3. Основні кодифікації феодального права континентальної Європи.

Протягом всього середньовіччя і у Франції, і в Німеччині єдина національна правова система була відсутня. За формою виразу юридичних норм Франція поділялась на дві частини. Південь називали країною писаного права, яке витікало з римського права, а північ - країною кутюмів - звичаєвого права. Аналогічне становище існувало і в Німеччині. Взаємовідносини всередині стану феодалів у Німеччині формувались на основі звичаєвого ленного права. В тих німецьких землях, де існувала центральна влада, укази та розпорядження правителів доповнювали старе звичаєве право і утворювали так зване земське право - ландрехт.

Судовий процес в середньовічній Європі, і без того складний та повільний, був обтяжений відсутністю писаних джерел права. Починаючи з XIII ст. робились спроби викладу звичаїв у вигляді збірок які складали, юристи-практики. У Франції найбільш відомими кодифікаціями звичаїв були: "Велика збірка звичаїв Нормандії" 1255 р., "Велика збірка звичаїв Франції" 1389 р. Найбільшу популярність у Франції здобула збірка «Кутюми Бовезі», яку склав балі (суддя) округи Бове Ф.де Бомануар.

В Німеччині також проводився запис партикулярного права. Найбільш відомим є «Саксонське дзеркало».

Саксонське дзерцало - збірка правових норм, якими користувались у XIII ст. у Східній Саксонії (північно-східна Німеччина). Воно складене суддею та

вченим Еріхом фон Репков у 1221-1235 рр., тобто за своєю юридичною природою є приватною кодифікацією. Ці обставини обумовили специфіку джерел Саксонського дзерцала. Його основою є звичаєве право саксів, законодавство Священної Римської імперії, римське право. Крім того, Е. фон Репков виступив в якості тлумача правових норм і навіть в якості філософа права. Прикладом останнього підходу до права є його роздуми про неприродність кріпосного стану.

Першу, основну частину Саксонського дзерцала склав звід Земського права. Друга частина - звід Ленного права. Такий розподіл, підкреслений ще й різними мовами (Земське право написане німецькою, а Ленне - латинською), був викликаний становим характером саксонського суспільства, Земське право було адресоване всім вільним особам, підсудним суду шеффенів (присяжних). Ленне право регулювало відносини виключно у привілейованому стані феодалів.

Більшість норм Саксонського дзерцала викладені в казуїстичній формі, є повтори (наприклад, щодо статусу міністеріалів), не завжди логічною є послідовність у розташуванні норм.

Попри ці вади, Саксонське дзерцало мало виключне значення для більшості земель Німеччини. За його зразком були розроблені Швабське та Голландське зерцала, кодекси міського права, зокрема магдебурзьке право. На Саксонське зерцало перестали посилатись тільки у 1900 р., після введення до дії Німецького Цивільного уложення 1896 р. Крім того, Саксонське зерцало використовували у Польщі, в українських землях.

Першочерговим питанням для автора Саксонського зерцала були взаємовідносини між церквою та державою. Е.фон Репков зі зневагою ставився до претензій римського папи на верховенство над державною владою. Державець (імператор, король) розглядався автором як самостійний, незалежний від папи правитель, лише у виключних випадках правитель міг бути відлучений від церкви.

У XIII ст. в Німеччині та в Саксонії, як її частині, склалась ленна (сеньйоріальна) монархія. Короля обирали найбільші за значенням ленники. Земське право зафіксувало вимоги до кандидатури короля, його прерогативи (биття монети, стягнення мита та штрафів, скликання васалів на службу, вищий суд) та регалії на клади та корисні копалини, заповідні ліси. Але монополії на законодавчу діяльність король не мав.

Саксонське королівство було складовою частиною унікальної союзної держави — священної Римської імперії, саксонське дзерцало встановлювало коло курфюрстів-виборців, які обирали імператора.

Як зазначене вище, основна частина Саксонського дзерцала являє собою звід Земського права. Перш за все слід з'ясувати склад населення, яке підпадало під дію Земського права. Загалом все вільне неблагородне населення мало назву шеффени. Різниця в статусі інших вільних людей залежала від того, на яких умовах вони користувалися землею (чиншовикив, ландзаси, біргельди), а також, чиїми васалами вони були. Ієрархічні сходи вільного населення особливо виразно демонструють різні види та обсяг композиції та вергельду за тілесні ушкодження.

Саксонське дзерцало містить перелік осіб, позбавлених земських прав: актори, незаконнонароджені, наймані бійці, злодії-рецидивісти, дезертири, особи, що потрапили в королівську немилість. Правосуб'єктність учасників правових відносин залежала від народження та від віку.

Значна частина норм Земського права була присвячена шлюбу та сім'ї. Порядок укладання шлюбу не регламентується, оскільки - це область дії канонічного права. Левова частка норм сімейного права регулює майнові відносини подружжя, батьків та дітей. Протягом шлюбу встановлювався режим спільного володіння майном, хоча розпоряджався ним чоловік. Без дозволу чоловіка жінка не могла управляти будь-яким майном. Разом з тим, право охороняло майнові права жінки.

Саксонське дзерцало стояло на сторожі майнових прав, зокрема права власності, вільного населення. Ніхто не міг бути позбавлений майна безпідставно і не інакше, як за судовим рішенням.

Саксонське дзерцало містить порівняно небагато норм зобов'язального права, що обумовлене слабкістю товарно-грошових відносин у тогочасній Німеччині. Підстави для виникнення зобов'язань - договори, нанесення шкоди.

Значне коло постанов стосується спадкування. Заслуговує уваги відсутність інституту заповіту, нерівноправність спадкоємців. Норми спадкового права були спрямовані на збереження землі в руках чоловіків.

Нарешті, Саксонське дзерцало детально регламентувало підстави для притягнення до кримінальної відповідальності. Як позитивні, прогресивні для свого часу моменти слід відзначити наявність обставин, що виключають, або пом’якшують кримінальну відповідальність, появу понять рецидиву, різних форм вини, заборону відповідальності за родичів. Певне коло осіб перебуває під особливою охороною кримінального права (духовенство, жінки, євреї). Разом з тим покарання за більшість видів злочинів вражають своєю жорстокістю. Види злочинів складали декілька груп: злочини проти привілеїв короля; злочини проти власності; злочини проти особи.

Ленне право регулювало відносини у стані феодалів. Після падіння Римської імперії державні інститути захисту населення, підтримання правопорядку та, найголовніше, - стягнення податків були зруйновані. Правителі варварських королівств не мали можливості оплачувати адміністративно-судову діяльність своїх підлеглих. Ось чому вони надавали своїм воїнам, замість оплати, право збирати податки та мита в межах певної території. Це право в Німеччині носило назву "лен". Здебільшого леном була земля з селянами, що на ній жили. Вони мали утримувати свого властителя. Але в якості лену могло бути місто, суд, переправа через річку.

Розквіт ленного права припадає на XII ст., у XIII - королівська влада потроху повертає собі прерогативи. Наприклад, право вищого суду, право на розробку корисних копалин, як ми бачили вище, вже належить правителю держави. Разом з тим ленне право зберігалось.

Правове становище ленника залежало від його місця на ієрархічній драбині. Ленно-васальні відносини витікали зі своєрідного договору, який укладався між сеньйором та васалом з дотриманням визначеної процедури. Лен міг бути втрачений за виключних обставин і тільки за рішенням суду.

Недоторканність ленних прав, які фактично наближались до режиму права власності, значною мірою сприяла формуванню у німецького народу сучасної правосвідомості. Але в широких правах ленників була й тіньова сторона. Вони перешкоджали скупченню землі в руках правителя держави і, врешті-решт, законсервували феодальну роздробленість Німеччини аж до XIX ст.

Саксонське дзерцало, поряд з нормами матеріального права, містить багато постанов в галузі процесуального права. У Саксонії була відсутня єдина судова система: діяли суди сільських старост, церковні, ленні, міські, королівський суди. Існувала чітка територіальна підсудність, тобто слід було звертатись до суду згідно з місцем свого проживання. Крім того, окремі суди існували для всіх категорій населення.

З початком політичного об'єднання Франції та з посиленням королівської влади практичні юристи все більше відчували незадовільність правових джерел і робили спроби їхнього упорядкування. У другій половині XV та в XVI ст. у Франції з'явилась велика кількість офіційних збірок кутюмів. У 1454 р. вони були відредаговані Паризьким парламентом. Але на перше місце все ж висувається королівське законодавство. Ордонанси французьких королів, на відміну від кутюмів, діяли на всій території держави. Тим самим було покладено початок формуванню національної системи права. У другій половині ХУП -XVIII ст. була видана серія "великих ордонансів", які у певній мірі уніфікували правові норми в галузі кримінального права та процесу, комерційного та морського права, спадкового права.

Особливий розвиток і значення мало в цей період міське право. В процесі розвитку міст з'явились власне міські суди, які спочатку розглядали ринкові спори, але поступово охопили своєю юрисдикцією все населення міста. Ленне право було витіснене з міста. Особливу популярність набули збірки правових норм міст Любека, Нюрнберга Магдебурга,

До всіх перерахованих систем права, що діяли в континентальній Європі, слід додати канонічне (церковне) право. Положення канонічного права особливо важливими були в галузях цивільного та сімейного права.

Таким чином, в країнах Західної Європи (континентальної Європи) панував партикуляризм, тобто множинність правових джерел та систем права.

Розглянемо основні інститути права середньовічної Франції та Німеччини. Центральний інститут цивільного права тієї епохи - інститут власності на землю. Внаслідок процесу субінфеодації склалось правило, що кожний утримувач землі повинен мати сеньйора за принципом - немає землі без сеньйора". З посиленням влади короля легісти (королівські юристи) та судді стали виходити з гіпотези, що всі землі в державі утримуються від імені короля. В часи постфеодалізму це стало незаперечною істиною.

Друга чисто феодальна риса права власності на землю - розщіпленість. Земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, й виступала як власність двох або більше феодалів (васала та сеньйора). За сеньйором визнавалось "пряме право власності", а за васалом - "корисне право власності". Практично це означало, що за васалом було закріплено право на експлуатацію селян шляхом стягування різних зборів (феодальної ренти).

Права земельного власника в частині нерухомості розглядались не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Згода родичів на відчуження майна була потрібна аж до ХІІІ ст.

Вільне відчуження ф'єфів стало можливим у Франції лише з XVI ст., в Німеччині - ще пізніше.

Ф'єфи, феоди, лени - це шляхетне утримання.

Крім того, відомо селянське вільне утримання. У Франції воно мало назву цензіва. Селянин був спадковим користувачем землі. Жодних особистих феодальних зв'язків за цензивою не встановлювалось: не було обов'язку військової служби, не було обов'язку вірності господарю. Зате селянин сплачував багато різних податків. Вільне утримання на умовах короткотермінової оренди мало місце і в Німеччині.

Частина землі продовжувала перебувати в громадській власності, але у ХVІІ ст. дворяни отримали право відрізати третину землі, що належала громаді, за умов сплати до скарбниці певної суми.

Довгий час замкнений характер господарства та територіальна роздробленість континентальних країн гальмували розвиток товарно-грошових відносин, і, відповідно, зобов'язального права. Феодальний характер права проявлявся навіть в договорі купівлі-продажу. Так, продавець повинен був вказати, що діяв чесно і без поганих намірів, що відчужувана ним річ придбана спадково або внаслідок 30-річного добросовісного володіння. Це ще раз підкреслює формалізм феодального права.

Оскільки купівля-продаж не відповідала уявленням про дворянську гідність, то в Х-ХІ ст. був поширений договір дарування, який маскував угоду купівлі-продажу. Договір дарування використовував для того, що обійти обмеження свободи заповіту, яка була передбачена багатьма кутюмами та німецькими законниками.

Важливе місце у феодальному праві Франції займав договір позики. Канонічне право забороняло стягувати проценти, але й тут були винайдені обхідні шляхи. Боржник сплачував кредитору наперед обумовлену суму, яку не вважали процентом, або брав на себе зустрічне зобов'язання, наприклад, сплачувати кредитору фіксовану ренту у вигляді певної частини прибутків. З плином часу розповсюджується заклад землі. У Франції лихварство набуло небаченого масштабу.

Шлюб та сімейні відносини регулювались, в основному, канонічним правом. У ХVІ-ХVІІ ст. влада, намагаючись посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, стала розглядати шлюб не лише як таїну, але й як цивільний стан. Відтоді для укладення шлюбу стали вимагати згоду батьків. Літи, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Так, наприклад. Паризький парламент міг визнати подібний шлюб протизаконним. Такий шлюб не розривався, але і не мав юридичних наслідків.

У спадковому праві Франції найбільш характерним інститутом був майорат - тобто перехід земельної ділянки лише старшому сину. Аналогічна ситуація існувала і в Німеччині - лен переходив тільки за правом першородства. Це дозволяло уникнути роздроблення сеньйорій та селянських утримань. На спадкоємця накладався обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. У спадковому праві Німеччини склався інститут "жіночої частки у спадщині, посуд та прикраси, весільний подарунок чоловіка спадкувались тільки удовою і переходили у спадщину тільки по жіночій лінії (від матері до дочки).

У ХІ-ХШ ст. злочин в континентальних країнах Європи виступав уже як порушення миру , тобто утвердився принцип феодального правопорядку. Отримали розвиток такі характерні для кримінального феодального права риси як кримінальна відповідальність без наявності вини, жорстокість покарань, невизначеність складів злочину, не визначеність санкцій (тобто вирішення питання про злочинність та караність діяння залежало від розсуду суддів.

Підкреслимо, що аж до Великої Французької революції кримінальна відповідальність тієї чи іншої особи безпосередньо пов'язувалась з його станом. У відношенні до дворян лише у виключних випадках застосовувались тілесні покарання (за звичаєм вони замінялись штрафом або конфіскацією майна), не допускались смертна кара на шибениці та катування. Зрозуміло, це не стосувалось державних злочинців.

Найбільш відомий кодекс феодального кримінального права - "Кароліна" (1532), який отримав свою назву на честь імператора Священної Римської імперії Карла V.

"Кароліна" містить деякі загальні принципи кримінального права (поняття наміру, необережності, обставин, що виключають, обтяжують та пом'якшують відповідальність, поняття замаху на злочин, співучасті), але все це викладалось стосовно окремих складів злочинів. Відповідальність, згідно з "Кароліною", як правило, була наслідком вини, але не виключалась і відповідальність без вини.

"Кароліна" не класифікувала склади злочинів, а тільки перераховувала їх у більш-менш однорідних групах: 1) злочини проти релігії; 2) злочини, несумісні з християнською мораллю (підробка монет, документів, наклеп); 3) злочини проти моральності; 4) державні; 5) злочини проти особи; 6) майнові злочини; 7) злочини проти правосуддя.

Феодально-станова сутність "Кароліни" найбільш виразно проявлялась у системі покарань, хоча в преамбулі наголошувалось на рівне правосуддя, в багатьох статтях відкрито рекомендувалось враховувати звання та положення особи, яка скоїла злочин. Вся система покарань мала за мету залякування. Смертна кара була прямо визначена або рекомендувалась за переважну кількість злочинів, причому широко застосовувались особливо жорстокі її форми.

Приблизно третина статей "Кароліни" присвячена процесу, інквізиційній (слідчо-розшуковій) його формі. Інквізиційний процес передбачав об'єднання в одних руках дізнання, попереднього та судового слідства, виконання вироку. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені Держави, слідство велось за ініціативою судового органу і не обмежувалось строками. Арештованому не повідомлялось про обставини злочину, який йому інкримінувався, щоб він не міг обміркувати свій захист.

Основні стадії процесу: дізнання, загальне розслідування та спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту злочину та підозрюваний в ньому особи. Загальне розслідування зводилось до допиту арештованого, причому діяв принцип презумпції винності підозрюваного. Підозра - достатня підстава для застосування катування.

Спеціальне розслідування було головною стадією інквізиційного процесу і завершувалось винесенням вироку, спеціальне розслідування базувалось на теорії "формальних доказів", тобто механічного підрахунку показань за і проти обвинуваченого. Всі показання свідків вважались неповними, доки не отримане визнання обвинуваченого. Детально регламентувалось проведення катувань на цьому етапі процесу.

Процес завершувався судовим засіданням, як у принципі не було самостійною стадією, оскільки вирок визначався в ході слідства. Судове засідання проходило при зачинених дверях і в принципі не потребувало присутності обвинуваченого. Оголошення вироку було публічним. Вироки були обвинувальними, виправдувальні та з залишенням під підозрою.