2. Генезис феодальної державності: патримоніальна та сеньйоріальна монархія.

У першій половині І тис. на території Західної Європи історично заявили про себе німецькі племена. Вони стали зовнішньою силою, що прискорила падіння римської державності і формування феодального типу держави. Ранньофеодальні державні утворення німецьких племен одержали назву варварських королівств. Їхня організація і владовідносини в них будувалися на переплетенні традицій військово-родового ладу германців і інститутів римської державності. Найбільший слід в історії залишили Вестготське королівство (на території сучасної Іспанії), Остготське королівство (на території сучасної Італії) і Франкська держава. Останнє виявилося найбільш довговічним і пройшло шлях від варварського королівства до великої патримоніальної імперії.

Держава франків склалося наприкінці V в. у Північній Галлії (сучасна Бельгія і Північна Франція). Після падіння Західної Римської імперії салічні (приморські) франки захопили залишки римських володінь у Галлії. На завойованих землях франки селилися родовими громадами, забираючи частиною землі, що пустують, частиною землі колишньої римської скарбниці, частиною місцевого населення, Скорили франки і деякі варварські королівства (наприклад, Тулузське королівство вестготів).

У ході завоювання Галлії у франків піднявся вождь одного з племен -Хдодвіг з роду Меровінгів. До 510 р, йому удалося знищити інших вождів і оголосити себе як би представником східно-римського імператора, що додавало йому додаткову вагу серед інших можливих претендентів на лідерство. Посиленню влади Хлодвіга сприяло прийняття християнства, що забезпечило державності що народжується, підтримку римської церкви. Зіграло свою роль і збільшення доходів королів, що установили регулярний збір податків у виді полюддя.

Рання держава франків бути слабоцентралізованою. Країна підрозділялася на графства, графства - на округи (пати), колишні римські громади; нижчою одиницею, але дуже важливою, була сотня. Округи і сотні зберегли самоврядування: окружні і сотенні народні збори вирішували судові справи, відали розкладкою податків. Граф (сацебарон) не був загальним правителем, він керував тільки володіннями короля в графстві (такі володіння мали назву домен); у силу доменіальних прав йому належали судові й адміністративні повноваження стосовно підвладного населення.

Основу державної єдності спочатку складала переважно військова організація. Щорічні збори ополчення - «березневі поля» - відігравали вагому роль у рішенні державних питань. В кінці VI в. вони вийшли зі звичаю, але в VII в. відновлені знову, хоча і набули іншого змісту. До VII в. на військову службу стали залучати не тільки франків, але і галло-римське населення, причому не тільки вільних, але і залежних власників земель - літів. Військова служба стала перетворюватися на загальнодержавний обов'язок.

До VIII ст. відбулося значне посилення королівської влади. Правові пам'ятники епохи почали згадувати про законодавчі права королів, про священний характер королівської влади, винятковість їхніх прав.

Центром державного керування в VI ст. став королівський двір. Затвердилися як постійні посади референдарія (зберігач печатки короля), королівського графа (вищого судді), глави фінансів, скарбника, абата палацу. Двір і найближче оточення, в основному церковне, утворювали королівську раду, що впливала на укладення договорів, призначення чиновників, земельні дарування. Таку систему управління називають палацово-вотчинною. Певною мірою вона подібна до системи управління в країнах Стародавнього Сходу.

Одним з найважливіших повноважень королівської влади було надання пожалувань - земельних володінь. У першу чергу дарування торкнулися королівських дружинників, що стали перетворюватися у васалів - у VII ст. у побут ввійшов і сам термін. Графи стали основною фігурою місцевої адміністрації, до них перейшли військові і судові повноваження.

Але по своїй природі раннє Франкська держава не була міцною. У ній відокремилося кілька областей (Нейстрія на заході, Аквітанія на півдні, Бургундія на північному сході). Розвал держави, насамперед, викликав ослаблення королівської влади (останніх королів династії Меровінгов називали «ледачими королями»). Наприкінці VII в. реальні владні повноваження виявилися в руках королівських майордомів - керуючих королівським палацом.

У 687 р. майордом Піпін Геристальський був проголошений майордомом усього умовно об'єднаного королівства. Посада майор дома королівства стала спадкоємною, і це не оскаржувалось ні королями, ні знаттю. З рубежу VII-VIII ст. спадкування окремих управлінських посад стало взагалі державною традицією.

До початку VIII ст. у землях Франкського королівства чітко сформувався стан великих землевласників, що практично не залежали від королівської влади. Під їхнім заступництвом знаходилися великі маси залежного чи напівзалежного населення. Розпад держави можна було перебороти тільки шляхом створення нового, відданого центральній владі стану.

Рішення цієї історичної задачі було здійснено в ході реформи Карла Мартелла (перша половина VIII ст.), спадкоємця Піпіна. Він конфіскував землі своїх політичних супротивників і частково секуляризував землі церкви.

За рахунок отриманого земельного фонду король став надавати нові земельні дарування тим, хто міг служити йому і приводити із собою військо.

На відміну від колишніх часів землі передавалися не у власність, а в умовне тримання (бенефіцій). Бенефіцій припускав несення військової й адміністративної служби на місцях. У випадку смерті бенефіціарія володіння могло бути закріплене за його спадкоємцем на тих же умовах; при невиконанні службових обов'язків земля могла бути відібрана королем, передана іншій особі.

Завдяки реформі Карла Мартелла удалося створити численне кінне військо-лицарство. Але що більш важливо, між монархією й основною масою привілейованого і вільного населення установився реальний політичний зв'язок, заснований на ієрархії земельної власності.

При сині і спадкоємці Карла - Піпіні Короткому відбувся інший істотний для держави політичний переворот. Спираючи на підтримку церкви (з якою він відновив зіпсовані Карлом Мартеллом відносини), Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і проголосив себе офіційним королем франків (751 р.). Для того щоб додати нової монархії особливий священний характер, Піпін коронувався через особливу церковну процедуру миропомазання. Новий статус королівської влади, нова військова організація і соціально-поземельна система, нові відносини правового й ідейно-політичного плану з церквою стали основами нової франкської монархії Каролінгів, що одержала назву по самому знаменитому її представнику Карлові Великому.

У правління Карла Великого (768-814 р.) володіння Каролінгів охопили велику частину Європи: від Іспанії до Балтійського моря і від Північної Франції до Центральної Італії й Адріатичного узбережжя. Столицею держави було визначене місто Аахен. Таке розростання королівства, без всякої опори на етнічну і соціальну єдність повело до ослаблення єдиної державної влади. У 800 р., внаслідок особливого політичного тиску Римської церкви (що намагалась зробити з королівства знаряддя своїх домагань на гегемонію в Європі), державу було проголошено імперією.

Королівська (імператорська) влада придбала особливий характер і повноваження. Влада й особистість імператора одержали священне визнання з боку церкви. Імператорські відмінності влади означали, що франкські королі немовби зрівнюють себе з візантійськими (східно-римськими) імператорами, переймають подібні повноваження і відповідно, роль щодо церкви. Титул імператора зробив незаперечними законодавчі права короля. Священний характер влади розширив уявлення про королівське управління, одним з найважливіших справ влади стала турбота про стан церкви, а разом з цим і адміністративною підпорядкованістю церкви монархам. Як монарх «Божою милістю», імператор придбав особливі права по підтримці громадського миру в державі. Це зробило його незаперечним главою юстиції, а крім цього, дало йому практично необмежене право на покарання. Нарешті, як глава всієї держави король вважався главою війська, мав у своєму розпорядженні право будувати фортеці в будь-яких землях держави.

Центральний державний аппарат, як і раніше, був зосереджений у королівському дворі. Державні справи в основному розподілялися між 8 палацевими чинами: сенешал керував справами палацу, пфальцграф (чи королівський граф) здійснював королівське правосуддя, маршал і коннетабль завідували військовою справою і приймали з доручення короля командування військом, камерарій відав королівським майном і скарбницею, канцлер вів дипломатичні і загальнодержавні справи, підготовку законодавства. Велике значення в управлінні мав архікапелан - духівник короля й абат двору. Крім цього, було кілька спеціалізованих чинів чисто палацевого керування: стольник, чашник, управителі. Особливу державну роль грав канцлер - до нього поступово переходило державне управління, крім військових справ.

Основною фігурою державного управління на місцях залишався граф, однак його повноваження істотно збільшилися. Графства поділялися на сотні із судовими і фінансовими повноваженнями; сотню очолював вікарій чи центенарій. Новим адміністративним інститутом Каролінгів стали королівські посланці (місси). Головною їхньою задачею став контроль за графським управлінням і виконання особливих доручень короля.

Військова організація ґрунтувалася на теоретично загальному військовому обов'язку вільного населення (землевласників). Однак реально службу зобов'язані були нести особи, що володіли необхідним мінімумом доходу (озброєння й інше забезпечення проводилося за особистий рахунок). Сприяла підміні загального обов'язку свого роду рекрутчиною сотенна організація; сотні виставляли погрібну кількість воїнів.

Імперія тільки в загальнополітичному змісті представляла єдність. Реально вона розпадалася на різні області кожна з який зберігала в більшому чи меншому ступені свої адміністративні і політичні традиції. З 802 р. історична частина імперії була розділена на особливі зони, аналогічні церковним великим округам; на чолі кожної такої зони ставилася група особливих державних посланців (з вищих духовних і світських чинів), що здійснювали нагляд за графами й іншою владою. Приєднані області (Аквітанія, Прованс) підрозділялися на колишні королівства, глави яких зберігали звання принців і, частково, колишні повноваження. Нарешті, окраїни (головним чином східні) керувалися дуже по-різному; найбільш типовим було управління за допомогою призначених префектів.

Велику роль у державних справах і поточній адміністрації грали церковні владарі - єпископи, що користалися не тільки церковними землями і людьми, але і мали у своєму розпорядженні загальну юрисдикцію, були частиною і військової організації.

Зі смертю Карла Великого єдність імперії стало зовсім ілюзорною. Ще при житті він збирався розділити владу і територію держави між своїми спадкоємцями, але склалося так, що спадкоємцем став один син, що залишився в живих. Після тривалих розбратів онуки Карла Великого в 843 р. розділили імперію на три приблизно рівні частини без найменшого урахування етнічних і господарських особливостей різних регіонів держави. Прагнули лише до того, щоб кожний зі спадкоємців одержав вихід і до теплого (Середземного), і до холодного (Північного) морю. Однак і ці три королівства швидко розпалися на окремі сеньйорії - володіння великих феодалів.

Таким чином, історія формування й існування Франкської держави дозволяє виділити наступні характерні риси патримоніальної держави:

1) сильна, але нестабільна влада глави держави. Авторитет короля прямо залежав від його особистісних, психологічних якостей;

2) збереження, принаймні, спочатку окремих елементів чифдома («березневі поля», збори знаті);

3) сполучення відцентрових і доцентрових тенденцій у розвитку держави з перевагою тенденції до розпаду єдиної держави;

4) відношення короля до держави як до власного майна, яким можна вільно розпоряджатися.

Становлення й існування сеньйоріальної монархії в країнах континентальної Європи було зв'язано з розвитком феодальних (у вузькому змісті цього слова) відносин. Так, у Франції в ІХ-ХІ ст. практично зникає вільне селянське землеволодіння (звідси і поговірка: "'Немає землі без феодала"). Одночасно в умовах натурального господарства відбувається ділення великих сеньйорій, що сприяє підриву єдності країн і її територіальному розпаду. При натуральному господарстві і відсутності стійкого обміну між регіонами країни єдина держава стає надлишковою, непотрібною структурою.

Складається феодальна ієрархічна градація, на верху якої стояв король, а в самому низу - шевальє, причому васали великих феодалів королю не підкоряються. Діє правило «Васал мого васала - не мій васал». Особлива драбина-ієрархія складається в середовищі духовних феодалів, цілком виключених з юрисдикції держави і підлеглих римському папі. Ця обставина також сприяє роздробленості держави.

Певну роль зіграла і відсутність етнічної єдності у Франції: на півдні говорили провансальською, на північно-заході - бретонською, на північному сході - німецькою і тільки в центрі країни - французькою мовою.

Роздробленості країни сприяли також деякі династичні причини. У 987 р. згасла династія Каролінгів (нащадків Карла Великого). Королем франків був обраний граф Гуго Капет, що дало формальну підставу для великих феодалів вважати себе рівними королю (перами). Фактично влада короля Франції в названий період поширюється тільки на територію його особистих володінь (домен), але і там йому приходиться бороти з непокірливими васалами.

Функції королівської влади багато в чому були формальними: король розглядалася як глава війська, але воно підкорялося йому тільки 40 днів у році, як суддя, але лише в межах свого домену. Практично припинилося загальне для країни законодавство. Система управління зберігає свій палацово-вотчинний характер.

Фактична влада, належала не королю, а великим сеньйорам - у різний час їх було від 55 до 77. Тільки вони призначали посадових осіб, мали у своєму розпорядженні власну армію, мали всю повноту юрисдикції на своїх землях.

Але зміцнілі Капетінги, доходи яких зросли з відродженням торгівлі, у XII ст. почали рецентралізацію держави. Особливо в цьому процвітали Филип II Август (1180-1223 р.) і Людовик ІХ Святий (1226-1270 р.), їм удалося підкорити всіх сеньйорів власного домена, відвоювати частину французьких земель, що належали Англії (у результаті династичних шлюбів до англійської корони. наприклад, відійшло величезне герцогство Аквітанське).

За часів правління Филипа II Августа збільшилась кількість прямих васалів короля, його влада почала розглядатись як влада вищого господаря, всі мешканці Франції - як його піддані.

Особливо велику роль в централізації країни зіграла діяльність Людовика IX Святого. Основні його реформи:

1) судова - у компетенцію королівських суддів перейшли всі справи про тяжкі злочини. Була створена верховна судова палата, що складалася з професійних юристів (легистів) - Паризький парламент, у задачу якого входили розбір апеляцій і фіксація королівських указів. Причому столичний парламент мав право ремонстрації - зауважень на королівські розпорядження;

2) військова - були заборонені будь-які приватні війни, у тому числі - дуелі і турніри (хоча реальної сили заборона набрала не раніше XIV в.). Було визначено, що васальні обов'язки припиняються, якщо сеньйор виступив проти короля. У випадку суперечки феодали, що жили в королівському домені, повинні були звертатися до королівського суду. В інших сеньйоріях був уведений термін для рішення суперечки мирним шляхом - 40 днів. Тільки після його закінчення феодали могли звертатися до зброї;

3) фінансова – у країні вводилася королівська золота монета. Всі інші сеньйори позбавлялися права чеканити монету. Місцеві гроші поступово вилучалися з обороту, що сприяло економічному об'єднанню країни.

Якщо у Франції роздробленість держави носила тимчасовий характер, то в Німеччині - незворотний. Власне німецька державність веде свій початок з Верденського договору 843 р. У 911 р. в Німеччині, як і у Франції, перервалась династія Каролінгів. Після міжусобної війни посада короля перейшла до Саксонської династії. З 962 р. німецькі королі носять титул імператорів Священної Римської імперії (як спадкоємців римських імператорів і Карла Великого). До складу імперії поступово ввійшли Італійські і слов'янські землі. Німецькі імператори суперничали з римським папою з приводу інвеститури - права призначення єпископів і верховенства над християнським світом узагалі. Спочатку в цій боротьбі верх одержали імператори, але потім, з часу так званої Папської Революції (XI століття) папи домоглися звільнення від опіки з боку Імператора. За Вормським конкордатом 1122 р. духовну інвеституру здійснював папа, а наділення каноніка землею - імператор.

У XIII ст. Німеччина остаточно розпалася на безліч князівств, бароній і лицарських володінь. Імператорська посада стає виборною, а на процес виборів найбільший вплив роблять курфюрсти - князі-виборці. Фрідріх II Гогенштауфен передав духовним та світським князям більшу частину суверенних прав імператора: призначення єпископів, митниці фінансові регалі, карбування монети, судову юрисдикцію, законодавство. Практично єдиною прерогативою імператора залишився обов'язок підтримувати "мир", тобто правопорядок.

Як і у Франції, доля централізації держави багато в чому залежала від династичних обставин. Після загибелі в боротьбі з папами династії Гогенштауфенів з 1250 по 1273 р. у Німеччині взагалі не було імператора. За цей час жалюгідні залишки його коронних земель і регалій були порозтягані князями. Роль імператора як усього лише координатора дій князів була закріплена Золотою буллою чеського короля й одночасно Імператора Карла IV у 1356 р. Фактично за імператором залишилося тільки право оголошувати війну іноземним державам, а єдиним важелем влади - право опали, тобто позбавлення винного можливості звертатись до імператорського суду.

Вибори імператора здійснювали сім курфюрстів (світських та духовних правителів), причому перевага належала архієпископу Майнцському.

Курфюрсти передавали свою посаду в спадщину; мали регалії на надра, стягування податків, карбування монети. Посаду імператора займали представники різних династій. Лише в 1438 р. остаточно титул імператора привласнили Габсбурги.

Священна Римська імперія німецької нації перетворилась на слабку федерацію самостійних німецьких та ненімецьких держав.

Принципово відмінна ситуація склалася на Британських островах. Від феодальної роздробленості країна була врятована завдяки ворожій навалі. У 1066 р., використавши як привід звільнення британського престолу і складності з його заміщенням, у Британію вторгся нормандський герцог Вільгельм. Розгромивши англійців у битві під Гастингсі він коронувався як засновник нової династії. Земельні володіння англосаксонської знаті були конфісковані а сама вона в значній своїй частині винищена. Основні багатства країни, у тому числі міста, були зосереджені в руках короля, і він розпорядився ними дуже обачно. Наділення землею своїх соратників він робив таким чином, щоб у їхніх руках не виявилося цільного територіального масиву - володіння кожного феодала були розкидані по всій країні. Тому феодали не змогли стати конкурентом короля у відправленні владних функцій.

Вільгельм і його найближчі спадкоємці закріпили васальні обов'язки усіх феодалів стосовно короля. Зокрема, усі земельні володіння були переписані («Книга Страшного суду»), обкладені податком, а їхні власники принесли присягу безпосередньо королю. Таким чином, правило «васал мого васала - не мій васал» в Англії не діяло. Країна була поділена на однакові адміністративні одиниці - шири (графства), на чолі яких король поставив чиновників-шерифів.

Росту значення королівської влади, і одночасно централізованого державного суду і керування, сприяли перетворення короля Генріха II з нової династії - Плантагенетів (1154-1189). На початку свого царювання Генріх ІІ спираючись на підтримку міст, дрібних лицарів і вільних власників, придушив численні міжусобиці магнатів; були розпущені багато загонів великих землевласників, зриті їхні замки. Король змістив більшість шерифів, що належали до місцевої знаті, призначивши власних висуванців.

Забезпечення незалежності корони від феодальних дружин і ополчень стало основним мотивом військової реформи, що завершилася виданням особливого закону (ассизи) «Про озброєння» (1181).

Основою військової організації ставало ополчення усіх вільних людей (а не тільки ленників-феодалів), що володіли відповідними земельними володіннями. Призивати в ополчення невільних, а виходить, і мати зброю, категорично заборонялося. Усі городяни і вільні власники земель зобов'язувалися мати спеціальне, хоч і просте озброєння; лицарі, що володіли земельним наділом або мали відповідний доход і майно, повинні бути обзавестися озброєнням вершника або важким захисним озброєнням. Це військове спорядження заборонялося продавати, воно ставало невідчужуваним спадкоємним майном. На великих феодалів покладався обов'язок виставляти збройних воїнів відповідно кількості «лицарських феодів» у його володіннях. Ті, що не бажали особисто служити, могли відкуповуватися особливим податком - «щитовими грошима». Король тим самим одержував істотне фінансове джерело для формування постійного найманого війська. Феодали перетворювалися в рядових власників земель без специфічних денних прав і обов'язків, а кількісно головну силу ополчення стали складати городяни І дрібні власники, що уступали лицарству у вишколі, але бути більш зв'язані з королем.

У ході церковної реформи, закріпленої в «Кларендонських конституціях» (1164 р,), королівська влада спробувала юридично закріпити верховенство корони над церквою. Заміщення вакантних церковних посад повинне було проходити під контролем королівського двору в результаті виборів з декількох кандидатів, остаточне твердження належало королю. Духовні особи, що одержати легші дарування від корони, частково втрачали свій імунітет: вони зобов'язувалися нести усі повинності з володінь, відповідали перед королівським судом і адміністрацією по всіх справах, зв'язаним з цими володіннями. Король оголосив себе верховним суддею по справах церковних судів, без його згоди єпископи надалі не могли нікого відлучати від церкви. Самі духовні особи повинні були беззаперечно бути в судовій юрисдикції короля. Конституції в значною мірою суперечили догматам католицької церкви. Проти них виступив глава англійської церкви Томас Беккет, архієпископ Кентерберійський, і хоча за вказівкою Генріха того убили, опозиція церкви і підтримка папи римського істотно скоротили державні підсумки реформи.

Проведена Генріхом II судова реформа сформувала інститут королівських суддів, область особливої королівської юрисдикції і закріпила право оскарження в королівський суд рішень місцевих громадських судів. Це також сприяло зміцненню централізаторської ролі королівської влади. Відтепер кожна вільна людина могла перенести розгляд майнової суперечки з маноріального суду до королівського. Що ж стосується кримінальних справ, то усі вони перейшли у ведення роз'їзних королівських суддів (суд королівської лави).