3. Щоб розкрити сутність східної деспотії (теократії), слід передусім розглянути побудову її механізму, визначивши висхідні елементи цієї форми правління, її складові частини.

Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель – умовно ми називаємо його царем. У Єгипті це був фараон, в Індії - раджа, в Китаї - ван, у Вавилоні - лугаль або патесі-лугаль. У йога руках зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження.

Як уже зазначалось, характерною і найважливішою рисою східної деспотії було обожнювання особи правителя. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт». У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньц-зи (син Неба). Обожнювався також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств - охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця і т.д.

Складний палацовий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади, В Єгипті не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вана – тяньц-зи. 3 метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми і т.ін.

Маючи всю повноту влади, давньосхідний правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджі, побоюючись палацових інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходились знавці отрути і лікарі. Навіть з царицею раджа бачився тільки у внутрішніх покоях і тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.

У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу. Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна палацова система управління, центром якої був палац правителя. Тут не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тому характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом. Тож особи, які обслуговували правителя, одночасно були і державними чиновниками, а дворецький, який очолював всю масу слуг і керував життям палацу, ставав вищою посадовою особою в цьому державному апараті.

Дійсно, першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість, різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький – чаті, в Китаї – сян, у Вавилоні – нубанда, в Індії — головний мантрин. Це був, як правило, найближчий родич правителя, вірна йому людина, В руках дворецького зосереджувалися всі важелі управління державою, він займався найрізноманітнішими питаннями, які потрапляли в поле зору правителя.

Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Так, в Індії чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник – мантрин, вищий сановник – махаматра, сановник – аматья, наглядач – адх'якша . Тільки наглядачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників – мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, крім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя; астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець – пурохіта. Особливого значення надавалось шпигунам, таємним інформаторам. Були також посадові особи, які керували будівництвом і ремонтом зрошувальних споруд: каналів, водосховищ, загат, колодязів тощо.

У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (везир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну» і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Везир очолював також Раду десяти – дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».

У Стародавньому Вавилоні найвищим сановником був нубанда, управитель царського палацу і маєтків. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом – усіма господарськими роботами, іригаційними спорудами, фінансами. Після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони буди не тільки царськими палацовими урядовцями, але й вищими службовими особами в державі.

У Китаї в період Чжоу першим і найближчим помічником вана, який очолював усю масу чиновників і виконував різноманітні доручення правителя, був сян – дворецький. Згадуються, крім нього, три головних радника вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало деякі зміни в центральному апараті, Найближчим помічником ціньського імператора стає перший радник – ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператори. Важливу роль відігравав тайвей, який командував усіма збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який «відав збиранням податків з гір, морів, водоймищ і озер». За зберігання зібраного з населення зерна відповідав «начальник великий складів». Питання суду і покарання входили до компетенції тінвея. Джерела повідомляють, що він відав «усіма законами про покарання». Складний апарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищих чиновників – юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів – юйші.

Таким чином; в умовах палацової системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Однак, незважаючи на велику кількість всіляких чиновників та посадових осіб і різнобічний характер їх діяльності, можна знайти в цьому апараті певну систему – наявність трьох головних галузей, трьох головних відомств управління.

Такими трьома провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство, або відомство по пограбуванню свого власного народу; військове відомство, або відомство по пограбуванню інших народів, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.

Це були системи органів державного апарату, які уїдали тією чи іншою сферою державного життя. Фінансове відомство займалося накладенням і стягуванням податків, поборів та мит, стежило за наповненням царської казни і т.ін. Відомство військових справ займалося обороною країни від нападів сусідів, забезпеченням кордонів держава системою оборонних споруд та гарнізонами воїнів, матеріальним забезпеченням військ, їх озброєнням тощо. Відомство публічних робіт становило систему органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільне необхідних громадських робіт, передусім іригаційної системи, каналів, водосховищ, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубанням лісів, прокладанням доріг і т.д. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали роз-поділення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повенями, затопленнями, пожежами, засухою.

Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв’язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні й ті ж державні органи виконували різні функції.

Палацовій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів - до палацу. Звідси – переважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником - чаті, нубандою, головним мантрином, сяном – найрізноманітніших питань не тільки центрального, а й місцевого управління.

Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, в Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська громада, яка мала свої органи самоврядування, В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники громадської адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей та сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.

Таким чином, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.

У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішньої функції держави, але і для утримання в покорі насе-лення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. В Індії, наприклад, вважалося, що тільки військо зможе забезпечити належний догляд за підданими.

Основою збройних сил у всіх давньосхідних державах були добірні частини, які охороняли правителя. Так, у Вавилоні царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баірум), які отримували за свою службу в користування майно «ілку». Привілейовані загони воїнів — «супутників правителя» — були в Єгипті. В Китаї в ІІ-І століттях до н.е. було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія включала до свого складу сторожу, охоронців правителя, північна - охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.

У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Військова повинність селян-общинників була дуже тяжкою, їм доводилося давати не тільки людей, але й поставляти коней, вози, фураж, працювати на будівництві фортець і укріплень. Армії давньосхідних держав були грізною силою. У Єгипті кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тисяч чоловік.

Ще більш значними були індійські армії. Військо правителя IV ст. до н.е. Чандрагупти, наприклад, налічувало 600 тис. піших воїнів, 30 тис. вершників і 9 тис. бойових слонів, і це – окрім бойових колісниць, транспортних та допоміжних частин.

Військовій справі приділялася особлива увага. Для управління військами створювався спеціальний апарат. Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири сотень, десятків і п'ятірок. У Китаї найважливіші питання вирішувала військова рада, засідання якої відбувалися в храмі предків правителя. У Стародавній Індії подібна рада налічувала30 членів і поділялася на шість відділень, які відали підготовкою окремих родів війська.

Величезних успіхів у країнах Стародавнього Сходу досягло військове мистецтво. Зокрема, до наших днів дійшли численні трактати з військових питань.

У давньосхідних державах суд не був відокремленим від адміністрації, хоч і існували суто судові посади. Верховним суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги на рішення всіх інших судів. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький. Поряд з цим у Китаї до складу центрального апарату входив спеціальний чиновник - сикоу, який займався питаннями суду і покарань, надалі його функції перейшли до тінвея і двох його помічників. Крім цього був чиновник, який відповідав за своєчасний розшук злочинців. В Індії вищим суддею був раджа, який вирішував справи разом з брахманами і радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали розглядати справи три судді. У разі судового органу виступала також раджа-сабха (рада при раджі). Певні судові функції належали наглядачам і дхармамахаматрам. Професійні судді, яких призначав правитель, з'являють-ся у Вавилоні в епоху Хаммурапі. Вони здійснювали судочинству колегіально: по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання, були порадниками суддів. Судові права мали в усіх державах Стародавнього Сходу представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи громадського самоврядування. Існував, наприклад, в Індії третейський суд.

Крім державних, існували і жрецькі суди, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.