На зламі віків

-ті роки XIX ст. — перші два де­сятиліття XX ст. багаті знамен­ними подіями, які сприяли розвиткові і зміцненню соціального Престижу української мови. Отож слідом за В. Чапленком роки від утвердження реформованого в 1893 р. НТШ до видання першого ІфІцій ного українського правопису 1918 р. розглядаються тут як ок-ррмнй дуже бурхливий і разом з тим дуже плідний період в історії на-Иіш мови. Ці роки неповторні іде й у тому відношенні, що їх напов-

мала творчість корифеїв української літератури, чий талант виявив

#§0с уже в XIX ст. - І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Й і рінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письмен-НМКІн, які почали свій творчий шлях у ці роки, а закінчили його в 10^е50-х роках XX ст. — М. Вороного, В. Винниченка, С. Васильчен-ІІ! О. Кобилянської.

Наукове товариство ім. Шевченка після 1893 р. значно активізува­ло видавничу діяльність: воно видавало «Записки», збірники секцій, ИИографічні збірники та ін.¹

На цей час припадає і російська революція 1905 р., наслідком якої (Кило тимчасове ослаблення урядових обмежень щодо вживання ук-їмської мови, а також перенесення діяльності НТШ на чолі з Гру шевським до Києва і видання зредагованого Б. Грінченком ¹ імпаря української мови» в 4-х томах 1907—1909 рр. До цього пері-I належать і три роки відносної самостійності української держави. Імужніла у цей час українська публіцистика і її мова. Великий Нііпк у розбудову української наукової мови зробив, як про це вже ЙШЛоеи, М. Драгоманов. Швидко розвивалася українська масова ■, До середини 1906 р. виникло до 35 періодичних видань².

■ Дип. с. 252.

^?і 4§пленко В. Названа праця. — С. 175.

261

Звичайно, виробити за два — два з половиною десятиліття науко вий і публіцистичний стилі української мови, яка століттями не ма ла умов для свого розвитку, було нелегко. А проте, читаючи науконі твори гуманітарного профілю, публіцистичні твори, а також епісто лярію першої чверті XX ст., переконуєшся, що ця мова мала все не обхідне. І не дивно. Адже до її літературної розбудови доклали рук у попередні десятиліття М. Драгоманов, І. Франко, Олена Пчілка, Лс ся Українка, В. Самійленко, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші відомі діячі української культури. І все ж ніколи раніше не розвив;і лася з такою активністю українська літературна мова, як у період ви борювання українським народом власної державності. Як не дивно, цього не відчула в масі своїй російська інтелігенція. Як писав пізніше Г. Федотов, «...ми, як і раніше, вперто продовжували вважати мало російську мову лише обласним наріччям російської, хоч славісті! всього світу включно з Російською Академією наук давно визнали ці наріччя самостійною мовою. Те, що ця мова з мови фольклорної по езії стала мовою абстрактної думки, якою вже існує велика наукоїш література, остаточно розв'язує питання про українську націю. Гру шевського можна визнати її творцем»¹.

Українська літературна мова першої чверті XX ст. мала вже вирой* лену суспільно-політичну термінологію, з допомогою якої можна бу ло повністю передати характер суспільно-політичних рухів ЯМ тодішнього часу, так і попередніх епох. Усталилися політичні терміни, уживані для позначення політичних змагань: вільність, гро мадянство, держава, державність, добробут, існування, незалежність права, самостійність, самодіяльність (ХТУ); розвинулася терміт» логія, пов'язана з управлінням, адміністративно-територіальним поділом, функціонуванням державних установ і под.: виборне прсЩ доходи, законодавство, земельна справа, лад, повіт, потреби самоо\о рони, суд, судівництво, скарб, спілка, устрій (ХТУ), громадяни, гро мадське життя, держава (Дон.), законопроект, людність, пановіщ самопорядкуванє (ПУМ); майже повністю усталилася лексика, січі совна сфери етики: відносини, жаль, згода — незгода, пімста, чесЩ шаноба, шкода (Груш.), вимоги, доручення, досада, надія, обставини почування, просьба, співробітництво, щирість (Єфр.).

¹ Федотов Г. Судьба империй // Знамя. - 1992. - № 3-4. - С. 198-194

262

Ьеручи до уваги молодість української наукової і публіцистичної Мини, а головне — майже повну відсутність україномовного шкільни­цтві, автори не завжди мали певність, що вживана ними термінологія буде повністю зрозуміла. Тому майже кожен із них удавався до пояс-жчіь, які наводилися переважно в дужках після не зовсім зрозуміло­го широкій читацькій аудиторії слова. Варто зазначити, що об'єктами Пояснень є як запозичена лексика (частіше), так і своя, переважно но-Мін'тіюрена. Ось кілька прикладів першого типу: Зійдіть з політичної, 1 громадськоїарени; сі гетерогенні, чужорідні тіла; Гетьманщина задер-ЖП'ш де в чім тільки демократичні порядки, але в відносинах еко-Шіиічних (хазяйських) і соціальних (громадських) вона відійшла від де-Микрлтичності (ХТУ); дефензивний та офензивний (оборонительний та іиитупательний) союз; здеградувати (звести) Україну до становища ІЙИчпйної провінції; реставрація (відбудування); прелюдія (початок); ЦАрпти (наслідувачі); толеранція (терпимість); аграрні (земельні) відно­вним (Дон.). Не уникає цього навіть Є. Тимченко, який на словах за-(уджуїшв подібні тенденції. Ось зразок: «...Коли є такі бурси при ІІМішнях, то цікаво, чи дорого там беруть за пансіон (утримання)» (ІМм.). Та і як же можна було цього уникнути, коли в мовленні будь-який) освіченого українця європейська лексика тісно переплелася з йіиоко цінованою власною абстрактною. У того ж Є. Тимченка по-ШШ[ [\ словом самолюбство виступає егоїзм, а антонімом до сполучен-Ііи одержати звитягу є скапітулювати. Приклади другого типу трап-Я значно рідше: держава одностайна (унітарна), чорновик (бру- (ХТУ) і под. М. Грушевський для пояснень нерідко використо- російські слова: податки посередні (косвенні), митова (таможен-) політика, інші можуть дати вовну, бавовну (хлопок), вартість її ста-'іп псе більш конвенціональною, условною (ХТУ). Таких замін І имченко не визнавав зовсім: «Лихо в тім, що ми цілком втрачаємо сноеї мови і вже тепер спостерігаємо, що друкуючи, наприклад, і іРйді», раз у раз трапляється, що редакція замінить українське сло-Щ І имраз московським: український здається чудним, «ріже» (обмос-Имії'нчіс) вухо. Жодні протести не помагають»¹.

' Лип,: Баб'як П. Листи Євгена Тимченка до В. Гнатюка // Записки Науко-И нншриства ім. Т. Шевченка. — Т. ССХХІУ. Праці філологічної секції. — Мі;, 1992. - С. 312.

263

Оскільки українські історики й публіцисти пройшли певним вишкіл у Львові, то в їхній мові, природно, вживалося чимало сліп західноукраїнського походження. Серед них насамперед требл відзначити ті, що набули вже поширення у Східній Україні і, зок рема, зафіксовані відомим словником за ред. Б. Грінченка. Це, зо крема, безличність (Дон.) — словник фіксує прикметник безличнии (І. 41) у значенні «позбавлений срвісті», злий (Дон.) у знач, «попі ний» (II, 158), навзаєм (ХТУ) (II, 468), посідання (Дон.) — словник фіксує дієслово посідати зі значенням «володіти» (IV, 360), робітнн (ХТУ) (IV, 26), справдження (Дон.) — словник засвідчує дієслони справдити і справджувати (IV, 188) та ін. Природно, всі ці слова і цією ж семантикою подає і виданий 1886 р. у Львові «Малорусько німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського.

Серед незвичних як на сьогодні слів трапляються, природно, й ан торські неологізми, утворені за українськими словотвірними моделя ми. До них можна було б віднести вживані Донцовим стреміти («прагнути»), урівноправлення, розріст (можливо, й від польською ГО2ГО5І), незгодини. М. Грушевський у значенні «зосередити» вжииж дієслово скупити (робота буде скуплена). Обидва ці автори послугу ються дієсловом переводити і похідним від нього іменником переві дення у значенні сучасних «проведення», «запровадження» (переведсн ня й поглиблення демократії — ХТУ; не могли переводити ніяких по станов — Дон.). До неологізмів Є. Тимченка, мабуть, належать пік! уживані ним слова, як тіснозорі патріоти, московизм, какословіє.

До беззаперечних неологізмів належать такі як українізація (Дон ) і перебудова (ХТУ).

Проте і стародавніх слів та форм публіцисти і вчені не цуранні, ся. Це такі, як добропочате діло, одшедші борці, наш ісход на По линь, ненагородимий «непоновлюваний» (ХТУ) та ін.

У процесі становлення норм літературної мови в галузі лексики що має народне походження, але здатна термінологізуватися, відйу вається певний відсів синонімів. Це явище як цілком прирошії помітив ще Б. Грінченко: «...В молодих літературних мовах раз у |нп стріваються паралельні форми того самого значення. Часом один і них бере перевагу, друга зникає, а іноді обидві лишаються і жити собі любісінько разом»¹. Так, М. Грушевський користується слоті •

¹ Грінченко Б. Тяжким шляхом. - К., 1907. - С. 42.

264

просторінь, яке Б. Грінченко пояснював як синонім слова простір. Усталеному сьогодні слову самовизначення в мові М. Грушевського відповідає самоозначення. У реченні «Сі козацькі пункти були подані Ми обраду царської думи» ужито слово обрада в значенні «обговорен-НИ», «вирішення». Шкода, що сьогодні про нього забуто. У словнику їй ред. Б. Грінченка воно подане (III, 23), наводиться навіть похідна Пестлива форма обрадонька.

У літературі початку XX ст. значно вільніше, ніж у сучасному суспільствознавстві, уживалися діалектні, локальні слова й вирази — Ш шхідні, так і східні. Напр.: Вияснивши се питання, і по дорозі та­кож і загальне число... членів Ген. Секретаріату; хапалися оборони-пі, сливе весь час; забаганка; сюдою (ХТУ) і под.

Незважаючи на величезну роботу в плані вироблення ук-рйїмської суспільно-політичної термінології та абстрактної лекси-Яи, у мові публіцистики першої чверті XX ст. все ще багато росіянізмів. Чомусь повільно приживається слово уряд — переважає Щшительство, порівняймо ще область, статя, рукопись, літопись І і ін.¹ У назвах країн відчувається російське посередництво: Гер-Шініи (ХТУ), Турція (Дон.). Пор. ще: бувша Росія, величество, ЩіШипь, вповні свідомі, жизненність, за границю, з кругів не пан-НмИХ, по наслідству, наслідник, ісконний, потомство, обладатель, за ЩіЬшсіо, підчеркуватиме, свободно, совітують, сотрудництво, з йо-Цї сторони, в стан торжествующих, убожество, центробіжність, (ХТУ); конечне звено, многі, недостаточний, слідуючий, сто-, получили, уложений (Дон.) та ін. Поширені також кальки і Мипіикальки. Перші утворюються як відповідники до російських Ні, у яких відповідні морфеми повністю або частково замінені ук-(Шіп.кими, напр.: предкладаю.., свої домагання (ХТУ) — пред-ла-ЛИі* пред-кладати; приклонники великоруської стихії (ХТУ) — по-ІЛініміік - при-клонник; безпотрібно (ХТУ) - без-надобно - без-ІніріГшо; здвигнення (Дон.) — воз-движ-ение — з-двиг-нення і под. Нимімкальками можна назвати такі слова, в яких зберігається той р Морфемний склад, що й у відповідних російських, але кожна з (ирфсм відповідно українізована фонетично, напр.: сповнити «ви-ІМіїиш» (рос. исполнить), розрішення «розв'язання» (рос. разреше-

' Шб'ик П. Названа праця. — С. 312.

265

ниє), укріплення «зміцнення» (рос. укрепление), сорозміряти «зістав ляти» (рос. соразмерять) (ХТУ) і под. Калькуються також словесні кліше типу тим не менше (рос. тем не менее) (ХТУ), тонка погляду (рос. точка зрения) (Дон.) і под.

Що стосується подібних словесних кліше, то вони чи не най більше відрізняються від сучасних. З одного боку, відчутна на явність окремих галицьких моделей, які згодом не стали норматив ними (ходить о те; зміна, що зайшла — Дон.), з другого, — за свідчується прагнення відштовхнутися від російського кліше і ство рити своє, самостійне (на рівняючи високім ступені, під умовою, па думці української аристократії, після слів (за словами. — В.Р.) Олек сандра II — Дон.)

Неусталеність термінології, пошук найточнішого слова для відтво рення ситуації зумовлює інколи нагромадження слів-синонімів власних і запозичених, напр.: безпринципність, аморальність, легка душність, моральна розхристаність; се духовне холопство, холуйство /ні ба; нарушали свавільно трактат, умову, договір; розстріл, зайняття і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом^ збірною точкою, в котрій... зосередивсь... перелом в історії України, коли приходиться тепер відступати від тих мірок, від тих критеріїв, від тих принципів, котрих ми тримались так недавно... (ХТУ). Отже, ЙДІ пошук слова. У цьому процесі розвиваються синонімічні ряди: те сі ме абстрактне поняття виражається двома, а то й трьома словами, напр.: нинішня хвиля — момент, будущина — будучність — будуччшш\ керманичі Росії — правитель — російська керма, громадянство — горо жанство, мета — ціль, вільність — свобода — воля, лад — устрій^ насліддя — наслідство — спадщина, Московщина — Росія (ХТУ); на оу дуче — будучність, воля (воля преси) — свобода (Дон.) і под.

Постійний зв'язок з адресатом - носієм народної мови - підтрі! мує досить багата фразеологія. Порівняймо у М. Грушевського: ішу

¹ Цікаво, що серед синонімів цього значеннєвого ряду немає слів майбутнії \ майбуття. Але ще дивніше, що проти слова майбутній як проти гіперизму писі пав у 1970 р. В. Чапленко: «Недбало й без потреби створено слово «майбутні проти нього слушно протестував не тільки І. Нечуй-Левицький, а й добрий п,і 1( час знавець української мови М. Пилипович (М. Левицький). Єдина рація йомі був відштовх від російської мови, в якій було слово «будущность»: відшіоіічм чись від нього, викинули слова «будучність», «будучина» (Чапленко В. На пій праця. - С. 224).

266

м/ як кіт наплакав, відбивати охоту, задні пасе, теля не реве — коро-Ш не чує, українське письменство стало ставати на ноги] у Є. Тим-чшка: м'яти чуба, не дійдем ладу, Грушевський... спустив своїх хортів 1 данцюга, аж за голову узявся, бавити час, бере гору, не падаймо сер-црм, на мене пеклом дише, не довго ряст топтати; у С. Єфремова: в киші того «Діла» і з свічкою не знайдеш, виварюють з мене воду, од-Пітають усяку охоту, хоч очей у Сірка позичай, взагалі наколочено та-11 гороху з капустою, що можна лишень плечами здвигати, земля го-ічтіь під ногами, довгоязика Хвеська, ніколи було вгору глянути, обста­ли ни вибили мене з колії, викинути його за борт, дати добру одсіч та ін. М. Грушевський досить часто вдається до крилатих слів з кла-мчиої латинської літератури, які він подає інколи в оригіналі й пе-і' і паді, частіше ж — тільки в оригіналі, напр.: Оиісе ої йесогит рго МІгіа тогі (Солодко і гарно вмерти за отчизну); саріаМо аигат рори-ЇііШі; циапіит Шіз; Ното Нотіпі гез жсга (ХТУ). Є. Тимченко наво-|ИТіі усталені в європейській літературі класичні звороти типу Ш\чта$ йе гісНеззе (клопіт з багатства). В. Чапленко підкреслює, що надавало молодій літературній мові особливої поважності, Піднімало її авторитет¹. Донцов більше користується усталеними в НШ час у європейських мовах виразами лозунгового характеру типу МІІЛм воюючи за «іНе гіфіз о/іНе шаііег паііопаїійез о/Еигоре» (Дон.). Серед граматичних рис треба відзначити прихильність публіцистів | активних дієприкметників теперішнього часу як східнослов'ян-ЦКОГО, так і церковнослов'янського походження, тобто і з суфіксом й|і І з суфіксом -щ-: хотящих; панування деморалізує, вироджує са­мім и пануючого (ХТУ). Донцов вважає за можливе — звичайно, під ііиииом російської мови — використовувати навіть пасивні дієприк-шики теперішнього часу із суфіксом -м-: невилічимий. У багатьох ИШйііих тими часами граматиках ці форми рекомендувалися як нор-імімшіі. В. Чапленко зауважував: «Дореволюційні граматики, переви-ІІ І⁽)І7—1918 рр., всі дієприкметникові форми і зв'язані з ними па-ІИІНІ конструкції беззастережно приймали. От ми маємо у П. Залоз-«Явтух, усіма любимий», «Хата, спалена громом»; у Г. Шерстю-- «думаючий», «зріючий», «цвівший», «караємий»².

¹ Чппичіко В. Названа праця. — С. 346. ^і Рим же. - С. 328.

267

У виданнях НТШ використовувалась, звичайно, желехівка. Цю традицію М. Грушевський переніс і на Східну Україну. У книжні «Виїмки з жерел до істориї України-Руси»¹ він уживає літеру ї нн місці колишніх Ні та є в новозакритому складі (по цілім королівстві, бесіда)] складові частини прислівників, часток, сполучників пише окремо одну від одної (себ то, на ново, як що) і навпаки, частку ж пише разом із попереднім словом (колиж), постфікс ся пише окре мо від дієслова, а його фонетичний варіант -сь — разом із ним (здаєть ся, бавити ся, але не квапивсь, готуватись)', апостроф у цьо му письмі не вживається (імя, від'їзд), хоч інколи його функції ви конує ь (побьють)', афікси -му, -меш та ін. у складному майбутні»!» му часі пишуться здебільшого окремо від дієслова (цінувати мем, уважати меш), але можливі й нероздільні написання (робитиме) майже регулярно за допомогою ь підкреслюється пом'якшуванісіи приголосних /н/ та /с/ перед наступним м'яким приголосним ті /ш/ (меньших, иньша, досьвід, сьвідомий). Усі віддієслівні іменники середнього роду з абстрактним значенням мають у називному І відмінку однини флексію -є; при цьому попередній м'який примі лосний здебільшого - за галицькою вимовою - не подовжуєтин (знане, вигнане, оброблене, пророковане), хоч може відповідно до поліської вимови подовжуватись, що засвідчують його ж праці «\\щ українську мову і українську школу» (1912), «Українська літера і у ра» (Т. 1, 1910) та ін. (пор. судя, столітє, але ширинне).

Публіцистичні твори апелювали не тільки до розуму, а й до пд чуттів потенційного читача. Тому об'єктивний виклад супроводжуй; і її ся непрямими порівняннями, метафорами. У Донцова вони лаки нічні, традиційні, у Грушевського — майже завжди оригінальні й Ш сить розгорнуті, напр.: «...Сходячу на політичному небі Європи зві Щ Прусію; Минувшина України була затоптана в болото; смітник сигмі вої історії» (Дон.); «В просторій хаті широкої автономії України; а ки ли буде утворена ся економічна база, можна буде дати більше уваї п И культурі краси — щоб вона була окрасою організованого добробуту, й не світила яскравою латкою на убогих лахманах талановитого Ш штанька»; «після проголошення самостійності ніхто вже не може м» ватися в хащі нейтралітету» (ХТУ).

¹ Див.: Вісник АН України. - 1992. - № 9. - С. 62-81.

268

До засобів мовної виразності можна віднести й збереження ритміки й структури староукраїнських і староросійських текстів, які майстерно передає М. Грушевський у перекладі, напр.: 17 дня ІІІчия прислав гетьман Богдан Хмельницький до Василя Василеви-Ий Ьутурліна і товаришів полковника Павла Тетерю — щоб йому, Гїтьманові, з ними побачитись, а грамоти при тім не передавати і промови ніякої не говорити; які незносні біди прийняли єсьмо; (Нижніх людей до нас з царською ласкою своєю прислати зволив; імАби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про Щу битимуть чолом (проситимуть) посланники їх, а вони його мирському величеству служитимуть во віки... (ХТУ).

Отже, магістральний шлях розвитку мови й стилю гуманітарної Ннуки і публіцистики, які позначені на початку XX ст. великим по-уіупом, збагатили українську мову всім необхідним для дальшого Прогресу.

Українська публіцистика була невіддільна від художньої літера-іури. Хоч би як було, а саме красне письменство було законодав­цем у розвиткові всіх стилів літературної мови.

Талановитим автором художніх творів («Соняшний промінь», її їм розпутті», «Під тихими вербами», «Ясні зорі», «Серед бурі» та ЇМ ), збирачем і охоронцем українського слова був Б. Грінченко. У ІМінП художній мові письменник був типовим представником сте-Иииої України. Він не визнавав приставного /н/ у займенниках, що Цмчмпалися з /)/ (в їй, хоч у неї), дієслова другої дієвідміни в третій Ьобі однини теперішнього часу уживав без закінчення -ть (виходе, штосе), не відбивав властивого більшості говорів української мови Чіріуішння /д/, /т/ відповідно з /дж/, /ч/ (засвітю), префіксові й Прийменникові од віддавав перевагу перед від (од учителів, але Шрччу), форми вищого ступеня прикметників утворював за допо-Міііоіп суфікса -іщ- (цікавіщий) і под.

Н оповіданнях і повістях із селянського життя Б. Грінченко вико-

рні ти усі можливі різновиди мови селян: поважний (мова старо-

н « инаша з повісті «Під тихими вербами»), гумористичний (в

Иїіпііідаїіні «Сам собі пан»), жіночий, відомий з часів Квітки-Ос-

Ииімшепка та Марка Вовчка, дитячий з використанням «дитячої»

Кмин¹. У творах про міське, інтелігентське життя («Сонячний

¹ Докладніше див. про це: Чапленко В. Названа праця. — С. 169—171.

269

промінь», «На розпутті») мова письменника дещо змінюється: у ніїї з'являється чимало запозичених слів, зокрема й тих, що приходили на Схід із мови Західної України (повітря, життєпис, зацікавлюва ти і под.).

Чимало уваги приділяв Б. Грінченко перекладам з інших мои: російської (М. Костомаров), німецької (Гауптман, Зудерман).

Найбільшою заслугою Б. Грінченка перед українською культу рою є, безперечно, «Словарь української мови», який без цьом» справжнього подвижника, мабуть би, ніколи не побачив світу або ж був би виданий далеким від досконалості. Сам упорядник у пе редмові до словника скромно зауважував: «...Ми не вважаємо про понований словник ні таким, що вичерпує багатства української мови, ні доведеним до такого ступеня досконалості, яка могла б за довольняти принаймні нас самих, і знаходимо собі виправдання лише в тому, що обмеженість часу, протягом якого треба було ви конати всю роботу, була в цьому разі перешкодою, якої не могла збороти крайня напруга сил працівника. Ми вважаємо свою при цю першим щаблем на шляху створення наукового українською словника, і усвідомлюючи його численні вади, все ж наважуємося випустити його в світ, щоб дати точку опори подальшій роботі у тому ж напрямі». І все ж «Словарь» справив колосальний вплив іій процес нормування української літературної мови, хоч такої мені упорядник перед собою і не ставив.

Не дожив до революції 1905 р. П. Грабовський. Майже все с»0( свідоме життя провів він у тюрмах і на засланні. Друкувався у гі лицьких періодичних виданнях у 90-х роках XIX ст. Його поеті і ч ну уяву живила творчість Т. Шевченка, недаремно він постійне звертається до того кола образів, якими запліднив українську по езію великий Кобзар:

Не рушить нас кайдан, ні страта,

На все ми соромно-німі;

Освітній брат сліпого брата

Гнітить і досі ще в ярмі («Виклик»);

Не складаю пісень твоїй дивній красі,

Бо не бачу в стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі,

Хто був паном у краї нещасному («О, яка ж ти сумна...»)

270

II. Грабовський багато читав, у тім числі й українських творів. Але все ж він був вирваний долею із творчого процесу. Тому, ма­буть, і творив він власні неологізми, яким не судилося стати за­гальноукраїнськими: зрадно, несподівний, передяни «передові люди», §рк)ольці «люди без долі», оборонних «оборонець», рабувати «бути рабом» та ін. Трапляються у нього й галицизми, наприклад, кметь І значенні «селянин, хлібороб». Багато в його поезії - можливо, більше, ніж у будь-кого з українських поетів, — зменшених іменин­ників: віченька, ніченька, доленька, неволенька, серденько, думоньки, ранечко, калинонька, сиротинонька, квітонька та ін.

На початок XX ст. в українській літературі з'явилося ще одне — 1§мер уже всім відоме ім'я — Архип Тесленко. У 1906 р. він виступив йк шпор оповідань із селянського життя: «За пашпортом», «Хуторя-Иочка», «У городі» та ін. Мабуть, немає в українській літературі іншо-|чі майстра, який би так природно передавав усне мовлення ук­раїнського пролетаря - сільського і тимчасово вписаного в міське се-рілонище. Особливо вдаються йому монологи й полілоги, напр.: •Ось баба Пріська: — Та й пити ж матінко! — підвелась і гука: — Дійчиііо, винеси відерце нам! Дівчина так швиденько травою-травою Дп хати, вхопила — несе» («Хуторяночка»); « — Іди хто його зна куди И Що! - Та куди «йди»? — питаю. — Та на той край: Та не був зроду, • піди, та сам... А треба йти... Ех, життя! - Та й рукою махнув» («За Мйшморгом»); «Ну й на світі тепер... Аби я не голодний, а ти хоч і йрпмадай, та їй-бо правда. Ось хоч би і про себе скажу. Що тут, як |уі житимеш; ну вівчар я, ну дітей п'ятеро в мене... Ну годувать їх, Цшиать треба... а чим?» («Дід Омелько»). Природно, що в мові пер-ійішжш А. Тесленка чимало росіянізмів: больниця, получити, рощита-Шши і мод. Цілі російські фрази вживаються у мові окремих персо-Нйяін: « - Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько и при мне-н икчода вьінесли уж» («На чужині»). Згідно з народною традицією, і Іічміенко вдається до повтору дієслівних форм: радію-радію, тру-Щ\% трушусь, дивилась-дивилась, билась-билась, побілів-побілів і под. Цгулінпі форми досить часто заступають віддієслівні скорочені сло-Й ц и писки тільки сіп-сіп йому; а серце одно: тьох-тьох, а там щип-щш\ мене, або ляп-ляп долонею. Оригінальний в цього письменника Міні природи - простий, ледь заштрихований, та разом з тим дуже Ирінммй; ось вигляд із вікна поїзда: «Село далі якесь. Хати, клуні,

271

хліви... Так і поринають в садках. Садки, сливи, вишні, так і зе леніють. Улиця пішла он кудись. Дядько у брилі солом'яному, у шта нях широких іде нею, люльку закурює» («На чужині»); «По підгір'яч ку хутірець послався - хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі і видно. Вище трохи — млин. У долині — луки, трава по по яс, а квіток — так і рябіють» («Хуторяночка»).

Революція 1905 р. у Росії була справжньою подією і в суспільно му становищі української мови. Аж до початку І світової війни зрої тала українська преса, множилася кількість видань, сталися певні зміни в мовному менталітеті селян і міщан: у них похитнулася впси неність у тому, що українська мова мужича, а російська панськії Проблеми творення української літературної мови з Галичини й 1>у ковини знову були перенесені на Наддніпрянську Україну. Тут рої горнулася нова дискусія з приводу того, на яку базу має спиратися ук раїнська літературна мова - наддніпрянську чи галицьку. В дискусії взяли участь І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, А. Кримський, І. Стешенко, Б. Грінченко, І. Франко, М. Филипович, М. Пачои ський та ін. На цей раз ішлося про те, що взяти в спільноукраїн ську літературну мову з західноукраїнської мовно-літературної прак тики. Одні дискутанти (І. Нечуй-Левицький, А. Кримський) обсто ювали думку, що це мають бути одиниці, інші (М. Пачовськиіі І. Верхрадський, І. Франко та ін.) наголошували на тому, що прак тику розвитку української літературної мови на західних землях ні можна змарнувати. М. Грушевський з цього приводу писав: «Ігнору* вати цю культурну мову, вироблену тяжкою працею кількох пв колінь, відкинути, спуститися на дно і пробувати незалежно віл ГІ «галицької» мови творити нову культурну мову з народних україн ських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть Пі пер, — це був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небсчіігч ний для всього нашого національного поступу»¹.

Були проблеми й з українською пресою. «Галицька» мова Пуп.і • Східній Україні малозрозумілою для читача, який не був приший чаєний до західноукраїнських видань. Серед них, особливо іч'ікм зросійщеної інтелігенції, весь час існував спротив проти «псумішіН мови І. Котляревського і Т. Шевченка. І все ж популярно-публпінії

¹ Грушевський М. Про українську мову і українську справу. — К., 1907 і І

272

пічна мова потроху пробивала собі дорогу. Це були видання Ук­раїнської радикальної партії («Як визволитися з бідноти робочим лю­тім», «Як цар людей дурить» та ін.), газета «Рідний край», часописи ••Часів», «Село», «Маяк», популярні брошури Б. Грінченка та ін. Ра-іом з україномовними виданнями зміцнювалась українська літератур­на мова, поповнюючись новими словами, у тім числі «кованими». Мри цьому були певні крайнощі, зокрема відштовхування від інших меж: своє — це не схоже на чуже. І все ж обійтися без запозичень ніяк не можна було. Такі слова, як пошта, телеграфу електрика, квадрат, ні'юграм і подібні заміняти витвореними на власному ґрунті ніхто, Иичайно, не наважувався. Але ж вони приходили з сусідніх мов — російської і польської. Який же варіант прийняти? Як пише В. Чап­им іко, «потроху став вироблятися компромісовий стан: відкидались рішуче переважно побутові галицькі барбаризми «емерит», «рутинова-ниП», «мешти», «атут», «ас», а засвоювались наукові та промислово-н'міічні назви й вислови, навіть у галицькому генетично польському иформленні «хемія», «аритметика» — замість давнішого наддніпрян­ського «арихметика»; «ліхтар», «електричність» або «електрика» то-ни>»Л Нові тенденції відбилися і в мові художньої літератури.

Після Б. Грінченка, у якого помітні ще риси етнографізму, прихо­пи і. нове покоління, котре орієнтується на метрів європейської літе­ри і ури. Не пориваючи остаточно з селом та його аксесуарами, пись-Міжиики-модерністи переносять свою увагу на такі поняття, як лю-Ліні, краса, вірність, сила, шукання правди, світло знання і под. Зро-ІУміло, що у зв'язку з новими завданнями мала змінитися й мова.

І Іону якість мови започаткував у другій половині XIX ст. І. Фран­ки Але його творчість служила зразком і на початку XX ст. Адже в ІІ9І1 час була написана поема «Мойсей», повість «Перехресні стеж­ин га інші твори. І. Франко розкрив тут особливості мови ук-і ми. ько-галицької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст.

Помітне місце в розбудові української літературної мови займав

¹ імійленко. Як поет, прозаїк, драматург, есеїст він був попередни­цям 1 соратником Лесі Українки. І був він у постійному пошуку ук-і «ні. і.кого слова, хоч чудово знав розмовну українську мову і всю по-Ііі|«иімо українську літературу. Ще в студентські роки В. Самійленко

Чвмепко В. Названа праця. - С. 225.

273

підпав під вплив Гната Житецького, сина відомого мовознавця П. Житецького. Згодом він вступає до «Літературної громади», яка збиралася у М. Лисенка та М. Старицького, і яку нерідко відвідувала Олена Пчілка. Літературну діяльність В. Самійленко починав з поезії, яка друкувалася переважно в Галичині на сторінках «Зорі», «Правди», «Дзвінка», «Дзеркала», а потім і «Буковини» та альманахів «Ватра» і «Складка». У періодичній пресі Самійленко друкувався під псев­донімом Сивенький.

Самійленко дуже уважно ставився до мелодійності української мови. Він дотримувався алітерації, особливо щодо вживання голос­ного /є/ та приголосних /с/ та /л/. Разом з тим він слушно заува жував, що не можна нав'язувати мові тих слів, яких не вживає про столюд. Його «Ельдорадо», в якому сучасна поетові молодь упізна вала Україну, часто читалося на вечірках.

Самійленка часто звинувачують у творенні т. зв. «кованих слів»» Про це трохи далі, а зараз про те, звідки це пішло. Кожен письмен ник не цурався за народними звичаями творити нові слова. Але при­писування саме Самійленкові творення «кованих слів» належить цензорові Рафальському, який звинуватив письменника в «создаїши искусственньїх слов». Згодом в одному з фейлетонів В. Самійлепко вкладає в уста одного із чиновників таке: «Треба вимагати від ап торів, щоб уживали тільки такі слова й речення, котрі будуть узнані за вповні народні, рукописи, що мають у собі роблені слова і речей ня, забороняти» («Щасливий день пана Замайського»).

Так звані «ковані слова» В. Самійленка легко впізнаються м контексті. Скажімо, це мимовільний. Хоч його й немає в словнику за ред. Б. Грінченка, але воно ввійшло у всі сучасні словники. А такі слова, як вселюдський, самолюбство, поступ, знахід, у «СловарІ» теж не значаться, але в сучасних словниках української мови попи є. Не становлять ніяких труднощів у сучасних контекстах і гмИІ слова та вирази, як святощ (святість, святощі), егоїстичні побуЦ (егоїстичні побудженая), наслідково (з наслідком, ефективно), тик нуття (зникнення), знахід (знаходження, знахід) і под.

В. Самійленко був попередником Лесі Українки в широкому уживанні слів іншомовного походження типу ідея, телескоп, сет\Щ тизм, соціалізм, тероризм, октябризм, революція, революціонер ар'єргард, касаційна інстанція, апеляція, інституція, аргумент, місії

274

1рган, циркуляр, інстинкт, ревізія, гуманність, електротерапія, екзер-циція, діагноз, легалізований, цивілізація, циркуляція і багато інших. Грппляються в нього росіянізми (зрительний телескоп, предсідатель-ка, обрусєніє, благонамірений, а інколи й полонізми (справозданне). Не цурається він і активних за формою дієприкметників те­перішнього часу типу потішаючі думки, імпровізуючий і под.

В. Самійленко справді значною мірою сприяв збагаченню ук­раїнської мови, але не «кованими словами», які він сам, знаючи про те, що їх йому приписують як поширене штучне творення, в Одному з оповідань («Під новий рік») жартівливо обігрує: — Се бу­мі* дешево і наслідково, сказав він (чорт. — В.Р.) (не маючи добро-іи словця, чорт мусив часом викувати якесь слово)...

До розбудови української літературної мови В. Самійленко ста-ІИІСЯ з великою відповідальністю. Він писав:

Наша мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» («Українська мова»).

Тиорчість Лесі Українки також має початок в XIX ст. Але розквіт

її припадає на початок XX ст. Леся Українка одержала своєрідну — до-

Мйінню й суто українську освіту. А ще все своє життя вчилася інших

Мій», а тому крім української й російської знала ще французьку,

Німецьку, англійську, італійську, латину й грецьку. Вона дбала про те,

НіиГ) українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов.

Письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її

РИПІВ, а головне з мовної практики випливає, що вона дотримувала-

|| усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише

І Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним

змичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських

НІНУ начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. У словотворі

ііміьмеїшиці треба відзначити часте використання суфікса -иськ-/

іІШі- (Сюїсько, осудовисько), синтаксичні конструкції «дієслово + ім'я

І рплоному відмінку» замість поширенішої «дієслово + ім'я у даваль-

УМУ нідмінку» (мене боліло). Разом з тим на її мові позначився і пол-

\щш 1.1 ші діалект, звідки форми мнясо, вступив у їх і под. В. Чаплен-

• ишчає: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно ба-

275

гата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з ук раїнських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах»¹. З граматичних рис треба відзначити послідовне вживання письменницею кличного відмінка і в україн ських, і в іншомовних іменах, членної форми прикметників (совиний нарада), форми другої особи множини наказового способу на -іте (живіте), дієприслівникових зворотів і т. ін. Чужомовні слова Леся Українка вживає сміливо, при цьому в тому значенні, в якому вони виступають у мові-джерелі. Щодо української лексики, то письменни ця в основному задовольняється тим набутком, який був в україн ській літературній мові на початку XX ст. Дуже рідко зустрічаються створені нею неологізми типу догонці «ті, що здоганяють». Такі ж сло ва, як слухач, прийдешність, які В. Чапленко кваліфікує як неологізми, на той час уже стали нормативними.

Слово Леся Українка цінує дуже високо. Але для неї слово невіддільне від діла. «...Поки я не скинуся спогаду про абсолюцій невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах, — пише Леся Українка М. Павли кові. — Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщирішмх слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, і їй яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не уіз тарг, як сі було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рн патись», ...то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж вся кого чіпання» (ЛУ, 10, 145-146). За 50 років до Хвильового Леся Ук раїнка прагнула розбити мури української літературно-культурікн замкнутості. Скільки вона сама зробила особисто, щоб прилучити українського читача до класичної і європейської літератури: це пері клади творів Гомера, Данте, Байрона, Шекспіра, Дж. Свіфта, Гсіпн*, Тургенєва, Надсона, Гюго та ін. Взагалі ж її мрією було видання ук раїнською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творім Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Ки= роленка, Конопніцької, Леопарді, Леконта де Лілля, Мольєра, 11 * і рарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта, Сирокомлі, ОпілЦ

¹ Чапленко В. Названа праця. — С. 232.

276

ИІеньє... Не боялася Леся Українка братися і за сюжети світової літе­ратури. З приводу постання «Камінного господаря» вона писала в листі до Л. Старицької: «Що се є дерзость з мого боку, се я й сама тимлю, але вже, певне, «то в вьісшем суждено совете», щоб я тії Т(х1е$УегасЬШп§ кидалася в дебрі всесвітніх тем як, наприклад, з Кас-ічшдрою своєю, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, иоліють не вступати» (10, 259). Письменниця справді була відваж­ною, а її драми на світові сюжети додавали нових слів в українську мову. Та насамперед її творчість будила вічно оспалу, провінційно за-гуркану українську інтелігенцію. Вона з жалем пише до М. Драгома-жша: «Ні, ще є гірша річ - се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути, чого не хо­четься. Страх багато таких голів на Україні у нас і мені навіть гірко мигати, як Ви стараєтесь, або вони Вас почули, - то не такі люди, йби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли, що до них уже «глас чоловічий не доходить» (9, 74). Тут наведено декілька уривків з листів Лесі Українки. Чи хоч віддалено нагадує їхня мова ІНІСТОЛярію Т. Шевченка або навіть П. Куліша? Звичайно ж, ні. Це нікчжоінтелігентна мова, абсолютно позбавлена навіть натяку на •котляревщину». Мова Лесі Українки — це на початок XX ст. зразок Інтелігентної літературної мови Східної України.

А як з мовою І. Франка? З одного боку, це феномен високороз-ишісіюї, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з Другого - зразок побутової мови освічених галичан.

У «Мойсеї» реалізується та лексика, яка визначає сенс буття, у ІІіїиму разі існування в світі певного народу. Звідси лексика оптимізму І! песимізму: ідея, спокій, мандрівка життя, будущина, гордощі духа, фиіїшя, зневіра, нас простору й межі. Дуже широко вживаються аб-ІГрпктні слова: бажання, вірність, воля, вдасть, забаг, зрада, захист, НііОія, покірність, підмога, презирство, побіда, свобода, честь, шана і ЙОД. Абстрактні слова природно вплітаються у метафори: / на крилах ЩИОК і журби Поза гори літає (Фр., 5, 216), кайдани кувать Нашій Шті і волі (230); Серце його розмовля і кричить до Єгови (249).

Оскільки в «Мойсеї» інтерпретується біблійний сюжет, І. Фран­ки Інколи вдається й до церковнослов'янізмів, напр.: всує, на прю_у щнч\о()обниця, чадо, враг.

Не шажаючи на те що тема «Мойсея» філософсько-драматична, тиих слів тут не бракує, як і в «Марії» Т. Шевченка: збанок,

277

криниця, шкіряний мішок, ягниця, будякова паша, кропива-жеруха, бугай та ін. Галицизмів у поемі майже немає, якщо не брати до ува­ги поодиноких слів типу не годний або форм на зразок збувавсь. Вплив діалектної стихії найбільше відчувається в наголошуванні: упаде_у на тобі, моргали, яркі, пропаде, поводиря та ін.

Серед граматичних особливостей мови поеми не можна не звер­нути уваги на досить часте уживання повних прикметників: вели чезная, дивную, фантастичнеє, чистії, всесвітнії, сердитії.

Цікаво, що полонізмів у поемі майже немає.

У повісті «Перехресні стежки» відбита мова, якої так бракувало п той час у Східній Україні, — природна усна розмовна мова, вживи на в інтелігентному середовищі. її лексичну основу складають сло ва, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фра зеологія: вісімнадцятий туман, зав'язав собі світ, судженої конем //<• об'їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її поса­ди, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.

Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорши хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітн>і, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігають­ся тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел.

По-перше, в основному польськомовний на той час Львів і 1 українську мову переносив свої абстрактні слова: до адвоката туї звертаються пан меценас, поздоровлення висловлюється дієсловом ґратульовати, учень, вихованець, зветься тут елев, думка — опіпін, послідовний — консеквентний, відстороненість, неувага — о'бнегацІЩ сім'я — фамілія, втручання — інтервекція; є тут навіть слово кон версія, що означає «повернення» (конверсія селянських довгій) Вплив польської мови не оминає й побутової лексики: домашній інструктор — репетитор, куферок — валізка, вахляр — опахало, />п тав рація — ресторан, стрих — горище, ліска — паличка, ковіньки фризієр — перукар, вельон — вуаль і под.

По-друге, живими ще були традиції галицького москофільсіїиі, а тому не повинні дивувати такі слова, як вилка замість виделкі занімаються, защитник, немногий, представте собі, позволшщ

278

їклонна, невтомимий, безпощадна, удержання в значенні «утриман­ня», неділя замість «тиждень», сотрудництво, кругозор та ін.

Згодом, при витворенні єдиної літературної мови Східна Ук-ріїна здебільшого не приймала русизмів; що ж до полонізмів, то ІОНИ частково влилися в літературний лексикон.

Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові В. Стефани-т, М. Черемшини й Л. Мартовича. В. Стефаник відчував, що його мшірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Ук-рпїні. Тому коли в Харкові 1924 р. виходила збірка його новел, він не шіісречував проти того, щоб редактори дещо «пригладили» його мо-иу 11 роте, як зазначає В. Чапленко, твори В. Стефаника, написані по-»\ к'ьким діалектом, уже жили незалежним від автора життям. І вони (берегли для нас і /є/ з палаталізацією попереднього приголосного на МІСЦІ літературного /а/ (порєдок), і тверде /ц/ у кінці слів (коней)\ і • («•м'якшене /ч/ (боганю), і середнє /л/ (мелник), і м'яке /р'/ (прокура­тори) та ін. Відповідно до літературного ся В. Стефаник уживав си, у (|н'іій особі множини теперішньо-майбутнього часу дієслів кінцева флексія уживалася без пом'якшення (б'ют)', навпаки, в числівниках ми -дссят кінцеве /т/ пом'якшувалося (п'ятьдесєть, шістдесєть)\ ІМенники середнього роду з колишнім суфіксом -}& закінчувалися на і| всі подовження попереднього приголосного (весілє, житє); замість ішшіьнолітературної морфеми най-, що вживається для творення най-Мініого ступеня прикметників, міг виступати її варіант май- (май без-шчніше); зберігалися релікти перфекта (утікала-м, аби-с упав, був-єм Ш)стер, гадали-м, коби-сте поздихали).

Моцінувачем народного слова був і М. Старицький. Іноді він уда-

і до просторіччя (злецько), але це було рідко. Полюбляв він на-

іиііііі складені слова типу прикладок (батьку-отамане). Велику ува-

Н Письменник приділяв визбируванню незасмиканих фразеологізмів

#Н! і у: Ух ти, як говорять... і добре, й за хвіст не впіймаєш; наука в ліс

)§ веде; хіба жалкують за дахом, коли вся хата палає; краще своє ла-

іинм, ніж чуже хапане; та що говорити про паляниці, коли ще жито НІ посіяне.

! іраматичних особливостей творів Старицького треба відзначи-

і) акційні дієприкметники теперішнього часу (сяючі від щастя очі),

нн#|нік) (свято світлоносне). Не цурався М. Старицький неологізмів

шинки степ, возз'єднання — саме йому належить введення в ук-

279

раїнську мову цього слова! — В.Р.) і церковнослов'янізмів (не ток-мо язьїком, прислів'я мудро рече нам, зело вимученому війною лю ду, возлюбити). Трапляються у нього й росіянізми {лихий «умілий», желательство, в послушанії). Велику увагу М. Старицький приділж абстрактній лексиці, як суто українській, так і запозиченій: потреба, відчуття, завзяття, увага, непорозуміння, знання, зрада, обов'язок, честь, покликання, зневага, екстаз, акорд, мелодія, захоплення, вдача, змагання, зусилля, кривда, зневага, осмута. Пишучи про давні віки, М. Старицький не цурався латинізмів — як в оригіналі, так і в пе редачі кириличними літерами: зїаіиз іп іїаіи, заріепй заі, елоквенція, протекція, гратуляція, едукація і под.

До непересічних явищ української літературної мови цього періолу належить мовотворчість М. Коцюбинського. Власне, слово «моїй» творчість» не зовсім точне, оскільки цей письменник був шліфуваль ником тих норм, які на той час уже склалися. Точніше було б скази ти про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Я і-стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Він добре знав попа редню українську літературу, всотав у себе її мову, але разом з тим вивчав мову у її живому звучанні, робив багато фольклорних записін В. Чапленко справедливо зауважував, що М. Коцюбинський, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років і деси тиліть, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, локалізмами, хоч своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості. «Яс кравий приклад на це, — пише вчений, — маємо в «Тінях забути предків», де він ужив тільки незамінних локалізмів («гачі», «маржи на», «плай», «вориннє» тощо). І яка в цьому розумінні велика різни ця між «Тінями забутих предків» та «Камінною душею» Г. Хоткешічн що написана суцільно гуцульським говором! Ця остання через те ироН сто випадає з української літературної мови»¹.

Однією з сильних сторін художньої манери М. Коцюбинського § І економність мови, намагання передати мінімальною кількістю сл|| певну життєву ситуацію, наприклад: «Раз щось чорне та пелехате Ці | крило світло і розірвало музику. — А! — А! — Се ви? Я. — Чорне трНІ ло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку» («В дороіііі

М. Коцюбинський не намагався ревізувати ту абстрактну леми ку, яка усталилася в українській мові і віддзеркалювала її склпД і

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 237.

280

інших європейських мовах. Він уживав суто українські слова з абст­рактним значенням (будучина /' пришлість, беззакон, здивовання, вто­мо, байдужність, питання, пригода, справа, запеклість, певність, са-тпабуття, задума, зарозумілість, розвага, кривда, заздрощі, щшжіння, зневага, розвій, розпука, приязнь, прикмета, зненависть, іюшаїтість, самоповага, співчуття та ін.), але цілком толерантно упшився й до запозичень (синтез, ілюзія, деспотизм, етикет та ін.). ііік звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення предметних назв, інколи навіть побутових понять: атмосфера, екран, Шпал, емблема, кавалькада, шосе, парасоль, екстракт, кепі і под. Нкрапляє він у тексти й іноземні слова та вирази в оригіналі: іп зае-ууіа заесиіогет, тасііегіе, ауапіі і под. Майже не користується пись­менник суспільно-політичною лексикою. Лише зрідка спливають у Ціно мові такі слова і словосполучення, як українське поспільство, ь пісова боротьба, начальство, бастувати.

Писав М. Коцюбинський, звичайно, тією мовою, яка усталила-• Н в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Кигіки і Шевченка. Але не ігнорував він і мови І. Франка та О. Ко-Лппипської. Тому трапляються у нього так звані «галицизми», які Ниречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїн-11 ого варіанту літературної мови. Це, скажімо, такі слова, як ре-щчкиц) «строк», таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, шшчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.

(•" й окремі нечисленні локалізми, переважно центрально­сті іські, подільські й західноукраїнські. Так, гамалик «задня части-- шиї» уживалося вже у «Чорній раді» П. Куліша, бурчак «дзвінке ІІірело» засвідчене в творах Ганни Барвінок; та все ж більше по-ЙІ/іьи.ких і західноукраїнських слів: коби я знав, катрага «курінь», чу-ЩШ<і «верхній одяг типу свитки», полонина, трусок «дрібні тріски» і ішіібпі. М. Коцюбинський користується переважно східно-україн-ШИМ словом город, хоч уживає й місто. Цікавим є протиставлення (добро, поле) — людське, яке в дещо зміненому вигляді (кол- людське) збереглося до наших днів. Письменник, на відміну, скажімо, від В. Винниченка, старанно умикне росіянізмів. Вони представлені у нього поодинокими прик-ШШШіі або в мові неосвічених селян (приказ стреблять всіх бун-ІрІН), або окремими фразами у офіцера Антоші (- Вот негодяї -