Розширення функціональних меж української мови

_к;

оли вийшла друком «Енеїл.і-XVI. Котляревського, її привітали їм тільки в Україні, а й у Росії. Звичайно, ні Москва, ні офіційний Пе­тербург на такі дрібниці, як жарти на «малороссийском наречии-. уваги не звертали. Інтерес до української мови як репрезентанта <ж ремої від російської слов'янської нації виник в офіційних колах V ході розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Н окремих документах навіть любов до України, користування ук раїнською мовою розцінювались як антидержавний злочин. «В КиеіІ і Малоросії, — занотовується в матеріалах слідства щодо Кирило-М? фодіївського товариства, — слов'янофільство перетворилось було І українофільство. Там молоді люди з ідеєю поєднання слоіиш поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв Мали росії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишні.»» вільності й гетьманщини¹. М.О. Маркович, який не належні? і" членів товариства, був висланий за межі України тільки за те, що ВІН «питает такую привязанность к родине своей, Малороссии, какую піі должен питать к отечеству, России»², і «в письмах своих вьіражап 116 умеренную любовь к Малороссии»³.

Товариство було розгромлене, його учасників засуджено й рої кидано по різних закутках Росії і питання з українською мовою НІ якийсь час забуто. Але приходить 1863 рік — вибухає польське ний стання. Відомо, що воно було жорстоко придушене, а наслідки ікі значилися не тільки на поляках, а й на українцях.

* Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — К., 1990.— Т. 3. — С. 379

² Там же. - С. 118.

³ Там же. - С. 137-138.

224

Правобережна Україна (підросійська) в XIX ст. різко відрізнялася від Лівобережної тим, що великими землевласниками тут були пере­важно поляки, які дотримувались католицького віросповідання і ви­ховувалися у традиціях польського шляхетства. Чимало вихідців із цього польського середовища навчалося в той час у вищих навчаль­них закладах, розташованих на території України, зокрема в Київ­ському університеті. Коли в 1863 р. спалахнуло польське повстання проти царської Росії, то потерпіла й Україна. Українська мова й культура були розцінені як «польська інтрига», хоч підстав для цього не було ніяких. Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця дум-кп рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича — сина знаменито­го польського поета — і почала розгулювати і в російських виданнях. І Іпслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр (1863 р.), яким заборонявся, крім художньої літератури, будь-який друк ук-рпїпською мовою. Правда, й на художню літературу накладалися різноманітні обмеження. Міністр внутрішніх справ Російської імперії І І.О. Валуєв твердив, нібито «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Як писав М. Костомаров, у розмові з міністром він почув таке: «Хоч думка про написання популярних торів по-малоросійськи з метою поширення в народі корисних ІНань не тільки не злочинна, але й похвальна, однак, у даний час уряд, за своїм міркуванням, уважає за необхідне зупинити його, щоб це давати нагоди людям з недобрими намірами скористатися для Іншої мети і, під приводом дозволеного поширення в народі попу-•іирно-наукових книжок, не дати їм можливості поширювати законо-щочинних підбурювань до бунтів і безпорядків»¹.

Це, звичайно, була недалекоглядна, ретроградна і брутальна Політика, яка могла викликати тільки негативні наслідки для тих, хто її проводив. На це прямо вказували вчені, які тверезо завбачали мож-ЦИВИЙ розвиток подій. Так, О. Пипін відзначав: «З загальноруської іички зору, — якби вона була вірно усвідомлювана в суспільстві або могла бути вільно висловлена, треба було б бажати встановлення ГІсного зв'язку нашої південноруської літератури з такою ж південно-

Костомаров Н.И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С. 266.

225

руською літературою в Галичині, а зовсім не розриву цього зв'язку, до якого повинні вести утиски нашої малоруської літератури»¹. Проте навіть наукове розуміння ситуації з українською мовою не утримало того ж О. Пипіна заявити в іншій статті («Спор между Южанами и Северянами» — «Вестник Европьі», 1885, апрель), що українська мо­ва провінційна, а тому їй судилося потонути у «всеросійському морі». Заперечуючи йому, К. Михальчук писав: «Ніякі спокуси й аргументи не переконають нас віддати перевагу не своїй рідній, хоч і вбогій та загнаній літературі, — а чужій, хоча й близькій нам і гордій своїм ба­гатством і всесвітнім значенням. Не багатством творів і не ступенем світового значення вимірюється висока цінність і велика притягальна сила південноруської літератури, а тим, що в її скромному змісті і формі кожна жива душа багатомільйонного південноруського народу знаходить те, чого не знайде в жодній літературі світу. - У своїм рідній літературі й мистецтві ми знаходимо самих себе, своє власне життя, свою інтимну побутову і природну обстановку, свої непідробні мораль, ідеали і смаки, свою живу душу...»²

Циркуляр спершу діяв у досить м'якій формі. Варто згадати, що після 1863 р. виходять друком твори Марка Вовчка («Кармалюк», «Жива душа», «Казка і бувальщина» та ін.), І. Нечуя-Левицьком-(«Дві московки»), Панаса Мирного («Лихий попутав») та ін. Але 1876 р. був прийнятий так званий «Емський акт», яким заборони лося видавати книжки українською мовою, зокрема переклади і інших мов, а також ввозити із-за кордону українські книжки. Ьу ло припинено й діяльність Південно-Західного відділу Російською географічного товариства в Києві. Чому? Тому що воно за чотири роки свого існування здійснило велику роботу в розширенні знані про українську історію, збагатило українську етнографію і лінгвістику. Як писав М.І. Костомаров, «з 1876 р. все, що стосуїНИ лось малоруської народності, почало зазнавати труднощів до і іон ви в світ. Видання будь-якої книги, написаної малоруським наріччям, обставлялось перешкодами і вимагало зносин з Голої ним управлінням у справах друку; подібні труднощі лягали і на ми

¹ Пипін О. Малорусько-галицькі відносини. У виданні: Тимошенко П.Д \|*м стоматія матеріалів з української літературної мови. — К., 1961. — Ч. 2. - С 6І

2 Михальчук К.П. Открьітое письмо к А.Н. Пьіпину по поводу его сіаиіі «Вестнике Европьі» о споре между южанами и северянами. — К.,1909. - (

226

лоруські книги, друковані в Галичині, відносно їх довозу; утрудню­ємося навіть видання музикальних нот до малоруських пісень. Нпвіть у чисто російських творах наведення малоруських розмов викликало у цензорів сумніви і потребу звертатися за дозволом до Головного управління в справах друку»¹. Усе це спричинило пере­несення центру розвитку української культури до Львова.

Єдине, що лишалося у Східній Україні, — це театр. У 1881 р. указ ІК76 р. був удруге розісланий губернаторам, але з додатками, в яких ш і малася заборона на українські вистави, що, правда, мали відбува­тися разом з російськими. Скориставшись цією нагодою, М. Ста-рицький і Олена Пчілка зуміли навіть видати твори Шекпіра й Гого-№ » перекладі українською мовою. Проте ця «відлига» тривала всьо-■Кмт-всього два роки. Українські вистави не просто відтворювали народний побут і розкривали національну ментальність - вони про-їуджували любов до рідного слова, виховували українську інтелі-Ммцію. Та й у росіян пробуджувалася совість. «Ось перед вами та-Лйігг, - писав І. Тобілевич про успіхи М. Заньковецької, — котрий Ціікішв всьому світові, що наша мова - не мова тільки чабанів», бо Ф, мовляв, під впливом українських спектаклів навіть такий «камінь», ин редактор «Нового времени» Суворін зазначав: «Коли українські ар-ІМпи так люблять свою мову, то чому б їм не перекладати своєю мо­їми* п'єс європейського репертуару? Коли я, росіянин, захопився іртиськими п'єсами, то чому я не міг би захопитися п'єсами ІІІ^ксіїіра в українському перекладі?»² Звідси й виникали спроби пе-< і.ідпти Шекспіра українською мовою (переклади М. Старицького, Н Куліша), а це розширювало жанри українського культурного МШїиижитку.

Імхідна Україна до 30-х років XIX ст. у культурному відношенні

ІНимй. В небагатьох школах XVIII ст. дяки навчали початкам азбуки

арифметики, користуючись зробленими ними самими таблицями. # мпмрикінці XVIII — на початку XIX ст. у Європі під впливом

І#П просвітництва пробудився інтерес до народної творчості, а от-I Н до мови. Ці ідеї в 30-ті роки докотилися й до Галичини. У

ІІНірІ національно-культурного відродження тут стояла, як відомо,

Ц Шошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мо-■ Км 1959. ~ Ч. 1.-С. 294. І іґііко В. Названа праця. — С. 124.

227

«Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Але ще й у 20-ті роки став помітним процес усвідомлення галицькою інтелігенцією єдності української мови наддніпрянської з над дністрянською, необхідності її вивчення й розбудови, впровадження в освіту й науку, створення з її допомогою видатних культурних цінностей, які б визнавалися усім слов'янським світом. Так, І. Мо гильницький у праці «Відомость о руськім язиці» пише про рівно правність української мови з іншими слов'янськими, розглядає мо ву як одну з головних етнічних ознак і вказує на «Енеїду» І. Котля ревського як на зразок «мови руської в землях руських»¹. Офіційнії віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недам но зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії жинс якийсь інший, ніж поляки, народ. І все ж ця влада не була зацікаи лена в тому, щоб «рутенська» мова використовувалася з освітньою метою і рекомендувала молоді вивчати німецьку мову «ради їх осо бистої вигоди», а з метою «пізнання і виховання» — польську². На перешкоді розвиткові української мови стояла і західноукраїнська клерикальна інтелігенція, яка відстоювала «вчений руський язик», тобто в основі своїй церковнослов'янську мову. Та й багатовікоиг панування в краї польської шляхти накладало на розвиток україн ської культури свій гнітючий відбиток.

«Руська трійця» зросла, з одного боку, на глибокій зацікавленої-1 і її членів українським фольклором, з другого V, на широких творчій зв'язках із чеськими і словацькими будителями — П. Шафариком, В. Ганкою, Я. Колларом, Ф. Палацьким, з третього — на великій ми уковій роботі в галузі українського фольклору й етнографії, яку псин молоді дослідники. Головною їх метою було на великому матеріа зібраному ними і їхніми послідовниками, довести єдність ум раїнського народу і відстояти вільний розвиток української мови Щ зазіхань на неї як з боку офіційних урядових кіл і польсько-ши»і хетських асиміляторів, так і з боку власної консервативно-реакміГішп інтелігенції. Про це виразно сказано і в передмові до виданої ними І

¹ Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійні» К., 1990. - С. 14.

² Білецький О.І. Вступна стаття до фотокопії «Русалка Дністрова». - К., \^{)11 С. 8.

228

І837 р. «Русалки Дністрової»: «Мали і ми наших півців і наших учи-іслів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однакож язик і хороша душа руска були серед Слов'янщини як чиста слеза дівоча в долоні серафима» (Р. Дн., III). У зв'язку з протестом реакційних клерикалів видана у Пешті 1837 р. «Русалка Дністровая» пролежала без руху до 1848 р. З великими пе-I мчи кодами потрапляла сюди й література зі Східної України. Навіть їй шість Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся» була під забороною ййстрійських властей. Революція в Європі, яка захопила й Австро-Угорщину, разом із кріпацтвом знесла заборону й на твір «Руської іріііці». І безперечно, він справив значний вплив на національно-іюлітичний розвиток галицького суспільства. О. Білецький серед го­пни і их позитивних якостей цієї книжки насамперед називає став­ання упорядників до мови й орфографії: «Пиши, як чуєш, а читай, НК пидиш»¹, тобто проведення принципу Вука Караджича, застосо-Иниого ним до реформованого сербського письма.

Проте головне в тому, що і сама книжка, і створена діяльністю

• Руської трійці» атмосфера звернули погляди галицької інтелігенції на

• Під, до Наддніпрянської України, до творчості Т. Шевченка, що й і причинило справжній спалах національної свідомості, бажання пра- шимпти не тільки для галицького люду, а й для всієї соборної України. Туг починається розбудова української мови не лише як засобу тво- іиміми художньої літератури, але й як знаряддя всебічного розвитку на- уки й культури. Одним із свідчень пробудження національної свідо- Мисгі була газета «Вечорниці», що почала видаватися в 1862 р. У її ви- УііИІ брали участь не тільки західноукраїнські письменники (К Климкевич, В. Шашкевич), а й східноукраїнські (П. Куліш, Мар­ ні Иішчок, О. Стороженко, М. Костомаров, В. Білозерський). Так за- мнчй і кували свою діяльність «народовці» - напрям у галицькій куль- <\рі, що протиставив свою культурну діяльність «москвофілам» —

ІЙГодовуваним московськими «патріотами» провідникам «общерус-ШІ1» культури і прихильникам «язичія» - штучної мови з орієнтацією Ні російську. Через п'ять років по тому заснувалося товариство «Про-

ІІТй». Року 1873 заходами О. Кониського та Д. Пильчикова з по- м. Милорадович був утворений «Літературний фонд», що став

______

' Шм'щшш О.І. Вступна стаття до фотокопії «Русалка Дністрова». — С. 24.

229

пізніше основою Літературно-наукового товариства ім. Т. Шевченка. Тому не дивно, що український мовно-культурний рух після зло­пам'ятного 1876 р. переноситься із Східної України в Західну, а голов­ним осередком розвитку української мови стає Львів. В органі наро­довольців «Правда» (1867—1884 рр.) наголошувалося: «Настигла ж по­ра для галицьких русинів сповняти довг для цілої руської народності». Окремо слід сказати про мовну ситуацію в Правобережній Ук­раїні XIX ст., зокрема на Поділлі. Зважаючи на засилля польських шляхетських родів у цім краю, який з 1793 р. підлягав Росії, тут па-ралельно відбувалися два асимілізаторські процеси: полонізація і ру сифікація. Це дуже виразно відображено в повісті А. Свидницькоіо «Люборацькі». Дівчача половина священицьких сімей одержуванії шляхетсько-польську освіту в різноманітних приватних пансіонах, а хлопчача — в духовних семінаріях, де панувала російська мова і су воро заборонялося «мужичити», тобто навіть у приватних розмовах уживати українську мову. Результат цих зусиль виразно представле­ний у діалозі поповича Антося з попівною Галею:

• А ви, панно Анно, давно приєхалі із пансіона?

• іиг Іусігеп тігщї, — відказала вона.

• А я вот і нє умєю по-польскі, — каже Антосьо...

• А іа ро гоздзки піе итіет, — озвалась Галя.

• Учітесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?

• \}сг^, їді \¥82уз1;ко ро роізки...

Про що й говорити! Адже граматичний лад російської й полі, ської мови був описаний, його викладали в школах.

Українська мова не була зовсім поза наукою.

Перша граматика української народнорозмовної мови — «Грам матика малоросійсекого наречия» О.П. Павловського — була, як про це вже згадувалось, видана 1818 р. Фонетичні й граматичні особливості української мови подано тут у порівнянні з рос і 11 ською; до граматики було додано «Краткий малороссійский сло варь», що містив понад 1100 слів, українські прислів'я і приказки та зразки творів української мови.

У першій половині XIX ст. у Західній Україні продовжували функціонувати слов'яноруська літературна мова, доповнена деякії ми місцевими особливостями. Це, зокрема, засвідчує виданий «Граматики язьїка словенорусекого» (1823 р.) І. Могильницькош, у вступі до цієї праці доводиться рівноправність української монп |

230

усіма іншими слов'янськими і її спорідненість з російською та ста­рослов'янською; 1830 р. видана «Сгаттаїіса 81ауо-ЯійНепа» М. Луч-кіія. У 1826 р. завершено шеститомний словник української мови І, Лаврівського, який, на жаль, так і лишився невиданим. У 1834 р. нмдано працю Й. Левицького «Сгаттаіік сіег шЙіепізсНеп осіег кіеіп-шніхсііеп ЗргасЬе іп Саіісіеп», де аргументовано доводиться єдність української мови Наддніпрянщини і Наддністрянщини; 1849 р. '•публіковано «Сгатаіуки ієгука таїоги$кіе£о» Й. Лозинського; цього ж року виходить у світ у Львові «Граматика русского язьїка» Я. Голо­мш іького, що містила багатий матеріал, узятий переважно з місцевої народної мови.

І Іаціональне відродження в Галичині супроводжувалось заснуван­ням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприк-Іід: «Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних» Т. Глин-м.кого (1845 р., рукописна), Граматика руского язика» М. Осадці (1862 р.), «Методична граматика езика мало-руского» П. Дячана (ІК0.5 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для висшої гімназії» і» Ііарвінського (редакція П. Куліша), у 1873 р. — переклад «Ботані­ки» і «Географії», 1879 р. ~ «Руська читанка для низших кляс серед-ніч шкіл» Ю. Романчука. Ясно, що вся ця робота закладала певні Підпалини для вироблення української наукової термінології. Особ-ІИНО багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав ук­раїнську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск словника наукової термінології під назвою «Початки до уло- номенклатури і термінології природописної і народної». Про- 1869—1879 рр. було надруковано ще п'ять випусків цього слов­ники, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич. Розвиткові ук-ршиського мовознавства сприяли праці І. Верхратського з діалектної фонетики, морфології і синтасису: ОЬег діє Мипсіагі: сіег Маптю-

■ Ііеп КиїЬепеп (Станіслав, 1883); ОЬег сііе Мипсіагі: сіег Оаіісіеп Іимксп («АгсНіу Гиг зіауізсЬе РНПоіовіе». І. 14-16, 1891-1892); «Про шмішанців» («Записки Наукового т-ва ім. Т. Шевченка. Т. З, ; «Знадоби до пізнання говорів угро-руських» (у ЗНТШ і окре-.. і І 1899р.,т.2- 1901 р.).

У Ьуковині обставини були дещо складніші. Тут у II пол. XIX ст. Йули одна українська школа, всі підручники писалися «язичієм», Жі дотримувалися москвофільських традицій. Щоправда дов-

231

голітня боротьба проф. С. Смаль-Стоцького за фонетичний право­пис зрештою увінчалася успіхом 1886 р. В Сімович відзначає завзя-тущість та ті некультурні форми боротьби, що їх уживали против­ники проф. Стоцького. Прямо таки, як у наші часи!

Помітним внеском у дослідження історії української мови, інших східнослов'янських мов були праці М.О. Максимовича, 1.1. Срез-невського, П.О. Лавровського. Заслугою цих учених перед східно­слов'янським мовознавством було відстоювання самобутності ук­раїнської мови. «Тепер, здається, — писав 1.1. Срезневський, — вже немає для кого і для чого доводити, що мова українська (або, як де­кому подобається називати, малоруська) є мова, а не наріччя росій­ської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов'янських, що вона навряд чи посту­питься наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською мовою щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства син таксичного — це мова поетична, музикальна, живописна»¹.

Багато уваги в XIX ст. приділялося виробленню українського ал фавіту і правопису. М. Максимович відстоював етимологічний право пис з використанням діакретичних знаків для відтворення української вимови. Спробу наблизити українське письмо до фонетичного зробим П. Куліш у виданні «Записки о Южной Руси» (1856 р.) та в «граматці» (1857 р.). Значно далі в фонетизації українського правопису пішов М. Гатцук. У книжці «Ужинок рідного пол'а», виданій під псевдопі мом «М. Куций», він фактично застосував фонетичну транскрипцію і великою кількістю надрядкових знаків, наприклад: бколиб нє ца важ­ка скрута татарського лиха, миб уже здаунаб мали своу рідну моуу, писмєнє і достоту °вироблену; сватоблиує °слово Божє і бго запоні! вірісне кожни-б тамиу; і нє було б унєвічинє ріднє слоуо; миб тоді м;і ли своу Літературу, своу осноуу асного жита.

Оригінальний правопис запропонував М. Драгоманов: ній відмовився (як і М. Гатцук) від літер ю, я, є, ї, а натомість запро вадив латинську літеру} і писав іа, моіу, моіі; він же відмовився іші літери щ і писав шч.

¹ Срезневський 1.1. Погляд на пам'ятки української народної словесносм Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мони Ч. 1. - С. 207.

232

Драгоманівкою частково видавалася газета «Громадський друг», нле мала вона в цьому правописному варіанті аж 15 передплатників. Нк зазначав В. Сімович, «... щодо науковості, як ми її розуміємо, то лрпгоманівка однаково наукова орфографія, як максимовичівка або кулішівка. Науковість тут ні при чому; вага правопису — в його практичності, живучості й головно в тому, як до цього люди звикли»¹.

І Омський указ надовго поклав кінець і спробам виробити оригінальне українське письмо і намаганням впорядкувати українську Грпматику; згідно з ним вимагалося, щоб у белетристичних ук-риїнських тестах не було жодного «відхилення від загальноприйнято-М» російського правопису», а видання будь-якої підручникової літера-іури взагалі заборонялося. Як дослідив В. Чапленко, «у Галичині ве­ликі перешкоди для творення українського фонетичного правопису чинила греко-католицька церква як могутня організована суспільна Шіші. От 18 грудня 1870 р. канцлер М. Малиновський в порозумінні і митрополитом Й. Сембратовичем, у своїм плані злиття «Просвіти» і москвофільською «Русскою радою» писав: «Уживати намь припадає Мйіііого народного галицько-руского язьїка... Украинщина вообще и

ї» звана куігЬшовка вь частности суть нововведеніями, противними нашого язьїка галицко-русского...»².

Визначні праці, присвячені питанням історії української мови та її діалектних особливостей, належать учневі 1.1. Срезневського О.О. По-1і0ні. Творчість цього видатного вченого обстежена ще недостатньо, іншої збірки праць його поки що не видано. На думку В. Сімовича,

коли б твори О. Потебні були написані іншою мовою, не одною Щ\ і! ніжинських, та ще до того не були видані в дуже провінціаль-МИч містах (напр. Вороніж), то його думки свого часу були б здиву-іиші ішесь учений світ на заході Европи, й не потрібно було б уче­ним німцям доходити до них зокрема... Та й так він — перший і ннИПільїііий мовознавець-мисленник поміж усіма слов'янами, й ііигі піхто не дорівняв нашому вченому в тому, щоб так глибоко ро-іуміти й розбирати мовні явища»³.

-'

' Дин.: Сімович Б. Правописна система М. Драгоманова // Українське ІИИшішіїстію. — Оттава, 1981. - Кн.1. - С. 391-449.

[ Чшш'нко В. Названа праця. ~ С. 157.

- Сімович В. Олександр Потебня. Великий український мисленник-мовозна-|Ніі / Українське мовознавство. — Розвідки й статті. — Оттава, 1984. — Т. 2. — | N0

233

Демократичні переконання О.О. Потебні, прогресивні погляди вченого на розвиток суспільства, подвижницьке служіння науці, ве­лика увага до свідчень народних мов, насамперед слов'янських, гур тувала навколо нього молодих науковців. Він підносив у їхніх очах престиж філології, яка з науки чисто прикладної поставала як теоре тична і з обмеженої мовно-літературними студіями підносилася до рівня широких філософських узагальнень. Молодим дослідникам ду же імпонувала суспільно значима думка О. Потебні про те, що «як небагатьма знаками виражаються нескінченні числа і як немає мови чи наріччя, що не були б здатні стати знаряддям невизначальїю різноманітної і глибокої мислі, так і всяка народність, хоча б і най менша, здатна до безконечного розвитку»¹.

Кожна теорія має наукове значення тоді, коли вона дозволяє об'єд нати, здавалось би, різнорідні факти, показати їх внутрішній взаємо зв'язок, розкрити тенденції їх розвитку. О. Потебня значно розширим горизонти філологічної науки, розвинувши вчення про внутрішню форму слова. Керуючись цим ученням, сучасне мовознавство може з'ясувати, чому слово має знаковий характер, чому його зміст неви черпний (а отже, невичерпні можливості розвитку мов), чому постійно змінюється значення слова і чому лексична семантика слова невід дільна від його граматичних значень. За О. Потебнею, в основі внуї рішньої форми слова лежить порівняння одного предмета з другим. І тому вчений проводить аналогію між словом і художнім твором: і І слові, і в художньому творі порівняння впливає на почуття, і в слоні, І в художньому творі можливості дальшого порівняння невичерпні Спираючись на досягнення культурно-історичного і порівняльно-ісіо ричного вивчення словесного мистецтва, він створив принципово і їй вий історико-філологічний метод дослідження художньої творчої-11 Такі його праці, як «Из записок по теории словесности», «Лекции Щ теории словесности» справили великий вплив на розвиток вітчизняно го літературознавства, хоч і були опубліковані посмертно.

О. Потебня, як ніхто з його попередників, розумів, що виявлений особливостей певної мови дістає найширший простір, колЦ порівнюється між собою ряд споріднених мов. Тому в його фуп/ш

¹ Потебня А.А. Рецензия на сборник «Народньїе песни Галицкой и Ужіе>і»«ч ской Руси, собранньїе Я.Ф. Головацким» // Зстетика и позтика. — М., 1970 С. 229.

234

ментальній праці «Из записок по русекой грамматике» (1874 р.) влас­не російські слова і їх форми порівнюються із словами і формами інших мов: литовської, польської, чеської, словацької, сербської та ін. Широко використовуються для порівняння з російськими і факти ук-ршїіської мови.

Стверджуючи рівноправність усіх мов, О. Потебня дбав про роз­виток української мови. Він, зокрема, багато зробив для вивчення межи українського фольклору, пропагував у своїй роботі твори ук­раїнських письменників, редагував твори Г. Квітки-Основ'яненка, Підготував і видав український буквар для недільних шкіл.

Перший систематичний опис історичної фонетики української Мини дав П.Г. Житецький у праці «Очерк звуковой истории малорус-ІКого наречия» (1876 р.). Своїми дослідженнями він також зробив ніпчіїий внесок у вивчення історії української літературної мови. Мінні підвалини української діалектології заклав К.П. Михальчук.

У першій половині XIX ст. при різних виданнях подавалися запи-УМ українських лексичних матеріалів, які стали основою спершу руко-МіК'ішх словників (з них найпомітніший — словник П.П. Біле-Нького-Носенка, опубл. 1966 р.), а згодом і друкованих. Опубліковано (ііо повністю): «Словарь малорусекого наречия» О.С. Афанасьєва-ЧужОииського (1855 р.), «Опьіт южнорусекого словаря» К.В. Шейков-ммц) (1861 — 1886 рр.). Видано «Словарь малоросійських идиомов» М И. Чакревського (1861 р.), «Словницю української (або югової русь-Ци!) мови» Ф.М. Піскунова (1873 р.) та ін. Вийшли друком перекладні ІМІїшники: «Німецько-руський словар» О.О. Партицького (1867 р.), іОиііГГ русеко-украинского словаря» М. Левченка (1874 р.), «Русько-Ми/інрский словар» Л. Чопея (1883 р.), «Малоруськонімецький словар»

Желехівського та С. Недільського (тт. 1—2, 1886 р.), «Словарь ^ін'Кк'ько-український» М. Уманця і А. Спілки (1893—1898 рр.), «Рус­им і мшюроссийский словарь» Є.К. Тимченка (1897—1899 рр.).

По пліток граматичної думки і словникарства у Східній Україні по-імшнпо вплинув на пробудження наукової уваги до української мови І І плішині й у Закарпатській Україні. Замість незрозумілої простому Мириш жі слов'яноруської мови в літературу впроваджувалася народна Мини, гммрювалися посібники з української мови.

І исе ж мав рацію Б. Грінченко, коли писав у 1892 р.: «Україн-|$п руські філологи, правда, дали кілько праць про нашу мову по-ІІМіШжому чи по-московському, але досі нема з певних джерел

235

виняткової повної популярної українсько-руської граматики, пов­ного певного словаря»¹.

Знаменним явищем другої половини XIX ст. була поява наукових і науково-популярних праць української мовою. Найбільше прислу­жилися до цього І. Нечуй-Левицький («Унія і Петро Могила» 1875 р., «Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав» — 1876 р., «Св. Володимир і його потомки» - 1876 р., «Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина» — 1876 р., «Світогляд українського на роду» — 1876 р. та ін.) і М. Драгоманов («Література російська, вели= коруська й галицька» — 1877 р., «Переднє слово до Громади» 1878 р., «Нові українські пісні про громадські справи» — 1881 р., «Шевченко, українофіли і соціалізм» - 1883 р., «Чудацькі думки про українську національну справу» — 1891 р. та ін.). Правда, мові цих творів (особливо М. Драгоманова) дуже бракувало природності, а от же, й зрозумілості, наприклад, мужицьким бунтам він протиставляп писемні бунти, тобто революції.

Потреба у виданні наукових і науково-популярних творів викли кала потребу у творенні наукової термінології. Це був досить болю чий процес, особливо у Східній Україні. Важко було навіть із загалі, нокультурною термінологією, хоч тут ставали в пригоді чеська її польська мови: строй (ч. бітоі) «машина», бігун (п. Ьіе^ип) «полюс», І часопис (ч. саморіз), злочин (ч. гіосіп) і подібні. Поширеним у ті часи було і так зване «кування» слів типу громадянство, прямування І (І. Нечуй-Левицький), сконалець, завзятець (М. Старицький), ней тямлення, мистецтво (Олена Пчілка), громадівство, безначальстт, І прилагода (М. Драгоманов) та ін. Чимало було в цьому мовотворенні І штучного, неприродного, суперечного природі української мони Але не можна не погодитися з В. Чапленком, що «мова «ковалім», їхній стиль, особливо Олени Пчілки в її оповіданнях з міської^ І інтелігентського життя, і є прототип багатьох наших сучасних спій, і висловів та й усього стилістичного «обличчя» мови»².

Творчість Т. Шевченка справила великий вплив на українську і ! походження інтелігенцію. Традиції української прози, представ ним)'І досі в повістях Г. Квітки-Основ'яненка і П. Куліша, продоішшіИ І

¹ Див.: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української ліи'р.нуН ної мови. — Ч. 1. — С. 140.

² Чапленко В. Названа праця. — С. 146.

236

Марко Вовчок, О. Стороженко, О. Кониський, А. Свидницький, І Печуй-Левицький, згодом Панас Мирний. В українській поезії рочнинулися нові жанри, зокрема байка (Л. Глібов), гумористично-ситиричні «співомовки» С. Руданського. Т. Шевченко високо оцінив роман П. Куліша «Чорна рада». Але заслуги П. Куліша перед ук-риїнською мовою значно об'ємніші. Ніхто з українських письмен­ників середини XIX ст. не працював стільки над жанровим урізно-мшіітненням української мови. Адже це йому належать і перенесені 4 фольклору жанри думи й казки, історичні оповідання і романи, іпорична поема, історико-поетична драма-ідилія і т. ін., перші зраз­ки української наукової прози («Історія України від найдавніших чіпчн», «Хмельниччина» та ін.), він же переклав українською мовою "іремі твори світової класики.

Він же узявся за переклад цілої Біблії. Перекладав частини, по­чинаючи з 1864 р. У львівській Правді видрукував Святе Письмо: Цірша частина Біблії, П'ять книг Мусієвих русько-український пе­реклад (1869). У здійсненні перекладу допоміг йому Іван Полюй -— пилина з богословською освітою, згодом професор фізики, а також Інші Иечуй-Левицький.

Основне джерело Кулішевої мови — фольклор. Звідси він черпав "і піку і фразеологію високого звучання. Не уникає він і церков­ні н лоїґянського джерела, при цьому з плином часу уживає старо-ШКш'ииізми дедалі частіше: хлад, благо, [о]лжа, возвістить, да возве-шчшпься і под. П. Куліш багато в чому прислужився розвиткові мови Ифйїмської епістолярії, але його заслуга була б незрівнянно більшою, мін б він і сюди не вніс надто вже потужний струмінь церковно-ит'нмізмів, наприклад: ненавидяй обличения скончивається срамно; фі тім чтущу разуміти, яко суєтною гордістю єсм обольщаєм та ін. ♦ першу це були цитати зі священних текстів, а далі — компонент зви-МЙНІсінької розповіді: вознегодує, жажду, вповав, создать храм, Боже * \/ниш, недугующеє серце, подобіє, житіє совершаеш, раздраженіє, оп-ся премудрость од чад своїх; Горняя мудрствуйте, а не земная!; гіііс мертвих; воля Всемогущого; частина Вашого духовного су-*т інші перейшла через творящу силу душі моєї в істочник, животворя-щт іии)п. Велика заслуга П. Куліша у виробленні в українській мові имінн для передачі слова Божого. Разом з І. Полюєм він багато по-■ИІСЯ над перекладом Біблії. Гірше з термінологією науковою, •і ргм.і філософською. В листі до О. Барвінського П. Куліш писав:

237

«Пробував я перо на первих аркушиках Мальованої гайдамаччини у мові філософічній — так ні! Вимовніше б написав я те саме по-мос-ковськи»¹. Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові ук раїнської літературної мови — це написання «Чорної ради» ук раїнською мовою. Це, як уже згадувалось, відзначив і Т. Шевченко Він уводить тут таку лексику (частково запозичену з літопису Само видця), яка дозволяє творити історичний колорит у новій українськії! літературній мові. Непересічне значення мають і його намагання тво рити українську наукову мову.

В. Сімович, даючи характеристику мовотворчості П. Куліша, наголошував на тому, що «Куліш сильно поширив рамці народної мови, нагинав її до всіх письменств, підшукував для них відповідні слова та вислови. Коли в тодішній народній мові їх не находило ся, то він чи вишукував їх у старому українському письменстві, чи в пам'ятках середньоукраїнської літератури, та давав їм таку фор му, якої вимагав уже сучасний стан нашої мови. А коли ніде вже не можна було найти відповідного слова, то Куліш просто його творив. Та тут він і відрізнявся від інших подібних письменники! Відрізнявся тим, що творив нові слова згідно з законами сучасної української мови, згідно з її духом та її вимогами»².

Повернімося до розвитку мови художньої прози. Згадаймо, як високо оцінив творчість Марка Вовчка Т. Шевченко.

Як справедливо зауважив В. Чапленко, Марко Вовчок прийшли н українську літературу через етнографію та фольклор, що ними нони захопилася була під упливом свого чоловіка О. Марковича»³. Бланк це не дивина: всі українські прозаїки черпали словесний матеріал фольклору і переймали його синтаксичний лад. Чи не найвиразніша залежність від фольклору виявляється в портретних малюнках т вони фольклорно узагальнені, однотипні, пор.: «Та й дівчина ж булі Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорим., і засміється, і пожартує»; «А в мого брата була дівчина, боже мін ми лий, яка дівчина! Вона було весь двір веселить собою як зорею їй ке ж молоде та щасливе!»; «Старший Якименко оженив сина та ми

1. Куліш П. Вибрані листи, українською мовою писані // УВАН у СПІД Нью-Йорк; Торонто, 1984. - С. 222.

2. Сімович В. Кулішева мова й «кулішівка» // Українське мовознавство. І*' - Вип. 2. - С. 99.

1. Чапленко В. Назв, праця. — С. 105.

238

іже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, й прудка, як зайчик»; «Грицько був парубок високий, чорнявий, кароокий, — парубок як орел»; «Коли вийшов чумак, хороший-пре-нпроший, чорнявий, очі як у орляти» і под.

Такими ж фольклорно нерозгорненими є й пейзажні малюнки; игкільки оповідь в «Народних оповіданнях», та і в повістях ведеть-і м від жінки-селянки, то її краєвид обмежується городом, садком, ПОЛем, звідки вона переносить у мову найяскравіші барви: «Зійшла ми могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить... ¹ «по як на долоні, так мені в очах і замигтіли білі хати, колодязне нимриння, розквітлі садки й городи»; «А сонечко заходить. Річка ^ЇЧе як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купа­ми і, у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні, і високоверхі Коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи ингокий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а ІЯТИма ж у розквітлому городі, як у віночку ховається. І зелено, і Мірноїю, і голубо, і біло, й синьо, й рожево коло тої хатки».

Ирііжає насиченість тексту зменшено-пестливими формами слів: §Штчи>ко, веселенько, віконце, віночок, голівочка, голівка, голуб'ята, гро-Шічіята, дітки, козаченьки, молоденький, молодичка, ніженька, нічка, нЬжинка, раненько, сорочечка, сіресенька, теперечки, хатка, хлопченя­та і багато ін. Серед здрібніло-пестливих слів, як бачимо, є іменни-ні прикметники і прислівники. Нерідко в сполученні іменник+ прикметник обидва слова мають зменшено-пестливу форму: братичок Щіїттиький, бідненький хлопчик, дитиночка маленька. Дуже багата на-риііііп фразеологія. Це здебільшого метафоризовані словосполучення, '■' мжішаються замість нейтральних слів: серце в'яне, піду світ за очі, и итить, і за холодну воду не візьметься, з лиця спав, знайдеш на свої щі муки, лучше з мосту та в воду, годити, як лихій болячці і т. ін. Ба-ііи ииодиться у тексти народних прислів'їв і приказок. Марко Вов-ЧіФ миніть виділяє їх у тексті іншим шрифтом: Кому не було добра Шку* ^не буде й до останку; Сон мара, а Бог віра; До любої небоги не-Щ Л/ нч\'ої дороги; 3 миру по нитці — голому сорочка і под. Ці позбавлена мова Марка Вовчка й подільських локалізмів — як ■'• пічних (під вісень, гурки), так і словотвірних (теперки, невзабарі, шЩтітий, обрадіти, завтрий день). Мав рацію В. Чапленко, відзна-ЦМи: ««Маркова Вовчкова манера вплинула — і треба сказати потуж -

239

но! — на багатьох українських письменників другої половини XIX ст., а серед них і на таких видатних діячів у царині мовотворення, як Ко-ниський, Нечуй-Левицький, П. Мирний, а поза межами Наддніпрян щини ~ на Федьковича»¹. Визначаючи складові мовостилю письмен­ниці, В. Чапленко зауважує: «Фольклорні елементи у мові Маркп Вовчка були, на мою думку, вирішальні, але не тільки з самих цих елс ментів складалася її мова: друга складова частина її мови взята з ро * мовно-побутової селянської мови, переважно в жіночій її відміні»².

Першим з російських поетів, шанувальників Т. Шевченка, сту пив на ґрунт української мови Леонід Глібов. Прекрасні його ліричні пісні, що стали народними («Стоїть гора високая», «Вечір», «Скажіть мені правду...», «Летить голуб понад морем»), а ще крани байки, з яких струменить, немов джерельна вода, українська мова.

Л. Глібов переніс у байки властиву Марку Вовчку пристрасть до зменшено-пестливих слів:

• Як ти співаєш, Півне, веселенько...

• А ти. Зозуленько, ти, зіронько, моя, Виводиш гарно так і жалібненько...

Є в нього і зменшено-пестливі дієслова:

І їстоньки не їм, і питоньки — не п'ю Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Порівняймо ще: частенько, темненько, щупачок, сотенька, жп венький, гарненький, пташечки, славонька, доленька, прехорошенько, світилочки, стьожечки і т. ін. Навіть Вовк у нього Вовченько.

Побутова лексика в байках Л. Глібова - це головним чином сло-ва, пов'язані з обійстям, хатнім начинням, одягом, а також млиіюм ворота, вусики з червоного сукна, горщик, жупан, загорода, кіш, коли са, комір, кухлик, лозина, макітра, мережечка, млин, пляшка, рукаш свита, страва, хлів, чарочка, черенок, черінь, шестірня і под.

Не відступає Л. Глібов від усталеної вже на той час в українській літературі традиції широко використовувати фразеологізми. В о;і(і ках вони здебільшого виступають завершальним реченням, у якоМ) міститься мораль: Що, братику, посіяв, те й пожни; Рука, як кй\ жуть, руку миє\ Не плюй в колодязь: пригодиться води напиться. ^{\\\ мало у Л. Глібова народних виразів, що виступають своєрідними синонімами стилістично нейтральних слів: од реготу береться м

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 107.

2 Там же. — С. 106.

240

живіт (дуже сміється); Нехай лиш вражий біс поткне свій простий ніс (хай спробує); То й знатиме — варене чи печене (зазнає біди); Шинкарка язиком як на цимбалах грає (багато говорить) і под.

На відміну від своїх попередників-байкарів, особливо П. Бі-лсцького-Носенка, С. Писаревського, Є. Рудиковського, О. Во­линського, Л. Боровиковського та інших, які не цуралися руси-ЦИ імів і «приперчених» слів (типу опукой — від опука_у почухрав, ви-фухався, мні, жолудей, до утрені попхався, до хріна, нагору і под.), Л, Глібов ніколи собі такого не дозволяв. Його можна назвати од­ним з нормалізаторів української літературної мови.

Реалістичну традицію в прозі продовжив І. Нечуй-Левицький. Імспигородець, він був близький до мови Марка Вовчка, але в ма-Нсрі мовного використання зробив кілька кроків уперед. Не можна іипсречити, що й І. Нечуй-Левицький орієнтувався на мову фольк­лору, сіле провідне місце серед його зображальних засобів відігравала Миші «баби Параски й баби Палажки». Недаремно чоловіки в його Повістях майже безмовні (за винятком грека Кіпрінідоса з «Афон-Уїжого пройдисвіта»). Дехто з письменників цього покоління і чо­ловікам приписує жіночу мову (О. Кониський)¹. Порівняно з Мар-Цом Иовчком І. Нечуй-Левицький зробив відчутний крок уперед у ІМимкжанні портрета. Риси обличчя передаються в нього значно ви-(Шніїме, напр.: «...Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її драж-#111 'їм циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі оГНі пішли її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і вида-ІИ'іосі» вперед, а надто тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, Ми червоніли як добре червоне намисто. На височенькому рівному Цілі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як НИІ веселки, дві тонкі чорні, як неначе сині, брови. Як терночок ЧнрмІ, швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на ^МУі ішвих щоках грав рум'янець, немов тая весняна рожа, а червоні "її ииіли червоним цвітом півонії»; «Ще зроду Василина не бачила їми<> недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею І1НІН молодий панич, високий, як дошка, з маленькою головою, з Яніітіі.кмм лицем, таким блідим та довгим, як у слабої панни. Бліді "ч * ні і уГ>и були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу бу-I примітні ясно-сірі очі, неначе Хшановський був зовсім без очей».

* ЧіШіспко В. Названа праця. — С. 148.

241

Згодом портрет стає економнішим, але в ньому незмінно висту­пають такі деталі, як брови, ніс, губи, очі, лоб, напр.: В його лице було матово-біле й делікатне, як в панича, довгі чорні брови, тем­но-сірі, ясні очі, лоб високий та круглий, короткий, але тонкий ніс, короткі повні щоки. Чималі повні губи, рожеві й блискучі, дуже ви­разно червоніли з-під густих чорних вусів («Бурлачка»); бувають і відхилення від цієї схеми, коли портретна характеристика йде не від письменника, а від сприйняття його героями: Олена кругла, як цибулька, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить («Кайдашева сім'я»); Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, са ма як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять). Опис зовнішності нерідко доповнюється змалюванням одягу: Червоний пояс обвивай, наче гадюка, кругом тонкого стану («Микола Джеря»).

Хоч І. Нечуй-Левицький пише вже досить нормованою на той час (принаймні в художній літературі) літературною мовою, але и морфології все ж проглядає Звенигородський субстрат, зокремп вживаються форми 1-ої особи однини дієслів II дієвідміни з осію вою на /д/, /с/ без зміни цих приголосних перед -у з попереднім пом'якшенням, закінчення -є замість -ить у 3-ій особі однини ці< і ж відміни (ходю, служе); досить часто уживаються форми двоїни дві стіні, дві нозі. Не цурається письменник активних дієприкмсі ників, як теперішнього, так і минулого часу: дрімаюча і засипаючи краса; заснувшої землі, відступивших гір.

У лексиці І. Нечуя-Левицького чимало специфічних елементні Сюди належать деякі не зовсім поширені слова з культурної сф| ри, зокрема й церковні, окремі місцеві вислови, що з погляду літі ратурної мови можуть уважатися оказіональними, народні паши реалій і процесів (часто прив'язані до певних говірок), а також син ва, вживані в часи І. Нечуя-Левицького з трохи іншим — рочши реним або звуженим значенням, ніж тепер.

Чи ж не витвором самого письменника є слово штучниціш «мистецтво», яким він замінив літературне в той час штука; цс Г| кож слова причалище «притулок», завгоршпи «завдавати горя», ,уп> вище «місце для гуляння», ловитва «ловіння, ловля»; нашощ дрібного чиновника стало слово стійчик (В канцелярію 11111 ш стійчики та вешталися по сінях сторожі» — «Київські прохачі»)

242

хоч звичайно це слово означало в той час «черговий», «швейцар». До слів на позначення церковних реалій належать такі, як ан-тимінс «чотирикутний шмат шовкової чи льняної матерії з зобра­женням Ісуса Христа та євангелістів, який підкладається під єван­геліє та причастя на церковному престолі», ерекційні поля «земельні ипділи, пожертвувані церкві», єресіарх «основоположник або провідник єресі», курсорія «циркуляр, обіжник» і под.

До слів, які умовно можна назвати місцевими оказіоналізмами, можна б віднести такі лексеми і словосполучення, як блемсати язи-нами «патякати», материкувати «бути посадженою матір'ю», негля «нічого» (Тобі негля гуляти з нею! — «Бурлачка»), насторочитися •піднятися» (Обидві сім'ї насторочились одна проти другої — «Кай-лпшева сім'я»), спосудитись «позичити», мизатий «пикатий» та ін.

Народні назви окремих процесів і реалій, звичайно, розглядають • |н\д діалектизмів. Проте деякі з них не входять у певний вузький |нч Іон уживання, а тому їх варто виділити в окремий підвид. Це, зо-• |н-ма, такі слова, як тучний (тучний літній дощ — «Вечір на Воло-шмирській горі») («сильний, але нетривалий дощ із грозою»), пи-Щфдь «млин-крупчатка», тканка «загальна назва тканини», поліття приятлива погода», печина «шматок цегли чи глини, що відпав у ИЧІ», щолопочок, зменш, від щолопок «верхівка гори, голови і Ппл»), катрага «курінь», льнувати «збирати (про попадю) з селян ЙМ>н, а заодно і все інше», карадитись (карадивсь на живіт) «скар-ІИТИся» та ін. Сюди ж належать і власне діалектизми, тобто слова, ІМлсжмі до якогось регіону. Це без сумніву мечет, тобто у чорно­морських рибалок піч для хліба; це також яндола «велика миска з Ййимп вухами», лягома «пізно, коли лягають спати», безпричальний (Йііиричальна удова) «безпритульний, одинокий» та ін.

Нарешті, мимохідь згадаймо про слова, які в І. Нечуй-Левиць-ШНо уживаються з відмінним значенням, ніж тепер. Скажімо, в су-ИіУііоі о читача при слові поїзд одразу ж сплине думка про залізни­ми Але ж зовсім з іншою семантикою вживається воно в такому ЦЦ#Шіі: На майдані з'явився якийсь блискучий поїзд («Скрив­иш і мескривджені»); тут ідеться, звісно, про вервечку кінних за-■ГІН як на весіллі. Дієслово сприяти рідко тепер стосується без-I- міню особи, як у такому реченні: Карпова Мотря, наче лю-і (Мій, не сприяє мені через свекруху («Кайдашева сім'я»).

243

Баба Параска й баба Палажка обмінюються колоритною лай­кою: Не дам, — кажу, — тобі заслиняній ані снопа жита. Це один з важливих компонентів багатої фразеології письменника. А вона в нього нестандартна, напр.: Та тепер мені за всі голови («Дві мос­ковки»); ...в Ястшембського в кишені свистить дюдя («Бурлачка»); на руку охват має (тобто краде — В.Р. — «Київські прохачі») і под.

Як і в Марка Вовчка, у І. Нечуя-Левицького крізь потужний шар лексики, характерної для реалістичних творів, пробивається досить густа фольклорна поросль. Тут і розгорнуті паралелізми (То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця хо вається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з си ном, ховається від людей — «Дві московки»), і суто фольклорні порівняння (Все я сама та сама, як билинонька в полі — «Бурлач ка»), і просто уривки з відомих пісень — Хто тебе знає, чи ти гор дий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся — «Кайдашева сім'я»; А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?).

Отже, мова творів І. Нечуя-Левицького — це і продовження уже усталеної реалістичної традиції і нове явище, оскільки містить у собі практично всі суспільно значимі мовні феномени — від моші селян до мови дрібної шляхти, від мови старосвітських батюшок і матушок до мови новітньої інтелігенції, від мови київських про хачів до мови новоявлених церковних авантюрників.

Окремо слід сказати, що І. Нечуй-Левицький був майстром пей зажу. Треба по-справжньому любити свою вітчизну, щоб у кожнії! річечці, в кожному лісочку, у кожній леваді побачити й відчути їх не повторність і ознаку свойого краю: «На високих гривах гір кругом Ю леніє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високім гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелені тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тиси чами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сне, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман...»

Ні Нечуй-Левицький, ні Панас Мирний не допускають офіційнії* російських слів. У них як звичайні українські уживаються канцелярії і ми прошеніє, предводитель, гласний, часовой; не цураються вони і СЛІІ західноєвропейського походження типу костюм, аромат, механічно¹

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 149.

244

У Марка Вовчка змагаються між собою фольклорний і народно­розмовний елементи. У її послідовників - І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — теж. Але у Марка Вовчка фольклорна стихія /юмінує над розмовною, а в її наступників - навпаки. Надмірна стилізація під «народну мову» нерідко вела до несмаку, неспрово-коианого зниження стилю.

Взагалі ж розвиток української літературної мови в післяшев-ченківську добу залежав від діяльності неординарних творчих особи-г гостей. Після П. Куліша і Марка Вовчка, Анатолія Свидницького (у Його часи незнаного і неоціненого) варто назвати Олексу Стороженка. Його творчість зіткана із суперечностей: замилування в фольклорі і гпорче наслідування його, записи з народних уст про історичні події минулого і невтримний політ фантазії зі зверненням до чортівщини, І Хиляння перед героїчним минулим запорожців і виправдання зруйну-илімія Січі. Козацьке минуле родини Стороженків не могло не зачіпа­ні патріотичних струн у душі письменника, і разом з тим довголітня иіПсі.кова служба, а згодом чин дійсного статського радника виховали м Нього, як раніше у Г. Квітки-Основ'яненка, безсумнівну відданість імперії навіть з елементом поклоніння російським царям і царицям.

Ці суперечності відбилися й у мові О. Стороженка. Що він пре-і р.кііо усвідомлював не лише інтимно-емоційне, але й суспільне та ЙИХопне значення рідної мови, свідчить хоча б така розповідь: «Січо-ИНки дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках нкмш одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а на-НйМ'ить, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б таке НИМ'ГС казання («Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа»). Пись-Міііііик добре знав народну мову. Особливо кохався він у фразеології. Ь\ Його творами можна було б укладати фразеологічний словник. Це | оі мовному синоніми до дієслів: душі в собі не чути «радіти», розпус­тити патьоки_у облитися гіркими «плакати», / пальцем не доторкнутись •не Пити», перевестись на нівіть що «змізерніти», од дурня поли вріж «не іЖШЬся», аж за ушами лящить «жадібно їсти», у рот не взяти «не Ї1ІТІК дутеля з'їсти «нічого не добитися», дати драла / дропака «утек-ЙІ*і шлити за шкуру сала «дуже допекти», носа не витнути «не вихо-Ш\\\^и_% теревені гнути «вести пустопорожні розмови», душі не чути (в ЦИусь) «дуже любити», за пояс заткнути «перемогти», накинути оком минріі мітити», в голову собі не класти «не думати, не приділяти уваги»,

245

підлити сала в жар «розбурхати» (про емоції) та ін. Рідше фразео­логізми виступають синонімами прикметників і прислівників: велике діло опеньки «про зарозумілу людину», пан на всю губу «дуже багатий», до чорта «багато», хоч в око стрель «дуже темно», іще чорти не бились навкулачки «дуже рано», не зоставити ні кришки ні покришки «нічого», / на макове зернятко «зовсім мало» і под. Широке використання фра зеологізмів дає письменникові можливість використовувати їх у си­нонімічних рядах, напр.: «Подивіться ж, яка з неї молодиця, що вона виробляє з бідолашним чоловіком! І моркву скородить, і кирпу гне, і од завійниць ґедзається, а деколи рогачем і тьху дасть неборакові, і ци булькою нагодує». До фразеології слід зараховувати й сталі порівнян ня, якими також багата мова творів О. Стороженка, напр.: стоїть, як у землю вкопана', як риба об лід побивається, годили їй, як болячці печеній, їсти хочу, аж: шкура тріщить; щастя, як горох з мішка, так і сиплеть ся на нашого Павлуся; стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу; прилип до мене, як шевська смола до чобота; грається з ним, як кіт із мишею, пропаде, як собака на ярмарку і под. Широко використовуються прислів'я і приказки: Де чорт не справиться — туди бабу пішле!; Як ка жуть, голод не тітка, не нагодує; Побачимо, який з цього пива буде квас!, Одна біда не ходить, а з дітками; Люди кажуть: «Біда одна — людей єдна»; Хвалить шинкар п 'яницю, а дочки своєї за нього не віддасть; Доки сонце зійде, роса очі виїсть; Як кажуть: дешева рибка ~ погана юшка, Брехали його батька сини, та й він за ними; Горбатого і могила не ви править! Правда очі коле; Не даром кажуть: «Мудрий лях по шкоді; ин коней покрали, стайню став замикать/»; Або мед п 'є, або кайдани ш/н% Та вже ж ловить вовк, так і вовка піймають; Хоч з корита, та досц та, а хоч з блюда, так дохуда; Як кажуть, не продереш очей, продереш калитку; Сидячого, кажуть, татари беруть!; Не поможе бабі кадиЩ коли бабу сказило; А ти забрався в чужу солому та ще й шелестиш та іп У творах, які О. Стороженко називає «З народних уст», прикаї ки стають заголовками: Се така баба, що чорт їй на махових ви міх чоботи оддав; Вчи лінивого не молотом, а голодом', Не впусти рак (і і рота; Лучше нехай буде злий, ніж дурний. У цих же творах письмен ник вдається до казкових зачинів і завершень: Був собі чоловік щ жінка; Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина; Так і тепф речки у дурня живуть, хліб жують і постолом добро возять^.

* Стороженко Олексо. Твори: В 2 т. — К., 1957. — Т. 1.

246

Пейзажі О. Стороженко змальовує старанно, з любов'ю, але до­сить-таки стереотипно. Індивідуальні метафори бувають вдалі, з гу­мористичним підтекстом (годують скромно карбованцями), але дея­ким з них бракує смаку (онде ж вам і Основа, де батько наш Квітка итв собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного бу-г)с* плавать по плюгавій річці Леті).

Уживання побутових слів розкриває кухню українців, переважно Мешканців Полтавщини (тетеря з загребами, галушки з постромою, малий, вареники, мнишки, жарений дрохвич, смажені в сметані ка-іннч'; борщ, хляки, риба настябло; тут же труні «напої» — варенуха, тернівка, оковита, наливка, запіканка, біломорські вина), особливості міфішня (переважно жіночого) (грозетова або єдамашкова юпка, шовкова плахта, виступці золотом вигаптувані, а на шиї гранати, •/•'///, дукачі). Як у творах, в яких чорти й відьми спілкуються з лю-'іішою, так і в опрацьованих О. Стороженком народних казках, а ііікиж у незакінченій повісті «Марко проклятий» неодмінно при­бутній елемент народної фантастики. Так, у казці «Три сестри» каз-мжий ігрець («смерч») вхопив царевича і помчав у зелений гай, де жнеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом Ніс І нас, а хвостом загрібає.

Не уникає письменник екзотизмів: вовна з вівці сілезької поро-|И V нього шльонка, опасиста й ледача людина — пудофет, зброя —

Полонізми потрапляли в мову творів О. Стороженка двома ннмхами: як характерологічна риса польського магнатства й пан-ііий (крулевство, мнішка, кляштор, найсвєнтша матка) і як залиш-■ Н і гпрої української літературної мови, інкрустованої польськими • Цінами (нензний, крулева, ойчизна, звести до скутку).

Ьудучи всеросійським патріотом, О. Стороженко, безперечно, ба­чим подальше існування української мови в її народнорозмовному чіііііі. Тому ставлення його до абстрактної і особливо терміно-ЙМіічііої лексики своєрідне. Звичайно, він не може обійти увагою іч сліп, які або вже здавна увійшли до складу української лексики, ІЙи ж прийшли з російської, набувши українських фонетичних і • "імірних особливостей (самоістність, чванство, ганьба, ненатля, піі слідство, довіреність). Проте в більшості випадків юридична, ИІНІСТративна і особливо церковна лексика виступає в російсько-

247

церковнослов'янській формі: рішеніє, спасеніє, преступленіє, про-шеніє, наіменованіє, по доношенію, селеніє, заложеніє собору, водосвя-щеніє, погруженіє хреста, глаголаніє і под. В авторській мові пись­менник допускає вживання народних варіантів термінологічних слів: абахта «гауптвахта», хундамент, скусна робота, хвилозоф.

Цікава особливість позначилася на мові драматургічних творім (М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого): пред ставники української інтелігенції, згідно з життєвими обставинами, на сцені по-українському майже не говорили. Українська мова в ус тах інтелігента (вчителя, лікаря, актора) сприймалася як фальш, Хоча життя мови вимагало свого, і в творах цих драматургів уже < спроби примусити окремих інтелігентів заговорити українською мовою («Не судилось» М. Старицького, «Суєта» і «Житейське м<> ре» Карпенка-Карого).

У творах на історичну тематику трапляються поширені в той ча< слова, вживані на позначення сусідніх народів (лядський «польський»), назви деяких суспільних процесів (ворохобити «повставати», «бунту ні і ти»), латинізми, запозичені з польської мови (банація «вигнання») всі приклади з роману М. Старицького «Молодість Мазепи».

У І. Нечуя-Левицького і в Панаса Мирного російська мова із усі інтелігента майже не звучить. Що ж до фольклоризмів, то вони н обох письменників виступають уже тільки як орнаментація, як ми шивка на комірі й на рукавах сорочки. Це виразно помітно вже у Нечуя-Левицького, а в Панаса Мирного фольклорна традиція май же затухає. Порівняймо у Нечуя-Левицького: «В Палажки брови, нн шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта волі другій брові й ціни нема!»; «І де ти, красо, вродилася! - подумай Лаврін, — з твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею N гаю, то я тебе й там піймаю»; « — Мелашко! — промовив Лаврім їй хим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з кришим погожої води напився»; у Панаса Мирного фольклоризми не лірич ного плану, а скоріше іронічно-приземленого типу: «Як муха п Щ ропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділі" ■•• вирвешся на улицю — усе село розлягається... Нема мені впину Мі ма заборони! Як та вода навесні, розірвавши греблю, знай біжить 1 клекотить — так я: ані вгаву, ані втоми мені немає... Язик ті), ні | вітряк увосени, повертається у роті та все меле, меле...»

248

Серед західноукраїнських письменників на шевченкових позиціях стояв Ю. Федькович. В. Сімович уважає, що в поезії Ю. Федькови-|| наявне змішування кількох мовних джерел: він то вдається до тен-Ьмцій галицьких поетів, то наддніпрянських, «мішає все це жужмом Іі еіюїми рідними, гуцульськими... Ще більше це видно, коли Федь-Иопич попадає в пророчий Шевченків тон...»¹ Але для його прози Цслідник знаходить інші слова: «А вже зовсім інше треба сказати про Федьковичеву прозу. Тут він і пан форм, і добирає їх як слід, го-Лопно ж мова цих творів чудова з погляду синтакси»².

У прозі він перейняв мовостиль Марка Вовчка. У А. Свидниць-Іііго головним джерелом мовотворчості є народнорозмовне. Як за-и»-кував М. Зеров, А. Свидницький «хоче дати правдивий, тобто и иоианий на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів ви-нріісііий, малюнок селянського життя і життя інших шарів люд-мі« іі»\ Є, звичайно, в його мові певна схильність до етнографізму. Ці», нжрема, засвідчує лексика на позначення одягу, страв, житла, фіиіеііорту і под., напр.: хустка із купром, желетка, спідниця, ко-щМ_% намітка, запаска, сорочка з виложистим коміром з шляркою, шмаття (білизна), плечінда, мандзарі з луком (дикий часник), орин-ц (огорожа), бурдій (землянка), віз-літерняк (возити снопи), васаг (чумацький віз), валькир і под. Більшість — загальноукраїнські сло-ї, але чимало й діалектизмів. Місцевими особливостями позначе­ні (1 морфологія: бачили-сьмо, аби-сьмо гудза не набили. Широко ви-ім|інстосується фразеологія. Лише частина її відома в інших місце-тМ'МХ України. Це, наприклад, та ж свита, та не так шита; ні за ціну воду не візьметься; нагадав козі смерть; наче зуби зЧла на ІІЩ; хто не знає, що кому що, а курці просо; а він пішов та й пішов » ііпігкому і т. ін. Чимало й місцевих фразеологізмів; то її батько Ин спостеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась »/'«/, вірив у пана, як турчин в місяць; чи в ворота, чи через перела-, і/ цн штука дійшла до Масі; а паню видно по носі, що рилась в го-і ! под. Представлені й народні співомовки, якими передається

¹ • тмич В. Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2. Упорядкував Юрій ЦіИііин. Українські студії Оттавського ун-ту. — № 6. — 1984. — С. 33. І Тим же. — С. 34.

І Ідом М. Вступна стаття до видання: Свидницький А. Люборанькі. — X.; К., С VIII.

249

ставлення місцевих українців до польської шляхти: « - Машка ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала; мужики зловили, по селі водили та били у п'яти, бо вона проклята, — гу!» Використовує А. Свидницький і школярську лексику та фразеологію, а точніше — семінарським жаргон. Підводу вони називають зиЬациа, задні парти, де сидять найгірші учні, — Кавказом, ніс — кушкою і т. ін. А ось типова шко лярська примовка: «Настане май — в опуки грай; настане юнь — и.і ігри плюнь; настане юль, — книжки стуль та додому сусуль!».

У А. Свидницького багата народна синоніміка. Так, значений «іти» передається такими словами й словосполуками: потяг за воро та, куди Бог провадить, справді Бог тебе веде, а не ноги несуть, по плентавсь, поволік чоботи та ін.; значення слова «їсти» може бути не редане так: затирати (сметану); підопхавши кишку, вклав панотець півбуханця хліба; перекусити і под.; багато синонімів нагромадилося (і навколо дієслова «випити» (спиртного): пляшку оковитої підцобрить, чарочку п 'є, горло прополоскати, в горло лити, насухо ніхто їй¹ виїжджав і т. ін. Зрідка трапляються народні евфемізми типу: ІЦ подвір 7 всяка птиця ходила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Синтаксис у А. Свидницького суто народний. Опис місцевостей часто починається з дієприслівника: «їдучи в місто від Кодими то що, з полудня, як вже доїжджати до єврейських домів, по праву ру ку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз, за пус тим городом — двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий пляц, штахетами обгороджений»; «Так їдучи від Тепліїки. як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного \рг ста, що стоїть при дорозі, та не доїздячи до другого, бачиш, піп Тернівка як з землі росте».

Віддаючи данину мовному реалізмові, А. Свидницький ужшші багато росіянізмів і полонізмів. Вище йшлося про те, що в XIX м Поділля зазнавало русифікації й полонізації одночасно. Цікаво, т російська мова в повісті «Люборацькі» представлена двома маси НІ ми: з одного боку, це казенна мова семінарії (Моє вам ніжаішт почтеніє; — А умєєт он чітать; — Он с Ковинским в косточки и^рЩ когда ми пришли к нему на квартиру, — сказали ті, що привели Лиш ся), а з другого, - мова природного росіянина Тимохи П строї ши*

250

мовського (— У тебя вєдь, бачка, дєфкі та єсть? — Та єсть же. — Пушка виваді! Аль нєту! Дай адється). Польська мова чується з вуст панів, їхніх слуг та прислужників і, як ознака нових часів, — попівен: — ¥а}к<ї — гукнув пан по вечері. — Зіискат, — одвітував Яв-шух...; — Ко£о і тат Иопог роіпас? — запитала учителька...; ...А опа шпіе ро роізки? — Ні, — відказала паніматка. — А}-а}-аі! ]акі згот. — каже Печержинська...

А. Свидницький писав свою повість у той же час, коли були надруковані перші твори Марка Вовчка. Але світ вона побачила у

• іорі» тільки в 1886 р., та й то в дещо спотвореному з мовного по­ гляду вигляді. Тільки 1901 р. її було видано згідно з оригіналом у видавництві «Вік». Отже, на розвиток художньо-мовного процесу МЬ-70-х років повість «Люборацькі» вплинути не могла.

Своєрідне використання фольклору знаходимо в співомовках С Руданського та І. Манжури: перший закріпив у віршовій формі українські народні анекдоти, другий — українські казки, легенди, при-мпки і теж анекдоти. Звичайно, обидва поети були й тонкими ліри-

* імм, чимало їхніх творів мали соціальний характер, але найбільше іПпгатили вони українську літературну мову саме в цих жанрах.

І Іерсонажі співомовок С. Руданського взяті з натури. Це мужик, Нін же Іван, русин, хлоп; пан, він же ляшок, шляхтич, дідич; піп, батюш-^П, і одного боку, і ксьондз, біскуп — з другого; є тут і купець, школяр, Шак, баба, дівка, молодиця, і звичайно ж, циган, циганчук, москаль, корчмар Мошко, рабин. З побутової лексики найбільше представлені Мйіви селянської їжі й напоїв (бахінець, вареники, печеня, кишка, борщ, кишка, ковбаска, порося печене, чарка горілки), але є й панська їжа: фіш, родзинки, марципани; чимало є й назв одягу (лапсардак, шапка, ЩМірка, свитина, сорочка і под.). Римуються й українські прислів'я та приказки, що вплетені в народні анекдоти, напр.: Плачте очі навісні, нцЮ повилізали/.. Та же ж бачили самі, що ви купували!

У Манжуриних заримованих казках багато традиційних народних Шротів, характерних для цього виду фольклору: їдуть так не день, не чіци <)ні; Щастя-долі пошукає; Скоро казка ця плететься, та в житті Ш так ведеться; Як же нам тепер годитись. А чи битись, чи миритись?; (й*Ь у морі-океані всякі єсть чуда погані; Проживали десь-то-не-десь

ії ріднії брати, і як завжди те у казці — один був багатий. Казка •Трьомсин богатир» починається таким зачином: «Гей, було це за

251

дідів, Ні, брешу, за прадідів: За царя старого Хмеля, ще як миру було жменя, Чи то може й за Панька, як земля була тонка...» Чимало тут і місцевої лексики Степової України, напр.: перекалки — рівчаки або ручайки поперек шляху, макортети — котловини, каниур'я — шматоч ки, катлама — чабанська їжа: коржі, варені у лою, руда — кров і под

Отже, післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, незмірним зростанням її словника, певною уніфікацією літературних норм, театрально-сценічним ужитком. Чого різко бракувало — це наукової мови, змагання з;і яку на той час уже розпочалися в Західній Україні.

Останні два десятиліття XIX ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку ук раїнської духовної культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган «Зоря», тут з 1873 р. працює Товариство ім. Т. Шевченка, яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) стає тоді, коли його очо лює М. Грушевський (1893 р.). Воно видавало «збірники» секцій історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, «Ісіо ричну бібліотеку», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Джс рела до історії України-Руси», «Українсько-руський архів» та ін. Уоі це не могло не позначитися на розвитку української літературної мо ви: у мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникний галицизми, особливо наукові терміни і слова з абстрактним значеіи ням. Зокрема, галицизми є в мові В. Мови (та ще й такі яскраві мор фологічні, як от «тихо чеше довгу косу, ся питаючи»!), у М. Стари цького (най, днина, нім і под.), в Олени Пчілки (конечно, тручаюши) Багато галицьких слів знаходимо і в одному з ранніх наддніпрянськії* словників української мови — у «Словниці» Ф. Піскунова (перше ми дання 1873 р.), що мало охопити всі наріччя «украинского язьїка, риі кинувшего свои разнообразн^йшія отрасли от Бескидовь до КубаиИІ (напр., абисьте, бучуля, бута, най і под.). Частенько серед узятих у І її личині слів були звичайні полонізми.

Не всім східноукраїнським письменникам подобалося напкч ін галицьких слів. Ще в 60-ті роки такі поборники української моїш й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласін і основу єдиної української літературної мови той стандарт, ні

252

виробився на той час у Східній Україні. Разом з тим вони не цу-ршшся і деяких галицизмів (лексичних).

Проте процес злиття двох літературних практик ішов не просто. і (дні буквально «накидалися» на галицькі слова, вважаючи їх за озна­ку вишуканості, інші виступали проти їх проникнення в загальноліте­ратурну мову. Так, В. Дорошенко писав: «Не знаючи гаразд мови, ми і.нпобки засвоювали всякі дивогляди, подибувані в галицьких видан­нях, уважаючи їх через їх незвичайність для нас за якийсь особливий ПОВНИЙ спеціалітет. Пригадую собі, що нам надзвичайно припало до Щодоби слово «позаяк», яке заніс до нас лубенський громадянин як ішіицьку новинку. Але ще частіше несвідомо засвоювали»¹.

І. Нечуй-Л'евицький, В. Самійленко, Б. Грінченко критично по-4^іганилися до «огаличанення» української мови. У другому номері аурпалу «Правда» за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Ле-ницького «Сьогочасне літературне прямування», в якій письменник мисловлював дуже спірну думку про те, що «книжний літературний н іик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сіль­ського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи • \<|>ікси, приставляючи їх до кореня народного язика»². Сам же він і | Цій статті, і в інших своїх творах послуговується термінологічною Мексикою як запозиченою з європейських мов (епос, Ідея, класи-тіш, літературний центр, містерія, натуралізм, опозиція, офіціаль­ний* пропаганда, період, реалізм, символізм, сюжет та ін.), так і утво­реною від українських коренів (душевність, книжність, просвіта, щщмування, становище, твір і под.). Не викликала захвату в галиць­кі н інтелігенції і стаття Б. Грінченка (під псевдонімом Чайченко) Ийлицькі вірші» («Правда», 1891 р., № 8—10), у якій розглядалася мини галицьких поетів, що друкувалися в «Зорі» протягом ІНН.І 1889 рр. Поряд із цілком справедливою критикою (не-иимііііість у наголошуванні слів, численні запозичення з польської Миші, не завжди доладні рими, наліт москвофільсько-святоюрсько-и і'уржика), автор інколи переступає рамки пристойної полеміки, ЙКИіішочи вирази типу: «Читаючи галицькі твори, завсігди вра-Фіи їмся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає

' Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 118.

^ Цит. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літера-»ННпі мови. - Ч. 1. — С. 336.

253

ніяка голова, опріч спеціально на те вимуштруваної»¹. Чимало п статті й несправедливих зауважень; Б. Грінченкові треба було зва жити на те, що єдині норми української мови ще тільки-но вироб лялися, а тому визначати наперед, чи залишаться в мові такі слова, як звертаюсь, звук, снити, прецінь, скромний та інші, чи ні — було, м'яко кажучи, необачно.

На статтю Б. Грінченка відгукнулися І. Франко («Зоря», 1891 р . № 18), Школиченко (М.С. Кононенко) (там же, 1892 р., № 20), І. Кокорудз (там же, № 24), Хванько (А. Кримський) (там же), Ло сун (І. Верхратський) (там же, 1892 р., № 7—9). Критика Б. Грінчеи ка зачепила І. Франка за живе, він гостро і теж не в усьому спра­ведливо зреагував на неї. На його думку, розмірковувати про тво рення єдиної літературної мови можуть тільки філологи, мово знавці, а не будь-хто, здатний писати цією мовою. І. Кокорудз теж не утримався від марних звинувачень: «Питаюся, на чім сперся шан[овний] критик, видаючи такі суди? Де критерій? Чи, може, ви дана історія язика українсько-руського, може, великий і повниїї критичний словар українсько-руської мови і її діалектів, може, які монографії з округу синтаксису будь-то словесності усної, будь-1 (і бодай голосніших писателів українсько-руських, як от Квітки, Шевченка, чи, може, яка книжка о акцентуації в мові нашій? Д| там! Такими речами брати-українці не занімаються і не занімалп ся...»² Отак! Зігнорувати творчість К. Михальчука, П. Житецького, О. Потебні? І невже автор статті нічого не чув про те, що Б. Грій ченко вже давно працює над «Словарем української мови»? її ним річ, що в цей час справді темпи мовного розвитку в Галичині були далеко помітніші, ніж у підросійській Україні — творилася терміни логія політична, економічна, філософська, філологічна, історична, математична, юридична, природнича та ін. І брали в цьому участі не тільки галицькі вчені, але й наддніпрянці, зокрема М. Грушевсі, кий. Зараз важко встановити, кому завдячують появою і.ікі терміни, як вибух, виконання, відповідь, відродження, вказівка, влади вплив, гасло, гідність, збагнути, злочин, можливість, освіта, підруЦ ник, перешкода, розпука, тривати, часопис, читанка та ін., .пір

¹ Цих. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української лі п турної мови. - Ч. 2. - С. 130.

² Там же. - С. 153.

254

прийшли вони в загально-українську літературну мову саме з Гали­чини. Отже, звідси йшло в 90-х роках світло наукової мови, хоч, як мідшачав А. Кримський, до того «з України досі світло йшло в Га­личину, твори українські стояли вище од галицьких та й мали ніі ми із» *. І все ж цього світла в обох теренах було ще замало. Досить палати, що в ході дискусії виникали суперечки навколо зви­чнім іісіньких сьогодні слів. Так, І. Верхратський виявився автором влона звіт. У примітці до статті «У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» він пише: «Часом буває, що сло-Ві не конче вдатне, зискає загальне уживання. І так, напр., слово | Правозданє, з котрого і самі поляки не конче задоволені, уживається цуже часто галицькими русинами, хоть воно зложене, а при тім утяг-Л§, Я б предложив на нім. ВегісЬі, польськ. 8рга\УО2сіапіе, російськ.

• •міст ~ нове слово, мною утворене: звіт; ВегісИіегеіаиег, зргашог- ІІ\УСа = звітник, звітуватель; ЬегісЬіеп бШіїєп, зрга\у$ гсіашас — дава­ ні іміт, звітувати»².

С 'кільки було спроб і помилок з виробленням абстрактної лек-

• пмі! Прекрасний науковець, збирач народної термінології І. Верх- ■ІТСЬКИЙ пише, зокрема, й таке: «У нас у Галичині уживано доне- Шшпа слова стосунок, ідучи за таким писателем, як Нечуй. Та таки КІ ми в Галичині тепер згодились місто стосунок уживати відно- нмчіг ™ та й годі»³.

і погляду сьогодення мовна дискусія 90-х років відіграла дуже Иііжмиие значення в історії української літературної мови: вона по-і шила великий знак запитання на її єдності і тут же його зняла. • і і і) не були особисті амбіції у тих чи інших письменників і вче­них, але вони підсвідомо відчували: мова Шевченка, Марка Вовч-и». Нечуя-Левицького і мова І. Франка, Ю. Федьковича — єдина. Не щастя, крім мовних дискусій, велася велика і плідна робота ідо вироблення української термінології, про що вже йшлося ІИІшс, і в надрах нової інтелігенції (М. Драгоманов, І. Франко, М Павлик, М. Коцюбинський) визрівала думка про нову роль ук-ііііі ької літературної мови: вона має стати посередником між ук-(НіііЦ'і.ким народом і світом.

Ц ит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 164. ЇТіШ же. - С. 161. ' Тим же. - С. 166.

255

М. Драгоманов різко виступав проти реакційної ролі духовенс і ва щодо перспектив творення української літературної мови на на родній основі. Він дорікав народовцям, що вони нібито не поміч;і ють тієї шкоди, яка чиниться з їхньої мовчазної згоди: «І цікаво, що навіть найревніші національники-народовці серед галичан мі слова не говорять проти такої зневаги нашої народної мови церк вою, проти цього кореня всяких денаціоналізацій нашого народу»¹ Згодом, як це нерідко трапляється в історії, греко-католицька пер ква стане гарантом розвитку української літературної мови.

Важливе місце в зростанні словника української літературної мо ви відіграло запозичування. Воно відбувалося посередньо (череї російську і польську мови) і безпосередньо (згадаймо, наприкллл молдавський цикл М. Коцюбинського). Правда, безпосередні запо зичення були на маргінесах літературної мови, хоч у говірках, пі" межували з іномовними сусідами, вони могли бути звичайними.

Велике значення в поповненні української лексики запозичеп нями мали переклади світової класики. їх здійснювали насамперпі провідні українські письменники: С. Руданський, М. Старицькміі, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, А. Кримський та ш Зокрема, перекладалися твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Джеро ма К. Джерома (англомовна література), Гейне, Гете, Лессіш.і Г. Гауптмана (німецькомовна література), Данте, Ади Негрі (італійська література), Гюго, Доде, Дюпона, Бріссона (францучькй література), Петефі (угорська література), Гамсуна, Ібсена (норіии, ка література) та ін. Українська абстрактна лексика і термінологій, запозичувана з інших мов, часто мала українські дублети. Це ями ще, започатковане в другій половині XIX ст., спостерігалося ще (і V перше двадцятиріччя XX ст., бо це процес цілком природний, іІІ нього не позбавлена жодна з формованих літературних мов, ііі підрахунками дослідників, «з 60-х років XIX ст. по перше лічи тиліття XX ст. включно, в українську літературну мову ввійшло і їй над 1000 лексем інтернаціонального вживання для вираженим різних понять суспільної, ідеологічної, філософської, культурній сфер. Якщо ж урахувати лексику інших груп, то це число сягатиме близько 2500 лексем. Найбільш повне уявлення про обсяг заїкпИ

¹ Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // ІІИЙ( ране. - К., 1991. ~ С. 513.

256

ичіої лексики дають спеціальні словники іншомовних слів (В. До-мйііицького та Кузелі, М. Чайковського)»¹. Деякі з цих слів мали шмчасовий характер і або зовсім не збереглися, або ж перебувають н« периферії системи, напр.: авеніція «події», десциденція «поход-«ічііія», курація «лікування», опінія «громадська думка», дефензива -оборона», револьта «бунт, збройний виступ», гілозоїзм «наука про Фішу матерію» та ін.² Окремі слова цього типу потрапляли і в мову українських письменників, утім числі східноукраїнських. Так, сло­ті Іритація, зресумувати знаходимо у М. Коцюбинського, негація -м І. Печуя-Левицького, курація — в Лесі Українки³. Відбувалася Морфологічна адаптація позичених слів. Оскільки вони приходили М українську мову за посередництвом або російської, або польської мни, то те саме слово могло виступати чи то в чоловічому роді (РОСІЙСЬКИЙ варіант), чи то в жіночому роді (польський варіант): іінтіш — актива, девіз — девіза, клас — кляса, анархіст — анархіста, чіі зала (заля, саля) і под.⁴

іпііозичені слова приходили в українську мову разом із новотво­рами, що виникли на базі власних словотвірних засобів. Так утво-|іннііілися синоніми, кожен з яких згодом або зникав, або ж набу-ЦЦ окремого значення. Спершу вживалися як синоніми слова рево-шіціи — ворохобня — переворот, солідарність — одностайність, кон-/•»••* мітинг — форум — зЧзд — сход, сходка ~ збори і т. ін. Згодом тцюхобня стає історизмом, революція набуває позитивного значен­им, її переворот — негативного; слово солідарність наближається до иійчсиня «спільність інтересів», а одностайність — до «всі без ви­ки і ку»; конгрес асоціюється з міжнародним зібранням, близько до мммо стоїть і слово форум; мітинг уживається в значенні «нетрива-К іЮрання політичного характеру»; з'їзд — це поважні представ­ницькі збори переважно не міжнародного характеру, а збори ~ іібрання місцевого значення (збори співробітників установи, пред-| цінників певного регіону і под.). Що ж до слів сход і сходка, то во­ни перейшли в розряд архаїзмів, хоч і були спроби їх реанімації⁵.

' Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій Цім XIX - на поч. XX ст. - Харків, 1985. - С. 76-77. І ГіМ же. - С. 81. * Гам же. ¹ Гам же. - С. 91. І Там же. - С. 98-100.

257

Чимало синонімів було й серед українських з походження слін, які означали те саме поняття. Так нинішнє єдине письменник пере давалося в другій половині XIX ст. словами писатель, письменник, письма к, писальник, письменець, письмовець, словесник, літера пі, літераторі. Становлення термінології відбувалося не лише внаслідок скорочення синонімічних гнізд, але й широкою терміни логізацією звичайних слів. Так, застій «відсутність руху», «неру хомість» стає позначенням певного стану суспільства — «відсутність прогресу», безробіття спершу означало «незайнятість, відсутність якоїсь роботи», згодом - це науковий термін, що передає певниіі стан у суспільстві і под.²

Однією з виразних ознак розвитку мови є не тільки розширен ня її виражальних можливостей у галузі науки й громадсько політичного життя, а й детермінологізація, тобто процес, коли сло ва-терміни (типу атмосфера, криза, маса, сфера) починають уживи тися як метафори. Звичайно, у певній галузі науки вони не втри чають свого термінологічного призначення, але, потрапляючи, скажімо, в суспільну сферу, набувають іншого, спершу образною значення, яке вони згодом втрачають. Порівняймо, наприклад, слово горизонт: у 40—50-х роках XIX ст. воно вживається як гео графічний термін, а вже в 60-ті виступає в словосполученні «з'яші тися, стати, зійти на горизонті» в значенні «стати відомим, помітним, звернути на себе увагу»: «...Тільки що сходила на гори зонті звізда Наполеона» (Вен. 1862, І, 8)³; порівняймо ще уживші ня в суспільно-політичному контексті медичного терміна пульсі «...Пульс життя народного у русинів живіше і швидше забився-(І. Фр., XVI, 97)⁴. Побутові слова переосмислювалися, стаючи носіями абстрактного значення. Так, світоч (світич), що позначп ло скіпки, якими світять, набирало переносного значення «джерг ло вищих ідеалів», підвалина від значення «товста балка, що скли дає основу дерев'яної стіни», еволюціонувало до вираження попи і тя «основа, принцип, вихідні положення чого-небудь» і т. ін.⁵

¹ Муромцево О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в друїІЙ пол. XIX - на поч. XX ст. - С. 111.

² Там же. - С. 115-116.

³ Там же. — С. 122.

⁴ Там же. - С. 127.

⁵ Там же. - С. 130-131.

258

Тенденції семантичного розширення побутових слів не обходи­ли пі традиціоналістів, ні новаторів. Скажімо, такий прихильник •селянської мови», як І. Нечуй-Левицький, не цурається виразів типу «вдарити по молодих нервах», «це був найвищий спеціальний ІЛіїс Стасевої науки, якою він закінчив курс», «невважаючи на по-імііий вплив тітки...» і под.

і 70-х років XIX ст. обробляти ниву української культури прихо-ІІМ гь нове покоління. Як письменник-початківець І. Франко писав Мішаниною української, російської і польської мов. Але згодом, мрім днавшись до народовців, він обрав знаряддям своєї творчості ук-рйїнеьку мову. Правда, це не була літературна мова, що усталилася на МІ час у Наддніпрянщині. І. Франко писав говіркою свого села -Нйіусвичів. Він вільно вживав такі локалізми, як шмате, ґазда, Н%піь, гаюкати, злудний, цвілити, д'горі, прецінь, долів, гнеть і под. користувався він і діалектними морфологічними формами¹. Взявши учиш» у мовній дискусії 1891-1893 рр., І. Франко спершу виступав Проти надання переваги східноукраїнській літературній традиції. Але ІНшпм, вступивши в XX вік, він змінив свою думку, зрозумівши, що Ь\ онолодіння мовою Котляревського і Шевченка жоден письмен­ник у нову українську літературу не ввійде. Як пише В. Чапленко, «у Ирмктиці мовотворення І. Франко став систематично наближати ІВіно мову до наддніпрянської. А робив він це не тільки в тих тво-■Кі Що були написані після дискусії, а й при перевидаванні своїх Цінніших творів. Про це він не раз зазначав у передмовах до переви-ЦШших текстів. Так, наприклад, в одній із таких передмов він писав: •И користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, М/Иірпшіяв мову, виробленню котрої до ступеня мови літературної за МНшініх 20 літ усе ж таки значно посунулося вперед...»²

ІК'М р. професором Львівського університету став М. Грушев-

імиіП. Він же очолював у цей час Наукове товариство ім. Т. Шев-

іікіі. М. Грушевський чи не найбільше прислужився до вироб-

ЗІііни єдиної української мови. Його поглядами пройнялася й но-

1 цчіерація українських письменників, зокрема Леся Українка й М Коцюбинський. Леся Українка в листі до свого дядька М. Дра-

иміпюна в 1891 р. заперечувала так зване «українофільство». Вона

¹ ДИВ.: Чапленко В. Названа праця. - С. 153. * Івм же. - С. 153.

259

писала: «...То скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». Заперечував «українофільство» і М. Коцюбинський у своєму оповіданні «Хо», тему якого підказав йому керівник «та расівців» В. Боровик. У листі до І. Липи 1894 р. він писав: «У числі 19 «Зорі» буде надруковано нову казочку Коцюбинського — «Хо», присвячену мені, позаяк тему і план подав я. Там випроваджено тип «хвила» і трохи зачеплено нас»¹.

З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», піп під проводом І. Франка та М. Грушевського на довгі роки стан фільтром формованої української наукової мови.

Отже, хоч якими складними, несприятливими були соціальні і політичні обставини, що в них розвивалася українська літературі ні мова, вони все ж не змогли її задушити. її життєздатний органі їм подолав усі зовнішні і внутрішні перешкоди і передав у XX ст. май* же сформовану систему спілкування на всіх суспільних рівнях са мостійного слов'янського народу.

Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 161.

260