Понять, стосовних людської психіки.

Найвідомішим представником побутової поезії був Климентій Чімовіїв. Іван Франко зараховував книжку віршів цього поета до найкращих надбань українського письменства².

До нашого часу дійшло 272 твори цього ієромонаха. Він писав про все, на що була спрямована його увага в навколишньому світі. Про це

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 448.

² Франко І. Апокріфи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував пояснив д-р їв. Франко. — Т. 1. — С. І—II.

111

найвиразніше говорять заголовки його віршів: солюде[х] правдивьі[х|, и хотящихь правдьі научитися; наука; со в^тр^; со оп-гЬ; оо те(р)пеніи бжом; со люде[х] гр^шньїМ; со снНкдаемьіхь звіірми; со прибиваю щи[х]са землею; со умираючи[х] мл[д]ца[х] и двицах по принятіи шлю бо[в]: або по просгЬ[и] мовячи, посігк в^тЬнча[н]л зараз; со чинячи[х| пакости мн[с]тьіра(мь) и црква[мь]; со цьіганахь и жьщахь; со люде[х| мл[с]тивьі[х]; со вин'й або тежь со гор'ЬлігЬ; со2льі[х] жена[х], ім[ь] же нико[г]да не яти вН^рн; сожена[х] сва[р]ливьіхь и глоязьічньі[х]; со гон чаряхь: слово віїМшовое похвалное; со ратаяхь; со ткачах і т. д.

«Творчість Климентія, пише І.П. Чепіга в передмові до збірки «Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті», — припадає на ча-си, знаменні не стільки яскравістю зовнішньополітичних подій, скільки загостреністю і суперечливістю внутрішнього життя України кінця XVII — початку XVIII ст. Києво-Могилянська колегія згуртува­ла навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Іоаникій Га-лятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Іннокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Дмитро Тупт&по, Іван Величковський, а також маловідомі і зовсім не відомі письмен­ники з «літературних низів» творили українське письменство»¹.

Не можна сказати, що вірші К. Зіновієва одноманітні. Зовсім ні: серед них є епіграми, елегії, морально-дидактичні вірші, канти, псал­ми, молитви, орації, пісні і навіть панегірики, хоч вони виконані в іншому стилі, ніж у галицько-київських поетів-панегіристів. Фоне­тичні особливості віршів К. Зіновієва мало чим відрізняються від творів галицько-київських віршописців. Сам К. Зіновіїв походив, без­перечно, з Лівобережної України. Є в нього проривне ґ, етимологічне /о/ частіше, ніж у його колег панегіристів, передається через у; на місці етимологічного є, що перейшло в і в новозакритому складі, ви­ступає *Ь (хм'ЬлІ/Ь], м'ЬдньїМ, кам^нИл, ремНіирь] і под.)²; більше, ніж у панегіристів, трапляється поплутання ьі та и (крьівьімь, зьімою, умьіра(т), вьімьгвати, птьща і под.), широко відбито чергування /у/ з /в/ (вчащаеть, навча[т], вмираю[т], вшкоджае[т], вчит[ь] і под.); дав-ньокиївському рт> відповідає українське рьі (трьівогу, грьімить); /л/ нерідко переходить у/у/ (вовньї, ковбасці, мовчанка, вовчіе, в човн^г1;

* Чепіга І.П. Визначна пам'ятка українського письменства // Зіновіїв Кли­ментій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 10.

² Докладніше див. про це в названій праці І.П. Чепіги. — С. 17—27.

112

г« ін.). Є тут і суто чернігівські фонетичні особливості, зокрема, твер-01 /р/ (ратовати, господара, бурани, золотара(м)), тверде /ц/ (обсіда­ні, тво[р]цьі, ошуканцах, молодица, птьща) та ін.

Що К. Зіновіїв пройшов певну школу, дивуватися не доводиться. Але пише він зовсім не так, як його колеги-Ланегіристи. Його можна було б назвати «натуралістом»: він пише про те, що бачить, анітрохи Не дбаючи про якісь там епітети, метафори, алегорії й інші художні іпсоби, напр.:

Да і гьіе будники в ншо(и) земл-Ь бувають:

що потомь ту(р)камь сукна

хва(р)боват вьіро(б)ляют.

А наробивши много, то яко(с) то збувають:

уже о то(мь) не знаю, разв*Ь люде знають.

І знаю(т) тепе(р) дгкло люде на свНігі; всяко:

и дете(и) якій е(ст) самьі, уча(т) же гако.

І си(х) чась єсть будиш(ь) где будьі бували:

давпьіе люде (б) тое и НІН признали.

І прислуха(и)сл ко(ж)дьі(и) то старьі(и) мов^и(т) на глумь:

а молодьі(и) нехай бере(т) добре соб'Ь на умі/-

І поташ ники (ж) неха(и) здоровьі пробуваклі^

а за в*Ьршь се(и) ласкаве мд похваляють (Зін> 171 — 172).

'Здавалось би, за такої творчої установки К- Зіновієва в текстах бу-Ь дуже багато побутових слів. Але автор - моралізатор, тому тут на передній план виступають слова, що характеризують людину, її став­лення до інших людей й навколишнього світ/- неборакь, хорьій, госпо-тіИА, простакь, брьідшпи, працовати, дьівовапіи, сл цурати, ратовати, шукати, зневажати, ображати, кра[с]ти, паМятати, скоштовати, га-ш[м], сл журити, поважати, шкодити, вадііпш і под.; назви реалій менш поширені: борошно, калитка, кий, горілка, жорна, страва, Щфа, тютюн, сагайдак, хмиз, суржи[к] (суміш житньої й пшенич­ної муки - українсько-російського суржика ТОДІ Ще не було. - В.Р.), штани та ін.; поширені назви осіб за професією і родом заняття: вин­ним, ворожка, докторь, козакь, кухарь, кулМбанникь, пороховникь, тЛтерникь, екдлярь, щклюрикь та ін.; є тут слова на позначення Ьйна (худоба, достатокь, статокь), частий людського тіла (груди, шак, литка, оми, шия), особливостей природних утворень (долина, три, пустиня, море), віку (дорослий, дитина, молодиця), родинних ічосунків (родич, родите[л]ка), приміщень (хата, ко[р]чма, шинокь),

113

природних сил (пов-ктря, лихал година), часових понять (часо[м], зш ма, лкто, впя[т]). Невеликою кількістю прикладів, але все ж пред ставлена тут і українська абстрактна лексика: зневага, пригода, рада, справа. Не цурається ІС Зіновіїв і церковнослов'янізмів, переважно фонетичних, напр.: мразь, град, драгий, даждь, повгкждь, увгкждь\ три пляються й лексичні: обрящемь, у£//<9, уповаю, согрешеніл, &ктьіщ\ інколи наводяться й уривки церковнослов'янських текстів: Ища(и) рече обряще[т] и прося[и] полупить (71). Порівняно рідкі полонізми, але все ж вони є, як і у всіх різновидах тодішньої літературної мови латво, жекгнаеть, не[н]дзньш, ба[р]зо_у ме[н]щьізна, контентова[т/, в^куистьі, цвичене, ведлу(г), залецат та ін. Значно зростає кількість запозичень з латинської мови, звичайно ж, через польську: фунда менть, елементь, крчсталь, декрет, структура, натура, тала[н]ть.

Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями ко ристуеться досить часто. Звичайно ними починаються окремі вірші, напр.: Яко согнь пре[д] водою хо[ч] не ра[д] смиряе[т]: тако и ра до[ст] из[ь] сму[т]ком житіа не мае[т] (79); Яко не пу[д]кованьі[и| ко[н] в зьім*Ь попо[л]заать: та[к] и члкь до всяки[х] грііхо[в] ла[т]во скланяеть (126); Якь птьща свои[мь] носо[м] сьгга повідає, та(к) члкь которьій собНі промьішляе (175). Чого не бракує творам К. Зи новієва, це народних приказок і прислів'їв, напр.: Ко[л]ко в шелягу ср^бра то[л]ко у нихь правдьі (45); Рече приповНі[ст] во[л]кь що споткає то зьяде (46); дьівнаА р^чь, що в хатіі п^Ьчь (78); мускт на св^Ьт^Ь такь жи[т] я[к] наб^Ьжи[т] (81); не може[т] інь б^дньі[и] где певно с^цгЬти: и едного м'ісца я[к] потреба нагріти (83); а поку[л| взьі[и]дет слнце вьі^Ест] сочи роса (83); А женам (письма - В.Р.) як пятого колеса такь треба (100); Якь посполите мовя(т) іскра поле з[ь]паляе[т] (106); А іна в гречку скачет (111); коло огню я[к] муха в[ь] укропі ве[р]ти(т)сА (159). Не всі фразеологізми, зафіксовані н текстах, потрапили в «Припов^сти [або те[ж] присловІА] посполи тьіе», що додаються до віршів, хоч тут зафіксовано 1560 сталих ви разів. В окремих випадках текстовим прислів'ям у словнику фразео логізмів відповідають їх варіанти, напр.: Як вовкь, що стр^вь, то (259); Искра и поле вьіжже[т], и сама згинеть (228).

Зібравши українські прислів'я і приказки, К. Зіиовіїв вельми при служився нашому знанню про давню українську народну мову. Прряіі із власне українськими народними афористичними висловами (Бгь

114

шімав и нам дававь — 213; Бувши конемь та [с]тати воло[м]ь — 215; Без господара и това[р] плаче — 215; Багатьі[и] диви[т]са я[к] вбоги[и] жіііш[т]са — 215; Все тое буде в ладу я[к] у меду — 217; Великь дубь да хіупнать — 218; Где люде(и) купа не боли(т) у пупа — 219; До-міі|ш]него тлодНЬа не встерегтисА — 220; Ду[р]нА ни сію[т] ни па-шу|т], са[м] са роди[т] — 221; Дмє[т]са я[к] пузьі[р] на вод'й — 221; Добра и бре(д)нА, да не щодна — 221; Мьі с тобою, якь рьіба з водою

223; м'Ьское теля[т]ко, я[к] с'клское дьітя[т]ко - 233 та переважна більшість інших) трапляються й такі, які народилися в попівсько-чер-мечому середовищі (бувши в РимНі, да папужа не видати — 215; Но|л]но бгу що хотіти то чинити — 217; Коли даха то и взяха — 229).

У віршах, як і в іншій літературі, трапляються форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без закінчення -ть/-ть: /гкзе, ріже, буде, може, поможе. Оскільки приказки відтворюють у більшості своїй живу мову, тут ці форми уживаються значно частіше: попсує, поре, ме-іе/змеле, лопоче, взьі[и]де, коле, каже, гріє, гине, хоче, живе, влизе, гниє, бреше і под. Тут уперше трапляються дієслова із суфіксом основи -ува-(чамість традиційного -ова-, який був поширений ще навіть у XIX ст.): пробувати, забувати, але здравствовати, цр[ст]вовати. Форми мину­лого часу чоловічого роду з голосною перед /л/ нерідко виступають з /в/: вчинивь, почииивь, наставивь, поставивь та ін. У приказках це вже майже норма: одуб*квь, змішавь, вьілежавьсл, хотквь, л^ктовавь, дож-давь, давь, догодовавьсл, по[и]мавь, слуха[в], побачивьсл, з[ь]мкшавь, вчинивь, іаколупивь, іаробивь, іаливь, ібивь, гвгквь, іавьівь та ін. Дотри­муючись тодішніх літературних норм, К. Зіновіїв у віршах уживає фор­ми минулого часу з допоміжним дієсловом — показником особи: Бо[м] \ жалю мое[г][о] мо(г)ль пра[в]ду написати (194); в прешльі[х] много кни[г] перечитале[мь]; А тьі еси Хр[с]тови мл[с]ть не показаль (194). У приказках і прислів'ях вони відсутні. Час від часу К. Зіновіїв послу-гується і формами аориста: повьіше ргкхь (31); до тре[х] дни[и] стра[ж] даше (32); бяше, сокршсл, о[т]крьісл і под. Цікаво, що флексія -т в третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу завжди тверда: мовять, подобаєть, желаеть, бьіваегь, животворить.

Найбільшою заслугою К. Зіновієва є, звичайно, зібрані ним приказки, прислів'я та інші фразеологізми, які, хоч інколи й мо­дернізовані, підведені записувачем під норми літературної мови, як він їх собі розумів, все ж дають правильне уявлення про тодішню народну українську мову.

115

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями братських шкіл, і першими п'єсами не було істотної різниці. Так, у різдвяних віршах Г1 Беринди, написаних у 1616 р. «На рж[с]во гда Бга и сгіса нашего Іс Ха» замість дійових осіб виступають втсорьііі отрокь, трєтїи отрока, четвертьіи отрока, плтіи отрокь, шестьіи отрок'і. і седмьш отрокь. У кожного з них своя партія. У віршах Андрія Скуль-ського «Христось Пасхон» (1630 р.) уже як дійові особи виступають ля менть матки, Іоаннь — белогь, їосифь, І Іикодимь, Сумон Кириней-чинь, Маріа Магдалена, Ликь Муроносиць, От зебраня вс^хь. У драмі Іоаникія Волковича «Розмьішлян'є о муц^і Христа Спасителя нашего» (1631 р.) три побожні душі, десять вісників, милість Божа. Згодом, як побачимо далі, кількість учасників дійства набагато зростає.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки польському посередництву. Як зазначає відомий дослідник історії давнього українського театру проф. В. Рєзанов, «у Польщі по костелах та по приватних господах грали п'єси, що обробляли були ті самі основні мотиви, які ми бачимо в західноєвропейській різдвяній містерії: пророкування про Христа, благовістя, як Йосип шукає при­тулку в Віфліємі, Різдво та поклоніння пастирів, Ірод та поклоніння волхвів, винищення немовлят і плач Рахілин»¹. У стінах Києво-Мо-гилянської колегії читалися курси піїтики, одним із розділів якої бу­ла наука про драматичну поезію. Згідно з барочною традицією, алего­ричні фігури зображувались так: Мудрість (Ршсіепііа) - жінка в ко­роні, що в лівій руці тримає берло, оповите віттю з шовковиці, у правій — кулю; коло неї журавель з каменем у кігтях; це може бути також зображення жінки у вінку із шовковиці, у правій руці тримає стрілу, у лівій — дзеркало; Душа блаженна (Апігпа Ьеаїа) — вродлива дівчина з прозорим покривалом; на ньому змальовано діву, що за­гнуздала лева, на якому вона сидить і править ним; Воля (Уо1штї:а$) -сліпа діва з крилами у царській діадемі; з простягнутою рукою, начеб­то вона чогось шукає².

¹ Рєзанов Вол. Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип. І. Ук раїнська академія наук. Збірник історично-філологічної о відділу № 7а. - К., 1926. С. 13.

2 Рєзанов В. Драма українська. III // Українська академія наук. Збірник істо­ рично-філологічного відділу. Ч. 7. — К., 1926. — С. 23.

116

З ряду різдвяних і великодніх драм випадає «Драма про Олексія чоловіка Божого» (1673—1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія, сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе Богові й самоудосконаленню, за що його душа потрапила на небо. Тут багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні фігури щастя, нищетьі убогои, а пікож Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма, так і всі раніше названі, ішписана староукраїнською літературною мовою і практично не від­різняється від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лек­сичні особливості в ній виявляються досить виразно, напр.:

Ище з каждого хору вьіпавши, дорогу

Звідали до пекла за гордость против Богу (Др. укр. V ч., 127).

А сие, що сут на міИ, дорогие шатьі

Заміню зь якимь старцем на подльїе латьі (129);

Юно: Парьіс троянчикь, знаєш щасливьім бьіл потьі,

Поки моей дознавал ласки и охотьі (130);

У цій драмі трапляються й фрагменти, написані народною мо-ю, напр.: Вакуло, братко, ходи! и тьі, Селивоне!

Скажу вам щос, ходи лиш и тьі, Харитоне, — Иж Господь Богь веселе дал Евбимияну,

Сенатору рьімскому, а нашому пану (145);

Н*кт, бачитпа, не чули; я, правда, бьів з дому

Отгодився, ходив там в лугь по солому (146).

У дусі народної традиції в мові «мужиків», — а це саме їхня мо-тут представлена, — уживаються демінутиви, напр.:

Нехай ваши волики, козки, козенятка,

І ввес статочок здоров и егнятка! (149);

Правда є демінутиви і в мові матері Олексія:

Скажи ми, старенки дііду (159).

Наостанок, добре начастувавшись, «мужики» побилися, і з їхніх уст можна почути народні прокльони і порівняння, напр.: За якую вьі трясну бьетеся? Да стойте! (153); Тьілко, прошу вас, болшей, як волки, не вьійте (151). Дехто з учених уважає, що цей уривок є інтермедією¹. Але спра-на в тому, що інтермедії не були пов'язані з основним змістом дра-

¹ Гудзій М.К. Українські інтермедії XVII—XVIII ст. // Українські інтермедії XVII—ХУГИ ст. - К., 1960. - С. 8.

117

ми, тоді як тут цей зв'язок явно простежується. Цікаво, що в драмі «Торжество єстества человеческого» мовою, близькою до народної, розмовляють євреї, які прийшли поставити сторожу біля гробу Ісуса Христа:

Я жьічу, що би добро воинов наняти,

Хочь бьі пришло им за то доброю мзду дати:

Учсници его всЬ пилно поглядают,

В ночи его викрасти и сховати мають (Др. укр., НІ, ч. 7, 243). Як уже про це йшлося, «Драма про Олексія, чоловіка Божого», написана в цілому староукраїнською мовою, проте лист його (хартія), в якому він описує своє життя, викладено мовою церков-нослов'янською: Понеже о прародителномь благородив величатися никомуже не подобаеть, всЬ бо имут роду праотца брение, и ижс диадимою облеченньїе, и иже на гноище поверженньгЬ, гЬм же и ач не о род*Ь моемь хваляся, ниже славьі моея от челов^кь желая, яв ленна себе по сканчани^ моем мирови творю: но сего єдиного ра­да, яко да благодат божию, яже во мніі не тща бьість, челов^цьі увидевше прославят Отца небесного (Др. укр., V, ч. 7, 183).

Кілька слів про дієслівні форми. У драмах, написаних у 60-80 ро­ках XVII ст., майже не вживається аорист - його, як і в українськії! поезії, заступає перфект, в якому на особу вказують релікти до­поміжного дієслова бити: Вьібач, облубенице, же тя опустилемь (153);

Алексие юноша! На всюмь естес гречньїй,

Тьілко предсявзяти своем не статечний:

Взялес то раз пред себе, абьіс служил Богу

И до неба простую торовал дорогу (142);

На веселе смо к твоей милости поспіли (147).

Мова драм помітно змінюється на кінець XVII - початок XVIII ст. Про причини цього явища і його наслідки йтиметься в наступному розділі. Тепер же треба відзначити, що староукраїнську літературну мову поступово змінює так звана слов'яноруська; це видно з таких творів, як «Царство натурьі людскои» (1698 р.), «Свобода» (1701 р.), «Мудрость предвічная», «Торжество Естества челов^ческаго» (1706 р.) та ін. Лексичних церковнослов'янізмів тут шукати не дово­диться - вони майже в кожному рядку: зате українізми трапляються рідко, пор. грясти, скорбь, скмо, десница, отсе/гк, ніість, вість, зде, воз/гкжати, алчньш і под. Аористу текстах теж не поодиноке явище: свободихомь, сокрьіхомь, сльішахомь, вн-кмахомь, об[гктосте, сниде, изу

118

нраде, угаси, угризе, форми родового відмінка однини прикметників, прикметникових займенників і активних дієприкметників утворю­ються за допомогою флексії -аго: погибшаго, любимаго, угоднаго, крас-мео, сластнаго, таковаго\ пасивні дієприкметники на -нн- виступа­ють здебільшого в короткій формі: предложенну, обагренну, принесен-Ну, гцгкненна, избранньш, изгнанньш, возвьішенна, возданна, распаленна і мод. Тому вірші мають такий вигляд:

Сядьте, рабьі мои, ту. Аз-ь со д^тищемь Гряду моимь до оньде, тамо бо поищемь Мііста, наньже мя Господь возва; возвратимся Кь вамь, токмо Саваовоу тамо поклонимся (Др. укр., III, ч. 7, 98). Не можна сказати, що в цих драмах зовсім немає українізмів, як лексичних (кайдани, почвари, хмари, пущу стрьільї, вьігнанец), так І граматичних (пролийте, обрат^те) та ін. Поети кінця XVII — поч. XVIII ст. значно вправніші віршувальники: вони поєднують си­лабічну систему з силабо-тонічною, користуються багатою римою: Весна з цв'Ьтами, гучно лііто с класи, ОеЬнь з гроздиемь, а зима со часи хладньїми, плачи! Луно нолная, плачу к изм^ни Людской Натурі райские отм^кни, -Утоли плачи (129).

У першій половині XVII ст. з'являються моралізаторські твори, написані майже народною мовою. Це, наприклад, «Диалогь о смер-ти» 1629 р.¹, в якому ангел розповідає людині, котра незабаром має покинути світ, яких гріхів вона допустилася. Щоб переконатися в тому, що народна мова тут превалює, прочитаймо ці два уривки: Чолов^кь. А где на свои бога(тст)ва и мае(т)ности и такь самую

великую кому со(с)тавлю?

Ангель. Ь& теб*Ь радьіль, чтобьі ти дав'но в ни[х] перестань сга кохати, сохотн^еше сего часу умираль бьі єси (ДОС, 265);

Чоло&ккь. И такь же без всіакои над^и и погйхи м'&ю уме[р]тьі? Ангель. Єжели себ^ за живота что доброго не [з]готоваль, га со томь ба[р]з вон[т]плю (265).

¹ Яворский Ю.А. Пропавшая западнорусекая книга «Диалог о смерти» 1629 г. // Известия Отделения русекого язьїка и словестности Императорской академии на­ук. 1912 г. Т. XVII кн. 1-й. - СПб., 1912. - С. 264-280.

119

У цій невеликій пам'ятці добре представлені форми майбутньо го часу на -муть: Тйло твоє уме[р]лоє торгати му[т] (269); Тьі|\| гр^ховь, которїє за тобою йти муть (276); страшити му[т] тебе за казаньїса речи (276); И[х] же сами тилко заживати му(т), что їм семь св'Ьт^ в Гда Бга в^ровали (278).

Оскільки людина з хвилини на хвилину може померти, мова і нею ведеться про моральні категорії, а тому пам'ятка засвідчує абеї рактну лексику, стосовну як позитивних якостей людини, так і непі тивних. Отже, з одного боку, совість, сумленїє, ми[с]ли, воля, честь, повага, милость, щастт, го[д]ность, радо[ст], надш/надежда, упо ваніє, з другого, — гріхь, страхь, з'лость, лакомство, пиха, гнгквь, собжи[р]ство, нечистота, зайзро[ст]_у /гкнивство, кривда, горе[ст]_у беї честїє, преступленїє. Є тут також досить потужний пласт лексики, що позначає всілякі «прелесті людські», через які треба було в свій час переступити, щоб згодом потрапити до раю. Це виногради, гроти, §ру[н]та, добра, з'лото, з'лотоглавь, ключи, коггк добріє, маєтності!, огради «городи», пе[р]ла, пожи[т]ки, полгл, сади, ска[р]би, скрьіігк, сре бро, роскоши і под. Щедро представлена тут і лексика, що позначж частини людського організму: ткло, глова, бокь, го[р]ло, руки, палкії, ноги, стопа ножная, кожа, се[р]дце, пе(р)си_у соци, мзикь, зуби, члени, уста, шїт, уши, чело і под.

Кілька слів про мову інтермедій. Дві найдавніші інтермедії, наші сані польським письмом, увійшли до драми Я. Гаватовича «Тга£ес1і;і аіЬо \уі2ешпк зтіегсі рг2е£\уіеіе£О іапа СИггсісіеіа, рггезіапса Вохе^о», яка була поставлена в 1619 р. у Кам'янці Струмиловій (Галичина) Тут наявні діалектизми (льибой «либонь», добиток «худоба»), по лонізми (вшиток «весь», мацовати «оцінювати», здрайця «зрадник», вшакось «адже»), широко представлена побутова лексика, зокрема назви страв, напр.:

Било мясо, просята, Били пєчоне курчата, бьіли там и вароноє, Та били и смажоноє. Все хорошо! Из юшкою Білою та и жолтою, И тисто било варене; Смажоне та и пєчоне; И пироги тамо били

Да и борщика зварили;

120

Та била и капустая,

§И горох, била кашая, Та била гам и ботвіна, И вшелякая звірина (У ін., 47).

Обігруються також сюжети українських приказок (Ось кота в міху кунив-єм! — 37), практикуються лайка й прокльони (О, бісу твоєй мінери! - 38; біс в його маму - 40; та біс тя тут приніс! - 43). Разом і гим не можна категорично твердити, що мова інтермедій до драми Я. Гаватовича повністю віддалена від староукраїнської літературної мови, адже тут виступають ті ж морфологічні форми, що і в панегіри­ках та драмах: минулий час чоловічого роду однини має як суфікс і|/-у (імиу, збавіу, зоставіу, купив-єм, всадив), так і традиційний -л (лубрал, виграл, пойшол, шукал); перша особа множини теперішньо­ю/майбутнього часу може утворюватись як за допомогою закінчен­ий -мо, так і його скороченого варіанта -м (поваремо, ідемо, маємо; шшарим); іменники чоловічого роду у називному відмінку множини ідсбільшого приймають закінчення -ове (побратимове, братьонкове, панове) і под. І все ж на відміну від основного тексту мова інтермедій ІНпчно розкованіша, складається з діалогів і полілогів типу: М а к с і їм . Ей, Денісу,

Іди ш же ти собі к бісу!

Коли не будет пирога,

Будеж плакати на Бога! Де и і с . Вшакось ся ти наіл в небі? Р и ц к о . Як я, баламуте, тебе

Почну паліціу взбірати —

Не будеж ти жартовати! (48).

Майже чистою українською народною мовою розмовляють пер­сонажі інтермедій із Дернівського збірника (кінець XVII - поч. XVIII ст.), напр.:

А чем же-с мя змалу до школи не давав,

Але-с ми в'Ьвьц'Ь и телята пасти казав?

А тепер я до науки охоти не маю

И той азьбуки прочетати не знаю (54).

Па відміну від попередніх інтермедій, персонажі яких українські м'ішни, у Дернівському збірнику діють українці (русини, козаки), німець, поляк, єврей, циган. І кожен з них розмовляє своєю мовою, Крім євреїв — у них мова — зіпсована українська, німця, який з ні­мецької мови одразу ж збивається на польську; як не дивно, поль-

121

ською мовою розмовляє і циган. Отже, інтермедії XVII— поч. XVIII сі відбивають ту мовну ситуацію, яка склалася на той час в Україні.

Важливим центром громадсько-політичного життя в Україні и другій половині XVII ст. була Києво-Могилянська колегія, якій на лежало провідне місце в боротьбі проти католицької експансії тп унії. Цей науково-освітній заклад був видатним осередком в усьо му східно- та південнослов'янському світі, а також у деяких інших країнах Європи, зокрема в Молдові тощо. В стінах колегії працю вали такі видатні діячі української науки й культури, як Л. Барано вич, І. Гізель, А. Радивиловський, С. Полоцький. З цими іменами пов'язана така галузь тодішньої літератури, як полемічно-публіци стична проповідь¹.

І. Галятовський у 1659 р. опублікував збірку своїх проповідей під назвою «Ключь розум^нія», в якій, зокрема, виклав осноші складання казань. І. Галятовський належав ще до тієї генерації ук раїнських релігійно-культурних діячів, які обстоювали спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: «Старайсл, жебьі всНі люде зрозуміли тоє, що тьі мовишь на казаню... (Галят., 517 зв.). На думку І. Галятовського, проповідь повинна ґрунтуватися не лише на історіях, узятих із Старого й Нового заповітів, але й містиш відомості «со звНкроІх], птахахь, гадахь, рьібахь, деревахь, з^гЬлах[і>|, кам^ЬнАХЬ и розмаитьіхь водахь, которьіи в[ь] морю, в[ь] р^кахь, в[ь] студнахь и на инших м^гкстцахь знайдуютел» (519 зв.). Як твердять дослідники, твори І. Галятовського становлять собою дру гий, пізній період православно-католицької полеміки².

Серед усіх розгляданих досі творів, написаних староукраїнською літературною мовою, мова творів І. Галятовского найближча до ші родної. Крім таких фонетичних рис, які простежуються в попередніх творах (и та і замість *Ь; у, ю замість о; ^ замість етимологічного є и новозакритому складі; зрідка поплутання ьі та и і под.), трапляється поплутання є з и (мин'Ь, Динисович, шерокоо), фіксується втрата го лосного /і/ на початку слова (мати<имати, шмараґдь<измарагді., єрих(онскїй<ієрихонскїи); тверде /р/ свідчить про північно-ук

¹ Чепіга І.П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам'ятки української мови XVIII ст. // Передмова до видання: Галятовський Іоаникііі Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 7.

2 хам же. - С. 23.

122

рпїнський вплив на мову І. Галятовського (трьі, рьісуют(ь), крьїкь, в монастиру, ратуно(к), по мору, Юрьій та ін.); префікс і прийменник иі- перед дзвінкими приголосними набуває форми со(д) (со(д) восто-ка, дла со(д)ваги, со(д) невидимьіх(ь), со(д)даль, (одвернули). У формі чоловічого роду минулого часу /л/ або переходить у /у/ (після голос­них), або відпадає (після приголосних): не мливьса, зрозум^вь, умерг» і под. Звичайно, це ще не норма, але вже й не помилкові на­писання. Дуже активно, порівняно зі своїми попередниками, кори­стується І. Галятовський формами на -но, -то: Адама з[ь] раю вигна­но (314 зв.), бьічамьі и жьглами бито стогоо Гесоргіа (350); питано, що ш правда (353 зв.); утлто єму голову (230); По двохь днахь тую го­лову до т^ла приложено и з[ь] честїю погреблено (290).

У своїх порадах священикам, як скласти казання, І. Галятов­ський зазначає: «Єсли будешь слово бжоє пропов'йдати, а н^кто гісо не зрозуміть, себе самого будеш[ь] пропов^дати и вьісловля-ти» (218). І хоч сюжети цього письменника досить специфічні, ук­раїнізмів у нього, зокрема й побутових слів, немало: фляшка, по-жьіток, гроши, сажавка, з[ь]боже і под. Описуючи «чудеса», які творилися в честь святих, І. Галятовський намагається прив'язати їх до місця й часу, напр.: В земли ИнфлАнтской в(ь) м'ЬегЬ Дерпт^, на успенїе пресгои бщ єдна нев^ста геретичка казала слу-жсбци своєи лазню дла себе готовати (288). Автор «Ключа» для створення ефекту достовірності користується багатьма іменами. Тут і біблійні Єуагрій, Монсонїа, 0ома, Лазар, Авраамь, Соломонь, тут і пророки їєзекіиль, Данїиль, єретики Апол^нар, Дісоскорь, Севир, Арїй, поети В^гЬрг^тЬлїушь, Ов^д'йушь, царі Александрь Ма-ксдонский, Леонь, Ачикирей (цар татарский), Костантин, папи римські Бонафатїй, АндрЇАнь, Лесо, патріарх константинопольсь­кий Фловїань, апостоли Петро і Павло, святий Нїколай та ін. Да­ючи поради, як складати казання, І. Галятовський удається до ети­мології імен: Албо єсли умерлого звано Доробей, будешь мовити, же Дороеей вьікладаєть са дарь бжій, и обернеш[ь] са до людей, мовачи: православний хр[с]т'ЇАНе и нашегсо Дороеея, которогсо ви­димо на марахь, мусимо даром[ь] бжїимь назвати (223).

І. Галятовський дістав добру освіту. Тому в його текстах зустрі­чається багато посилань і не тільки на Святе письмо. Він добре знав класичну літературу, про що свідчить хоча б такий приклад: Приров-наю я монастьірь до кона ТроАнского, которого ґреки учинили з[ь]

123

дерева на кшталть гсорьі великои и великоє войско в[ь] немь замк нули и написали з[ь]верху: «Офера богині Мїнерв^». А сами, шд|і.| м'Ьста содступивши, скрьілисл (97).

Не гребує цей автор і поширеними в Україні апокрифами. Напри клад, у проповіді на Різдво Христове Галятовський говорить, що Христос, «яко Бог перестрашив бовванів у Єгипті, що на землю по падали й покришилися». З апокрифу автор запозичив у тій самім проповіді подробицю, що Бог, виганяючи Адама з раю, дав йому шкіряну одежу¹.

Час від часу І. Галятовський, остерігаючись неправильного розумі 11 ня, використовує своєрідні внутрітекстові глоси, як наприклад: Дла тогсо мовиль до неи агль Гаврїиль: «Радуйсл собрадованнал» (Витай, ласки повная) (123); Для того ап(с)ль Павель житїє людскоє біігомі, назьіваеть, мовачи: «Теченїє скончахь», б^гь скончилемь (134).

У переважній більшості твори І. Галятовського - повчання на різні теми. Уже йшлося про те, що він дає поради священнослужи телям, як приготувати казання. Але він вчить і мирян, як себе по водити в різних обставинах, що можна їсти й пити і под., напр.: 3[ь] зв'брАт^], в[ь] воді; пльіваючих(ь), не годилоса тьіх(ь) ^гЬсти, которьш не мають пюрь и луски (101); Зь зв'ЬрАть четвероногих^, по земл*Ь ходячих, не волно бьіло тьіхь ^сти, которьш не мають копьіта, надвоє розд^ленного, и которьш покарму не пережову­ють. Такіми зв'іфАтами назьівают[ь]сА люде, которьш не со[т]д^гЬлають зльїхь учинксовь со[т] добрьіхь (101).

У лексичному складі «Ключа» багато запозичень з латинської і грецької мов: деґрадовати (лат. сіе^гасіо) «поступово втрачати цінні якості, занепадати», катедра (гр. кшйбра) «місце для викладача, лек­тора, промовця», декретовати (від лат. сіекгеШт) «ухвалювати якусі» постанову, надаючи їй сили закону», фалишвьш (лат. Гаїзиз) «неправди­вий», сенс (лат. 8ЄП8Ш) «значення», матерія (лат. таГегіа) «речовина», натураугкеть (від лат. паШга — природа») «природодослідник», кондьі-цьш (лат. сопсіісіо) «умови договору», концепт (лат. сопсеріш) «думка, поняття» і под. Користується автор і запозиченими термінами, якими позначаються частини твору (промови): вема (гр. щ\а) «предмет оу-д-ження або викладу», наррацьія (лат. паггаііо) «виклад», е^ордїумь (лат. ехогсііит) «вступ», коньклюзїл (лат. сопкіозіо) «завершення».

¹ Див.: Возняк М.С. Названа праця. — С. 576.

124

Порівняно зі своїми попередниками І. Галятовський більше нживає запозичень у галузі суспільно-політичної лексики: монархія, а/шстокрацїл, демокрацїя, цесарь, пошептать, сенаторь і под. Ціка-іш розвідка про коштовне каміння: карбункул, іаспись, хризолить, бе-шумій, ґаґаток, аметисть, шмараґдь та ін. Кожному каменеві Цйється характеристика: шмарагд любить чистость, бо котораА пан-жі при себ'Ь шмараґдь носить, поки єсть панною, шмараґдь зоста-огь в[ь] ц^лости, а скоро паніенство утратить, заразь шмараґдь зла-млєтьса надвоє (113).

Висловлюючи ті чи інші сентенції, автор «Ключа» вдається до протиставлення антонімів: Якь телесность св^тлости, якь горкость еолодости, якь болезнь здоровю и якь смерть животу, такь нев^рньїи люде в^рньїмь, зльїи добрьімь противАТьсА, ненавидАть ихь и пресл^гЬдують (129).

При всій своїй близькості до народної мови «Ключ розуміння» II інші твори І. Галятовського не позбавлені церковнослов'янізмів. Проте вони не є окремими вкрапленнями в український текст, а шюдяться в твір як окремі фрази з творів апостолів, напр.: ппостоль Павел: По со[т]шествїи моємь внїйдуть волцьі та-Жііьі вь вась, не щадяще стада (54); ...Бо мови[т] ап[с]ль Павель: В'Ьмьі бо, яксо аще зємна нша храмина гкла разоритьсА, созданїе <о[т] бга имамьі храмину нерукотворенну, в^чну на нвсехь (60); Такь бьіли Петрь и Андрей послушньїи, которьіи ловили рьібьі в[ь] мор*Ь Галїлейскомь, а гдьі ихь заволаль Хс до себе на ап[с]лство, мовачи: «ГрАД'йте ко мн^ и сотвору вьі ловца члікомь», они за­разь покинувши Ніти свои, пошли за Хмь (96); Такь мовиль гу[г]листь Лука: «Б^ єму соб^Ьщанно дхомь стьімь не видати смер-ти прежде даже не видить Ха г[с]на (250).

І. Галятовський настільки удосконалив староукраїнську літера­турну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції за­гальноукраїнської літературної мови. Чому цього не сталося, з'ясо­вується в наступному розділі.

Продовжувачем мовної традиції І. Галятовського був А. Радиви-ловский. У збірниках проповідей «Огородокь Марій Богородицьі» й «Вінець Хрістовь зь пропов^дій нед^ьньїхь, аки зь цв^тов рожа-ііьіхь на украшеніє православно-кафолйческои святои восточнои цер-кіш сплетеньїй» він дотримувався принципу, щоб кожну проповідь

125

могли «зрозуміти прості люде»¹. Прислужився староукраїнській літе ратурній мові і Дмитро Туптало (Тупталенко). Його «Четьї-Минеї» і «Літопис або збірний хронограф» написані тодішньою українською літературною мовою, що зміцнювало її суспільні позиції.

А тепер треба розглянути ще один жанр давньої книжної мови літописи. До наших днів їх збереглося декілька: С. Величка (1718 р.) «Сказаніє о воин'Ь козацкои з полякамі чрезь Зонові а Богдан; і Хмєлні[ц]кого Гетмана Войскь Запорожскіхь восмі л^техі. точівшойса», Самовидця, Г.І. Грабянки, Лизогубівський літопис «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рік» та ін.

Випадково — не випадково, але власне війні Богдана Хмельни­цького з польським військом передують ті ж знамення, які попере джали князя Ігоря не йти проти половців: «З тьіх убо знаковь, пер вьій роком пред тою войскою бьгет - великоє над звичай, в ден пят ка страстного, слонца і змНіненіє і затмішє; вторий потомь, - коме­та, от давнихь л^гь невиданная, являлася на н[е]б*к по заході слон­ца, чрез дней дванадцят; третий, - саранча великая н^гд^сь уродив-шис, и нашедши пред самимь, тая междуусобнія домашнія войньї за-чатієм, в землю польскую, вс^ травьі и збожжа вь ней позьидала и винищила» (Вел., 31). Правда, Хмельницький у перших битвах буй щасливіший за Ігоря. Він не хвалився своїми перемогами, але дай можливість їх описати.

Мова літопису С. Величка наближається до церковнослов'янської, але не зливається з нею. У ній дуже багато природних українських сліп на позначення осіб (господарь, злодюга, ледащица, полоняникь, това­риш, брехунь, паливода), прикмет (своєволньш, цекавьій, нестатечний), дій і процесів (розмовляти, одержати, простовати, дякова ти, повста­ти), абстрактних понять (здирство, утиски, зьбитки, помста, зрада, намова, ганба, пиха, каране, оборона, ухвала, ратунокь, жаль, повага, шкода), реалій (обухь, піхвьі, яр, круча, долина, гостинець, подарунок), допоміжних слів (однакь, вькуп*к) і т. ін. Природно, оскільки йдеться про війну, в тексті багато назв зброї та іншого військового споряджен­ня, а також військових звань: гетман, кошовий, клейнотьі, короговь, бунчукь, булава, печат срібная войсковая, котли новий мідний великий, арматьі полевьіе легкие, порох, мушкеть, полонь, пушкар, намет, зьброя, ггкстолеть, копьє, обухь, панцьірь, шабля, місюрка, карвани, телембась.

1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 581.

126

С. Величко одержав добру освіту. Видно, він добре володів ла­тиською мовою, бо, як ніхто інший з його сучасників, широко використовує запозичені слова: універсал, прокгьресСЬ, фундаторь, цсьсистенція, фантазия, субстанция, реляція, інструмСнть, кгазета, ііффекть, коррупция, респекть, окьказия, клявзуля, аппеляція, пре-пнчіция, персона, інсти&овати, спецификованньш, конф^еР^енЧ^ия> орди-ішись, симпатия, елекьция, декьлярация, секретарь, сУ^кьН^ессь> кор­еспонденція, прозрессь, президиумь, аппартаменть, викторія, зькас-їішати, документь, аппеліовати, дирекьція, консенС, субстанція, тержкнь, фортуна, супліковати, протекьция, резолюція та ін.

Не цурався літописець і церковнослов'янської мови. Писав він По-староукраїнськи, але не уникав ні церковнослов'янських слів, ні граматичних форм. Напр.: Потомь Козаки пословь до короля посьі-лають вопросити: єго ли повел^ніємь сія биша, їли ни (Ю); но н'Ьсть тако: зане же от помененной войньї Остраниновой г^тмани войска іапорожского, чрез трактагь у Маслового ставу заключенньїй, іспразднишася, и комисар'й полскіє вм^сто гетмановь козацких над Козаками установлени бяху (14); Єго же отець, Іоань (Зьіховець, при тогобочньїхь чигринскихь гетманахь бк канцеляристок, и тамо тоть Хмелницкого д^яний діаріушь, переписаль биль себНк (31). Особли­во кохається С. Величко в формах аориста, напр.: И не всує Поля­ки, жаліючи утрати Украиньї оноя, тогобочнея, раємь, свНіта Пол-ского вь своихь універсалах єя нарицаху и провозглйшаху (3); пор. ще: мняху, со&ктоваху, начата, ргкхь, написахомь, бяше і ^П°Д-

Йдучи за латинською традицією, літописець, як правило, розміщує присудки-дієслова в кінці сурядних і підрядних речень, напр.: Вещь бист тако: понеже Козаковь мужики, оставивше отече-ство, и к ним присовокупившеся зНіло умножили, и тако множайшіє полскіє велможи многия - и великія на Украйні ім^Иія и села себ^ стяжали; мняху же доходи свои дивними прибиткамИ размножити, аіце би Козакамь свобода в страйк оной отята била; тймь же совітоваху королю, даби Козаковь обуздаль и усмир^ль (9).

І все ж, незважаючи на схильність автора до церко0нослов'янщи-пи, він не гребував і простонародними формами. Як уродженець Лівобережжя, форми з колишнім суфіксом -іє він передає через -я з попередньою подвійною приголосною: браття, Запорожжя, угоддя, при показанню, вь зав^дованню, с челяддю, прибитт^? привитання, на смерканню, для зловлення, о взяттю та ін. Трапляються у С. Ве-

127

личка форми майбутнього часу з афіксами -му, -меш, -ме, напр.: й они, яко люди дишкретние, умітимуть тое вашой ханскоіі м[и]л[о]сти часу свого отвдячити, упевняю (44). Досить поширені х;і рактерні для української мови подвійні дієслівні префікси, що вк;пу ють на поширеність дії на декілька об'єктів: позакопували, позас^гЬк;і ли і под. Чимало вживається типових українських синтаксичних форм. Це і присудкові форми на -по, -то (велено вдарити в котли ЗО), і форми на означення приблизного часу «з + іменник з часошім поняттям у називному відмінку однини» (зь тиждень на квартер'І; своей проживши — 25), і спосіб вираження наближення з прийми і ником до (заразь велено Хмелницкому прийти до хана — 25) та ін Користується С. Величко і називними реченнями: Вієздь Хмелини кого зь войскомь зь ОЬчи; зьлученеся єго зь козаками реєстровьіми, Дн'йпромь до Кодаку при Барабашу пльїнувшими; разьгром первьій Поляковь на Желтой Водії (5).

Що повсякденною мовою С. Величка була українська народі і;і, свідчать фразеологізми: всякь... им^ль своє на мьісли (ЗО); іскати 11 гонити в^тра в полю (33): кого Б[о]гь покарати восхощеть, то періг(;е помНвшаеть и уменшить єму цекавости и разуму его (41); в прахь 11 пепель обернути (46); вь ярмо неволничоє єго запрягти (47) та ін.

Мова літопису в цілому розважлива, автор приділяє чимало уваги деталям, але не уникає й картинних описів, напр.: Єгда же разсв'Ьііу ло, и слонце огнезрачнии, и ясно блистателньїи свои по всей подн[е]б[е]сной разлияло лучи, тогда заразь войска козацкого коп ного до ОЬчи значная собралася квота (29); Кгдьі войско тоє по прерєчоньїх двох битвахь на конь вьсішо, и в далший походь зь Хмелницкимь рушило, увид^вши со стороньї, албо зь гори якоії оноє, можно бьіло сказать, же то сут ниви, красноцв^тущим голен-дерскимь, албо влоскимь макомь зас'Ьянньїи и проквітну вший (41).

Треба згадати й про «Печерський патерик», який упорядкував Сильвестр Косі в.

Отже, в XVII - першій чверті XVIII ст. староукраїнська літера турна мова досягла свого розквіту: удосконалився її офіційно-діло­вий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчаль­но-проповідницька проза, активізувався розвиток поезії і драми тургії, осмислювалась староукраїнською мовою власна історія, але вже намітилися й певні ознаки «втомленості» цієї мови, які сталії особливо виразними на середину XVIII ст.

128

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.

НАРОДНОРОЗМОВНЕ ДЖЕРЕЛО ЯК МАТЕРІАЛ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ

_п;

"ісля того, як Синод у 1720 р. ви-_дав указ, затверджений Петром І, про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки та­кою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над старо­українською літературною мовою нависла серйозна загроза. Дальші синодальні укази з вересня 1721 р., січня й грудня 1727 р., березня 1728 р, щораз більше обмежували діяльність печерської друкарні. І Іерковна література, яка переважала в той час, видавалася тепер цер­ковнослов'янською мовою, до якої в минулому столітті й доклали рук київські учені (С. Полоцький, С. Яворський, Є. Славинецький та іп.), все ж була знаряддям розвитку російської культури. Не могла не позначитись ця обставина й на розвитку навчальної і навіть худож­ньої літератури. Правда, лишається ще рукописна література, пред­ставлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мшщрівними дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники й порадники.

Заступлення староукраїнської літературної мови церковно­слов'янською починається ще з кінця XVII — початку XVIII ст. у дра-МНХ «Д^йствія на страсти Христовьі», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвічная», «Торжество Естества Челов^ческаго» та ін. Мор.:

О смутная во св'кпЬ явися година!

Жалю неутоленнаго открьіся причина:

Властителскую силу прїягь зависть вь свіггЬ,

О любовсномь нигдеже не сльїхать сов^гЬ! (Рєз., 7, 67). У драмі «Д^ствіє, на страсти Христовьі списанное», звідки на-медено цей уривок, панує церковнослов'янська лексика, морфо­логія і фонетика. Тут послідовно передається су як жд (вражда, жа-жда, вождь) {} як щ (хощугь, помощь, рещи), уживаються короткі

129

дієприкметники (хотяй, приягь, изьять), форми слів прикметнико вого відмінювання в родовому відмінку однини мають флексії тільки -аго (таковаго, живаго, погибшаго), з форм минулого часу дієслів уживається тільки аорист (разгн^гквася, израсти, сотвори хомь, свободихомь, сокрьіхомь, сотвористе); лексика переважно церковнослов'янська, причому виступає вона здебільшого у відповідних церковнослов'янських формах (утолити, токмо, узьі, з*Ьло, житїе, потщахся, желанїе, послушанїе, грядемь, влад*Ьнїе, скорбиши, токмо, с*Ьмо, глаголемь, ушеса, узріте, отрочищі., внемліте, дабьі, ничтоже сумн^теся і под.); час від часу трапля­ються й українізми (отправують, зажию, скутокь, нехай познаю, люде, м^ти, ся хранити, расторгнємо, належить, нехай не гинеть, мусит, мушу, отдаемо, хмарьі і т. ін.); незмірно рідше, ніж у тво рах, написаних староукраїнською мовою, уживаються фонетичні українізми, зокрема 'Ь, як і в староукраїнській мові, вимовляється як і (стрьільї-гор^льї); виступають українські фонетичні риси і и церковнослов'янських морфологічних формах, зокрема в аористі (прийдохь); чимало випадків, коли церковнослов'янські слова одя­гаються в українські морфологічні і синтаксичні форми (распали-мо, укоримо, убиймо, предад^мо, вовержемь до рову).

Отже, цю мову вже не можна назвати староукраїнською, але це й не та церковнослов'янська мова, яка зафіксована в працях М. Сйот-рицького і П. Беринди. Ім'я їй — слов'яноруська (словенороська). За­родившись наприкінці XVII - на початку XVIII ст., вона пишним цві­том розквітає після 1720 р., зокрема в великодній драмі М. Довгалев-ського «Власнотворчий образ челов^колюбія Божія» (1737 р.), у драмах «Владимір» Ф. Прокоповича, «Разговор Великороссіи с Малороссієй» С. Дівовича, «Милость Божія» та ін.

Тут запанувало неповноголосся (драгий, власть, древо, владати, златій, сладост), і) послідовно передається через щ (вимощний, хо щет), а сі) через лщ (яждь, даждь, предаждь, над^гЬжда); лексика майже суцільно церковнослов'янська; це насамперед слова з абстрактним значенням (влад^ніе, брань, нужда, распря, помьішленіе, надобіе, благостиня), слова-означення (сицевьій, изобилній, прекословень, вопиющій), назви конкретних речовин, предметів і осіб (персть, од^яніе, вериги, иго, страдалець), дієслова (ясти, зр^ти, вопити, воз радоватись, восп^ти), незмінні слова (зане, паки, понеже) та ін. На

130

мшміну від слов'яноруської мови кінця XVII - початку XVIII ст., тут їм- вживаються форми наказового способу з нехай: замість нього вис­тупає да (да не пію); аорист як форма вираження минулого часу па-мус (восхот^Ь, испи, воста, кляхься, лишихся, прогн^гЬвахь, восхогйхь, Шголаше, совілцаше), проте інколи вживається і форма перфекта (опіустиль еси); українізми трапляються значно рідше, ніж у попе­редній період (міієт, наміри, ловитва, мусить, от якой та ін.). Літера і послідовно читається як [і] (челов^ка - владика, сила - д^ла, м'ІфНк — в^ри, челов^ка — превелика, бьіти — владати), проте це не може вважатися суто українською фонетичною рисою, оскільки така иимова на той час була вже перенесена в російський варіант церков­нослов'янської мови.

Звернімося до драм-мораліте. В рукописі XVIII ст. драми про бо-(хпьбу церкви проти диявола та про «митарства» та ж слов'яноруська Мова, що і в драмах попереднього — великоднього і різдвяного циклу: Врата адова тя не одол^ють,

Врази изчезнуть твои і испгЬють, Мужайся крапко, на брань готовися, Христу-жениху приляжмо молися, Иже с тобою вьіну хощет бьіти;

І азь тя буду от всЬхь врагь хранити (Рєз., 6, 133).

У трагікомедії Варлаама Лащевського «О награжденніи в семь еігкгЬ приїсканньїхь д'Ьль, мздьі в будущей жизни в^чной» (сере­дина XVIII ст.) церковнослов'янською мовою викладається історія християнства з називанням імен його гонителів: Лють Неронь, аки воду, кровь мою піяше;

Діоклитіань трупомь мнимь \|гьі кормяше; Севирь, Декій з Траяномь лютьі на мя б^ста;

Не б-Ь в горах, ни в л^сах сокритися м^ста... Арій мя иервій впольї в части раздираше;

Язви по немь Македонь, урани Несторій, Приложиша бол-Ьзией буй Діоскорьі (Рєз., 6, 140).

Що ж сталося із староукраїнською літературною мовою? Адже во­на, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов'ян­ську мову, але поступово поновилася народними словами, прийняла систему національної граматики, з давніх-давен грунтувалася на на­родній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, й староукраїнська не стала сучасною літературною мовою. Слов'яно-

131

руську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов'яноруська була штучним витвором, що спирався тільки Н| церковнослов'янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи сіни твори, свідомо чи не свідомо, хотіли влитися в загальноросійськшї культурний контекст. Точніше, вони не вливалися в нього, а творш ли його, бо російська література тільки-но починала розвиватися, Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов'янська мова, ук раїнські письменники із староукраїнської мови переходили П| слов'яноруську, щоб їх розуміли і в Росії. Не останнє місце в цьому їх рішенні відігравав і указ про заборону друкувати книжки наріччям, відмінним від прийнятого в Росії. Правда, в рукописах ця тенденши інколи змінювалась на абсолютно протилежну. Скажімо, в «Літопису-Самовидця мова набагато природніша, ніж у завершеному в 1710 Літописі Граб'янки і в літописі С. Величка.

У цьому зв'язку не можна не згадати про таке своєрідне явний' середини XVIII ст., як спроби витворити на народній основі єдиі ну східнослов'янську літературну мову. Початок цій тенденції по клав, очевидно, С. Полоцький. Він вирішив виробити свою літера* турну мову, яка не була б незрозумілою москвичам. Про це він ГОІ ворить у передмові до свого «Ритмологіона»:

Писахь вь началі по язьїку тому,

иже свойственньїй б-Ь моєму дому.

Таже увид^вь многу пользу бьіти

славенску ся чистому учити,

взяхь грамматику, прил^гЬжахь читати,

Богь же удобно даде ю ми знати...

Тако славенскимь р^чемь приложихся;

елико даль Богь знати, научихся;

сочиненіе возмогохь познати

и образная вь славенскомь держати.

Ця тенденція своєрідно виявилася згодом у творчості Г.С. С к«і вороди. Визначаючи особливості його мови, більшість дослідників розцінює її як пряме продовження староукраїнської літературіт мови. Проте якщо бути об'єктивним, то вона стоїть від староуі раїнської мови ще далі, ніж від слов'яноруської.

Г.С. Сковорода, як і російські та українські письменники XVIII еі активно користувався абстрактною лексикою, створеною за допома

132

^пк> суфіксів -ость, -ство, -ніє. Дослідники визначають, що числен-ИІ ^# близько сотні — широко відомі тепер у російській мові слова на •ость вперше засвідчують твори письменників XVIII ст. Це, наприк-Ші деликатность, дерзновенность, жадность, надменность та інші у А, Каитеміра, стремительность, сущность, цельность у В. Тредіаков-(ШКого, бессовестность, церемониальность у О. Сумарокова, нелепость, Щмшость у М. Ломоносова, це, можливо, й нужность, ділность, на-мічность «зовнішність» у Г. Сковороди. Активно використовує Г. Ско­ворода запозичення з німецької, що були характерні для російської Літературної мови цього часу: маршируют, бомбандируют та ін. Слід Цернути увагу на те, що в цих словах зберігаються німецький суфікс ■ЩК який був характерний для російської мови і незвичний для ук-Рйїнської. Українські слова й вирази Г. Сковорода бере не стільки з ■герої літературної мови, скільки з розмовної і фольклорної. В його Пінмії співають «жайворонок меж полями, соловейко меж садами» (Сков., І, 70); фольклорною пісенністю позначені такі рядки, як:

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйньї в^трьі гюв^вают,

Руки явору ламают (76).

Ч розмовно-побутової мови у поезію Сковороди проникають ви­рій стягаєш грунта; жереш так, как солому пожар; високо вгору Шиєшся (76); звгкряку злу заколеш (77); пріймись до &кла (81); в дурні VI пошитись (91) та ін. Українським побутом віє від образка «Но что з батком, поспавшим з оранья, Сама варит мати в домі;

\ явною стилістичною настановою використовує письменник іртиські прислів'я та приказки: Есть в Малороссіи пословица: да-*икп сішнья от коня (128). Широко використовується й українська ■ролі і а лексика: на похилом... дуб^ (114), потичок, черницьі «чор- вигатся, цап, зблііднет, привитайся, вгору, метелик, низе- і под. Проте власне російський мовний матеріал не менш Ййппий, ніж український. Поруч з українськими фразеологізмами Щрідко виступають російські. Ось типовий з цього погляду при-ІШ: Я и сам не люблю превратной маски гЬх людей и д^л, о ко-| Можно сказать малороссійскую пословицу: стучит, шумит, гре­ки і А что там? кобьілья мертва голова б^жит. Говорят и велико-ііі: летала високо, а сила не даліоко, — о т^х, что богато и говорят, а нечево слушать (107). Пор. ще: не красна изба уг-

133

лами, а красна пирогами (129); в поігЬ пшеница годом родится, а доброй челов^к всегда пригодится (130); доброе братство лучше бо гатства (131); Совс'Ьм телііга, кроме колес (422) та ін. Письменник залучає російські розмовно-побутові слова й форми: слушать врак, пущай, итить, камушки, хотиш, кукушка, ругаться, далече, козліон ку; тут же й вирази мовного етикету: сударьіня, почтенная госпожа, его благородіє; окремо треба відзначити використання Г. Сковородою типової для тодішньої російської поезії, пройнятої духом класицизму, образності. Темні ліси й гаї, прохолодні річки й ручаї — об'єкти постійних поетичних звернень і порівнянь. Знаходимо їх і у М. Ломо-носова (Меня не жажда струй прозрачних, По шум приятной в рощах злачньїх Поспешно радостна влечет — 1746, Т.Л.С., 124), і у О. Сума-рокова (Негде в маленьком леску, При потоках речки, Что бежала по песку, Стереглись овечки - 1770, 215), і у Г. Сковороди (О источни ков шум, журчащих водою, О л^с темній прохлажденній, о шумящьі кудри волосов древесньїх — Сков., І, 96). Нарешті, поет-філософ пе­редає особливості російської вимови: живіошь, поіошь, всіо, вперіод, вріошь, войдіот, полніохенька, цьіпліонок, в серіодк^, такой зеленой, молодой (109), не многова, ничево; широко використовуються слова з російськими демінутивними суфіксами: батюшка, голубушка, ма­тушка та ін. Отже, як про це вже мовилося, мова Г. Сковороди — цс не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, по­кликане репрезентувати собою єдину східнослов'янську літературну мову.

Як же оцінювати слов'яноруську мову й мову Г. Сковороди з по гляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з цер­ковнослов'янською мовою часів Київської Русі: будучи в цілому чу­жою мовою, вона разом з тим функціонально була руською, бо об слуговувала культурні потреби русинів. Проте в XVIII ст. ситуація склалась дещо інша: служачи культурним потребам українців, і слов'яноруська і спільносхіднослов'янська мова Г. Сковороди, витіснили з ужитку уже освячену двома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, обидві літературні мови об'єктивно відігравали деструктивну роль. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні росій ської літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення

134

пової української літературної мови — уже не на церковно­слов'янській, а на суто народній основі. Та й не скрізь староук­раїнська літературна мова була витіснена: в Західній Україні вона трималася ще й у XIX ст., правда, покрита флером слов'яноруської. Не одразу занепала староукраїнська мова і в Східній Україні ~ нона довго трималася в усній і в рукописній формі у віршах шко­лярів. Нею писалися й виголошувались колядки, твори духовного Й світського змісту, акростихи і под. Вона мала в собі ще сильний елемент старослов'янщини, особливо у вишуканих літературних творах, але в колядках дедалі більше зближалася з народною мо­вою. Порівняймо уривок з акростиха з уривком із колядки:

Излій ми^ Боже, со небесе росу,

Да се му П'кнію начало принесу.

Откуду начну слези проливати,

Страннаго ми житія д^кла возігкщати?

Ахь, уподобихь ся вранови нощному,

В день и в нощи в гр-Ьсехь пребьівающому.

Навикохь на все д*Ьла моя злая,

Прето лишень буду небеснаго рая (Возн. II, 245);

Звичай тии в давних школяров бували,

Же по віфшахь коляди ся упоминали.

Чого и ми не хотячи понехати,

Мусимся к милостям вашим утікати (ІЗозн., 50—51).

Школярські вірші позначені почуттям гумору, зокрема в описах власного життя-буття:

Але бо в нашой школ*к мало що доброго чувати.

Хвала Богу, маємся все хандого,

Ест що исти и пити, иногд'Ь нічого (52);

Осей же я студенть зе Лвова, Учивь мене є день дякь... Не девуйся, панови, що я недорікій, Але в мене розумь великій (65);

От юж и я, панове, щом ся бил забавиль, Алем ся пред особи ваш-Ь барзо пилне ставил. О школних речех рад бим вам повісти, Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).

Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.

135

У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються деміну­тиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; фор­ми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повіжае, спотикає, справуе, керує, дуріє, гов^гке, лізе, не слухає, бри-кае, уміє, умліє, хоч берет, ратуеть, убігаеть; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лт>: укравь, дбавь, давь, воювавь, утинавь, але сховаль; часто трапляються форми давноминулого часу: волів бим бувь, А я той доламан под п*Ьчь бил сховаль (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко предста­влена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ков­баса, книши, каша, солонина, порося, печеня, гор^гклка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлібь, пампух у маслі, брага, перепічка, сухар, колач, кісіль і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечірн[и]ці; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моць, голдовати\ з ними конкурують церковнослов'янізми: хощет, рожденньш, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]ющс (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить ча­сто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, еле­мент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хл^ба в губ^ не має (49); с хатьі якь опарений утНЬкавь (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збре­хав як пес (70). Як і класична українська поезія ХУІ-ХУП ст., са­модіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:

Прійд'Ьте, крикніте на триумфь согласно,

Співайте, плещайте днесь Марій красно,

Се бо Царица Во церковь входить

И владичица Молитвьі творить

(1737, 206).

У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мо­вою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професоріп

136

Кпсво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М, Довгалевського Ноіїш роеіісш (1736—1737 рр.). Будучи сам пись­менником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші ИК сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і Нод. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на насліду-Ишмія природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно ВІЛ предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, Комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довга-деіюького відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з'являлося й творів, що мали іШелідком синтез двох видів мистецтва - графіки і віршування. В Поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії Чільне місце»¹. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський дає їй та-№? визначення: «Поезія, поема і поет - це грецькі терміни, які по-Ішднть від слова тгошабо тгоієтг|8, з якого випливають тсопізіз, яоігциа, «п1і|іу8, які означають видумку, творіння й наслідування»².

Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до ріідияних і великодніх драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської ІКидемії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже ЙНІЛося, різдвяну драму «Комическое д^йствиіе» і великодню драму •Йлиетотворній образ челов^колюбія божія». До кожної з цих одно-цкіних п'єс додано по п'ять інтермедій, що перегукуються з окреми­ми инами тієї і другої п'єси. Це побутові сценки, в яких діють поляк-Шроіюм, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, пні лика, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці (ннмоиляють українською мовою, поляки — польською, литвин — ІІЛоруською, москаль - московською, цигани — українською з еле-Міппіми імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає по-Иіркош юслов'янськи:

Се уже обр^тохом сожителя с*Ьни, Котораго аз ношу на раменах ниігк.

І тітю І. В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Щттський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17. = ЩОвгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.

137

Сей міі'Ь завсегда во всем послужливь биваеть

І всю мою заповідь в сеСгЬ сохраияеть (127). Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:

Хто зд*Ь тако#, хваляся, себе величаше?

Аще прійдеть кто к лему ~ нічого не даше.

А мьі, було, як когдась на м-ксігі; бували,

То до мене всгЬ странии в школу прихождали (134). Етимологічне /о/ тут майже послідовно переходить в /у/, а /є/ в /'у/-' Пархум, на пул, постул «постіл», плуд, пруч, вун, стуйте, тул ко, макутра, не буйсь, принюс; форми третьої особи однини першої дієвідміни звичайно уживаються без -т (зійде, н^ дбає, гадає, буде, покаже, помаже), але форми з -т уживаються також (береть, прожс негь, знаеть, приб^гаеть), можливо, це не давні традиційні літера­турні форми, а діалектні; майбутній час на -му, -ме, -меш уживаєть­ся також: пам'ятатимеш, черн^тимуть; порівняно з іншими літера^ турними творами тут особливо поширені демінутиви: хорошенко, швиденко, низенко, старенкая, раденкая, першенкій, гор^лица, би-чатко; багато представлена в цих творах фразеологія, як приказки і прислів'я, так і сталі вирази, які заступають собою лексичні одиниці, напр.: Об вовку мова — вовк тут же (104); Все, бувало, як Марко по пеклу, товчется (121); око коле на циганскіе жупаньї (120); Ни св'Ьт, було, ни зоря, то й потеліпався (121); жунка гризе голову (122); ні; сеє, н*Ь теє (123); Нумо мьі в ноги (124); все ж не дает просвітку (136). Є в цій мові і прокльони, нерідко з вульгарним відтінком: А що бак ти у чорта, искажи, за птиця? Чи миш, чи кажан, чи перепе­лиця? (100); Ат чорт его знає, да и чортова мати (104); Нащо ж було наперед брехать, як собаці (122); Тху, на тебе все лихо (122).

Народну мову зберігала народна пісня. Проте різниця між розмов­ною мовою і мовою фольклору була досить хистка. Як відзначай М. Возняк з приводу однієї з найраніше записаних пісень про козаюі та Кулину, цей твір «не є народнім.., про се, на мою думку, не мож­на й спорити, хоч загалом в такім разі треба мати на увазі дві річі: пер ще, що кождий твір усної словестності в своїм первозначності ( індивідуальним, не колективним твором, друге, що велика частина так званих творів усної словесності се колишні літературні твори» 1.

1 Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки. Видає Ми хайло Возняк. — Львів, 1913. — Т. 1. — С. 3.

138

Чи не найпоширенішими пам'ятками науково-практичного Іінру XVIII ст. були травники, лікарські та господарські порадни­ки. Рукописи медичного характеру за змістом становили порадни­ки і ботаніки, фармакопеї та фармакології, медицини в цілому, ІМптомії, фізіології. Господарські порадники містили дані про ве-іініія господарства, зокрема домашнього, про землеробство, тва­ринництво, бджільництво, кулінарію та ін. Такого змісту пам'ятки вули відомі уже в XVI ст., а особливо в XVII ст.¹ З численних Праць такого типу середини й другої половини XVIII ст. опубліко-Ійпі лікарські порадники «Л^карства писа[нь]ніє, которими бє[з] Мг|ди]ка в дому всакь поратоватисА можеть», «Книга Л^гЬчебн[а]А щ|і| многи[х] л^карствь» і господарський порадник «Практика §ІА, или оувНкщеніе, працовитьімь господаремь, вел[ь]ми пожиточ-Ийн, з|ь] которой каждьій познати можеть постановление пришло-М року зимьі, весньї, л*Ьта и сосени, наветь ка[ж]дого м[с]ца и дня, Ико и коли соМм^нности во[з]духовь небесньїхь и оурожаевь зем-Имхі» сподіватися»².

Літери ьі, и, *к вживаються тут в основному етимологічно пра-Мі'іміо, хоч інколи ьі виступає замість и, а *Ь замість и (поп'Ьль, ІЛІІцс не свити[т]). Літерою г передається фрикативна вимова зву-ші /г/; для позначення вибухового звука /ґ/ уживається § або ґ (для [ІУІРІ^аціі, флАґму); замість давньоруських рь, лт>, рь, ль послідов-Ир виступають сполучення ри, ли (покришивши, покри[в]чана, гри-МИ(і |; /р/ переважно тверде (на горачи[мь], со трома, засорують).

і лексичного погляду пам'ятка цікава тим, що тут багато пред-ЦйШісна термінологія, особливо анатомічна й медична. Людський ор- описаний досить повно: голово, затилок голови, очи, нога, ло- серце, скроні, шия, пуле, великий палец, малий палец, утроба, , горло, селезена, нирки, ко[ст]ки, крижи та ін. Назвам хвороб та- приділено не меншу увагу: хороба, гора[н]ка, жолтячка, фебра, ги-№()/я/()рія, запаленіє, боле[з]нь меля[н]хол?кчна, шаленство, дихавиця, Щріі>/жш[ь]є, набракло[ст], плястер, паро^иім, §ан§рена, фистула, Циі Цікаво, що автори порадників (а їх було, принаймні, троє) до-ІН широко користуються латинською термінологією, яку вони пе-

Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Пе-р - К., І984. - С. 6. ■ Тим же.

139

редають українськими літерами, хоч інколи вдаються й до оригіналі, них написань: ка[р]ду[с] бенедикта, проток на те[р]ціяну и кварталу 3-дн[е]в[н]а и 4-дне[в]на, ка[н]церь, спиритус вНітриол'к, аЬ$огЬегсі;і кгетог; з медициною пов'язані назви рослин, їх квітів і плодів, які ви користовуються для виготовлення ліків: мак, міщда[ль]ни ядерка, ядер ка брос[ь]квинови, наскня кропу, кв^гкт бузиновий, рож сухая, материн ка, мел[ь]л^гкса, руменекь, рута, кропь, вло/с/кій (марач), скмя конопля ное, яловець, кора ясена та ін. Досить поширені також назви їжі, при­прав, хімічних речовин, що можуть виступати як інгредієнти лікін: оцет, во[д]ка, б*клокь зь яйця, галун, кофе, шЬбь, горгклка, соль, сиро ватка, родзинка, олива, сок полиневий, купервас. Щоб текст порад буй максимально доступним, автори використовують синоніми: целіідонія, то е[ст] ростопашь, або я(с|ко|л]чино зел[ь]е (ЛГП, 19); по жменіі, або по го[р]ст^гЬ (20); назви місяців також подаються як си ноніми: спершу йде народна назва, а потім її латинський відповідник: Знакь Па[н]ни панує о[т] дня 21 серпня, то сет авгу[ст], до 23 врес-ня, або ожтябра (17); зна[к] недведя панує о[т] дня 22 пазде[р]ника, то е[ст] октября, до 21 іузіопада, то е[ст] новембра (17) і под.

З морфологічних рис треба відзначити майже повну відсутність у пам'ятці форм теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни з флексією -т(-ть); більш того, буває відсутній і суфікс основи -є-: не може, буде, биває (і бива), витяга.

Духовне життя тодішньої України відбивали приватні, або ав­торські щоденники. Це щоденник генерального хорунжого М.Д. Ха-ненка, що охоплює період з 1719 по 1789 р., щоденник ЯА Марко-вича (1717—1767 рр.), «краткій журналь о пое[з]д^гЬ в Москву Ясно-вельмо[ж]н[ог][о] Єго милости п[а]на Даніила Апостола» та ін.¹ Крім сільськогосподарської і промислово-виробничої лексики, тут представлена лексика, пов'язана з розвитком суспільства: похідні слова на означення урядів: асаулетво, атамаиство, гетманство, полковництво', чиновників: протоколисть, коп^гкисть, канцеляристі), коммисканть; документів: оріиналь, екземплярі), дуплікать, подорож­няя і под.²

* Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К. 1979. - С. 6-9.

2 Там же. - С. 95-97.

140

Мову діаріушів ріднить з офіційно-діловою спеціальна фразео­логія: слухати справу, посадит в турму, держат подь карауломь, за-Рит її колодки і под.¹

Цінні свідчення про народні звичаї дають назви різноманітних Народних способів відзначення дозвілля і не толерованих церквою вечерници, зговорини, закладини, новос&лле, именини, родини, девятини і под.2

Адміністративно-судові документи велися в основному в сотенних Ійіщеляріях. Незважаючи на те, що духовне життя в Україні було Пригнічене московською владою, давні традиції місцевого самоуп-рииміиня, а з ними й мова ще довго зберігалися. Судочинство ійІЙенювалось за нормами Литовського статуту та Магдебурзького Црпнп. Мабуть, певний вплив на нього мали й «Права, по которьш іудится малороссийский народ» 1743 р., хоч офіційно царський уряд | Не затвердив їх³.

Писалися ці документи типовою староукраїнською літературною Миною, але народних елементів тут було набагато більше, ніж в інших ІГішіх. Йшлося тут про суто побутові речі: убивства, крадіжки, ґвал-?уцшшя і под. Деякі абзаци написані народною мовою, напр.: В по-Иілсльковій, сентабря <,> 8 <,> день, сего году, порался онь на то-§ около пашггЬ вранці, якь начало слонце зходит<,>. И женучи ов-ІІП мл пасбу, козака рудовского Стефана Джева§ьі овчарь 0едорь Крииорутченко <;> кликнуль его, Паламара, и обьявиль, что члїгЬкь і)і хто онь таков, не в^гЬдает<:> убитій. Якій лежаль <;> близь Іва-ІІІі Гоїжачовского хуторця, в якой онь, Паламарь, з женою и д*Ьтми ІИоимм, в единой хатЬ жиеть (ДНРМ, 282).

Мова сотенних канцелярій типово поліська. Тут майже регулярно

ІВ/ чергується з /у/, а /є/ з /'у/: ослуиь, стеругь, в голодний рук, жун-

Іі млу>, привюв, зьвювши\ досить послідовно відбувається подовжен-

ІІИ приголосних на місці колишнього /)*е/« челобиття, оружжя,

Щ№пи\ по сознаттю, на життю. У чоловічому роді минулого часу

щ\\ ї'олосних виступає або традиційне -л (пришоль, не мислиль,

' Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — I^і Ми «Я)

¹ Іїім же. - С. 100-101.

* Лин.: Передрієнко В.А. Передмова до видання: Ділова і народно-розмовна ч.«м XVIII сі. ~ К., 1976. - С. 6.

141

ехал, пиль, спаль, слишаль, ходиль), або — частіше — -в (убивь, бивч», скончився, покинувь, ударивь, скочивь, не чувь, просивь, чувь, с^явь, пришов, випивь); після приголосних у цій формі -л відсутім (поб^гь, принес, помер). У третій особі однини дієслів теперішньо майбутнього часу може бути присутнє закінчення -ть (пов^даегь), але частіше його немає (не знає). Традиційно вживається форма пер фекта, переважно в першій особі множини: ходилисмо, по&іалисмо, веугклисмо. Досить часто виступає давноминулий час: пошоль биль, сказаль биль, обомлгкль бьіль. У сфері синтаксису треба відзначити ак тивне використання безособових форм на -по, -то: А зь за того зам ка украдено у его р*Ьчей немало (ДНРМ, 138); Наглянувь вь пасбку <,> -аж там вьже пчоли побрато (174); И бито мене и коня взято (192); убито у Борисполі члвка Демка Нестеренка до смерти (272); характерною для української мови є конструкція, що означає при­близність міри і складається з іменника в родовому відмінку множи­ни й числівника, що може прилягати до іменника безпосередньо або ж поєднуватися з ним за допомогою прийменника с: И самь з ними випивь чарокь дві гор'Ьлки (275); л^гкть сь пят (139); для надання мові офіційності писарі досить часто вдаються до церковно­слов'янського сполучника понеже.

Офіційно-діловий стиль, природно, не може оминути назв осіб, які займають ті чи інші посади в сотні, місті, селі. Це, скажімо, атамань городовий, воить, бурмистрь, сотникь, старшина енералная, урадникь, розищикь, асавуль, бунчужний енералний войсковий, собоз-ньій, хоружий полковий, писар городовий. Цю низову урядову піраміду увінчує гетман. Адміністративна лексика переплітається з юридично-судовою: скарга, протекція, жалоба, зьлочшща, розискь, допрос, св*кдителство, отвітникь, допрошуванний, челомбите, судія та ін. Серед цієї лексики чимало запозичень з латинської мови: публикация, інквизиція, аппеляция, коньтроверсия, документь, сек-вестрь, претенскя, аппробація, сатисфащия, оддущія та ін.

Серед добр, на які найчастіше зазіхають злодії, є худоба: кони, во­ли, корова, теля, кляч, товар («худоба» взагалі). Не минають злодії і витворів рук людських: колесо, хомут, скатерт, казанець, мушкеть, свердло, долото, сокира, подкова, коса, серп, верстат куішгкрский, ов­чина, стругь, ножньі, шкатулка, носатка, пистолеть, путо, барило, чарка, гапьликь, перстень, образокь, кумань, пороховниця, ланцугь, шворен, стругь, скобля, ручница, зеркало, кулбака, крес ручничнии, по-

142

9ушка, уздечка, финжаль, тарілка, пляшка, тринога та ін. Чимало іVі і назв одягу, взуття та напівфабрикатів: кожух, плахта, пража, чтаска, чоботи, панчохи, пояс, полотно, сорочка, намитка, хуста, шапка, кунтушь, киндякь, жупань, епод ница, шнуровка, стіонжка, ко-шуля, ручникь, кожушина, опанча, кеца та ін. Представлені й напої та ііотравини, але не дуже багато: сало, олія, горгклка, мука, пшоно, соль, хлібь. Коли розглядалася певна судова справа, свідками виступали присутні при вчиненні злочину; часто це були родичі злочинця або потерпілого. Тому лексика на позначення родичів і свояків пред­ставлена досить повно: мулеь, жена, дочь, сьшь, брат, сестра, брат Овоюродньш, шва§ер, невістка, сотец, матька, тесть, &кдь, прадідь, братинна, тютка, дядина, дядко, дівер та ін. Варто згадати й про вживані в цих документах прізвища. На той час на Лівобережжі вже вшанував словотвірний тип із суфіксом -енко: Двирниченко, Голотен-ко, Соломченко, Лисенко, Дворяниченко, Ващенко, Куриленко, Криво-рутченко. Проте вживаються й безсуфіксні прізвища (Кулябка, Нин-ка, Тригуб, Скиба, Джева§а), прізвища на -ский (Корчевский, Крилов-ский, Товкачовский), -инь (Волошинь), -овь/-евь (Гавриловь, Басили-Швь), -ичь (Савичь).

Приватне листування ще недалеко відійшло від ділового стилю: люди діляться зі своїми рідними й знайомими тими ж проблемами, які інколи приводять їх у суд. Тому В.А. Передрієнко цілком спра­ведливо зауважує, що приватні листи в умовах XVIII ст. окремого стилю ще не становлять¹. Цікаво зазначити, що тут, як і в мові со­тенних канцелярій, майже зникають полонізми, які так густо вжи­валися в староукраїнській мові XVII ст.

Відмінність між діловими документами і приватними листами виявляється насамперед у прізвищах. Якщо в ділових документах переважає словотвірний тип з суфіксом -енко, то в приватних листах він чи не на останньому місці: Жученко, Стороженко, Євдо-шенко. Очевидно, прізвища на -енко — хлопські і дрібної шляхти. Про це, зокрема, промовляє й такий контекст: поддано[г][о] мое-го Якова Тестяненка (ПЛ., 119). Великошляхетські прізвища мали іншу структуру: це були або безсуфіксні імена, інколи тюркського походження (Ширай, Кочубей, Мачуга, Лизогубь, Псіоль, Борозна),

¹ Передрієнко В.А. Передмова до видання: Приватні листи XVIII ст. — К.,

1987. - С. 7.

143

або прізвища з суфіксом -ский (Скоропа[д]ській, Іскрицки[и/, Салецкий, Пекалицкий, Сементовски[й], Старжинскій, Еси мон[ь]тов[ь]скій, Кониски[й], Новицкий, Сухан[ь]скій), або і суфіксом -ичь (Богдановичь, Волкевичь, Василевичь, Савичь, Войцс ховичь, Григо[р]евичь, Гудовичь, Ґроновичь, Демяновичь та ін.); трап ляються прізвища й з суфіксом -овь (Дуровь, Игнатовь, Кускові,, Лаптевь); найчастіше прізвища словотвірно непохідні або ж скла даються з двох коренів (Борозна, Бурляп, Гайка, Грабянка, Ґалаґані*, Дудка, Коваль, Конопка, Кривонось і под.).

Кожен лист, природно, починається із звернення. Як правило, вони досить розгорнуті, але включають у себе слова добродій (до бродійка), пань, благодіітель і под., напр.: мой велце М[С]ІД"ЬВИ|Гі| пне, зичливи[й] прТлю и брате (47); Сердечньі[й] брате и блл год^телю, м[с]ц*Ь пне Григори[й] Скорупка (58); Блгоро[д]ньі|іі| м[с]ігЬ пне Лашкевичь, мн^ велце осо[б]ливьі[й] до[б]род^гЬю! (7!), Премлсердий мой г[с]дрь кумь и мно[г][о]мл[с]тиви[й] доброд^т1;і) (82); Сердечній мой шва^ре и добродію (95); але в сімейних лис тах формула звернення могла й спрощуватися. Ось Анастасія Ми колаївна Савич звертається до свого чоловіка Петра Федоровичі! Савича: Петрусенку, серце! (155).

Щодо фонетичних і граматичних особливостей, то приватні листи мало чим відрізняються від ділових документів. Тим більше, що вони походять з тієї ж території — Східного Полісся. Тут фіксується подои ження приголосних на місці колишнього /]'е/: веск[л]ля, огороженпут коллемь, заму[ж]же, з[ь] припи[с]сю і под. У третій особі однини то перішньо-майбутнього часу кінцеве -т може бути, хоч здебільшот опускається: вимовляе[т], не им^гкет, не зможе, купує; досить часто вживається форма майбутнього часу недоконаного виду з флексіями -му, -меш, -ме: проситиму, вла&ктиметь, користоватиме[т]с/\_у ожН дати [му], разоратимуться. У формах минулого часу чоловічого рому однини після голосних кінцеве -л закономірно переходить у -в: не ію лучивь, не посилавь, попродавь, не дававь, поморивь, писавь, бувь, мучшіь\ але форми з -ль за традицією ще трапляються: получиль, ізволиль, би ік після приголосних -лт> не вживається: втекь, могь. У народній мой! Лівобережжя релікти перфекта навряд чи зберігалися. Але в літери турній мові вони були однією з її ознак: заде[р]жалемь, не посилало)м}_{ не вгкдалемь, писале[м], не получиле[м], аби-мь я учиниль оплат ку О ')

144

За винятком юридичної термінології, лексика приватних листів переважно народна. Дієслова тут походять із живомовного джерела: шпаритися, поратовати, порадити, чекати, спріятелити[с], дбати, ппгкпшати і под. Слова на означення грошей свідчать про те, що пінної системи не було: ходили копи[й]ки, таляри, золоті, рубли. Природа жанру вимагала називання родичів і сеюяків: отец, матка, тчіа, брать, сестра, свать, племінникь, шва$ер, теща, доче[р], бра-таїшч, кум, пасинокь, дядко. Досить розгалуженою була й військо-пи-пдміністративна лексика: воить, сотникь, полковникь, писар пол-кпиій, бурмистр магістрату, хоружий, староста, з[ь]начковий това­риш, бунчуковий товариш, обозний енералний, асауль полковий, судия щральньі[й].

Природа приватних листів не дає змоги для широкого викорис-іпііпя фразеології. І все ж окремі сталі сполуки тут трапляються: ви­ри не доймаете (48); скоро св^ть (81); в ми^л^ не снилося (92); ІІ положено в[ь] довгий ящикь (97); впокою не дае[т] (134).

Мова листів у цілому українська, якщо не брати до уваги тра-ІИиІйних написань. Проте вже відчувається вплив російської мови: мр/и/ дорого, нелзя, изво[л]те, з[ь]десь — наявна навіть російська ■ • піснція до самоприниження: домишко, за трудишки мои.

Вихованець Київської академії Іван Некрашевич (друга половина \\'ІІІ ст.) будучи священиком у селі Вишеньках, написав кілька їиирін церковнослов'янською, літературною староукраїнською і на­родною українською мовою. Це, зокрема, «Спорь души и гЬла», вір-іііоїшііий лист до свого сусіда І. Филиповича, діалог «Исповіїдь» і, Можливо, «Суплика або замьюль на попа». Церковнослов'янською МіШоїо написані «Спорь души и гкпа» та «Испов^дь». Правда, фо-Иітичні особливості в обох творах суто українські. Так, у «Спор'Ь» ІКіійди з "Ь римуються зі складами, що містять /і/: екти -уловити, Шімдктель — хранитель, к ділу — силу, вічно — самолично, нечис­та місто. Часто сплутуються на письмі и та ьі, що вимовляються )М середнє /и/: забив, воздихаю, от его защити. Звук /в/ має інваріант і_% /[)/, як взагалі в північноукраїнських говорах, тверде. Чимало тут |||^го народних лексико-граматичних форм типу мене, тую, живучи, ШШШось, зділаймо, паметствуймо, пектися і под. Письменник май-Щ)Ш) володіє ритмом і римою. На відміну від своїх попередників, він Ні* обмежується дієслівною римою: у нього іменник римується з

145

дієсловом, іменник з прикметником і под., напр.: слава — права, акти —ловити, слова ~ готова, кляну — собачу, тягучи — сучій і т. ін. Твори І. Некрашевича небагаті на художні засоби: метафори зде­більшого запозичуються з Біблії; запитання, повтори, заклики, звер­тання, сентенції — це все ті стилістичні засоби, без яких не обходить­ся в той час жодна урочиста промова чи вірш-панегірик. Беручи тра­диційну тему й традиційний жанр, Некрашевич намагається внести в свою обробку деякі самостійні риси, незалежні від традиції, тобто вводить власний оригінальний літературний струмінь¹. Н. Кістяків-ська запрошує читача уявити собі, як «розгулявшись, розмахавшись» танцює священицька родина, звільнившися од святкової праці, як во­на смачно п'є «хоть и по пять» і помилуватися здійсненням сміливо­го задуму, гідного пензля голландської школи².

Треба ще раз підкреслити, що в небагатій творчій спадщині І. Не­крашевича засвідчені три вживані тоді літературні мови: слов'яно-руська («Спорь души і гйгта»), «Письмо, написанное к Івану Фил^по-вичу», «Письмо, написанное к отцу Арсен і ю Крии^цкому»), староук­раїнська («Испов*йдь 1789 года февраля-дня», «Разговорьі душ^ сі, тЬломь») і зароджувана новоукраїнська («Ярмарок», «Письмо, писан-ное к гн'йдинскому с[вященнику] Іоанну Фшгііповичу и его сьіну Петру, и кь дячку Стефану Крин^гЬцкому», «Замьісль на попа»).

У слов'яноруській мові І. Некрашевича переважають церковно­слов'янські слова, морфологічні форми, фонетичні особливості. І все ж є тут і повноголосні форми (обороном), і чергування /у/ з /у/ (ко-гда ж случитея в'кого взявши потеряти — Некр., 7; влови[т]), і типо­во українські наголоси (гово'рить-переспо'рить); і_і звичайно ж, по­одинокі українські слова {заробить, треба, панщина, пановати, пози­ка, хата, журитися).

У староукраїнській мові кількість суто українських особливостей стрімко наростає. Власне, староукраїнською мовою говорить тільки піп-сповідник. Селяни, яких він закликає покаятися в гріхах, спілкуються з ним північноукраїнською говіркою. У мові попа цер ковнослов'янські форми трапляються дуже рідко. У мові селян спо стерігається подовження приголосних перед /іс/ (в весіїлляхь), до

¹ Кістяківська Н. Сатиричне та побутове письменство XVIII в. Вип. 1. Твори Івана Некрашевича (Розвідка та тексти). — К., 1929. — С. XVII—XVIII.

² Там же. - С. XX.

146

сить часто замість /о/ в новозакритому складі виступають його реф­лекси /у/ та /'у/ (муй, колядувокь и щедровок, пятюнку, гріхювь, на вечюрки, рюкь); у мові попа форми дієслів теперішньо-майбутнього часу третьої особи однини першої дієвідміни уживаються переваж­но з закінченням -тт> (видить, караеть), у мові селян — без цього закінчення (буде, не пускає, завдає); форми минулого часу чоловічо­го роду після голосних приймають як -ль, так і -вь (не знал, тво-риль, не зваль, не грешивь, переставь)\ досить багато представлена й українська лексика (ледащо, збавити, гору/о, іїкдовати, ворожка та ін.); трапляються й фразеологічні звороти (А мьі будемь пилненко на усь те мотати ~ 14; очи продере свои — 15).

Нарешті, мова народна. І. Некрашевича можна назвати поперед­ником І. Котляревського. З найбільш помітних фонетичних особли­востей треба б назвати поширене на Поліссі скорочення слів (добре бра, що тоб^ усюди шанцюе — 9), перехід етимологічного /о/ в но-ночакритих складах в /у/ та /'у/ (мабуть, все ж таки цими літерами позначаються дифтонги: калинювка, вюнь, пюпь, празникювь, пувко-////, покюйникь, не втюкь, тюлко, небюжчикь, Бюгьтг. ін.), подвоєння приголосних перед колишнім /]е/ (силоміщцю, покаяння, стояння, по несЬлляхь), пропуск /ж/ між голосними (Дай хиба що я кау, бо щ%) жь то тягучи — 10, каешь, кауть — 10); форми зворотних дієслів Н інфінітиві інколи пишуться відповідно до їх вимови (расходицца, іонетця). Як у народній мові, поширені тут демінутиви: веселенко, і/іоровенко, варенушка, гор^гЬлочка. І. Некрашевич милується в фра-ісологічних зворотах, напр.: Щоб не грьізли головьі (10); Якь би ішмь свого попа гарно в шорьі убрати (19); над нами крутить ве-ремі;ю (19); Хоть и за д^лом^ прійдеть, то все рило дує (20); Бо те-Мср и без в^на вже й н^ до порога (27); Год^ жь іому мирянамь за Шкуру сала заливати (27).

Отже, староукраїнська літературна мова у XVIII ст. продовжува­ли функціонувати, але перспектив дальшого розвитку не мала. Нею Користувалися школярі, мандровані дяки, які складали різдвяні ве-ЛНкодні вірші, вчені поети, що користувалися поетичними реко­мендаціями М. Довгалевського; за традицією вона використовува-Лвсії у ділових документах, зокрема в записах сотенних канцелярій; Мйродні пісні й різноманітні рекомендації господарського й медич-Црго характеру також подавалися староукраїнською мовою. Але

147

оскільки друкована продукція нею не видавалася, її колишня сла­ва поступово згасала. Література високого звучання тепер видава лася або слов'яноруською, або й тодішньою російською мовами, п розважальні твори почали з'являтися народною мовою. Уперше на родна мова зазвучала з теренів Полісся. Отже, три мови використо-вувалися в культурному житті України XVIII ст.: староукраїнська, слов'яноруська (або російська) і народна українська. Здавалось би які широкі можливості! Але якщо вдуматись, то не можна не пого­дитись з думкою Н. Кістяківської про те, що «Руїна викликала стрп шенний занепад у письменстві XVIII ст. Воно лишається десь на боні від великого битого шляху, яким посувається тодішнє усне мистецтво, воно не доходить до друкарні; воно утворюється десь по кутках, пс реважно в нижчій верстві більше-менше освіченого громадянства, та переховується в рукописах, що частенько гинуть, залишаючи з діялі. ності часом не аби-якої ваги авторів - мізерні уривки та шматки, ча сом навіть тільки ймення та прізвище. Круг спостережень та думок нечисленних авторів стає тісним, вузьким, обмеженим рамцями про вінціального побуту»¹.

Кістяківська Н. Сатиричне та побугове письменство XVIII в. Вип. 1. — (' І

148