2. Періодизація та джерела римського права.

Відносно римського права недостатньо буде сказати, що воно досягло найвищого рівня розвитку в історії античності і дістало тут свого «класичного завершення». Право Стародавнього Риму вийшло далеко за національні та історичні рамки як найбільш досконала система права.

Досягненням римської політико-правової думки було вирішення цілої низки загальнотеоретичних проблем.

Римських авторів, як і давньогрецьких мислителів, цікавив поділ права. Класичним є розподіл усього права на публічне — право, що стосується становища Римської держави, і приватне, тобто право, що одстоює користь окремих осіб .

Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробляли правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів — магістратур і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства та ін.

У своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні періоди, а саме:

1) найдавніший період (VI—Ш століття до н. є.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, норми були ще досить примітивні;

2) класичний період (III ст. до н. є. — III ст. н. є.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності. Право поступово звільнялося від залишків релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему.

3) посткласичний період (IV—VI століття), коли право несе на собі відбиток загальної державної кризи. Однак найважливішим для цього періоду є те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.

Джерела римського права. Джерела римського права - це форми правоутворення, які виражають обов'язкову силу норми права.

Протягом римської історії найбільше значення мали наступні види джерел права:

1) звичаєве право;

2) закон;

3) едикти магістратів;

4) діяльність римських юристів;

5) кодекси римського права.

У Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Звичаєве право — неписане право, що сходить до звичаїв первісного суспільства.

З розвитком цивілізації виникає писане право у такій його формі, як закон.

Появу писаного права прискорила боротьба плебеїв з патриціями. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони патриції використовували виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв у 451 р. до н. є. було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія, після ознайомлення з законами Солона, підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев'яних дошках. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 р. до н. є. закони були доповнені ще двома дошками-таблицями. В історію права ці закони ввійшли як Закони XII таблиць.

До числа законів варто віднести і постанови імператорів. Ці постанови звалися «конституціями» й були чотирьох видів:

а) едикти - загальні розпорядження, звернені до населення;

б) рескрипти — розпорядження в окремих справах;

в) мандати — інструкції імператорів своїм чиновникам;

г) декрети — рішення у спірних справах, що надходять на розгляд імператора.

Одним з видів джерел права були едикти магістратів. Едикти (програмні оголошення) преторів й інших посадових осіб (магістратів) містили правила діяльності цих посадових осіб.

Джерелом права була і різноманітна діяльність римських юристів. Юристи складали формули різних приватноправових актів, давали поради щодо пред'явлення позову й порядку ведення порушеної справи. Завдяки своєму авторитету і глибокому розумінню римського права, професійні юристи (Лабеон, Прокул, Сабин й ін.) дуже сильно впливали на розвиток римського права.

Найважливішим джерелом права виступали кодекси римського права, особливо кодекс візантійського імператора Юстиніана . Кодифікація Юстиніана являла собою систематизацію правового матеріалу, з усуненням із нього застарілих положень у дусі вимог епохи.

Правовий статус особи в Римі. Основні інститути римського права.

Закони XII таблиць у своїй основі були записом норм звичаєвого права і регулювали не публічні (державні), а приватні (між громадянами) відносини. В римському праву були відомі важливі юридичні поняття: правоздатність (здатність бути суб'єктом, носієм права); юридичні особи (під приємства, наділені правоздатністю); фізичні особи (люди). Правоздатність складалася із трьох різновидів стану: свободи (втрачаючи свободу, римлянин ставав рабом), громадянства (у випадку втрата римського громадянства, при цьому римлянин зберігав свободу, хоча й позбавлявся права брати законний шлюб з римлянкою й укладати різного роду угоди), незалежності у родині.

У Римі не всі люди виступали суб'єктами права й, отже, не всі визнавалися особами. Раби були лише об'єктами права.

Справжніми суб'єктами права були римські громадяни Вони мали повну правоздатність, тобто були вільними, мали статус громадянина, відповідний сімейний стан, а також можливість набувати й відчужувати майно за цивільним правом. Майнова правоздатність наставала для римського громадянина пізніше від політичної - не раніше смерті батька.

Приватне право чітко розмежовувало правоздатність (як здатність мати права й обов'язки) і дієздатність (як здатність вчиняти дії, які матимуть юридичні наслідки).

Недієздатними вважалися діти до 7 років. Хлопчики 7—14 років і дівчинки 7— 12 років визнавалися здатними укладати самостійно тільки угоди, свідомо їм корисні. З 12-14 років і до 25 років особи визнавалися обмежено дієздатними.

Недієздатними вважалися: душевнохворі; особи, визнані безчесними (наприклад, ті, які вчинили злочин або займаються ганебною професією). Таким особам призначалися опікуни.

Правове положення лібертина (вільновідпущеника) було обумовлено правовим положенням особи, яка відпускала його на волю: якщо ця особа була громадянином, то й лібертин ставав громадянином; якщо особа була перегріном, то й лібертин ставав перегріном, і т.д. Лібертину було заборонено одружуватися з особами сенаторського звання, крім того, одержавши волю, лібертин продовжував залишатися у певній залежності від колишнього хазяїна (патрона).

Він був зобов'язаний:

а) відноситися до патрона з повагою;

б) виконувати деякі послуги для патрона;

в) у випадку розорення патрона і його родини утримувати їх за свій рахунок;

г) якщо лібертин помирав, патрон успадковував частину його майна.

Перегріни. Цим ім'ям називалися іноземці, які були завойовані римлянами у результаті численних воєн, але не стали рабами. Вони визнавалися правоздатними за «правом народів».

Колонами називалися орендарі земель. Це були вільні громадяни, залежні від землевласників тільки економічно.

Раби - найчисленніша частина населення римської держави не мала статусу особи. Правда, на ранніх етапах римської історії раби жили в родині хазяїна на правах «молодших», тобто найбільш залежних членів родини (не будучи, однак, при цьому суб'єктами права). У класичний період становище рабів погіршилося. Раб належав до однієї з категорій речей: хазяїн міг його продати, обміняти, подарувати, убити. Раб не міг одружуватися, союз раба і рабині не вважався шлюбом. Діти, народжені у такому союзі, вважалися рабами. Однак, якщо мати дитини була вільною, а батько рабом, то дитина народжувалася вільною. Навпаки, якщо батько був вільним, а мати рабинею, то дитина народжувалася рабом.

Речеві права.

Римське приватне право чітко визначило предмети, які можуть бути об'єктом угод, а які є вилученими з цивільного обороту (море, повітря й ін.). Речі поділялися на:

рухомі і нерухомі

прості і складні

роздільні і неподільні

мапциповані і неманциповані

До групи манципованих речей входили земельні ділянки, будинки, раби, худоба. Відчуження таких об’єктів могло відбуватися лише із дотриманням спеціального обряду „манципації” (від лат. „манус”-рука), який передбачав присутність п’яти свідків і вагаря.

Шлюбно-сімейні відносини.

Сім’я у стародавньому Римі являла собою патріархальну родину, об’єднану під владою домовладики.

Римське право розрізняло шлюб при якому дружина цілком переходила під владу свого чоловіка (маючи статус його дочки), і шлюб при якому дружина залишалася підвладною колишньому домовладиці (своєму рідному батьку) чи була самостійною особою.

Шлюб укладався за наступних умов:

1) згода нареченого і нареченої та їхніх домовладик на укладення шлюбу;

2) шлюбне повноліття (для юнака - 14 років, для дівчини — 12 років);

3) якщо жодна з осіб, які одружувалися, не перебували в іншому шлюбі;

За загальним правилом, шлюб у Римі укладався неформально: досить було відведення нареченої, з її згоди у будинок нареченого. Тобто, власне кажучи, фактично римський шлюб був видом особливої угоди.

Поряд з цим зберігалася й інша, більш давня форма шлюбу (через купівлю нареченої з дотриманням обряду манципаціі), яка укладалася шляхом спеціального релігійного обряду в присутності жерців і 10 свідків.

У римських законах одержала розвиток і нова специфічна форма шлюбу, особливістю якого була правова рівність між чоловіком і дружиною. Його належало поновлювати щорічно. Кожний із подружжя був вправі у будь-який час перервати шлюбні відносини. Дружина, яка прожила у будинку чоловіка один рік, автоматично опинялася під його владою. У цьому випадку шлюб перетворювався у шлюб із владою чоловіка. Щоб його уникнути, дружина мала право не менше трьох ночей на рік проводити поза будинком свого чоловіка (наприклад, у батьків). Тим самим колишні шлюбні відносини розривалися і знову відновлювалися.

Всі особи, які проживали у його будинку, називалися агнатами. Всі інші родичі домовладики, які знаходилися поза будинком, вважалися когнатами.

Діти не мали право самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов'язання, прийняті сином, не зв'язували батька. Потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту вчиненого підвладним членом сім'ї.

Звільнення з під влади батька відбувалося у разі триразового продажу у рабство. Над малолітніми, жінками, що не вийшли заміж, божевільними та марнотратними особами встановлювалася опіка.

Шлюбний союз припинявся у зв'язку з наступними обставинами:

а) смертю одного з подружжя;

б) втратою свободи одним з подружжя;

в) розлученням.

Спадкове право.

Спадкування – це перехід майна померлої особи до однієї чи декількох осіб. Спадкування у Римі могло здійснюватися у двох видах:

за законом

за заповітом.

За законом майно переходило, в першу чергу, до дітей - онуків померлого або агнатам, які перебували з ним у найближчих родинних зв’язках. У разі відсутності агнатів майно передавалося когнатам (до шостого ступеня). спадкування за законом наставало у випадках:

якщо заповіт не був визнаний дійсним;

якщо спадкоємець за заповітом не вступив у спадщину;

якщо померла особа не залишила заповіту;

Заповіт – це одностороння угода, яка виражає волю заповідача (спадкодавця).

Обов’язкові умови складання заповіту:

дієздатність заповідача (не може бути душевнохворим, безчесним та ін.);

складання особисто заповідачем, в присутності 7 свідків;

призначення особи, яка може бути спадкоємцем;

Злочини й покарання в архаїчний періоді історії римського права зберігали сліди родового ладу, із властивими йому рисами: делікти переслідувалися в порядку приватного обвинувачення й носили характер позову до кривдника, право було пов'язане з релігією. Але дуже рано стали виділятися злочини: 1) публічного й 2) приватного характеру.

До першої групи відносилися:

• злочини проти Римської держави: зрада або спільництво з ворогом і опір владі, зв'язаний із застосуванням насильства;

• вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, викрадення й чаклунство.

Вказані злочини спричиняли за законами ХII таблиць смертну кару, що застосовувалася шляхом задушення, відсіканим чови, скидання з Тарпейської скелі, спалення, утеплення й ін.

До другої групи відносилися:

крадіжка, посягання на особу, знищення й пошкодження чужих речей. Система покарань, що застосовувалася до злочинів цієї категорії побудована на принципі таліону та композиції (штрафах), застосовувались тілесні покарання і страта.

З розвитком держави та зміною державного правління було розширено коло публічних злочинів: проти держави, проти релігії, проти моральності, проти приватних осіб. З’являються поняття провина, необережність, випадок.

Злочини та покарання у римському праві. Судовий процес.

У первісному римському суспільстві до порушників приватних прав застосовувалася й приватна розправа.

Перехід від приватної розправи до державного суду відбувався поступово: спочатку виникла система регламентації приватної розправи, з'явилася система викупів як способу відшкодування збитку. Нарешті, склався державний суд, за допомогою якого вирішення приватноправових конфліктів брала на себе безпосередньо держава.

Характерною рисою римського цивільного процесу був розподіл процесу на дві стадії. На першій стадії виявилася чисто правова претензія — наявність позову — перед претором; слухання справи закінчувалося тільки у тому випадку, якщо відповідач визнавав позов.

На другій стадії професійним суддею виявлялися всі обставини справи і виносилося остаточне рішення, що оскарженню не підлягало.

Цивільний процес протягом майже всього періоду Республіки іменувався легісакційним – це означало, що позовні претензії можливо було заявити лише словами закону; а дотримання усіх формальностей процесу було дуже суворим.

Відповідач викликався і доставлявся до суду самим позивачем; задля цього останньому дозволялося застосовувати силу. Процес здійснювався у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, а потім відповідач накладали на неї паличку-віндикту і вносили заставу. Будь-яка помилка у проведенні процесу вела до програшу справи.

Але згодом життя ускладнилося, і нерідко почали виникати такі обставини, які вже важко було підвести під точні формулювання закону, особливо якщо мати на увазі і те, що найчастіше відповідачі не були юридично освіченими людьми. Тому виникла інша процедура судового процесу, яка одержала назву «формулярний процес».

В епоху пізньої імперії виникає екстраординарний судовий процес. Він називався так тому, що був дійсно незвичайним для практики римського суду.

Висновок

1. Римське право вперше в історії виступило як цілісна правова система.

2. Римське право лише зі значними обмовками можна розглядати п власницьке. Очевидно, що не рабство, а ринкові відносини і торговий щ мовили основний зміст римського права (як приватного права, що закріп ло інтереси індивіда, приватного власника), його високу юридичну гехнії

3. Сила приватної власності й побудованого на ній товарного обігу зла застарілі правові форми. На їх місці створювалося нове й довершене в І ко-юридичному відношенні право, спроможне врегулювати найтонші риз відносини, задовольнити інші потреби суспільства. Саме римляни, сш чись на весь попередній світовий досвід, у тому числі й країн Сходу, ні зробили індивідуальну приватну власність, а також інші майнові прг інтереси предметом майстерного і вельми довершеного юридичного рег вання. Саме в такому виді римське право стало універсальною право-::-:• темою, норми якої застосовуються в різних історичних умовах незадежи типу суспільства, якщо тільки в його основі лежить приватна власні си нкове господарство.

4. Разом із римським правом в історію цивілізації ввійшла й римська І пруденція, яка представляє величезну культурну цінність. На базі риі« юриспруденції зародилася юридична професія, а з неї бере початок і спеція правова освіта.