I списках. Є тут і російські відповідники2. Разом із а. Сатанов-

|ИМ Є. Славинецький виготував «Ле&ікон словено-латинський».

и|нішй словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон:

| реєстр містить близько 27 тисяч слів (у «Лексиконі» П. Берин-

ІЛИ іько семи тисяч). Після латинського слова спершу наводить-

Иеркошюслов'янський відповідник, потім український, напр.:

НІІМйіо *а[к]люченїє, конець (ЛСК, 135); етіпог, пречу, грожу

і реіего, клятвопреступаю, ложніі кленуся (304) і под. Проте

• вути й навпаки, напр.: ресиз, дів, реси, ско[т], говядо (304).

^ XVII ст. церковнослов'янська мова чітко протиставляється ук-

111 її літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме яви-

| Про це свідчить поява в XVI—XVII ст. і українсько-церковно-

І міських розмовників, і церковнослов'янського «Лексикона сло-

I Ціп ні працею: Кгаіік О. Нитапізтіі8 а росаїку севкеЬо тіиупісіуі. — Іп:

і ТпіУИіекоуі а Р.\¥о11тапоуі. - Вгпо, І948. - 5. 262.

ЙНН Шмчуіс В.В. «Лєксіконь латинский» та «Лексікон словено-латинский» !І#Нм її історії старої лексикографії // Передмова до Лексикона Є. Славине-Й Ні А Корецького-Сатановського. — К., 1973. — С. 25.

101

венороського» П. Беринди, і граматик церковнослов'янської та старо української мов, і передмов до богослужбових книг, написаних пара лельно обома мовами.

Граматикою староукраїнської мови була «Граматика словенскаи» І. Ужевича. Правда, це рукописна праця, написана до того ж у 1І;і рижі. Відома вона в двох варіантах: перший з них, написаний м тинською мовою в 1643 р., зберігається тепер в Національнії) бібліотеці в Парижі, другий, написаний тією ж мовою в 1645 р, знаходиться в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Видані вони тільки в 1970 р. стараннями І.К. Білодіда та Є.М. Кудрицькою¹ Текст пам'ятки доводить, що І. Ужевич був знайомий з граматика ми Л. Зизанія і М. Смотрицького. Зокрема, він прийняв поділ сліі на вісім частин мови, слідом за М. Смотрицьким виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків. Очевидно, використовуючи український матеріал, автор все ж таки прагнув створити універсальну «словенську» граматику, оскільки він не зафіксував кілька виразних українських граматич них рис, зокрема закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких різновидах відмінювання імен­ників не наводиться кличний відмінок. Проте в більшості випадкіи граматика відображає особливості живої і літературної мови того ча су. Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В.В. Німчук^, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує струк туру української граматики. В арраському варіанті є елементи порівняльного аналізу української мови з іншими слов'янськими Так, автор пише про те, що інфінітив у поляків закінчується на -с, наприклад, різас, сгуіас, проте русини, богеми, морави та інші на роди Слов'янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму па -йти або -ить, наприклад, писати і писать, чути, бити*. Як заува жує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича і непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труд нощі при витлумаченні деяких слов'яноукраїнських граматичних

¹ Граматика слов'янська І. Ужевича / Підготували до друку І.К. Білоділ Є.М. Кудрицький. - К., 1970.

2 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

³ Там же. - С. 189.

102

Особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, діє­прислівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично «працював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці»¹.

У XVII ст. з'являються й словники з українським реєстром. Тут Мйгться на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Йгшрше звернув увагу на цю пам'ятку П. Житецький². Він твердив, Що и мій українська лексика представлена досить виразно, хоч і не Пошт. Учені вважають, що цей словник - спроба обернути «Лекси-НІІН» II. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковно-іЖш'янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не просто. Анже до одного церковнослов'янського слова П. Беринда, як прави-I, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не тільки Ифлїіїських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до од­ним» українського (і не тільки українського) слова подати декілька Міркошюслов'янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це іиже бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство |ні/к'іію, блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж МНому українському слову відповідає два і більше церковно-Щі'ипських слів: бедра лядвія, чресла; безвстьщний м^дноличень, рудень; бичь жезль, бичь; благаю умилостивляю, умилосерджаю; \кчу мі;лю, врачую; ліпший лучшїй, уншїй; л^торасль со[т]расль, на-•• 'і і.; льіси[й] плишивь, возли[с]; мешкаю жите[л]ствую, живу, соби-йИі; міюгомовность многоглаголанїе, велер^чїе; мнозтво множество, Нніое множество, бездна; набьіваю стяжаю, стяжаваю, притяжую, іриімживаю, сьнабдНіваю, сьнискаю, присобр'Ьтаю і т. ін. Переклада-I і і словосполучення: верхь юдержую содол^ваю; великіе речи мо-ііні жміср'Ьчую; веселя справую бран'Ькую, брачуся; внівець собертаю, ІПрджмяю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій под-|Гшило[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую N М'їлипс сокаяваю; жалобу ю[т]правую ситую; жартовнии р^Ьчи шутов-Ш\ ридо[ст] творная; нагороду рицеромь даваючїй, подвигополож-

! Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. - С. 198. 1 Житгцкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII ве-к Іфиложеиием словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. —

і IV С. 3.

103

никь, даровник і под. У реєстрі можуть виступати і фразеологізоваиі словосполуки: не даю покою стужаю, озлобляю, возмущаю, удручаїо; переношу сокомь презираю пренебрегаю; до шкодьі привожу напрасн ствую та ін. Чимало в реєстрі полонізмів: живїоль «стихія», зоистс «справді», «істинно», зайзрость «заздрість», залеценїе «вказівка», за садзка «засада», «западня», звлаща «зокрема», зґелкь «шум», «гам», «гомін», зєдноченіе «з'єднання», зупелность «цілість», «повнота», ко ляцїя «вечеря», контентую «задовольняю», креть «кріт», кропля «кра пля», ксїонже «князь», лїоси «жереби», лотрі) «негідник», жщкжца «грабіжник», ляменть «плач», менжне «мужньо», мисюрка «шолом», мнозтво «багато», мггкмаю «суджу», «думаю», моць «сила», мусь «при мус», «насильство», брухь «живіт», бидло «скот» і под.

У XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крім того, поезія складається з двох різновидів: панегірично-полемічно го і побутового, а драми поділяються на класичні й народні.

Українські поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К. Транк-веліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич, М. Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.) включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячу­вали одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірик. Дехто з цих поетів писав по-церковнослов'янському, це, наприклад, Н. Зінкович:

Твари словеснои

Яже небеснои

Имяше сладости

Вкушати радости (УП, 362); по-церковнослов'янському пише й поет, відомий під іменем Віталій:

О велія излишества и срама,

что прочеє реку, иародь бєзь брама,

Или кумирь вь мир'й истуканньїй.

Паче черв земленьньїй окаянньїй (181).

Проте цей поет вдається й до староукраїнської мови, як і пере­важна більшість його сучасників:

Б*кжи, б*Ьжи вь землю об^тованьную,

Святьім огь в-кка уготованьную,

Да ся кь пристанищу прійти сподобити,

Идеже Христовьіх ся благ насладиши (184).

104

ІІанегірично-полемічна література багата епітетами. Ось, напри-ЦЛпд, як оздоблює свої твори Д. Андрієвич: горкие слези, путь пра-щш_ч скрутная смерть, пелинний плач, ясная походня, щирая любов, го-шчия срокгіи, меч обосічний, никчемний крук, чистий голубь, тяжкій Мідуг, безкровная офіра, гойньїе слезьі, смертелное жало, претяжкое тюгнанье, любий отець, хліб щоденний та ін. Як бачимо, епітети до­пираються або з народної мови, або з конфесійної літератури.

До одного іменника може стосуватися одразу декілька епітетів, йк наприклад у К. Транквіліона-Ставровецького:

Слава тебії, Христе, дару преславний,

Чуднуй боже, силньїй, вседержавньїй,

Сьіну божій предвічний,

У хвалах аі тельских устав^чньїй (УП, 245).

Пресвітлая небесная царице,

О госпоже моя обрадованная,

Радуйся, богом избранная,

Пре ж де міра предув^д^нная,

Пречистая д^ва нетлінная (255).

Кохаються поети XVII ст. і в метафорах, напр.: Отцу нашему дду-Жсй нить живота вити (353); Святе пожекгнал марность того світа (356); Чашу [см]ертную пьет (169); Тепер знаєм, як бьіла солодка и Смачна Маньна его науки (171); Духовним голодом нам тліти (173); то ком слез обфитое море? (173); До отчизньі, дітоньки, квапитися Треба, Не хочете ль для земли утратити неба (175); зьноси крест свой скромне (176); Струмінь золотьій, ясне ся ульїстуючій, водами жи-Іімми гойне обфитуючій, Буйние ріки наук з себе вшиваєш (191); £і>ін божій предьв^чньїй той у в^чной слав^ паче солнца сіяет, той ПНпс світоноснім безсмертієм одіваєш (277); Ісус Христос на облаігЬ Прссвіптюм, до неба вьходить на маєстат бозкои вельможное слави Свои (281). Часто образ будується на протиставленні протилежних Понять, напр.: Земля, которая тернье и осет плодила, Тая нині хліб небесний буйно зродила (201).

У пошані у них і порівняння, напр.: Прагнула тя душа наша, Прагнули тя и кости мои, як земля прагнеш дождя в літній знои (139); С котрого уст, якь свіча, наука походить (190); Єдньї, яко сніг, б'кльїми ся найдуючи, А другіє принамн^й, якь вовна будучи (208); И вся помпа того св^та, як дим, щезает (214); Як чистое зло-Ш, господній слова (117); але твоя крішость, яко паутина (120); Кров праведную, яко воду пролил (129).

105

Улюбленими словами поетів-панегіристів є солнце, місяць, з&кздьі, с&ктло як символи істинної віри, а також орел, лев як символи сили, напр.: Але и солнечное горячеє коло променьми блисьтает (138), Книги — солнце душам, мисли освящають (131); Прикладньїм житьєм свьім як солнце стати (233); Нехай прето слава их дотоль не вступует, поколь місяць з звіїздами б*Ьг свой отправует (223); А в^рп с побожностью, яко лел^я, світло процвитает (228); Вьі на то духом святьім назначени И орлами небесними наречени (268); И в сьіл'І; страшньїй яко Львове (268). Використовується й традиційна барочна символіка, характерна для тодішнього мистецтва, особливо в па негіриках на честь гербів, напр.:

Рьщер зь ужем мудрое символ єст сталости,

Шабли — цнот богословских и в в-Ьре цалости,

Трубьі значат науки... (341).

На розквіченість давньої поезії різного роду паралелізмами, сим волами, алегоріям звертав увагу М. Сумцов. На його думку, саме звід ти йде порівняння Діви Марії з квітами, переважно з лілеєю¹. Учений звертає увагу також на легенди про Бога й святих, що побутуються у народі. Так народжувалися апокрифи — своєрідний усний жанр тодішньої літературної мови. Пізніше їх зібрав і видав І. Франко². Він же в передмові до 1 тому апокрифів зазначив: «що стосується нашої усної словесності, то тут вплив апокрифічних оповідань був далеко значнішим і дуже глибокий. Досить буде сказати, що самі тексти тих оповідань досі знаходяться в руках нашого селянства, читаються письменними, а радо слухаються неписьменними людьми. Отим-то й не диво, що з уст українського народа збирачі позаписували досі вс лику часть тих апокрифічних оповідань, які є в нашій збірці»³.

Апокрифи досить різноманітні за формами втілення. Є навіть ритмізовані в стилі народних дум; ось опис нищення малят Іродом:

Иньїх конми топтали,

по оулицАх иньїх за волосьі брали,

со кам^нА розбивали,

¹ Сумцов Н. Очерки истории. — С. 59.

² Апокріфи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і поясним д-р. їв. Франко. — Т. 1. Апокріфи старозавітні. — Львів, 1896.

³ Там же. - С. XXXVIII.

106

иньїх за ножки брали и на двоє роздирали,

иньїх сострими сулицами скрузь пробивали,

иньїх на соген метали,

иньїх димом заперши душили А. і Л., II, 144.

В апокрифах часто використовуються риторичні запитання: со Ьже, Сотворителю, кому А ожаАннаА на том св^т^ ест подобнаА, (ИіднаА, міізернаА, нещаснаА и неплоднаА и оо(т) людїй згорженнаА и проклАтаА? (67); со(т)вори руку милосердій твоєго! (60) і под. Цен­тром образів — переважно метафоричних — стають такі слова, як ти ще, денница, зарница, а також сердце, слеза, плач, печаль, скорбь. Пінница — це в апокрифах Діва Марія, сонце — Ісус Христос, напр.: И иародиласА на сей темньїй св^ть денница барзо гаснаА и засвіти­ли і$ темной ночи, котораА нам всЬм додала своей поночи (70); це та­кож Іоан Хреститель:^Стьій Ішань Предтеча, денница пресв^тлаА, а ІІї тьім са оуродьів Хс Снь божій, слнце пріавєдноє, котороє то ок'ігЬтило оувес св'Ьт (104); пресв^тлаА денница — пре'стаА Бца, а шГГце праведноє — Хс родилсА з нєа (70); щирість почуттів зосеред­жена на слові сердце: Ісоакимь коли слиша сьіи речи, ш(т) жалости серце му заплаче (75); На мєму ерцу превелика жалость (78); іАсна СггЬтлость зракь твоего лица побидити не могь моєго ерца (93); азь гемь ерцемь и дшою готова послужити Гд'у моєму (97) і под. Небесні унітила стають центром поширення в апокрифах метафор: И народи-Ла са на сей темньїй свНіть денница барзо ідснаА (70); А тота денни-ЦП одродила слїїце, котороє то слнце николи не угасаєть на в^ки Иічньїє (70). Як і в поезії, тут у пошані квіти: Горе мн^, мой раю, юж Мои ноги не будут ходити по твоихь красньїх цв^тах! Горе мн^, мой ріпо, юж мои руки не будут держати твоихь красньїх кв^точоїсь за-Пшиньїх, солодкихь! (177); со пане, що са стало оу нашом саду пре-Славноє чудо, иж то са тота сухаїА їаблонь розвила барзо и зацвела ■іилно (68). Поряд з квітами оповідачі шанують золото й коштовне кмміння: бисерь, злото, драго каменїє престаА Два возд^аше, сво-ИМ'ь д^гкпомь всакого оудивлАше (87). І все ж головними словами, що перебувають у центрі метафор, є ті, що передають почуття — радісні І скорботні: скорбь, радость, слозьі, печаль, жал, жалость, плач і под., ншір.: из сочию горки слози ліє (76); На моєму ердцу превелика жа-лоеть (78); А коли пришол, там его стратила Анна з радостїю вели­кою на воротех (68); перестан' со(т) плачу и жалости (67); доколі такь юмиши дшу свою в печали великой? (51); и нам оушитким жал

107

зав'даєш (66); І егда спах, в'зьійде велика скорбь в' срдце моє (39); Горе мн*Ь, мой раю (177).

В апокрифи перейшли численні сталі вирази із Святого Письма напр.: іакь члТжь запороху в оку не может держати, так грешник не может в царстві; нбеномь бити (14); Се кость оо(т) кости моєа н плоть ш(т) плоти моєа (27); єго ж[е] цретву... н^сть конца (II, 12), н'&мьімь оуста со(т)верзеть и аггЬпьімь прозр^ние подасть (19).

І. Франко, природно, опублікував ті апокрифи, які були записані в Прикарпатті й Закарпатті. На жаль, наддніпрянські перекази про Бога й святих лишилися не записані... А шкода! В апокрифах, які по трапляють навіть в учительні євангелія, засвідчується чимало місцевим слів. Так, в угроруському учительному євангелії XVII ст. натрапляємо на слово вариш «місто»: А ХсГвьішол оо(т) вариша Вифлиема (II, 112) Не має негативної конотації слово черевата, ужите стосовно Діиіі Марії: А то йду написати са меже люде, а МрЇА черевата, и там ми будет зневага ї оустьід, иж то діівку ис собою вожу череватую, и нд знаю, гак с*Ь написати маю: ци жоною, чи донкою? (124).

Як видно, усна творчість, оскільки вона торкалася високих пре;і метів, утілювалася в літературну мову, хоч і максимально зближеною з народною. Звичайно, писемна творчість була багатша й на образи, й на зв'язок з історичним минулим.

Автори віршів удаються до порівнянь своїх сучасників з героя ми античного світу і з відомими постатями часів Київської Русі, підкреслюючи цим зв'язок свого часу з всесвітньою історією і ви знаючи себе нащадками Київської Русі, напр.:

Яко єдин Ахілес, так то іг&к свой травил (219);

Бо если вьіхваляет Кгреція Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Ректора,

Атенчики славят кроля Периклеса,

И славного о ного зь Темистоклеса,

Рим зась зь см^лости своего хвалить Курциуша

И зь іцасливьіх потьічок славить Помпеюша,

Тедьі теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людем, в помятку в-іка потомного (334);

Милость вь сердцу палает, як мовить Сенека (325); Вол^л сам, ень Кодрус — кроль вь Атенах вь Греции Смерть поднять, бьі ойчи і на толко бьіла вь ц'клгЬ (325); Кто бьі хтЬл достатечне справи опи сати Петра Конашевича, и на св^т подати МусЬл бьі у кгрецкого по

108

ІТИ Гомера зьічить розуму, альбо тьіж у Димостена (330); Влодемира, фетмода, цного Ярослава Мужества, в^рьі и цнот вс^х при том Щр(гк слава В тоб^ тепер сіяет (343); За Олекга, росского монархи, Шіі.шали Вь чолнах по мору и на Царьград штурмовали (323).

Касіян Сакович славить запорізьке військо як надійного захисни­ця України: Украйна тьімь войском вьцале зоставаєт, А где запороз-||сш і і'Ьт, татарин впадает (323). Чимало в цій поезії фразеологізмів ти-Щ Каждьій з нась што сіял тут, там будет жати (334); филіозоф, рочумом остр^йший, Мусить гордои думьі роги схилити (233); Пом-Мсмм на оно пословьє: Смерть у зубьі не гледить» (177); вь порохь ся Обернути (214). Деякі крилаті вислови є, мабуть, авторськими афориз-Мими, напр.: Не торгуй душею, второє не купиш (123); Не наши пас-Шри церкви супостатьі, иже ускакують тьіном, а не вратьі (132).

Як і в полемічній прозовій літературі, автори панегірично-по-Лсмічних віршів полюбляють уживати поряд декілька синонімів, ІЛе, очевидно, жанр не дозволяє робити це так широко, як у прозі. Тому маємо: Кресу назначоного, термину, годиньї (169); Не тот ІИвет, хто живет на свНггЬ мизерне. Леч хто свято, побожне живот ІНой проводить (174); Зброя ваша і оружіє, з духа святого устроен-Ное (265); Чловек, якь гЬнь, сон, трава, якь цвНіт увядает (326).

В поезії на побутові теми і в прозі старовинні форми аориста не використовуються. Що ж до поетів-панегіристів, то вони досить Чисто вдаються до цих форм як засобу піднесення урочистості мо-ми Єгда вознесеся господь на небеса (131); Той за враги своими мо-///.•/ И на милость т'Ьх склонися (241); Вьі вь малії наказани бьісте И великій дарьі вьспріясте (266); В которій бог невидимьій... На зе-Мли ньінНі вь плоти видиме явися (272); Денесь бо віш спасеніе Міру явися, крестом твоим вражда разорися (245).

У згоді з народною мовою автори користуються здрібнілими фор-Мїїми іменників: з діточками, сироточками/сиротоньки, синогорличка

Звернімося до лексики. Побутові слова — суто українські: блис­кавиця, болото, біла голова «жінка», вертеп, будинок, гостинец •дорога», добродій, зброя, кабанина, каплун, місяць, обличе, очи, об­рок, палац, пелюшки, походня «факел», пташок, родич, саломаха, Стежка, тенета, хмара, шпиталь і под. Абстрактна лексика також Переважно українська: вдячность, дитинство, жаль, забава, завада,

109

згода, зрада, знищене, кривда, личба, надія, наріканья, новина, оздо ба, панованє, пожиток, покора, покута, помста, потреба, прсщн. пріязнь, пригода, радость, ратунок, смуток, справа, статечносши, таємниця, туга, упадок, утиск, утрата, утіха і под.

Особливо багато представлена українська лексика дієсловами: брш дитися, будовати, витати, ся встидати, вартовати, виблукати, гаму вати, дбати, дрижати, ся дочекати, занедбати, збудовати, згинути, сі змагаючи, квитнути, кохатися, ліноватися, навернути, одержати, о.і добити, обачити, образити, оточити, оборонити, ошукувати, пам 'Я ти, панувати, пильновати, поважати, прагнути, псувати, притуляти, ратовати, рушати, смакувати, сприкритися, співаки, стурбовати, сподіватися, тужити, турбовати, ся тішити, чути, ша новати, шукати та ін. Поширені й народнорозмовні прислівники: вдячне/вдячно, гойне, добре, завжди, заледве, запевне, зараз, колись, на початку, ніколи, невимовне, поважне, побожне, прудко, статечне т& ін.

Церковнослов'янізмів теж чимало. Уже йшлося про те, що авто ри віршів полюбляли вживати аорист. Удавалися вони й до інших фонетичних, граматичних і лексичних церковнослов'янізмів: непон-ноголосся, /щ/ на місці /ч/, двоїни, дієприкметників, сполучнйкін, абстрактної лексики, напр.: глас вь небо подносить (253); пещ, ог нем горящую, в хлад претворив (260); и всі; полки б^совскіи зв^тя жити И вскор'Ь т^х под нозі мои подложити (253); понеже, зрілії, господствующих, сожитель, избранньш, творящи, хранитель, спасенії, сьзданїе, милосердїє, мщенїє, сладость, премудрость та ін.

Польські слова, особливо абстрактні, автори панегірично-по лемічних віршів також уважають за свої: безецний, ведлуг, венц, до легливость, дябол, ся жегнати, звитязство, зганбенье, менЖ^> менжство, моцне, наддер, невстидливость, несмертелность, оКРУ-тенство, позрене, понудливость, повшехній, потенжне, рачим¹¹ > сконд, умієстность, хентнє та ін. Через польську мову йде потуж ний потік західноєвропейських, переважно адаптованих німецькою мовою, запозичень. З походження майже всі вони латинізми: тит, астролокгіа, декрет, експед'щіа, елемент, іньструмент, медія, коньдиція, пелькгримство, порт, реєстрь, серпеньтин, триумф, тракгедія, флекгма, фундамент, цимерман та ін.

Про живі процеси розвитку у цій, здавалось би, штучній мові мовляє наявність у ній неологізмів: от Христа бігуни (123); не кросо

110

мовцьі (124); жабоястньш народ (128); ноч чорнооблач(н)ая (138); зе-нчювласія древа (141); в^трьі благопрохладние (141); високомовний і 'Об); челов'кколовцьі (264); пламенноносньіи серафимьі (281).

Передмови до збірок віршів, як і до словників, пишуться теж ста­роукраїнською мовою: так формуються основи української прози. Ось уривок з передмови до відомої книжки К. Транквіліона-Ставро-цецького «Перло многоценное» (1646 р.):

«Ласкавьій чителнику! Подобает вам напруд то видати, для чо-іо автор важил ся подвиймовати так великую й тяжкую працу око-'іо той презацнои книги, реченои «Перло многоц'Ьнноє». Абовім правдиве годна такового титулу славного, кгдьі ж перли родяться ігь глубин'Ь морской от блискавици и с трудностью на св'Ьт вино-сится. Такь и вь той книз'й слова на честь, и славу, и хвалу имени божому суть яко перла многоц^нньїи, родженьїи от молнии не-Псснои, от св^тлости духа святого, вь глубьш'й небеснои премуд-рости» (231).

Кирило Транквіліон-Ставровецький був також автором книжок ■ 'крцало богословія», «Учительноє євангеліє» та ін. У «Зерцалі бо-гословія» автор викладає тодішні погляди на світ: невидимий (ан­гельський), видимий (небо і земля), людський і злосливий (світ їла). Описуючи видимий світ, К. Ставровецький перераховує стихії, з яких він складається, називає відомих йому живих істот, ч'ясовує суть блискавки, сутність людини. Як на небі живе Бог, так у горішній частині людини, в голові, в білім і безкровнім мозку міститься «ум невидимий, самовластний, безсмертний, вічний», найперша сила душі, а при нім інші сили розумної душі: воля, пам'ять, доброта, гадка, розум, хитрість, уява, застанова, радість і июбов¹. Отже, тут уживаються слова на позначення абстрактних