом набувають популирі ності такі його рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ і дніс^ розіп'ятий я» («І Бєлий, і Блок»). Не оминає поет і діалекти імш зокрема таких, як ачей «можливо», заори «краї поля, які нижнії піддаються оранці», перемежениться «кінчиться добром» та іп.

П. Тичина уживає переважно той варіант інфінітива, піц кінчається на -ть (тримать, бороться, однімать), дієслова першії! дієвідміни з суфіксом основи -а- досить часто в третій особі однини вживає без кінцевого -є (визволя, підійма), інколи використовує і іменниках форми двоїни (Коли йде дві струнких дівчині — «Ритмі| Поет милується в нагромадженні простих речень: «Я Прометей, і дух ваш, слава, гордість, я батько ваш, я друг, я проводир...» («ІІ|Ні метей»). Тут подано приклад з простими безособовими реченнями

308

Аме частіше поет вдається до називних: «Самотна ти, самотний я. Иесна! — світанок! — Вишня!» («З кохання плакав я»).

II. Тичина з його музичним чуттям - майстер алітерацій. Темна міч і її невідомістю інкрустується у нього шиплячими (Півні чор­ний плащ ночі вогняними нитками сточують — «Пробіг зайчик»), а ринок прикрашений повторенням /л/ (Леліє, віє, ласкавіє — «Золо­тії гомін»). Пізніше П. Тичина втратив свій голос. Від символізму мін підійшов, а до реалізму чи неокласицизму не дійшов.

Про мову поезій О. Олеся, мабуть, годилося б писати в поперед­ньому розділі, бо розквіт його творчості припадає на дожовтневий період. Але оскільки він писав і в 20—30-ті роки, варто розглянути Ишо мову саме тут. Ні, він не був символістом, але він не був і нео-ІЛІСИКом, не був він і романтиком. Він сам по собі. Як писав И І Іетров, «в боротьбі за естетизм проти аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і са-Мотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усшіені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декора-шнпий пейзаж»¹. В. Петров звертає також увагу на те, що з поезії в Ііогшо вривається сміх: «Сміявся день», «Весь божий день сміявсь», •Й сльозах, як в жемчугах, мій сміх», «трава всміхалась», «сонце «миться», «сміються, плачуть солов'ї» і т. д.²

О, Олесь, звичайно, лірик, але не тільки. В його поезії відчу-Ійггься ритм політичного й економічного життя епохи, напр.:

Вони обідрані, розбуті,

Бліді, голодні і німі,

Н кайдани, в сталь міцну закуті,

И кривавих ранах і ярмі, —

Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби! «о. Сфремов уважав навіть, що в 1906—1907 роках муза Олесе-

це переважно «муза гніву, помсти і обурення» і з приводу поезії •Цпм сказано: любіть братів» писав: «Думаю, що не помилюся, що з

ІІІевченкового «Посланія» від того натхненного пророцтва «На-

суд»... не чула ще Україна такої сильної погрози в своїй поезії³.

• Петров В. Проблема Олеся // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 280.

1 Тим же. - С. 281.

^ Циі. за: Олесь. П.П. Филипович. Літературно-критичні статті. — К., 1991. —

Ці)

309

Велику роль у розвитку української літературної мови відіграли неокласики: М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипо вич, Ю. Клен (Бурггардт). Неокласики не мали ні якоїсь окресленої програми, ні статуту, не виступали з маніфестами. Вони просто були закохані в поезію і постійно підкреслювали зв'язок сучасної їм ук раїнської поезії з літературними традиціями мистецького всесвіту.

Неокласики були переважно ліриками. Правда, їхній ліризм бум особливий. Вони не стільки описували чари коханої (хоч було і) це), скільки здивованими очима вдивлялися в навколишній світ і знаходили в ньому багато прекрасного. Усі неокласики, продовжу ючи традиції Лесі Українки, милувалися в перекладах.

Увага до історії людства, до трагічної долі України сприяла по яві епічних творів Ю. Клена. Але про це пізніше.

Як писав Ю. Лавріненко, «на вісі Київ — Романівка виріс вели кий незалежний поет любові, краси і волі - із цим вантажем урізаи ся його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижп ного океану»¹. У 20-ті роки виходять друком його збірки «Синя ;ьі лечінь», «Крізь бурю й сніг», «Під осінніми зорями», «Тринадцяті весна», «Де сходяться дороги» та ін. У ліриці М. Рильського втілм лася туга за великими культурами людства. Це позначилось на йот образах, в яких часто згадуються міста, споруди й постаті минулій віків; природа ж подається просто, реалістично, як на долоні: «Мох натий джміль із будяків червоних спиває мед» («Опівдні»).

Суть неокласицизму в тому, що поети цього напряму не роОм ли експериментів з мовою, не рубали слова, а вдавалися до випро­буваних у літературі класичних форм і вписували українську поезія у світову літературу. М. Рильський як з рідними поводиться з Мсі ларме, Аксаковим, Плетньовим, Доде, Шекспіром. Він звертастм І до образу Беатріче (Не ясноокий образ Беатріче І не вакханки том ний, п'яний зір), Дездемони (Білосніжна Дездемона Стоїть на схй дах угорі), Ізольди білорукої (Трістан коня сідлає... Ізольда білору ка ридає за вікном), Лореляй (Скільки літ не пройде — все на скоЛІ сидітиме 3 золотим гребінцем Лореляй). Поезія М. Рильського ні» розривно зв'язана з античними творами: з Гомером, Феокрітм, Вергілієм, Піфагором, Анхізовим сином.

1 Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського // Україні Щ слово. - К„ 1994. - Ч. 2. - С. 94.

310

Метафори в М. Рильського базуються переважно на осмисленні природних явищ: «Розкинув місяць срібні крила; Умиється зелене літо і шеміється, як дитя; Осінь ходить, яблука золотить; Червонобоким мПлуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий» («Людськість»). Улюбленими кольорами поета є зелений (гаї зазеленіли, зелені ИіПІії, зелена весна, зелений літній день, лан зелений, свіжа зелень, зе-К7// вруна) і синій/блакитний (синіє зима, сині зіроньки, світ голу-ЇЇш), дощ блакитний, синіє ранок, волошки сині, вода синіє, сині води, тин Десна).

У цілому ж мова М. Рильського — рафінована українська літе-рйтурпа мова, вироблена його талановитими попередниками. Він МйЙже не користується церковнослов'янізмами, обережно ставить-|й до етранжизмів. Зате він майстерно використовує підпорядко-ІНІ нормі варіанти, навіть наголошування слів, напр.: Минають, зникають літа, Всі літа ідуть до одного, Та радісна серцю мета, Нова' моя, нова дорого («Шумлять за вікном дерева...»).

М. Рильського не влаштовує верлібр. Але коли він пише про уйиїх улюблених античних героїв, то інколи використовує гекзаметр:

Наш Одіссей нам тихенько розказує споминки дивні. Інколи він вдається до цього розміру і у віршах на сучасну те­ми піку:

Грім одгримів і солодко млостю спокою Ніс од цвіту вишень і від сирої землі («Грім одгримів...»). ! Іеокласики настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми Ніби Й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є. Це епітети, в яких при-і-■• піп впиваються воєдино дві ознаки (золотодзвонні пісні, спомин ти-и мирний, хмарки шовково-білі, вогняно-гарячі уста), абстрактні слова, ртііирсіїі переважно усіченням (безлюд, другування, золотінь та ін.). І М Колесник знаходить у М. Рильського понад 200 неологізмів¹.

V 1929 р. М. Рильський писав: зате в житті ні разу Неправді не слу-*ни («.Пам'ятник»). І все ж саме від цього часу в його мові з'являють-

ЇВЛОВа, що були тоді в офіційному вжитку: кооператив, роб-щВОбітфак, комбайн і под. З'являються, мабуть, не без впливу і!ііміі.ої критики й нові мотиви, що потребують уживання таких Н|| мшіриклад: «Хвала вугіллю та руді! Живіть і радуйтесь комбайни;

' Нк парость виноградної лози. — К., 1973. — С. 229—259.

311

Усміхнувся Волховстрою Дніпрельстан» («До мети!»); «країна, що ку< з брил людських міцну нову людину» («Балада про любов»); «Розли вай погожу воду, Молода Країно Рад» («Засівна пісня»); нарешті, з'яп ляються і такі строфи:

З жестом суворим і простим,

З усміхом мудро-ласкавим,

Гордим, небаченим зростом

Зріс він над світом іржавим («Ленін»).

Згодом ці сюжети стають дедалі частішими, а разом з ними п.і громаджується й така лексика, як клас, пролетар, злидар, більшовик, соціалізм, комунізм, партія, комуна, радянська слава і под. Але до кінця днів своїх М. Рильський лишається ліриком, закоханим в Ук раїну, її народ і природу.

М. Рильський був не тільки поетом. Це відомий учений фольклорист, етнограф, мовознавець. Він багато перекладай і інших мов. При цьому М. Рильський вважав, що переклад, наш 11, із близькоспорідненої російської мови - це «спосіб вигостриш свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вишці! щабель розвитку!» Поет перекладав твори Пушкіна, Міцкевичи, Словацького, Некрасова, «Слово о полку Ігоревім», сербські епічні пісні, твори французьких поетів: Буало, Корнеля, Расіна, Гюіп, Ростана та ін. На відміну від деяких своїх сучасників, які любов ііи мови виражали геніально просто - «ой яка чудова українська ми ва», - М. Рильський доводив, що краса мови залежить від ступені володіння нею, а тому все життя треба вчитися мови у народу і » словників:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля («Мова»).

Михайла Драй-Хмару відносять до символістів. Проте сам мііі зараховував себе до гуртка п'яти — неокласиків:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри («Лебеді»).

Якщо М. Рильський вводив у свою поезію класичні обрані, ні М. Драй-Хмара кохався в стародавніх словах:

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п'янкі,

312

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки («Лебеді»).

Микола Зеров, як і М. Рильський, був тонким ліриком і блис­кучим перекладачем. За його життя вийшло два поетичні збірники: іАнтологія античної поезії» (переклади з Катулла, Вергілія, Го-інщія, Овідія, Марціала) і «Камена» — збірка оригінальних віршів. Образи сонетів М. Зерова навіюють давні твори, зокрема «Сло-|д о полку Ігоревім»:

Я бачив сон. Важенних перел град

На груди сипали мені старому («Сон Святослава»);

Князь Ігор очі до зеніту звів

І бачить: сонце під покровом тьмяним,

Далека Русь за обрієм багряним,

І горе чорний накликає Див («Князь Ігор»).

Його увагу вабить сарматський степ, мармури Атен, білий Гепта-ІТйдій, воскреслі аварин, гот і гунн, він чує крик дулібських жен під Ійїогом зневажливого обра. Звертається він і до раннього християн-ОТри, переслідуваного офіційним Римом: «Навколо нас кати і кус-Шії, Синедріон, і кесар, і претор» («Чистий четвер»).

М. Зеров захоплювався французькими парнасцями; на його поезії НйІШільше відбився вплив Хосе Марії Ередіа - найбільшого віртуоза ушита у французькій поезії¹. Сам поет у сонеті «Рго сіото» пише про Ці гак:

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір'я

Зведуть тебе на справжні верхогір'я («Молода Україна»). Найулюбленіший епітет М. Зерова - чорний і в прямому і в пе-ріНоспому значенні, наприклад: «І чорний день десь дзвонить у Бремена» («Сон Святослава»); «і чорних воєн безпощадна тінь» ЙХерсон»); як антонім уживається досить часто епітет білий: «Але НІЩо не хвилювало так, Як Фарос твій, твій білий Гептастадій» (•Опскеандрія»).

■ Дин.: Державші В. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм // Ук-с слово. - К., 1994. - Ч. 1. - С. 530.

313

Чого зовсім не було в поезії М. Зерова, так це червоно-реію люційної лексики й фразеології. Цього тодішня ідеологічна систе ма не прощала.

П. Филипович — один із п'яти неокласиків. Полюбляв нео логізми — і в прозі, і в поезії. В прозі науковій це були здебільше го оказіоналізми, утворені від загальновідомих слів: настрій мій рол метерміниться, омагазинив свою зверхність. У поезії теж є такої и роду неологізми (дар недовідомий, нерозсудник), але частіше їм складні слова, переважно прикметники {безсило-боязкий, незламно молодий і под.). Зрідка поет звертається до західноукраїнських гри матичних форм, зокрема до наказового способу з часткою най: Кра ще най шумлять каштани, дні і пристрастей думки. Метафорл и нього неповторна: Одпочивати в шелестах слова; Серце твоє — мон маленький будинок на неосяжній холодній землі; Не сонце — п'яні шинкарка на обрій вино лила. Мова публіцистики письменники мало чим відрізняється від сучасної. Правда інколи трапляються росіянізми, що в той час було зовсім не дивним: М. Волконські» знайшла сердечне відношення; бувша компанйонка і под.

Якщо неокласики вбачали революцію української художньої літератури в наближенні до європейської класики, то групи ВАПЛІТЕ ставила своїм завданням позбавити українську літери і \ ру «просвітянської» форми. Попередниками ВАПЛІТЕ була спілки пролетарських письменників «Гарт». Ініціатором створення Віл і.ти академії пролетарської літератури був М. Хвильовий. Сюди ж н.ті< жали О. Досвітній, М. Яловий, М. Куліш та ін.

М. Хвильовий починав як поет, але здобув собі славу як прошїи Сам він називав себе романтиком. Ним він фактично і був. Кім мріяв про «загірну комуну». Його перші оповідання, часто бо к їй жетні, пронизані романтичною символікою. Але поступово в ньому наростає злість до тих, хто продав його революцію і зруйнував ціі в загірну комуну. Він стає сатириком і наближається до реалізму

У творах М. Хвильового постає рання радянська дійсність: т уживаються слова на позначення породжених нею установ і о|к ганізацій {комнезам, ревком, виконком, кооперація), документів (гн/яЦі ка, партквиток), поборів і привілеїв {продподаток, совнарком<><» і пайка, пролетарська норма), партійних — і близьких до них інИИ редків {ком'ячейка, Комінтерн, комсомол), армійських звань (чертіш

314

армієць, комісар бригади, чекіст), поширена в той час фразеологія: пролетарське походження, диктатура пролетаріату, інтереси проле­таріату, ідеологічно витриманий, буття визначає свідомість, матеріа-іістична діалектика, розколоти партію, соціалістичне змагання, рооітничо-селянська дітвора та ін. Є тут і лексеми, що під впливом рмдмиської дійсності виникали в народі: комунія (комунією лаяли), ч шпарин.

У «Повісті про санаторійну зону» наявна медична термінологія: ШНерія, анабіоз, заразна хвороба, хворий психічний процес, гарячка та ін.

Оскільки М. Хвильовий заперечував просвітянство і відштовхував-і н під побутовізму, ми не знайдемо в нього надміру фразеологізмів. Проте ті поодинокі, що зустрічаються, дуже нестерті, наприклад: -Іиньшовицька власть - це печериця печена» («Колонії, вілли»).

У своїй переважній більшості персонажі М. Хвильового — *іірківські інтелігенти, у мові яких багато росіянізмів. Є вони і в шорській мові: суєтиться, женщина, прольотка, полове питання, ч'шпежний, кровать, смазливий, участок, поселок, одуванчик, со-шч 'нна вдовушка, ярко, надменний та ін. У мові персонажів трапля­ється цілі російські фрази, наприклад: « —Ваша дитина прєлесть, Примо удівітельно» («Колонії, вілли»), « - А ви, товаріщ Мо-іилчіков, нє хітрітє, не випитивайте...» («Кіт у чоботях»); « — По-КННЬ жартувати, — махнув рукою лінгвіст. — Для руської публіки, і\м.,. як би це сказати... для поощрєнія:

Для заохоти, - поправила Аглая («Вальдшнепи»).

Але вплив галицької мовної практики тоді ще дуже відчувався. іір уникає галицизмів і М. Хвильовий: льокайськи, рурка, шпаціру-тшиї, консеквентний; — Укінчений, як кажуть галичани, «фільозоф» (•Ннльдшнепи»).

Донеччанин М. Хвильовий виніс із південної України такі місцеві йЖМШ, як скорзно «брудно», «млосно», кукражити «бешкетувати», ма-щчутипий «неповороткий», хихлатий «пухнастий» та ін. До новотворів Письменник майже не вдається. Можна відзначити лише окремі сло-Ш_% серед яких найодіозніше сполучення загайаватизований «Капітал», Цвто твір К. Маркса, облагороджений відомою поемою Лонгфелло. ІІмШ'Куди трапляються арготизми типу галдіти, пошамати.

Стиль М. Хвильового — від перших новел до останніх великих • чиїх творів - характеризує стислість висловлення. Для того, щоб

315

виразити свою думку, він удається не до речень, а лише до слів, що мають бути центрами речень. Лаконічно, але дуже виразно, наприк лад: «Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яГ) лука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно» («Ко лонії, вілли»); «Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги і х;і ти, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і зго рають-згорають... Постріл...» («Редактор Карк»); «Гапка — це глухо Ми її: товариш Жучок» («Кіт у чоботях»). Окремі уривки складанні, ся тільки з називання іменників та інтер'єктивів, напр.:

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія. Білорусія... («Кіт у чоботях»). Оце вам і історія громадянської війни 1918—1920 рр. До інтер'єктивів письменник звертається дуже часто. Порівняй мо ще: «Вечір. А потім ніч. — Мяу-у-у!» («Свиня»); «На баню пер кви злітались галки, тисячі галок! Кричали, падали, злітались. '\т\-валось, що тут недавно проїхав Чичиков.

- Чи-чи!

— Кра! Кра!» («Сивий листопад»).

М. Хвильовий не часто користується епітетами. Зате вони И нього завжди оригінальні і якісь тужаві: тугі зітхання, нагартоіим спека, згоріло-голубе небо і под. Зате метафора — його улюбленИІ художній прийом. Він не дозволяє собі використовувати нароДИІ метафори або так звані «просвітянські». Його образи цілкої оригінальні, часто несподівані, наприклад: «...Ставок думав золсЦ0 пісню» («Колонії, вілли»); «Налетіла на вікно сіра хмара і стало ній лохато» («Редактор Карк»); «Прямо — широка церква прокоіи»»іі хрестом мовчазне небо» («Синій листопад»); «Недалеко й каїном, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося» («Чумаківська комуіші| «А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає н оПИІ вательські вікна, показує язика й летить далі» («Чумаківська коМ| на»); «Над санаторієм ішла глуха тиша» («Повість про санаторіИМІ зону»); «По травах нечутно свистіла коса світанку; Спалене еоИН уже давно зарилось у далеких пісках» («Вальдшнепи»).

316

М. Хвильовий полюбляєпарадокси_7 поєднувати непоєднуване (жевріло блакиттю; При ваблю валаГвона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса — «Повість...»).

Нарешті, хотілося б звернути увагу ще на один стильовий мо­мент. Колись П. Тичина писав: Ставте діези в ключі! Саме такі діези І смислових ключах знаходимо у М. Хвильового. В повісті або як її ніпиває автор — новелі «Іван Іванович», присвяченій осміюванню компартійного міщанства, таким діезом є слово мажор і похідні від нього {мажорне сонце; так мило сміється Фіалка і Май, що прямо — мажор; Вона, Галакта, мажорно думала про нове літо; змагатися мо­жуть тільки здорові мажорні елементи нашого суспільства; мажорну шшелу скінчено). У «Повісті про санаторійну зону» таких діезів два: крик санаторійного дурня — очевидно, натяк на невпорядкованість, І луї юту життя, і далекий гавкіт собаки — надія на те, що десь дале­ко є інше життя. Але крик дурня не вщухає {За рікою кричав сана-щорійний дурень), а собачий гавкіт припиняється {3 конторського п кіцу доносилось виття собаки: то здихав лікарів сетер).

До «Вапліте» належав М. Куліш. Як писав Ю. Лавріненко, «Іван Іибілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження»¹.

Мова М. Куліша — *це цілий океан, особливо в таких гротеск­них драмах, як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», у «Пате­нтній сонаті». Ясно, що в нього, як і в Хвильового, уживається притаманна цій епосі лексика {комсомольські збори, комсомолець, Щшуніст, радянський), не уникає він і росіянізмів як одної з ознак ншшіньої Східної України {проізношеніє, безобразіє, етого не мо-№т бьіть). Фразеологія у нього лаконічна, але виразна: пішов на нишдки, тільки ти мовчок, ти його одним махом закохаєш. Ми-Мохіль М. Куліш пропагує красу української мови:

«Мокій: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: ■іЬКИ-тільки береться, вона ще неясна — бринить;

Рипсі: Ти знаєш як по-українському кажуть: ночью при звьоздах

Ні СИІТСЯ?

- Ну? Чорію. Правда, прекрасно звучит? («Мина Мазайло»).

Ц ішріненко Ю. Микола Куліш // Українське слово. — К, 1994. — Ч. 1. — С. 623.

317

Зрозуміло, що М. Куліш не міг не відбити сподівання й лексику своєї доби. Хитрий і недовірливий селянин не дуже сподівався на здійснення тих перспектив, які перед ним малювала тодішня пропа ганда. Тому в його сприйнятті вони набували дещо карикатурних форм. Так, піч майбутнього малюється як така, що «сама варить, с;і ма й пектиме» («97»). У щоденну мову зайшли такі слова, як екс­пропріація, експлуатація, провокація, кенесе, продподаток, виконком, комтруд, комсомол, робітничий клас, комнезам, червоногвардієць, рев ком, більшовизм, комгрупи, трус, колективізація і под. Кулішеві не ологізми взяті, очевидно, з натури, напр.: Здорові були, герої і ге роїхи («Комуна в степах»); Три роки отак піонерив («Прощай село») Пор. ще: сколективізувати, обхазайнуватися, наколективізував, ро\ колективізує, могоризація, кутчани («жителі кутка») і под. Як і н прозі А. Головка (див. далі), у М. Куліша чимало скорочених сліп до 'дного краю; доведеться, 'мать одкласти; б' одійде земля ваша од вас. Фіксує драматург перекручені слова, які йдуть у щоденну мову з «інтелігентної», але входять у неї в зміненому вигляді або в іншо му лексичному оточенні, напр.: не піднімай премій («97»); оеєдлая ш женщина («Комуна в степах»); ... А гості у долоні ляскають — амо дисмирують («Отак загинув Гуска»); І от з'явіть собі — генерал-лей тенант Скобильов під'їздить («97»); Ви взялись за преображеніє люл ства («Прощай село»). Трапляються й звичайні просторічні слот» (А вже мені оце куріння ввірилось — «97»), і недоречно не в своєму значенні ужиті терміни (То чого ж, скажіть, така категорія мені в ш лову впала? («Комуна в степах). Використовує М. Куліш і діалектні слова типу отетеніти «розгубитися», узаміт «без винятку», «п- • підряд», хибка «помилка», дихавично «задушливо» і под. напр.: Попи тарівці ходять і описують усе узаміт («Прощай село»); Промах, їм варишу! Ще одна хибка (Там же).

Церковнослов'янізми використовуються переважно в усталемиї контекстах у мові людей, які учащають до церкви, напр.: нині сні пущаєши рабу твою, владико, по гласу твоєму з миром («Отак ш гинув Гуска»); І вдя. Утіснєніє їм в серці велике (Там же).

Трапляються у творах М. Куліша і латиномовні сентенції, як іій-приклад: Гомо сум ет нігіль гумані а ме аліенум путо — я тика ♦ людина і все людське мені не чуже («Отак загинув Гуска»).

Цікавою є гра на семантичних регістрах: поряд викорік т вується емоційно нейтральне дзеркало і поетичне свічадо: Розбила

318

і'И найкраще дзеркало! Свічадо, між іншим («Отак загинув Гуска»). Слова з тією самою конотацією — переважно негативною — мо­жуть шикуватися в ряд: Ти дурна, дуреля, дурепаї (Там же).

Фразеологія не традиційна: є тут і суто народні усталені вирази (Дурний ти, як беркові штани — «97»), але є й нові, породжені на початку століття (Могарич — любовна річ).

На початку 20-х років прийшов в українську літературу Т. Ось-Иічка. Перша його збірка «Круча» (1922) засвідчила непересічний поетичний талант. Т. Осьмачка створює гігантські образи навко­лишнього світу. А оточують його насамперед суспільні рухи (соціал-демократ, горожанська війна, експропріятори). Далі це навколишня природа, якій письменник приділяє величезну увагу в високоху­дожніх метафорах, напр.: А бджоли, оси і джмелі тягли через поля тою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію і теплішу і яснішу ■■Ііть за сонячне гаряче проміння...

І хоч в його уяві промайнуло, як звістовник усяких лих [сич] кри­лом ударився об хрест на церкві, і від цього порвалася та павутина, ики ириникала місяць до хреста, і стала скорочуватися, неначе стру-ІШ, луснувши на скрипці..; А день за вікном над вишнями, над тином і н;ід горобцями, згинаючися ніс до заходу велике та гаряче сонце...

Є її Т. Осьмачки чимало оригінальних слів. Деякі з них у сучас-Мик словниках не знаходять поки що витлумачення. Це, скажімо, ібіясник, бательня; окремі ж можуть бути пояснені не так, як їх ро-іуміс автор. Сюди належать дан («стовп», «стояк»), хоч у Т. Осьмач-Кіі цс скоріше «дарунок», скивиця (можливо, «вулиця»), гасовка «га-ІОНіі лампа» і под. Трапляються слова, що були прийняті кількома іТоліттями раніше, напр., зочити «побачити» (Це Зілько все в мить МИііую зочив оком розгаряченим — «Круча»). Є в нього й незвич-N поєднання слів і композити: статечно гавкав, парубочий ненасит. Ні цурається Т. Осьмачка й галицизмів, напр.: злютувати «з'єдна­ні», неприявність «відсутність», споготовлювати стіл, дворурна руш-МіПін, ш мною сочити «стежити» і под. Трапляються перекручені |Лші (московська закуція «екзекуція»), дещо застарілі морфологічні фирмн (поможіте, ідіте). Складнопідрядні речення часто поєднува­вши сполучником /: / час ішов, / нікому було його спостерігати, / ІІІ сонце було спущене на Рахмистрівські поля... / над ними небе-і піднімали червону розпечену пащеку заходу. Фразеологія у

319

Т. Осьмачки цілком оригінальна: Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? Чи ви німиці наїлися?

Кінець 20-х років ознаменувався також випуском кількох збірок поезій, збірника оповідань і роману Гео Шкурупія «Двері в день»: у нього, як правило, оригінальні метафори, нерідко з філософським підґрунтям, напр.: Треба кинути все і піти під золоті сузір'я, що бли щать над містом, над фабриками, копальнями і над життям; у міси спека. Місто, одягнене в камінь, розпечене сонцем, потіє, мету шиться («Двері в день»). Проте трапляються й зношені метафори.

До «Вапліте» належав М. Бажан, а формально й П. Тичина. Як неокласик М. Рильський, так і ваплітяни П. Тичина й М. Бажан по режили страшні 30-ті роки, Другу світову війну і продовжили свою творчість і вдосконалення української літературної мови у по воєнний час.

Як виміряти значення творчості М. Бажана для розвитку ук раїнської мови? Для відомих поетів звичні методи літературно-мом ної оцінки непридатні. І все ж спробуймо відповісти на одне з най складніших питань: чому поезія М. Бажана виділяється з-поміж вір шів таких його високообдарованих сучасників і соратників, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра? Творчість кожного з цієї вели кої четвірки, яка пліч-о-пліч пройшла всі етапи української підрадяп ської літератури, по-своєму неповторна. Завдяки літературно-худож ній діяльності цих майстрів, її громадянській спрямованості, завдяки вихованим з допомогою цих корифеїв новим когортам український поетів, прозаїків і драматургів, завдяки їх постійному втручанню 1 літературно-мовні процеси українська література постала перед світом як оригінальна громадсько-естетична цінність, а українська Літератур* на мова як досконале знаряддя для втілення художніх задумів.

Творчий почерк М. Бажана пізнається одразу. Кожен його тмір позначений глибиною філософського узагальнення суспільний явищ, виразністю образів і своєрідним ритмом, що є організаційним началом мовного матеріалу.

Ритм невіддільний від віршового розміру. М. Бажан в епічних тиси рах віддає перевагу ямбу, в лірико-філософських нерідко звертас 11 - І до амфібрахія. Разом з тим і ямб і амфібрахій у цього поета макуя свої специфічні ознаки. У кожному рядку чотиристопного ямба НІН як правило, лишає ненаголошені «просвіти». Залежно від поста нл## ної мети ці «просвіти» можуть займати постійне місце в рядку, уіиш

320

рїоючи своєрідну цезуру у всій строфі, або ж рухатися в строфі від !• шия першого рядка до початку останнього чи навпаки - від почат-і у першого рядка до середини чи кінця останнього. Порівняймо:

1 той акант — не лавр на голові державця

І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Колонки електричних гроз Щоб бранців пропустить

Н дротах прогримотіли. з подоланих держав,

І лопає тривалий трос Бо шлях звитяг крізь браму

Як лопаються жили («Будівлі»). не прослався («Будівлі»),

О безконечні дні в нетопленій хатині,

Картоплі мерзла слизь, крутий землистий хліб,

Розквітла по кутках на вибіленій глині

Зелена, мокра цвіль і рудуватий гриб! («Батьки й сини»). Користуючись амфібрахієм, М. Бажан додає інколи до однієї із ще по два ненаголошені склади, навмисне порушуючи ритм. Дли чого це робиться? Для того, щоб підкреслити певне відхилення мііі норми в описуваній ситуації. Чи не нагадує рух самописця • м'міологічного апарата ритм, що супроводжує нічні роздуми старо-іп майстра:

З игзаги свистків паровозних,

залізні розгони дороги, і буферів брязкіт,

і оклик

заблуканої машини, Удаваність супокою. Притлумлений трепет тривоги І втома

принизлива втома зістарілої людини

(«Нічні роздуми старого майстра»).

321

Тут не ставиться завдання дослідити всю складну метрику Бажа нової поезії. Відхилення від класичних розмірів, прагнення до тонічного вірша було особливістю багатьох українських поетів. Туї звертається увага на те, що М. Бажан, винятковий майстер ритму, свідомо й послідовно вдавався до неакцентованих стоп. І в зв'язку і цим виникає питання, як це йому вдавалося. Адже кожне слово на шої мови має обов'язково один наголошений склад. Виняток станом лять односкладові слова, але й вони в мовленнєвому потоці акценту ються (пор.: на бік і набік, під ліс, без рук і т. ін.). Таємниця Бажано вої майстерності криється в тому, що він сміливо і щедро вводить V поезію багатоскладові слова. Якщо середня довжина слова у літерах и поезії В. Сосюри дорівнює 4,1, у А. Малишка — 4,9, то в М. Бажана вона сягає 5,2. Отже, можливості варіювання ритму постають не як самоціль поета, а як величина, підпорядкована доборові ваговитою, І характерного для епохи науково-технічної революції слова.

На відміну від поетів-ліриків, М. Бажан не зупиняється перед ній роким введенням у поезію численних науково-технічних термінів: ви терпас, відбійний молоток, газолін, горно, дамба, електростанція, КО при, крепіж, куб, лебідка, остружок, палі, парабола, спіраль, трос, цеп трифуга, терикон, трансформатор, турбіна, шурф та ін. Якщо скласти словопокажчик до творів поета, то можна дістати уявлення, коли і и якій послідовності науково-технічна термінологія входила в нашу ш<> денну мову. Гось ці буденні прозаїзми під сміливою рукою майстра стають ознакою високої поезії:

І манна надземності,

манна гуманності

Змінила свій хімічний склад.

Та й прізвище інше учені їй видали,

Як дару сучасного неба і слід, -

Звучить голосніше за герцогські титули:

Дихлорліетилсульфід.

Поряд з науково-технічною термінологією в поезію М. Бажпііи енергійно вривається суспільно-політична, особливо філософськи абстракція, безсмертя, безкрайність, людяність, людство, поапуА світобудова, творчість та ін. Абстрактна лексика виступи* двоєдиній суті: як відображення сил добра (велич, відданість, пцщ довіра, дружба, єдність, майбутнє, святиня, ствердження) і зла (бійі біль, ганьба, злидні, зненависть, небуття, підозра, самотність, літи)

322

Поєднання двох термінологічних струменів — науково-технічно-іо і суспільного — несе в собі величезний значеннєвий заряд: прог-МС людства полягає в пізнанні матеріального світу, поєднаному з духовним самопізнанням.

Між цими двома термінологічними пластами пролягає третій — Музична термінологія: акорд, арпеджіо, гама, клавіатура, мотив, но­на, октава, ораторія, прелюд, симфонія, тон, хорал, хуга і т. ін.; сю-ші належать і назви музичних інструментів та їх частин: валторна, Щ)іі_} клавіші, кобза, корнет-а-пістон, струна, тромбон, флейта, фор-шті 'яно та ін. Музика ніби поєднує собою два світи - внутрішньо-'іищський, духовний і зовнішньолюдський, рукотворний, ще раз рішуче підкреслюючи необхідність гармонії між ними: І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл З залізної клавіатури.

Активне використання науково-технічної, суспільно-політичної І Музичної термінології дозволяє авторові досягати передбачуваних художніх рішень. Особливістю бажанівського світовідтворення є використання абстрактної, зокрема й термінологічної лексики для Иіреоніфікації, побудови метафор: Інша грань нову межу затисла; ІШікрайність і кінець прядуть єдину сталь; Ти з нами і для нас, то-Щіришу Життя!; Багрово-чорні сполохи блукали по зомлілій від жаху І/И///; Тьмяне й гірке мистецтво дивного майстра з Вінчі... дивиться ЩМ у вічі і под.

І рппляється, що одна метафора проходить як організуюче нача-й крізь увесь твір. Наприклад, у вірші «На вулиці» з циклу •Київські етюди» такою наскрізною метафорою є порівняння зруй-ріїних війною будівель з покаліченою людиною: Голосом любові і скорботи Нам кричать румовища німі. Простягнувши перебиті руки,

Зяючи проломами голів, Зводяться над смрадним сміттям бруку Постаті замучених домів.

V центрі більшості поетичних побудов, в яких відображається мичмий зв'язок речей, ознак та дій і в матеріальному світі, і в світі ІІИ, перебувають поняття труда і творчості — це і є межа всіх ЛІ змагань:

323

Чуття єдинств — чуття безсмерть. Тоді

Між творчістю й трудом розтрощено різницю,

І в творчім захваті всеможний труд таїться,

І творчий захват - в кожному труді.

І жить - це значить жить,

зречевлювати труд,

Зречевлювати мисль,

утілювати слово

В строфі поем, в пропорції споруд,

У ритмах пильного і впевненого кову,

Нового людства творячи статут («І сонце таке прозоре»). Сучасний поет намагається знайти свіже слово для втілення но вої думки. Таким є і М. Бажан. Не відмовляється він і від класич ної спадщини. Майстром літературних ремінісценцій, як уже було сказано, є, звичайно, М. Рильський. Але знав, відчував і цінував си лу поетичного перегуку епох і М. Бажан. В його поезіях пушкінські «в багрец и золото одетьіе леса» оживають у «пурпурі й золоті яр перемоги», шевченківська «Сибір неісходима» обертається «неісхо димою путтю»; ведучи наступ на фашистські зграї, що відкочували ся на захід, наші воїни згадують образи з улюбленого твору В. Сб сюри «Червона зима»: В далині

Уже їм мріло над Дінцем Лисиче

І Харкова огроми кам'яні («Битва»).

Інколи з'являються в поезії М. Бажана й іншомовні вкрапленим Згадуючи тупоголових німецьких генералів, що перебували НІ службі в російській армії часів російсько-французької війни 1812 рй ку, описаних Л. Толстим у «Війні і мирі», поет вкладає їх ретрогрп накази в уста німецько-фашистських завойовників:

Він простору прагне. Він прагне поширень.

Хрипко вигаркує: Уопуіігіб! Скрикує дико: 8іе§!

Егзіе Коіоппе... 2луєііє Коіоппе...

Огіііе Коіоппе тагесНіегеп!.. («Нічні концерти»).

Давньоруська ратна лексика природно входить у мовну тканину «Данила Галицького». Стародавні воїни — списники, мечмииИі лучники, озброєні стрілами, харалужними мечами, шестоперимй клюгами, піднісши княжу хоругов, стають на ратне діло протії кр№ жовників, пересікають «німецьку кість крізь лати і щити» і шоломи, як череп'я, з чол, розламуються ґратки заборол».

324

М. Бажан не милується барвами, ми не зустрінемо в нього рай­дужних переливів. В його поезії переважають червоний і чорний кольори, як в українській вишиванці. Інші барви зливаються в нього з предметами, яким вони притаманні. З'являються типово ійжанівські новотвори: багроцвітний, злотобородий, пташино-жов­тий, тьмяноводий і под.

М. Бажана приваблюють слова високого звучання, вживані кла-і иками української літератури. Він дає в українській літературній МОВІ друге життя словам псалма (й готичний розцвітав трилисник, м<ж хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон — «Будівлі»), офіра (Вже /имін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг — •Вудівлі»), стигма (І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Без-ІШіьної й самітної землі — «Будівлі»), шарлат (Одягнені в шарлат, іилі здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки бундюч­ний гетьманат — «Будівлі»), торжище (До їхніх торжищ, пристаней їй Прам Зі всіх країв купці привозять крам - «Данило Галицький»), шчн-ть (Згоріла персть, пробиті віадуки, Зубці руїни, кіптява по­леж - «Роки»), поєдинний (Де кожен сам, самітній, поєдинчий, — грибне в ревіння, в хаос, в хлань — «Політ крізь бурю») та ін.

На відміну від П. Тичини та навіть і М. Рильського, М. Бажан цілко вдавався до творення неологізмів. Коли вони в нього й трапля-ініші, то їхня структура настільки прозора, що вони зрозумілі й по-N1 контекстом. Це слова типу врозпаш (пор.: вроздріб, врозбрід, врозтіч, щюітяж), горещі (пор.: радощі, любощі), зречевлювати (увійшло в літе-(игіурну мову поряд із поширенішим уречевлювати), зубрій (пор.: орлій, тій), кругойдучість (пор.: кругойдучий, кругозір), мідноллятий, не-шЬижпий, прямокуття і под.

Повернімося ще до Бажанового ритму. Карбованість його по-•інчиого рядка підкреслюється нагромадженням називних і про-їііііх поширених речень:

Тривожних коней храп. Людей тяжкі колони.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі («Батьки й сипи»);

■ Земля диміла. Починалось літо.

1>уи день грози. Був сорок другий рік («Сталіні радський зошит»). ( унорий карбований ритм супроводжує лунка алітерація: у віршах І Ниє мах М. Бажана частіше, ніж у поезіях інших його сучасників, зву- розкотисте /р/: «А в небі раною горів Червоний карб пожеж»

325

(«Колискова»); «Багрові, як в кузні, жахтять вечори, Пурпурні, як присок, ряхтять реп'яхи» («Уманські спогади»). Удається поет і до слів-паронімів, які додають до звукопису ще й приховане зіставлення

Пора пожарів. Пора покари

віщує спалах